Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ДУХОВЕ ЖИТТЯ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Незалежна Українська Православна Церква

Головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну. Богдан Хмельницький року 1648, на самому початку повстання, писав королеві Владиславові IV про утиски, яких зазнають православний народ та Православна Церква. На Конвокаційному Соймі 1648 року внесено вимогу православної шляхти, представником якої був Брацлавський воєвода Адам Кисіль, про повернення православним їхніх прав. У Зборівському трактаті 1649 року одним із перших пунктів було визнання за православними прав нарівні з римо-католиками. Православний митрополит мав дістати місце в Сенаті. Унія касується. В Біло-Церківському договорі 1651 року права православних були підтверджені. Але на практиці всі ці вимоги не виконано: православний митрополит не дістав місця в Сенаті, церкви та маєтності, що їх забрали уніяти, залишилися в їхніх руках. Найгостріша боротьба з уніятами точилася в Перемиській єпархії.

Хмельницький, виступаючи ввесь час проти унії, визнавав права Римо-Католицької Церкви. В акті злуки Пинської шляхти з Гетьманською державою навіть забезпечено права Римо-Католицької Церкви.

Православна Церква в новій Гетьманській державі зайняла чільне місце. Богдан Хмельницький, в тяжких умовах дальшої боротьби, не забував Церкви і щедро допомагав їй. Низкою універсалів надав він манастирям багато маєтків. В цих наданнях брала участь і гетьманова Анна, яка власноручно підписаним універсалом 1655 року надала маєтності Густинському манастиреві. Всі наступники Б. Хмельницького в більшій або меншій мірі також надавали землі манастирям, разом з посполитими селянами. Крім земельних надань манастирі діставали дозволи на торгівлю, промисли, шинки, заснування слобід, на право збирання місцевих податків, а також звільнення від податків та повинностей державі.

Українська Православна Церква стала дуже поважною економічною силою. Починаючи з Хмельниччини, Православній Церкві привернено велике знач ння, яке вона мала за Княжої доби. Взаємовідносини між Церквою — митрополитом і світською владою — гетьманом мали характер незалежности: гетьман не втручався у внутрішні справи Церкви, залишаючи за собою матеріяльну підтримку Церкви. Митрополит Сильвестер Косів підтримував зв'язки з королем польським, в 1648 році звертався до панів-ради, в 1651 році, після Берестечка, вітав у Києві переможців — литовців. Підтримуючи протягом п'яти років дружні зв'язки з Москвою, Сильвестер не брав участи в політичних переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Коли воєвода Бутурлін, прибувши до Києва, запитав митрополита, чому він ніколи не писав до царя, митрополит відповів, що не знав навіть, що гетьман з військом «били чолом під государеву високу руку». А коли Бутурлін почав приводити до присяги поселенців церковних маєтностей, митрополит заборонив присягати, і тільки через кілька днів дав на це дозвіл.

Відмовляючи дати манастирську землю для будування фортеці, Сильвестер Косів пояснив Бутурліну, що живе він «з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Звичайно, це були тільки слова, але важливе те, що така формула могла існувати.

Таку політику митрополита сучасний дослідник І. Власовський слушно пояснює тим, що Богдан Хмельницький не хотів — не знаючи, чим закінчаться переговори з Москвою — наражати Церкву на небезпеку збоку Польщі, тим більше, що значна частина України з православними ієрархами, вірними, маєтностями залишалися під владою Польщі. Року 1654 митрополит вирядив посольство до Смоленська, де перебував цар, з проханням підтвердити старі права Церкви, а головне — не виділяти духовенства від підлеглости Царгородському патріярхові, що було, як висловлювалося в чолобитній, «коренем всіх наших вольностей і прав».

За Богдана Хмельницького Москва ще не вживала заходів у напрямку підкорення Київської митрополії Московському патріярхові. В так званих «Переяславських», а радше Московських, статтях 1654 року, які обумовлювали взаємовідносини України та Москви, не згадувалося про Церкву. Патріярх Нікон не втручався в справи Української Церкви. Без погодження з ним поставлено на Чернігівську катедру єпископа Лазаря Барановича (1657 р.), на ігумена Києво-Чечерської Лаври — Теодосія Сафоновича, а коли вмер Сильвестер Косів, скликано Елекційний Собор для обрання митрополита. На собор, що відбувся вже після смерти Б. Хмельницького, за Івана Виговського, на митрополита обрано Діонисія Балабана (1657-1663). Про цей собор не попереджали Москву, і Діонисій дістав посвячення від Царгородського патріярха. Це свідчить, що Церква зберігала свою незалежність. Але далі Руїна захопила й Церкву.

Коли Виговський порвав з Москвою і почав домовлятися з Польщею, Діонисій переїхав до нього, до Чигирина, і до Киева вже не повернувся. Після зречення Виговського Діонисій залишився на Правобережжі, правлячи правобережними спархіями. Тоді, з наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено «місцеблюстителя» митрополії єпископа Лазаря Барановича.

1663 року, після смерти Діонисія, відбувся в Корсуні Елекційний Собор, на якому обрано двох кандидатів на митрополита Київського: Антонія Вінницького (1663-1679) та Иосифа Нелюбович-Тукальського (1663-1675). Король затвердив обох кандидатів.

Але це тривало недовго: на підставі доносу гетьмана Тетері, польський уряд заслав Иосифа до Марієнбурзької фортеці, де він пробув два роки (1664-1666) разом з колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким (у чернецтві — Гедеоном). Звільнено його на прохання гетьмана Петра Дорошенка.

У «Гадяцькому договорі» 1658 року за православною релігією застерігалося всі її права, рівні з римо-католицькою. Київський митрополит з 5 єпископами (Луцьким, Київським, Перемиським, Холмським та Мстиславським) мали іаадати в Сенаті, але православний митрополит повинен був мати місце нижче від архиепископа Львівського, а єпископи — нижчі від повітових біскупів. Унії не повинно бути. Потворено цей пункт 1660 року в Чуднівському договорі Юрія Хмельницького з Польщею.

За життя Богдана Хмельницького Москва не вживала одвертих заходів для підкорення української Церкви московській. Як уже вище сказано, в «статтях» Хмельницького це питання не було порушене, там забезпечено тільки «недоторканими» всі попередні права духовенства. Проте, в так званих «Статтях Б. Хмельницького», які дано на підпис гетьманові Юрієві Хмельницькому в 1659 році і які зфальшовано в Москві, був пункт: «а митрополиту Киевскому, так и иным духовным Малыя России, быть под благословением святейшего патриарха Московского» (п. ст. 8). Необізнаність Юрія та української старшини, відсутність при проголошенні акту українського духовенства мали наслідком те, що фальшування пройшло незавваженим, і що цей самий зфальшований текст завжди проголошувано і пізніше під час обрання гетьмана.

Політична Руїна була пов'язана з церковною. В Україні було одночасно два митрополити: на Правобережжі — і «місцеблюститель» на Лівобережжі. «Місцеблюстителя» призначено тоді, коли митрополит Діонисій залишився на Правобережжі. 1659 року князь Трубецкой, що був тоді начальником московського війська, яке стояло на Україні, призначив на «місцеблюстителя» єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, і той прийняв це незаконне призначення, не зважаючи на те, що був ще живий митрополит Діонисій. Лазар Баранович, перший з єпископів, звернувся до Москви з просьбою «підтвердити» його на єпископстві, хоч мав уже таке підтвердження від гетьмана.

Ще далі пішло українське духовенство: 1660 року воно вислало до Москви спеціяльне посольство з проханням наказати духовним чинам обрати митрополита і вказати, «від кого йому рукоположену бути: чи від Московського патріярха, чи від Царгородського». Але час був тяжкий: ішла невдала для Москви війна з Польщею; гетьман Юрій Хмельницький перейшов до Польщі. Справу ускладнювало ще й те, що законний митрополит Діонисій правив єпархією Правобережної України, і Москва не наважувалася порушувати канонічні права Царгородського патріярха і тимчасово задовольнилася, теж неканонічним призначенням «місцеблюстителя».

Не зважаючи на свою покірність Москві, Лазар Баранович не задовольняв московських бажань, бо був надто зв'язаний з Україною. В Москві знайшли іншого, покірнішого «місцеблюстителя» — протопопа Максима Филимоновича, якого висвятив на єпископа Мсти-славського митрополит Сарський і Подонський Пітирим. Цей факт був неканонічний, бо Україна була в юрисдикції Царгородського патріярха і мала свого митрополита Діонисія. Новий єпископ, з іменем Методія, був призначений на «місцеблюстителя» Київської митрополії. Цей факт викликав протести: патріярх Нікон викляв митрополита Пітирима за незаконне висвячення, а Царгородський патріярх викляв Методія.

Київське духовенство поставилося вороже до Методія, і ігумени заборонили поминати його в церквах. Духовенство просило царя призначити на «місцеблюстителя», як було раніше, Лазаря Барановича, але нічого не досягло.

З 1663 року гетьман Брюховецький просив московський уряд призначити митрополита, але в Москві ще не відважувалися на це.

Проте, коли в Києві дістали вістку про клопотання Брюховецького, там обурились. Київські ігумени, з Методієм Филимоновичем, звернулися з гострим протестом до воєводи П. Шереметьева, заявляючи, що ліпше їм умерти, ніж прийняти митрополита з Москви, і що на випадок, коли б цар написав Царгородському патріярхові про передачу Київської митрополії до Московської юрисдикції, то вони напишуть до Царгородського патріярха і проситимуть, щоб він залишив Україну у своїй юрисдикції. Цікаво, що навіть воєвода Шереметьев писав до царя, що «московському митрополитові в Києві никоторыми мерами бути не можно». В цій історії залишається неясною поведінка Мето дія: був він щирим, як українець, якого обурила перспектива мати митрополита-чужинця, чи боявся виступити проти українського духовенства?

Не відважуючись призначити митрополита, московський уряд раз-у-раз втручався у внутрішні справи Київської митрополії. Так, 1667 року Собор у Москві підвищив Чернігівську єпархію на архи-єпископію. Царгородський патріярх визнав цей акт за неправний.

Року 1668, коли Лівобережжя здобув Петро Дорошенко, становище Київської митрополії змінилося: митрополитом став Иосиф Нелюбович-Тукальський, який заборонив поминати царя Олексія і наказав поминати гетьмана Дорошенка. Митрополит Йосиф заточив Методія до Уманського манастиря, звідки вивезли його до Москви, де він до смерти (в 1689 р.) прожив у манастирі.

Вище духовенство і сам воєвода Шереметьев просили московський уряд визнати шанованого народом Иосифа Нелюбович-Тукальського на Київській катедрі. Видатний московський дипломат, боярин А. Ордин-Нащокін, також радив московському урядові визнати його митрополитом і використати для передачі Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії. У своїх реляціях Ордин-Нащокін доводив, що для політичного об'єднання України треба досягти передусім церковного об'єднання. Проект Ордин-Нащокіна відпав, коли виявилося непохитне бажання Нелюбович-Тукальського залишити Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріярха. 1674 року московський уряд поновив переговори з Нелюбович-Тукальським, але смерть митрополита припинила їх.

«Місцеблюстителем» митрополії з 1670 року став знову Лазар Баранович. Очевидно, за його згодою в 1683 році гетьман Самойлович просив у царів Івана та Петра дозволу на обрання архимандрита Києво-Печерської Лаври, не зважаючи на те, що Лавра мала ставропігію і залежала тільки від Царгородського патріярха. Так Лавра була виведена з-під влади Царгородського патріярха. Року 1684 московський уряд звернувся від імени царів до патріярха Царгородського Якова з проханням, щоб новий митрополит приймав висвяту в Москві. До-листа «прикладено» соболів на 300 рублів. Не чекаючи на відповідь патріярха, московський уряд 1685 року наказав гетьманові обрати, спільно з духовенством, митрополита і вислати до Москви на висвяту

8-го липня 1685 року Елекційний Собор у Києві обрав на митрополита єпископа Луцького Ґедеона, князя Святополка-Четвертинського, який раніше заявив був про згоду бути рукоположеним у Москві. На Соборі було дуже мало духовенства, відсутній був Лазар Баранович і не було його представників. Це дало підстави для протесту духовенства проти рішення Собору про перехід Київської митрополії до другого патріярха.

Гетьман вирядив до Москви делегацію, щоб підтвердити обрання Гедеона на митрополита. Духовенство і гетьман подали при тому чолобітні зі статтями, в яких представлено, які права просили вони зберегти за українським духовенством.

Порівняння цих статтей з тими, які 1654 року подало московському урядові українське духовенство, показує, що за ці 30 років відбулася велика еволюція: 1654 року духовенство твердо настоювало на залишенні Київської митрополії в юрисдикції Царгородського патріярха; 1685 року воно тільки перекладало рішення на волю Царгородського патріярха, позбавляючи тим патріярха підстави для протесту проти передачі митрополії Московському патріярхові. Ніхто із світських осіб — ні гетьман, ні старшина, ні братства — не протестували.

Митрополит Ґедеон поїхав до Москви і там був висвячений. Новому митрополитові дано дві грамоти: одну — від царів Івана та Петра і правительки Софії, в якій обіцяно збереження старих прав Української Церкви, а другу — від патріярха Йоакима, в якій Ґедеона названо митрополитом «Київським, Галицьким і Малия Росії», але не було споконвічного титулу — «... і всієї Росії».

Новий патріярх Царгородський, Діонисій, легко погодився на передачу Київської митрополії Московському патріярхові. На нього вплинув великий везір, який хотів зберегти добрі відносини з Москвою. За цю поблажливість патріярх дістав від Москви добрий подарунок. Але незабаром Собор східніх патріярхів позбавив Діонисія патріяршого престолу, головно — за незаконну передачу Київської митрополії Москві. Неканонічність цього вчинку засвідчили 1924 року східні патріярхи в Томосі, затверджуючи автокефалію Православної Церкви в Польщі.

Українська Православна Церква в складі Російської Церкви

Грамоти царів та Московського патріярха гетьманові і митрополитові Ґедеонові забезпечували за Українською Церквою широку автономію. Стисло ці умови були такі: 1. Київська митрополія непідсудна Московському патріярхові; 2. Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом; 3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; 4. Залишається Братська школа і вільне навчання в ній; 5. Залишаються права друкування; 6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром; 7. Київська митрополія вважається вищою, ніж інші; 8. В справах управління єпархіями, що залишилися, під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

В часі переходу митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріярха під юрисдикцію Московського до неї належали такі єпархії: 1. Київська (митрополича), 2. Чернігівська (Лазар Баранович), 3. Луцька (Афанасій Шумлянський), 4. Львівська (Иосиф Шумлянський), 5. Перемиська (Інокентій Винницький). Крім того входила 6. Білоруська єпархія — Мстиславсько-Могилівська (необсаджена).

Обрання Гедеона викликало незадоволення серед частини духовенства. Незадоволений був і Лазар Баранович, який тричі був «місцеблюстителем» митрополії (в 1657 році, після смерти Сильвестра Косова; в 1659-1661 роках і нарешті — з 1672 до 1685 року). Проте, не зважаючи на всю відданість Москві, він не погодився прийняти благосло-віння від Московського патріярха. В 1686 році митрополит Ґедеон не визнав його за архиепископа (цей сан надав Московський патріярх ще в 1667 році), і тоді Лазар Баранович просив прийняти Чернігівську єпархію безпосередньо під управління патріярха. Так було і за наступників Лазаря Барановича.

Єпархії — Львівська, Перемиська та Луцька відпали протягом 25 років не тільки від Київської митрополії, а й від православ'я взагалі.

Року 1686 до Київської митрополії мала ввійти Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерти єпископа Феодосія Василевича, патріярх Йоаким увесь час фактично керував нею сам; священиків рукополагали то в Смоленську, то у Пскові. Новий патріярх Адріян підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, але на початку XVIII ст. цей зв'язок припинився. З 1728 і до 1772 року Білоруська єпархія залишиалася єдиною православною єпархією в Польщі; в ній були єпископи, призначені Російським Синодом.

У зв'язку з відходом від Київської митрополії єпархій, внаслідок чого митрополит залишився єдиним єпископом митрополії, поновлено Переяславську єпархію, як підлеглу Київському митрополитові. 1700 року, за наказом патріярха, до Москви відряджено два кандидати на нову катедру: ігумена Миколо-Пустинського манасти-ря, Стефана Яворського, та ігумена Михайло-Золотоверхого манастиря, Захарія Корниловича. В Москві Стефана Яворського висвячено на митрополита Рязанського, а Захарія Корниловича — на єпископа Переяславського (року 1701). Ця справа дуже характеристична: Царгород не втручався в поставлення єпископів і Москва присвоїла це право собі. Російський Синод у 1727 році, всупереч усім привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяславську катедру Йоакима Струкова, росіянина. Висвячено його в Петербурзі, без участи Київського митрополита в обранні та висвяті. Року 1752, по смерті цього єпископа, митрополит Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Синод затвердити на Переяславську катедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і призначив свого кандидата.

Зменшенню авторитету Київського митрополита сприяло надання прав ставропігії Києво-Печерському манастиреві (року 1687) та Києво-Печерській Лаврі (року 1688). Таким чином ці манастирі виходили з-під влади митрополита, а їх архимандритів поставляли в Москві або в Петербурзі.

Перші митрополити після Гедеона Четвертинського — Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на Елекційних Соборах у Києві і висвячені в Москві.

На долі Йоасафа Кроковського позначилася страшна практика російського уряду, яка тяжила увесь час над Українською Церквою. Року 1708, коли стало відомо про перехід Мазепи до Карла XII, Петро І викликав до Глухова митрополита з єпископами Чернігівським та Переяславським, де вони примушені були виголосити анатему гетьманові Мазепі. В цьому була велика трагедія українського народу.

В 1716 році почався процес царевича Олексія. Біля нього збиралися широкі кола людей незадоволених політикою Петра І. Підозра впала на Йоасафа Кроковського і в 1718 році його заарештовано й вивезено до Петербургу на допит. По дорозі він помер, либонь, неприродньою смертю...

Підозра, що її кинули на митрополита Йоасафа, поширювалася на Київську митрополію. Протягом чотирьох років митрополича ка-тедра залишалася необсадженою і митрополією правила Київська консисторія. Року 1721 проведено велику реформу Церкви: утворено Святіший Синод — колеґіяльну установу, яка заступала патріярхат. Першим президентом Синоду був призначений «місцеблюститель» патріяршого престолу митрополит Стефан Яворський, віцепрези-дентами — Феодосій Яновський, архиепископ Новгородський, та Те-офан Прокопович, архиепископ Псковський — всі українці. Призначено радників: архимандрита, двох протоієреїв, ігумена та ієрея; двоє з них були українці: архимандрит Гавриїл Бужанський та Єрофей Прилуцький. Таким чином з одинадцяти членів Синоду п'ять було українців, при чому всі вони належали до його вищого проводу.

Року 1722 Синод, всупереч традиції, подав цареві імена чотирьох кандидатів на Київського митрополита: двох українців і двох росіян. Петро І вибрав українця — Варлаама Вонятовича (1722-1730). Проте, дістав він лише сан архиепископа, а не митрополита. Це позбавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було зв'язане з загальною політикою Петра І супроти України: після смерти гетьмана Скоропадського не дозволено обирати нового гетьмана і засновано того ж року Малоросійську Колегію. Коли, за правління Петра II, відновлено в 1727 році гетьманство, Варлаам Бонятович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви. Ці протести підготовили трагічну долю митрополита: під претекстом, що він не служив молебня з нагоди вступу на престіл цариці Анни в 1730 році, Варлаама заслано до Кирило-Білозерського манастиря, де він пробув 10 років.

Історіографія XVIII ст. вважала Варлаама Вонятовича речником українського автономізму і мучеником за українську справу.

Варлаам Вонятович був перший із київських митрополитів, яких без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Правління кожного з митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії. Синод виставляв, як кандидатів на митрополита, українців, але тільки таких, що довгий час служили в Росії.

Наступником Варлаама Вонятовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), якому року 1742 привернено титул митрополита.

Тимофій Щербацький (1748-1757) був першим митрополитом, якого, всупереч застереженому праву України, переведено з Київської митрополії на Московську.

За Арсенія Могилянського (1758-1770) права Київського митрополита ще більше обмежено: року 1770 заборонено титулувати його «Митрополитом Київським, Галицьким і Малия Россії», а тільки — «Митрополитом Київським і Галицьким». Таким залишався титул митрополита до революції 1917 року. Мотивом зміни титулу було те, що на території «Малої Росії» були єпархії, які не входили до складу Київської митрополії — Чернігівська та Переяславська.

Під час правління Арсенія Могилянського року 1767 відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів». В наказах духовенства однодумно вимагалося привернути Українській Церкві її старі права. Звичайно, ця однодумність справила негативне враження на царицю Катерину.

Митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві, достосо-вуючи її порядки до тих, що були в Російській Церкві. За його правління заведено ще одно обмеження: Синод став сам призначати архимандритів та ігуменів до українських манастирів.

Не минуло й ста років (1685-1783), як Українська Церква перейшла з-під лагідної влади царгородських патріархів, які залишали їй фактичну автокефалію, під владу московських патріярхів. Таким чином найвища влада Царгородського патріярха переносилася на Московського патріярха. І ця найвища влада в 1721 році перейшла до царя, який від того часу став головою Церкви. Синод обирав тільки кандидатів на митрополита, а затверджував їх цар. Так вища влада над Церквою шляхом еволюцій опинилася в руках світської людини. Але мало того: протягом коло 60 років ця цивільна влада належала жінкам — Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині II, з яких дві — Катерина І та Катерина II — були німкені. Таким чином, влада Царгородського патріярха опинилася в руках жінок. Яскравішого прикладу панування цезаропапізму не може бути.

Українська Православна Церква під Польщею

Незабаром після Переяславської угоди Українська Православна церква фактично поділилася на дві частини. Обраний у 1657 році митрополит Діонисій Балабан переніс наступного року свій осідок до столиці гетьмана Виговського — Чигирина. Після того до 1675 року Київські митрополити перебували в Чигирині. Під безпосередньою владою Діонисія були єпархії: Львівська, Перемиська, Холмська, Луцька та Мстиславо-Могилівська. Але в цих єпархіях були одночасно катедри уніятських єпископів, внаслідок чого точилася боротьба за церкви, за манастирі, за маєтності. Особливо гостра боротьба, що тривала 40 років, була в Перємиській спархії, поки єпископом там був Антоній Крупецький. Розпочалася вона в 1632 році і нераз набувала характеру збройних зударів. Гадяцький договір 1658 року не змінив становища Православної Церкви. Року 1661, коли затверджувано цей договір на Соймі, єпископ Ян Виджга вніс «пояснення», що, мовляв, за цим договором усі права надаються «вірним стародавньої грецької віри, а такими с уніяти». Сойм прийняв це пояснення.

Року 1663, після смерти Діонисія, на Елекційному Соборі обрано двох кандидатів на митрополита: Антонія Винницького — кандидата гетьмана Тетері та єпископів — і Иосифа Нелюбович-Тукальського, за яким стояли духовенство та вірні. Можливо, щоб створити тяжку ситуацію, було затверджено королем двох митрополитів.

Року 1664, на підставі доносу Тетері, ув'язнено митрополита Нелюбович-Тукальського і вивезено до Маріснбурзької фортеці. Після його звільнення Українську Церкву поділено між митрополитами — Антонієм, що правив Галичиною, Волинню та Поділлям, і Иосифом, що правив Правобережною Україною, Білоруссю та Литвою.

За Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толеранції в питаннях релігії, але цього зобов'язання не додержувала. В інструкціях, даних православним послам на Конво-каційний Сойм 1674 року, висловлювалося скарги на утиски, яких «не зазнають наші люди і в поганській неволі». Цей Конвокаційний Сойм став на тих же позиціях, що й Конвокаційний Сойм 1668 року: католики намагалися не тільки відібрати всі права від не-като-ликів, а навіть позбавити їх правної охорони.

Взагалі церковна атмосфера в Польщі часів Руїни була напружена. Поляки ненавиділи «схизматиків», які викликали Хмельниччину, руйнацію добробуту, величезні жертви в людях, втрату Лівобережжя, Смоленська. Боротьба з православними з роками послабшала, бо кількість їх зменшилась з відходом Лівобережжя і втечею населення на схід. Крім того невпинно йшло окатоличення української шляхти, багато енергійних представників якої опинилося по той бік Дніпра. Православні братства перестали бути такою грізною силою, коли з них виступила шляхта. В той же час послабшало козацтво внаслідок тяжкої війни, а ще більше — внаслідок поділу на різні орієнтації: московську, польську, турецьку.

Час від часу в договорах Москви з Польщею ставилося питання про недодержання Польщею зобов'язань за Андрусівським договором, про порушення прав православних: так було в 1672, 1678, 1679 та 1680 роках. Передача Української Церкви під Московську патріярхію мала величезне значення для Правобережної Церкви, бо голова її опинився в чужій державі, в чужій юрисдикції. Постали питання про церкви, манастирі, великі маєтності, що належали лівобережним церквам.

Все це підготовлювало 9-ту статтю «Вічного миру», укладеного Москвою та Польщею в 1686 році. «Вічний мир» був наслідком загальнополітичних подій: Ян Собєський розбив року 1683 турків під Віднем і творив Християнську Ліґу, щоб вигнати турків з Европи. До цієї Ліґи він притягав Москву, і Москва вимагала підписання «Вічного миру». Статтею 9-ою вона накладала на Польщу обов'язок зберігати права Православної Церкви в Польщі і не вводити релігійних обмежень. Король бусів дбати, щоб православних не утискували, не примушували переходити на католицтво та унію. Православним єпископам було вільно приймати рукоположения від Київського митрополита, якому вони підпорядковувалися. Московський уряд мав право піклуватися про православну людність в Польщі.

Ці статті «Вічного миру» затвердив Сойм тільки в 1710 році. Але ввесь час на підставі 9-го пункту московський, а в XVIII ст. російський уряд робив різного роду інтервенції польському урядові і втручався в церковні справи. Підпорядкування православних єпископів в Польщі Київському митрополитові та Московському патріярхові викликало багато ускладнень. Єпископів єдиної православної єпархії в Польщі — Мстиславо-Могилівської — призначав Синод, а манастирі Правобережної України, яких залишилося в XVIII ст. дуже мало, були під владою Переяславського єпископа, якого теж призначав Синод.

Становище православних погіршало після Прутського договору, коли Правобережна Україна остаточно перейшла під польську владу Року 1717 зародився проект цілковитого знищення православної віри, і це викликало серед православних паніку. Населення зверталося до російського уряду, але його інтервенції мало впливали: польські міністри були безсилі перед сваволею магнатів . Поруч із зростанням могуткости магнатів квітне Католицька Церква: будуються величезні костьоли, манастирі — домініканські, бенедиктинські, єзуїтські. За митрополитів Кишки, Шептицького, зміцнюється Уніятська Церква : посилюється навертання православних на унію.

Польонізація, яка не зустрічала спротиву, поглиблювалась. У XVIII ст. польська мова стала урядовою на Волині та Київщині, де давні конституції забезпечували вживання української мови. Навіть до Церкви проходила польська мова, правда — не до Богослужб, але до урядування, її вживалося в проповідях, церковному письменстві. Польська мова стала мовою вищих шарів, взагалі культурного суспільства, а україсьха — мовою «хлопською».

Церковне життя православних у Польщі було невреґульоване. Православні парафії входили до Переяславської єпархії і священиків рукополагав єпископ Переяславський, але польська влада утруднювала ці стосунки. Дідичі, яким належало право патронату, та уніят-ські декани, без згоди яких не можна було дістати православну парафію, неохоче давали свою згоду. Уніятський митрополит Волод-кевич, а особливо помічник його, Мокрицький, різними засобами примушували православних переходити на унію, і не тільки селян, а навіть священиків, які спротивлялись цьому, садовили до в'язниць, били різками. Єпископи Могилівські зазнавали тяжких переслідувань та зневажань.

Православне населення щораз частіше зверталося по захист до російського уряду. Воно слало скарги, час від часу єпископи приїздили до Петербургу — то Сильвестр Святополк-Четвертинський, єпископ Могилівський або Білоруський (1705-1728), то Юрій Кониський (1755-1795). Під час коронації Катерини II в 1762 році Юрій Кониський виголосив блискучу промову, в якій змалював картини утисків православних у Польщі. В 1765 році він виголосиз таку ж промову під час авдієнції в короля польського Станіслава; промова ця поширювалась у відписах по всій Европі, розкриваючи дійсний стан речей у Польщі.

В середині XVIII ст. взаємовідносини між католиками і православними набули надзвичайної гостроти. Російський уряд настоював на відновленні прав «дисидентів» — не-католиків, серед яких найбільше було православних. Однак, усі спроби добитися цього легальним шляхом, через Сойми, не дали наслідків. Року 1767, з допомогою російського уряду, зорганізовано дві конфедерації: у Торні — в складі дисидентів: протестантів та кальвіністів — і в Слуцьку — в складі дисидентів та православних. Обидві конфедерації вимагали зрівняння в правах католиків з дисидентами. Швеція, Росія, Прусія, Данія, Англія підтримували ці вимоги. Проте, коли Сойм у 1768 році ратифікував ці вимоги, в Варі зібралася нова конфедерація (Барська), яка запротестувала проти надання прав дисидентам і зажадала скасування ухвали Сойму. Польське населення в своїй масі підтримувало ухвали Барської конфедерації. Переслідування православних ще більше загострилось, православне духовенство заміняли католицьким, а за спротив жорстоко карали. Реакцією на все це було повстання 1768 року — «Коліївщина».

Провідну ролю в цьому повстанні відігравав ігумен Мотронинського манастиря на Чигиринщині, Мелхиседек Значко-Яворський, якому сприяв єпископ Переяславський, Гервасій Лінцевський, до єпархії якого належали манастирі на Київщині. Він доручив завідувати ними Мелхиседекові. Мотронинський манастир став осередком антикатолицького руху. До нього приєдналися: Медведівський, Мошногорський та Лебединський манастирі. Ченці, а головним чином ігумен Мелхиседек, підтримували в народі твердість у православній вірі, непохитність у боротьбі з уніятами. Він сам їздив до Петербургу, і цариця Катерина II обіцяла своє заступництво через послів у Варшаві. З цього постала в народі леґенда про «золоту грамоту» цариці, яка нібито обіцяла допомогу. Але коли повстання охопило Київщину, російський уряд допоміг Польщі військовою силою придушити його.

Українська Католицька церква

Становище Української Католицької Церкви в Польщі після повстання 1648 року здавалося безнадійним. «Зборівська угода з 18 серпня 1648 року — це одне з найбільших упокорень, що його зазнала впродовж свого існування Українська Католицька Церква. — В точці 6-ій висловлено домагання цілковитого скасування унії. Для Української Католицької Церкви, згідно зі Зборівською угодою, в Козацькій Державі місця не було» — так характеризує становище Уніятської Церкви католицький автор, проф. Г. Лужницький.

Не допомагали протести митрополита Антона Селяви (1642-1655), який разом з папським нунцієм Торресом вимагав припинити ліквідацію Української Католицької Церкви, ні листи папи Інокентія X до короля Яна-Казіміра. Трагедію Уніятської Церкви збільшував брак проводу хворий митрополит Антон не мав помічників, бо року 1649 померли єпископи Методій Терлецьклй та Андрій Фурс.

Білоцерківська угода 1651 року скасувала Зборівську угоду: Уніятська Церква дістала значну частину маєтностей, втрачених на підставі Зборівської угоди, собори в Перемишлі та Холмі. Яків Суша, єпископ Холмсько-Белзький описував так втрати Уніятської Церкви: «спалені собори, сплюндровані єпископства, пограбовані скарби, священики та ченці поранені, покалічені, повбивані. Приблизно 100 священиків і 40 ченців померло» Поляки не подавали жадної допомоги і навіть раділи з нещастя.

Війна Польщі з Москвою, після Переяславської угоди, знову принесла погром уніятам: Смоленське та Полоцьке архиепископства зруйновано, собори у Вільні та Новоґрудку спалено

Протягом більше як 10 років (1655-1666) Київська Католицька митрополія залишалася не обсадженою. За цей час польські й українські католики вживали всіх заходів, щоб здобути дозвіл папи підкорити Уніятську Церкву римо-католицькій ієрархії в Польщі. Чин оо. Василіян був теж без проводу і розколовся на дві частини: одна — під проводом протоархимандрита Гавриїла Колснди, а друга — Холмського єпископа Якова Суші.

Року 1663 Яків Суша поїхав до Риму і там подав докладну історію унії з самого її початку. Наслідком цього було рішення не піддавати Уніятську Церкву під зверхність латинського кліру і затвердження на Київській митрополії архиепископа Гавриїла Коленди (1666-1674) — чину оо. Василіян.

З обранням на королівський престіл українця Михайла Корибута-Вишневецького, сина Яреми Вишневецького, становище Уніятської Церкви покращало: вона дістала всі відібрані від неї церкви, маєтності, Перемиське єпископство Уперше після 1595 року в Краківському соборі митрополит Гавриїл, в асисті латинських єпископів, служив слов'янською мовою в присутності короля Михайла.1

Кипріян II Жоховський (1674-1693), призначений Гавриїлом Колендою на митрополита, після смерти цього останнього негайно його заступив. Правління Кипріяна збіглося з правлінням короля Яна III Собсського (1674-1693), який співчував унії та підтримував її Кипріян урегулював Василіянський Чин: раніше протоархимандритами були митрополити, з 1675 року обирають їх з ченців, що належать до тіснішого кола діячів Чину. Кипріян дбав про піднесення освіти, що дуже занепала, клопотався про заснування власної друкарні З допомогою Апостольської Столиці засновано 1676 року семінарію

Видатним діячем на полі освіти був Холмський єпископ Яків Суша, автор багатьох книг з історії унії. Багато зробив для розвитку унії Ян III Собєський, який 1676 року затвердив за уніятами всі права та привілеї, що їх вони мали. Православних хотів він ізолювати від впливу Царгородського патріярха і заборонив їм виїзд за кордон в справах віри. Ян Собєський заявив папі, що він мріє об'єднати всі Руські Церкви з Апостольською Столицею. Протягом 10 років (1686-1695), наприклад, в одній тільки Луцькій єпархії коло 300 церков і чимало манастирів передано уніятам. З метою наладнати стосунки між уніятами та православними 1680 року призначено в Любліні «розмову» (colloqium), але справа не вдалася тому, що православні не з'явились.

Величезним набутком для Уніятської Церкви було приєднання до унії Львівського православного єпископа Иосифа Шумлянського. Про це приєднання він заявив у 1677 році митрополитові Кипріянові в присутності короля, при чому погоджено було тримати це в таємниці, щоб, діючи нібито як православний, Шумлянський міг приєднати більше людей до Католицької Церкви.

Йосиф Шумлянський був одним із видатніших, талановитих діячів Уніятської Церкви кінця XVII ст. Він був фанатик справи і здібний дипломат. Як православний єпископ, він мав дружні стосунки з гетьманом Петром Дорошенком та з митрополитом Нелюбович-Тукальським, якого кілька разів відвідав у Чигирині. В 1681 році він разом з православними архимандритами — Варлаамом Шептицьким, Сильвестром Творовським та Степаном Гороїмом — склав на руки короля офіційну заяву про приєднання їх усіх до унії, але знову вирішено було не оголошувати про це. Таємницю розкрив Луцький єпископ Гедеон князь Четвертинський, що викликало між ними боротьбу, яка примусила Гедеона покинути Луцьку єпархію і тікати до Києва. На Шумлянського почали подавати доноси, і його притягли до суду королівські комісари. Тоді, в 1700 році, Шумлянський офіційно приєднався до Католицької Церкви.

Ще раніше — року 1691 — пристав до унії єпископ Перемиський, Інокентій Винницький. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залишилася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противилося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. В 1721 році стала уніятською головна святиня

Волині — Почаївський манастир, а року 1728 — Кремянецький. Найдовше залишався православним Манянський скит. Він прийняв унію лише в 1785 році.

Після смерти митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини ввесь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніятів. Тому не дістали вони місць у Сонаті і повинні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забороні пап — перетягували насильно уніятів на латинський обряд.

Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості, на якому був присутній папський нунцій, 8 спископів, протоархимандрит оо. Василіян, 8 архимандритів, 129 представників духовенства, декани і два представники Львівського Братства. З огляду на чисельність Собору його називали Українським Національним Собором.

Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну традицію із західньою, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Надто глибоке було ще прив'язання до старих звичаїв. Проте, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня належить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. Східньоцерковний іконостас скасовано, а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими З'явилася тиха Служба Божа, відправа при бічних вівтарях. Було багато тертя між білим та чорним духовенством в зв'язку з переходом усіх манастирів до Василіян. Тільки в 1743 році вдалося об'єднати всі манастирі під спільним проводом архимандрита, що перебував у Римі. Собор у Замості виніс ухвалу, що кожний єпископ мусів протягом бодай одного року бути послушником Чину Василіян, що значно піднесло вплив цього Чину. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед священиків. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Але все таки вищу освіту уніяти-богослови одержували в Римі.

Наступник Лева II, Атанасій Шептицьхий (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при манастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку народні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. У Вільні засновано семінарію. Турботи про освіту духовенства викликав значною мірою щораз сильніший натиск польонізації й латинізації, з яким не могло боротися малоосвічене духовенство.

Після смерти митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Король Август III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніятів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх вели Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, Жабо-тині. В Умані, при заснованому в 1765 році манастирі була школа, в якій навчалося 400 учнів з цілої України.

Ще енергійніше повів справи митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.

За його правління в Українській Церкві і взагалі в Україні сталася страшна трагедія. Зміцнення Уніятської Церкви, поширення її території — з одного боку, а з другого надужиття збоку польських панів, які посилювали визиск селян, зневажливе ставлення католиків до «хлопів», яких вони вважали «за бидло» — викликали постійні повстання, в яких селяни приєднувалися до гайдамаків, дей-неків, опришків, що постійно діяли окремими ватагами. В 1768 році все це вибухнуло колосальним повстанням, відомим під назвою «Коліївщини». Значну ролю в повстанні, поруч з мотивами національними та соціяльними, грали релігійні мотиви, боротьба за православну віру. Знищено було Умань, містечка Жаботин, Лисянку, Саврань, спалено кількасот сіл та хуторів, вирізано коло 300 католицьких священиків. В Умані вимордувано всіх ченців Василіян-ського монастиря та учнів школи.

Жорстокостям повстанців відповіли суди Польщі в Кодні, біля Житомира, та в Сербах на Поділлі. 846 повстанців, що походили з Польщі, катовано і страчено, 250 повстанців — російських підданих — жорстоко покарано і заслано на Сибір. Таким кривавим епілогом закінчилась національно-соціяльна та релігійна боротьба в Польщі, не розв'язавши жадної з проблем, що її породили, та прискоривши падіння і самої Польщі.

Церква на Буковині та Закарпатті

Православна Церква довгий час зберігалася на Буковині. Митрополити сучавські переїхали до Яс, і на Буковині фактично залишилася одна єпархія в Радівцях, якій підлягала більша частина краю. В 1770-их роках на Буковині було до 30 манастирів, заснованих молдавськими воєводами. Найбільшим серед них був Сучавський манастир.

Церква Закарпатської України довгий час залишалася православною, не зважаючи на спроби приєднати її до унії. Загальне становище Церкви на Закарпатті було відмінним від того, яке було в Польщі, де в боротьбі з Католицького Церквою об'єднувалися православні з протестантами. На Закарпатті — навпаки — православні опинилися між двох вогнів: протестанти самі претендували захопити владу, і кальвінські магнати Угорщини змушували українців переходити на протестантизм. Сваволя протестантів штовхала духовенство назустріч унії, бо католики запевняли, що вона звільнить церкви від податків, забезпечить опіку католицької ієрархії та магнатів.

Духовенство, знаючи вороже ставлення народу до унії, вело унійну акцію потайки. Року 1648 в Ужгороді з'їхалося 63 священики, які в присутності єпископа Ягерського-Янушича заявили про свою згоду прийняти унію на таких умовах: 1) в Церкві залишається східньослов'янський обряд Богослужень; 2) єпископів обирають священики; 3) Українська Церква, що приєднається до унії, дістане права рівні з тими, якими користається Католицька Церква.

На цьому Соборі брано єпископа-василіянина Петра Парфенія (1648-1670), який поїхав на висвяту до православних єпископів у Се-мигороді, щоб приховати свій перехід до унії. 1659 року Парфеній дістав підтвердження на єпископат від папи та цісаря.

Друга половина XVII ст. пройшла в Східній Угорщині у боротьбі з повстаннями, в яких значне місце належало релігійним питанням. Партія, противна католицькій Австрії, перешкоджала проведенню унії. Семигородський князь, Юрій II Ракочі, по згоді з Богданом Хмельницьким, висунув на Закарпатті православного єпископа Йоанікі» Зейкана, якого висвячено в Молдавії. Він став єпископам Мукачівським. З того часу було завжди два єпископи: уніятський та православний.

З 80-их років XVII ст., після того, як Австрія закріпилася в західній частині Закарпаття, унія там стала ширитися. Багато праці для ширення унії приклав єпископ-грек І. де-Камеліс. Твердинею православ'я залишалася до кінця XVIII ст. Мармарощина. Останнім православним єпископом був там Досифей, після смерти якого унію поширено по всьому Закарпатті. Остання спроба повернутися до Православної Церкви була в 1766 році. На Мармарощині почали ширити між православними листи про те, що можна вільно повертатися до православ'я. При тому в листах натикалось на опіку «східніх володарів» обіцялось, що тих, хто повернеться до православ'я, звільнять від панщини. Почався масовий рух повернення до православ'я. Стали виряджати кандидатів на священиків до православних владик.

ОСВІТА

1. Шкільна освіта

Нижча освіта в Україні була поширена. Відвідуючи Україну в часи тяжкої війни, в 1654-1655 роках, арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків — письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як у церкві читали вони молитовники. Звичайно, цих слів не можна брати цілком на віру, але залишається безперечним, що загальний стан грамотности серед українських селян та козаків справив велике враження на уважного спостерігача.

Початкових шкіл в Гетьманській Україні було дуже багато. У XVIII ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В манастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В 1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Лю-бенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському (про 3 полки бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень; одна школа припадала пересічно на 1000 душ. В 1768 році, на території пізніших повітів Чернігівського, Городенсь-кого й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій території було тільки 52 школи, і на кожну школу припадало 6.750 душ. Навчалися в цих школах у XVIII ст. діти старшини, козаків, духовенства, селян.

В 4-ох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що засновувало їх само населення, яке розуміло потребу навчання дітей. Сільська громада сама запрошувала вчителя, утримувала його й давала помешкання під школу. В місцевостях, де населення жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані «мандрівні дяки», переходячи з місця на місце.

В містах існували братські школи.

Значно гірше було на українських землях під польською владою. В 1676 році митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Столиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготови духовенства. Була заснована семінарія у Вільні, але ситуації це не направило. Трагедія українського населення під польською владою була в тому, що вища верства, шляхта — дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Народні маси залишалися без проводу. Брак шкіл для загалу, неосвіченість народніх мас були ще довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція. Чернечі чини не могли виконати того, що могло й мусіло виконати біле духовенство. Тому митрополит Ата-насій Шептицький дбав передусім про те, щоб виховати із священиків освічену, здисципліновану інтелігентну верству.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для українців, з того числа 16 — для світських людей.

Більше значення мали заходи оо. Василіян. В Умані 1765 року засновано манастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей манастир і школа були знищені під час Коліївщини. Васи-ліянські школи мали інший характер, ніж братські, які були все-станові, а василіянські шляхетські, католицькі.

Осередок вищої освіти в другій половині XVII ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і мате-ріяльно і юридично (привілеєм Владислава IV 1635 року). Петро Могила притягнув до неї видатних професорів, яких виряджав для підготови за кордон. Число студентів школи — «спудеїв» — зростало.

Після смерти Петра Могили Братська школа стала йменуватися «Києво-Могилянською Колегією». Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських колегій. У Гадяцькому договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську Колегію в правах з Краківською Академією і надати їй титул Академії. Але цей договір не був зреалізований. Московський уряд в 1666 році, після пожежі, коли припинено навчання в Київській Колегії, спробував зліквідувати її, як «латинську», але сам воєвода Київський П. Шереметев рішуче висловився за збереження Колегії (в ній вчився син його, Б. П. Шереметев). Проте, ввесь час, поки царем був

Олексій, московський уряд ставився до Колегії вороже. Лише за царя Федора надано Колегії право викладати богослов'я. Року 1701 Колегія була перейменована на Академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику ролю відіграв у справі відродження Академії гетьман І Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав «промис-лінником і благодітелем», а Теофан Прокопович — «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської». Єпископ Антоній Стаховський називав Академію «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою.

Тісний зв'язок Київської Академії з Мазепою позначився в тих «панегіриках», які відмічали ролю Мазепи, як вождя України. Мазепа дійсно був меценатом і опікуном Академії. Він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті Служби Божі і в якому професори виголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, бував на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі — І. Обидовський та А. Войнаровський. В добі піднесення української культури часів Мазепи Академії належало центральне місце.

За зв'язки з Мазепою Академія заплатила тяжку ціну: протягом майже 30-ти років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в Академії «чужинцям», себто підданим Польщі. В лютому 1709 року замість 2.000 учнів було тільки 161. Лише за Єлисавети кількість студентів знову зростає: в 1744 році було їх 1.100.

Оправлятися від удару, якого завдав Академії Петро І, почала вона за Данила Апостола. Після блискучих професорів часів Мазепи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і особливо Теофан Прокопович, «мабуть, найвизначніший учений-енциклопедист (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України», як характеризує Прокоповича О. Оглоб-лин, настав занепад. Характеристична для цієї доби «еволюція» Т. Прокоповича: в 1705 році він, присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», «славив його, як гідного спадкоємця Володимира Великого», і в «Слові» у день Володимира називав Київ «Другим Єрусалимом» — як антитезу «Третього Риму» — Москві. А в 1709 році, після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом «Третього Риму — Петербургу».

Повернути Киеву та Академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського Академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів підтримував Академію та її професорів, посилав здібніших учнів до закордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував другий поверх на будинку Академії, спорудженому Мазепою.

Нову добу піднесення пережила Академія за царювання Єлисавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що «зробили б честь кожному західньоевропей-ському університетові», — пише О. Оглоблин

Кількість учнів Академії змінювалась.

За Мазепи було

2.000 учнів

1709 року

161

1736-1737 роках

367

1737-1738 роках

494

1744 року

1.100

1754-1756 роках

1.000

1764-1765 роках

1.159

1775-1776 роках

769

Навчання в Київській Колегії було побудоване за зразком єзуїтських польських колегій. Було в ній 7-8 кляс, які поділялися на три цикли: нижчий — граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній — реторичний (піїтика та реторика) і вищий — філософський (діялектика, логіка та теологія). Остання кляса розрахована була на 4 роки. У викладах панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов'янську мови. За методою навчання Колегія була схоластичною школою, як були схоластичними всі школи За-хідньої Европи того часу.

Колегія мала бути не тільки навчальною школою, але й школою моралі, благочестя, і в цьому дуже допомагали ті конгрегації учнів, про які була мова вище. Колегія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, міщан, селян.

У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужинці: син воєводи П. Шереметева, Б. П. Шереметев, син Патрика Гордона. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західньої та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції.

Колегія, а потім Академія, були тісно зв'язані з Церквою. Ректорів Академії, що були завжди архимандритами Братського манасти-ря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: ректора стали призначати самі митрополити. Професори були переважно духовного звання.

Колегія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Україною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були великими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року, на тему про ісходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського виступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві.

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявления, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» — з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського манастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, історичні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були переважно професори Академії, серед них Йоаникій Голятовський, Теофан Прокопович та інші.

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло 25.000 українців. З цієї кількости вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне — українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин.

Київська Академія була науковим осередком не тільки на Україну-Гетьманщину та Правобережну Україну, її професорів та вихованців з другої половини XVII ст. запрошувано до Московії, а пізніше — до Російської імперії. Вони фули організаторами і професорами шкіл у Московщині, займали місця архимандритів, єпископів, митрополитів. Вихованці Академії були також єпископами на Сибіру. Навіть Синод у своєму першому складі мав правлячу верхівку з українців: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. Кількість єпископів-українців була так велика, що 1754 року цариця Єлисавета видала наказ, яким дозволяла Синодові «представляти» кандидатів на вакантні місця архиєреїв та архимандритів — «великоросіян», а не тільки українців. За час з 1721 по 1750 рік не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії.

Багато вихованців Київської Академії займали світські посади в Росії, як професори російських університетів, перекладачі в різних установах (Г. Полетика), міністри (П. Завадовський, О. Безбородько, канцлер Російської імперії) та ін.

Київська Академія була зразком для інших шкіл України. Архиєпископ Лазар Баранович заснував Колеґіюм у Новгород-Сіверську, який року 1689 перенесено до Чернігова. Ввесь час ним опікувався Мазепа. Року 1722 Білгородський єпископ, Єпифаній Тихорський, заснував в Білгороді Колеґіюм з богословським курсом, який року 1726-7 перенесено до Харкова, де розвивався він дуже добре: в 1729 році було в ньому 500 учнів. 1738 року відкрито заходами єпископа Арсенія Берло семінарію в Переяславі, яку 1762 року перенесено до Полтави, де вона стала культурним осередком Полтавщини.

У середині XVIII ст. помічається охолодження світської молоді до Київської Академії. Воно позначалося між іншим тим, що в загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. В XVII ст. синів духовенства бувало не більше як третина (30%), в 1764-1765 роках на 674 учнів світського походження було вже 485 духовного (себто 42%), а в 1776-1777 роках на 345 учнів світського походження було вже 444 (себто бл. 60%) духовного. Це співвідношення спостерігається і в інших школах: в Чернігівському Колеґіюмі в 1730-1740 роках було близько 2/3 складу учнів дітей світських батьків; в 1790 році з 426 учнів тільки 40 походили не з духовних родин, себто менше як 10%. Київська Академія з її схоластичною програмою та богословським характером перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших шкіл: Московського університету, Медико-Хірургічної Академії тощо. До Медико-Хірургічної Академії з 1754 до 1768 року перейшло з Київської Академії понад 300 осіб. Також щораз більше молоді виїжджає вчитися до закордонних університетів: Гайдельберзького, Ляйпціґського, Кенігсберзького, Страсбурзького, до Італії, Парижу тощо. Через цю молодь затіснюється зв'язок України з західньоевро-пейською наукою.

Внаслідок прагнення молоді до світської науки роблено спроби реформувати навчальну програму в Київській Академії і внести в неї природничі науки, математику, медицину. Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа плянував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766 року Рум'янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Батурині, Чернігові, Новгород-Сіверську, Сумах (накази шляхетства Київського, Ніженського, Чернігівського, Ста-родубського, Глухівського, Переяславського, Батуринського). Проте, всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати університети.

Про високий культурний рівень української еліти — старшини, вищого духовенства та міщанства — свідчить між іншим велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших манастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку; мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Голятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, М. Ханенко, Я. Маркович, С. Лашкевич, Кочубеї, К. Розумовський та інші. Із щоденників Я. Марковича, М. Ханенка та інших видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами, стежили за сучасними культурними та науковими подіями. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки. У багатьох бібліотежах були книжки з математики, астрономії, медицини, не кажучи про право, історію, географію.

2. Наука

На тлі широкої й ґрунтовної освіти, яку діставала українська інтелігенція XVII та XVIII ст., виділяються вчені з різних галузей знання.

а) Історія

Найбільший інтерес серед учених України являють дослідники історії України. В другій половині XVII ст. виступають автори, які захоплюються історією своєї батьківщини. Бурхлива доба XVI-XVII ст. з церковною'боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі на минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смот-рицького, гуртка, що зібрався біля Петра Могили та Київської Колегії.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З'являються — «Хроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис», який приписують Інокентієві Гізелеві (1674); «Літописець» — Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має «Синопсис», стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці мали характер компілятивний, спиралися переважно на польські хроніки, але цінним в них було те, що вони встановлювали тяглість історії України від Княжої доби.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються так звані «козацькі літописи»: «Самовидець» — імовірно Романа Ракушки, що брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; полковника Гадяцького, Григорія Граб'янки «Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого...» та канцеляриста Генеральної Канцелярії Самійла Величка — «Сказаніе о войне козацкой зъ поляками чрезъ Зиновія Богдана Хмельницкого». Всі ці твори — прагматична історія Хмельниччини. Особливо важливе «Сказаніе» С. Величка, який використовує багато джерел. Він високо оцінює Богдана Хмельницького і зворушливо описує добу Руїни.

У XVIII ст. виходять історичні твори, які генетично зв'язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730-их роках складено «Краткое описаніе Малороссіи»; в 1751 році. Г. Показ написав «Описаніе о Малой Россіи»; в 1765 році П. Симоновський — «Краткое описаніе о козацком малороссійском народе»; в 1770 році С. Лукомський — «Собраніе историческое». Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про тяглість історії України і єдність українського народу від Княжої доби до XVIII ст., єдність його держави.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний французькою мовою «Дневник» Петра Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Петро Апостол, що мав широку освіту і володів кількома мовами, довгий час залишався «закладнем» за свого батька у Петербурзі, де був прийнятий у вищому столичному товаристві і при царському дворі. Величезний «Дневник» (1735-1740 років) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, освічена, спостережлива людина з широким діяпазоном наукових інтересів. Маркович цікавився природознавством, літературою, історією, закуповував книжки за кордоном, передплачував чужомовні часописи. Він докладно, день за днем, занотовував усе, що діялося біля нього: від погоди, стану власного здоров'я, кількості випитого вина, відвідин, розмов, стану господарева — до високої політики. Щоденник Я. Марковича є незрівнянним історичним джерелом.

Дуже важливим джерелом історії України є «Дневник» генерального хорунжого М. Ханенка, який близько стояв до гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з найбільш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

б) Право

В новій Українській державі з часів Хмельниччини виникало багато питань, які вимагали для їх розв'язання досвідчених правників. Такі правники виходили здебільшого з-поміж старшин, що діставали правничу освіту за кордоном. Пам'ятниками права були ті договори України з Москвою, які укладалися майже всіма гетьманами під назвою «Гетьманських статтей» і мали характер конституції. Серед цих конституцій найбільше значення мають — правний твір, перший договір України з Москвою 1654 року та конституція Пилипа Орлика 1710 року. Великий інтерес має Гадяцький договір 1658 року Івана Виговського з Польщею, автором якого був видатний правник Юрій Немирич. Повсякденне життя України будувалося «універсалами» гетьманів та полковників, які ці універсали писали за певною формою; їх підписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землі старшині та мзнастирям, давали імунітети.

Всі ці пам'ятки права свідчать, що в Гетьманській державі були добрі фахівці — правники.

Внаслідок Визвольної війни 1648 року значна територія України була звільнена від польської влади. В новій Українській державі скасовано суди, які діяли в Польщі, та закони, якими вони керувалися. Цими законами були: Литовський Статут 3-ої редакції 1588 року, надрукований у Вільні в друкарні братів Мамоничів: в містах з Магдебурзьким правом діяли приватні збірники законів польських правників: Н. Яцкера — «Спекулюй Саксонум», П. Щербича — «Спекулюй Саксонум альбо Право Саске» та Б. Троїцького — «Порядок..» Всі ці закони були підтверджені в основному договорі Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. Це повторювалося в статтях наступних гетьманів. Таким чином територія, на якій діяли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Лівобережну Україну, де їх раніше не було.

У XVIII ст. життя Козацької держави ускладнилося, помножилися різного роду конфлікти, які вимагали судових рішень. З другого боку — за час війн Руїни зменшилося, властиво зникло багато судів, а сотники та полковники, які стали суддями козацьких судів, не були в стані виконувати судейські функції. По суті знавцями законів залишалися нижчі судові урядовці — писарі. Множилися скарги на суди гетьманові та московському урядові. Призначення в 1721 році Малоросійської Колегії, як апеляційної судової інстанції, не допомогло, бо члени її не розуміли мови, якою були написані закони. Тоді, року 1721, Петро І наказав перекласти закони на російську мову.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман І. Скоропадський скликав Комісію з українських правників для перекладу Литовського Статуту, «Саксону» та «Порядку». Праця Комісії тривала довго, але перекладу не закінчила. Року 1728 знову наказано — у відповідь на прохання дозволити надрукувати Литовський Статут та Магдебурзькі закони — перекласти їх на російську мову.

Року 1734 цариця Анна наказала перекласти «права... по которым судится Малороссийский народ» на російську мову, при чому була поширена компетенція Комісії, їй надано законодатний характер: вона мусіла зробити поправки та скоротити діючі закони; мала скласти проект Зводу нових законів для України. Працю Комісії закінчено 1743 року, але спочатку затримав Кодекс генерал-губернатор Бібіков, потім затримав Сенат, який надіслав його гетьманові К. Розумовському... в 1756 році. Для розгляду цього Кодексу гетьман скликав Комісію з представників генеральної та полкової старшини в 1759 році. Але до затвердження Кодексу не дійшло, бо значна частина присутніх не захотіла розглядати Кодекс і вимагала збереження Литовського Статуту без жадних змін (як було затверджено царями). Року 1763 гетьман знову зібрав на Раду старшину — генеральну та полкову — разом 150 осіб. Це були найвидатніші представники козацтва. Але й цим разом Кодексу не затверджено: «Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі», — так характеризувала Литовський Статут частина старшини, і почасти з патріотичних, почасти з станових мотивів не бажала зміняти його.

Так проект Кодексу і не дістав офіційної санкції. Проте, він «повнотою та ясністю викладу норм закону й абстрактних правних дефініцій та досконалою юридичною термінологією далеко перевищував існуючі тоді правні книги». Практично він був дуже поширений в Україні, з нього вивчали українське право і використовували його, як досконалий підручник-коментар до Литовського Статуту.

За час праці Комісії для складання нового Кодексу працювало в ній 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Один із них, Ф. Чуйкевич, писав гетьманові К. Розумовському: «в своем регімен-ти многочисленные компуты ученых и грамотных персон изволите иметь». Найвидатнішим із діячів у Комісії був Василь Стефанович, який учився за кордоном — в Шльонську, Саксонії, Моравії, Празі, Відні, Римі, Міляні, Венеції, Бреславі, де року 1722 першим одержав степень магістра вільних наук і філософії. В Петербурзі був він професором філософії та реторики в гімназії, заснованій Теофаном Прокоповичем. Д. Апостол запросив В. Стефановича до Комісії, де він став головою. Одним із наступників Стефановича був М. Ханенко, високоосвічена і надзвичайно розумна особа. Було чимало видатних людей серед цих 49 членів Комісії; більша частина їх скінчила Київську Академію, частина — закордонні університети.

З матеріялів Комісії видно, яку велику наукову працю вели її члени, як добре обізнані були вони з тогочасною та старою правничою літературою, які бібліотеки мали. Наприклад, Київський бурмістер Нечай приніс до Комісії раритетні твори німецького криміналіста Б. Карпцова; бурмістер Філевич написав розділ про управу міста за Магдебурзьким правом.

в) Природничі та математичні науки

Вони в Україні були менше розвинені, ніж історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках часто знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі К. Розумовського проживали доктори — француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в Кілю, в Німеччині.

г) Філософія

В першій половині XVII ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни, як логіка, діялектика, фізика, метафізика, етика. В XVII-XVIII ст. в Україні ширилися твори античних та середньовічних філософів, а токож твори Декарта, Фр. Бекона, картезіянців, головно — Пурхоція. Т. Прокопович поклав в основу своєї ідеології теорії Гоббса, Гуґо Ґродноса та Пуфендорфа. Це дало йому ґрунт для того, щоб підтримувати реформи Петра І.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794), видатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він учився в Київській Академі, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреславу. Повернувшись на Україну, Г. Сковорода був короткий час професором Харківського університету, а дуже дорожив свободою і не хотів зв'язувати себе обов'язками. Він жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей і їхав далі. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріялістичного — безвартісного і вищого — духовного, цінного. Мета життя — щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріяльного, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом.

Сковорода стояв вище від усіх принад життя, не мав нічого, не прагнув посад, життьових благ. Але він суворо ставився до сучасної Церкви, яка, на його думку, матеріялізувалася. Він відмовлявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до манастирського життя. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи — викликали порівняння з Сократом. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Европи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні. Особа та філософія Сковороди породили величезну літературу.

ґ) Література

На початку доби Козацької держави виразно позначалися в літературі України впливи релігійної полеміки початку XVII ст., а навіть і пізніше довгий час переважали в літературі духовні інтереси над світськими в значній мірі внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначалося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Св. Дмитро Туптало, талановитий письменник написав збірник пісень — «Руно орошенное», 1680 року. Були пісні повчальні — про смерть, тлінність життя. Але з'являлося багато пісень і з світською тематикою: любовних, політичних, що прославляли героїв — Богдана Хмельницького, Богуна, Палія. Мазепа, талановитий поет, був автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть ...» Не доведено його авторство іншої пісні: «Ой біда тій чайці небозі...»

Характеристичні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це — вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи, «раки» — вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім'я. Було багато епіграм на два, чотири, рядки. Серед авторів перші місця належали: І. Величківському (помер у 1726 році), авторові емблематичних збірок «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; ієромонахові Климентієві Зінов'єву (кінець XVII початок XVIII ст.), плідному сатирикові; Дмитрові Тупталові (1651-1709), Стефанові Яворському (1658-1722) та Григорієві Сковороді (1722-1794), авторові збірки «Сад божественних пісень».

Епос був репрезентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, під Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) — Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: «Богородице Діво», «Осьм блаженств» (1707, 1709 рр.).

Широко представлені були оповідання, переважно релігійного змісту — про святих та їх чудеса. Збірку таких оповідань видав Петро Могила. Року 1665 Й. Голятовський видав «Небо новое». Великий успіх мали — Печерський Патерик, перевиданий в роках 1661, 1678 та 1702, та монументальна збірка Житій Святих, яку уклав Дмитро Туп-тало в 1689-1705 роках.

Оригінальним видом літератури були проповіді, які завжди в Україні мали велике значення. В XVII ст. були славетні проповідники: Кирило Ставровецький, автор збірки проповідей «Перла многоцінне», де вміщено разом з проповідями й вірші; Петро Могила, Мелетій Смотрицький; Йоаникій Голятовський, професор і ректор Київськой Колегії, видав збірку проповідей «Ключ розуміння» (1659) та трактат «Наука албо способ зложення казання» (1659), в якому дав теорію проповіді. Крім того він видав збірки — «Небо новое», «Скарбниця потребная» (1676), а також низку проповідей проти унії та ісляму. Великі збірки проповідей видав Антоній Радзивиловський: «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688). Славилися як проповідники — Лазар Баранович, який видав збірку «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1674); Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Юрій Ко-ниський, а пізніше — Григорій Сковорода.

Всі ці збірки проповідей розраховані були не тільки, як допомога для проповідників, а і як хатнє читання для широких кіл суспільства. Вони здебільше написані по-мистецьки, з бажанням захопити читача. До проповідей вносилося різні приклади з інших літератур, головним чином латинської, порівняння, аналогії, навіть анекдоти та приказки. Щоб наблизити предмет оповідання до розуміння читача, часто вносили порівняння біблійних осіб з сучасними визначними особами (Мойсей, наприклад, — гетьман, тощо).

До проповідей наближаються богословські трактати, як літературно оформлений виклад богословської науки. Багато таких трактатів видано в першій половині XVII ст. («Палінодій» Захарія Копистенського, «Зерцало богословія» К. Ставровецького, «Анфоло-гіон» Петра Могили,«Мир з Богом человіку» Інокентія Гізеля [1660]). Ряд блискучих формою і змістом трактатів написав Г. Сковорода, давши у них виклад своєї філософської системи, пов'язаної із старо-християнською містикою та західньоевропейськими впливами.

Улюбленим видом літератури кінця XVII ст. і першої половини XVIII була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку XVII ст. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені лише розповідалося про події. Наприкінці XVII ст. появляються вже дійсні драми. Українська драма була зв'язана з Київською Колегією: професори писали п'єси, а «спудеї» виступали як дійові особи. Здебільшого драми були пристосовані до Різдвяних та Великодніх свят.

З п'єс, пристосованих до Різдвяних свят, залишилась одна — авторства Дмитра Туптала, основою якої є містерія різдвяних подій: бачимо тут пастухів, царів, двір Ірода, танці. Більше збереглося Великодніх драм (12), в яких, поруч з реальними людьми — символічні постаті: «натура людська», «гнів Божий», «милосердя». Окрему групу утворюють драми про святих: про Йосифа, Олексія, Катерину, про Успіння Богородиці.

Другу групу творять драми моралістичного характеру. Це — алегоричні п'єси, в яких часто виступають реальні постаті: «Лазаря», «блудного сина» тощо.

Третя група — найцікавіша, це — драми історичні. Збереглися три драми з історії України, одна з римської і одна з сербської історії. Найцікавіші, звичайно, драми з історії України: «Володимир» Тео-фана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора. Володимир — це Володимир Великий, з яким автор порівнює Мазепу. «Милость Божія» — драма присвячена Хмельниччині; закінчується вона панегіриком Петрові II та Данилові Апостолові.

В антрактах драми давали інтермедії комічно-побутового, іноді сатиричного змісту. Ці інтермедії важливі тим, що виконували їх українською мовою, близькою до народньої.

Драми мали великий вплив на населення. На вистави збиралося багато глядачів з різних шарів суспільства, починаючи від гетьманів та старшини — до рядових ремісників.

Вертеп. Драма подавалась здебільшого в трьох площинах: внизу було «пекло», над ним — «земля», а вгорі — «небо». Цю структуру використано для лялькового театру, що мав назву «вертеп». Це була поділена надвоє скриня, поділена на два поверхи, в якій відбувалась дія: нагорі — релігійна, різдвяна, а внизу — побутова, комічна. Дійовими особами побутової частини були запорожці, жиди, серби, цигани, поляки. Вертеп з'явився на початку XVII ст., а найбільшого розцвіту досяг у другій половині XVIII ст. Вертепи були знайдені навіть на Сибіру. В Україні збереглися — Сокиринський, Межигірський та Батуринський вертепи.

Наприкінці існування Козацької, Гетьманської держави з'явилися літературні твори, які стоять цілком окремо. Це — поперше — славетний «Разговор Великороссии з Малороссиею», що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 р. — тоді, коли, після оцаріння Катерини II в Україні побоювалися, що автономії України загрожує небезпека. «Разговор» у добрій віршованій формі дає діялог Росії і України, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Цей перейнятий почуттям національної гідности твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Твір С. Дівовича був «великої сили українським літературним протестом проти московської централістичної політики», — характеризує його О. Оглоблин.

Близька до «Разговору» славетна «Ода на рабство» В. Капніста, яку довгий час вважали за протест проти введення кріпацтва в Україні в 1783 році. Дослідники датують «Оду» початком 1780-их років і вважають, що це був протест проти російської централістичної політики в Україні. На це вказують слова «Оди»: «Отчизны моея любезной Порабощенье воспою» і далі поет каже про «пригнічення України» — «под игом тяжкия державы».

Так двома видатними творами відповіла Україна на політичне поневолення її Росією. Треба додати, що обидва твори — С. Дівовича «Разговор» і В. Капніста «Ода» не були надруковані в XVIII ст.

МИСТЕЦТВО

1. Архітектура

Від XVII-XVIII ст. в Україні збереглося чимало дерев'яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова, в якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям. Подібні до бойківських церков були церкви в Торках, біля Перемишля (1661), в Кам'янці, на Запоріжжі.

Деякі відміни мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков трибанних, із стрункими кількаповерховими банями. Найвищим досягненням були п'ятибанні церкви початку XVIII ст. на Полтавщині, Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий Калнишевський у Ромні. Чудом будівельної техніки був дев'ятибанний, п'ятиповерховий собор у Новоселиці, над рікою Самарою, що його збудував Погребняк у 1773 році.

Житлових будівель залишилось дуже мало, але збереглися в Галичині, на Поділлі та на Волині жидівські синагоги другої половини XVII ст., які мали риси шляхетських будинків з підсіннями, ґанками та різними оздобами.

З кінця XVI ст. в Україні починає ширитися стиль Відродження, який панував в Західній Европі, головно в Італії. Цей стиль, особливо шириться в містах, що мали торговельні та культурні зв'язки з Заходом. Показове ширення стилю Відродження в містах, як Львів, Бардіїв, Пряшів, що лежали на цьому шляху. Найбільше пам'яток цієї доби залишилося у Львові — кінцем XVI ст. датуються будинки «Чорна кам'яниця» палац Корнякта, Трисвятительська каплиця та Успенська церква з вежою, каплиці Боїмів та Кампіні, церкви в Со-калі, Новоселиці, Любліні, Луцьку, Городку б. Львова, будинки в маєтках кн. Острозьких, в Межиріччі, Ярославі та інші будинки в Кам'янці, Луцьку.

Очевидно були впливи цього стилю на будівлях Східньої України — в Каневі, Чернігові, Остері, Переяславі, Новрод-Сіверську, але збереглося небагато.

Другу половину XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні витворюється своєрідний стиль, що постав із сполуки українських тринавних церков із західньоевропейською базилікою і пізніше дістав назву українського барокко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю — пишного, урочистого — була доба Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів.

Мазепа фундував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського манастирів, церкви Всіх Святих у Лаврі, над Економічною брамою Лаври. В. Січинський нарахував збудованих в 1690-1705 роках Мазепою та закінчених після його смерти 12 храмів. До того ж нарахував В- Січинський до 20 храмів, зреставрованих Мазепою: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий манастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський манастир тощо.

Навіть вороги визнавали заслуги Мазепи в справі церковного будівництва: Петро І казав, що Мазепа «великий строитель святым церквам», а старшина в Бендерах, після смерти Мазепи, не могла підрахувати всього, що Мазепа «розкинув і видав ... щедрою рукою в побожному намірі на будову церков і манастирів».

Звичайно, ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі будування та реставрації храмів, але він не був єдиний: його попередник, Са-мойлович, почав будувати собор Мгарського манастиря; будувала багата старшина: В. Борковський (Чернігів), М. Миклашевський (Київ, Глухів), Кочубей (Київ), К. Мокієвський (Київ), П. Герцик (Полтава), Мирович (Переяслав), І. Іскра (Полтава), Д. Горленко (Густинський манастир; М Борохович, Лизогуб (Чернігів), Гамалія та інші.

Нова доба архітектурного піднесення України зв'язана з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають її ще «добою барокко Заборовського». До цієї доби належать твори видатного архітекта Шеделя (дзвіниці —, Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Михайлівського манастиря); у середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього барокко — рококо. До нього належить перлини мистецтва — Андріївська церква в Києві (1744-1787) — твір архітекта Растреллі, Покровська церква в Києві, церкви — в Козельці (архітект Квасов), славетний собор св. Юра у Львові, автором якого був Б. Меретіні-Мердерер

Від доби барокко залишилося більше пам'яток світського будівництва, ніж від попередніх часів. Причина цього, звичайно, в мате-ріялі, яким переважно користувалися — цегла. Але все ж таки більша частина будівель загинула не з причини нетривкости матеріялу Наприклад, під час руйнації Батурина в 1708 році загинуло багато пишних будинків старшини і, передусім, палац гетьмана на Гонча-рівці, що справляв імпозантне враження на чужинців. В. Січинський припускав, що збудував його архітект А. Зернікав. В цьому палаці була велика заля, прикрашена портретами видатних монархів Евро-пи, серед них на чільному місці був портрет Людовика XIV, якого дуже шанував Мазепа. В палаці була велика бібліотека з цінними книжками на різних мовах. Очевидно, були там і старовинні українські рукописи, зокрема славетна Пересопницька Євангелія — перлина українського мистецтва. В палаці була багата збірка зброї. Загинув він, загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці і Поросючці. Були прекрасні будинки Я. Лизогуба в Сед-неві, Д. Апостола — в Сорочинцях тощо. В Чернігові залишився будинок військової полкової канцелярії, зразок українського барокко. В Києві до останніх років у садибі Миколаївського манастиря стояв прекрасний будинок, що служив у XIX ст. як цейхгавз. Збереглася будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафа Кроковського. За Мазепи це був двоповерховий будинок з аркадою й великими вікнами.

В 1730-их роках, як уже сказано, почалося знову піднесення мистецтва, зв'язане з діяльністю Г. Шеделя. Одночасно з ним працювали С. Ковнір, посполитий Києво-Печерської Лаври, та І. Григорович-Барський. Київ прикрашений був чудовими будинками: митрополичі палати в садибі Софійського собору та брама Заборовського і перлина — ансамбль будинків у Києво-Печерській Лаврі, знищений під час німецької окупації в 1943 році.

Були гарні будинки в Галичині, головним чином ратуші; серед них — славетна ратуша в Бережанах.

2. Різьба

В ХVІІ-ХVШ ст. різьба на дереві досягла в Україні вийняткової краси. Стиль барокко з його пишними орнаментами вимагав великої досконалости майстрів. Вікна, двері храмів та житлових будинків прикрашалися складними орнаментами з каменю та глини. Чудові зразки таких орнаментів мали церкви Мазепиної фундації, брама Заборовського, ансамбль Ковніра в Лаврі. Поруч з цією скульптурою розвивається різьбарство. Насамперед — це пишні іконостаси на декілька поверхів. Іконостаси — Богородчанський, у Галичині (Ів. Кендяєлевич), Софійського і Миколаївського соборів — у Києві, Межигірського і Видубицького манастирів — незрівнянні красою і технікою. Вирізьблені з дерева листи аканту і виноградні лози вражали своєю красою. Всі ці пам'ятки мистецтва, які прославляли Україну, були по-вандальськи знищені большевиками.

У ХVІІ-ХVШ ст. в православних церквах було багато статуй. З цим звичаєм встановлювати в храмах статуї вів боротьбу православний Синод. Внаслідок цього багато статуй знищено, і тільки незначна їх частина збереглася в музеях. Були статуї на соборі св. Юра у Львові, Геракл на ратуші в Бучачі, фігури гетьманів та муз на будинку Малоросійської Колегії в Глухові, водограй «Самсон» у Києві, фігура Теміди на Київській ратуші.

3. Малярство

Малярство досягло в ХVII-ХVIII ст. високого рівня. Наприкінці XVII ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю — розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціяльних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцях, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на ввесь зріст, а маленькі — для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви інкону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західньою (портрети Мазепи, Данила Апостола — в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики — в цивільних убраннях.

4. Графіка-ґраверство

Високого ступеня досконалости досягло в Україні Граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці XVII ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський манастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається Граверство стилю барокко.

За доби Мазепи осередком Граверства знову став Київ. Тоді тут працювало коло 20-ти Граверів, більша частина яких була першорядними майстрами. Про школу Граверів доби Мазепи писав В. Сочинський. Основоположником її був Олександер Тарасевич; крім нього працювали — Д. Ґалаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Ми-гура, І. Стрельбицький, 3. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, «Патерик Печерський», виготовляючи Гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих оркушах паперу або на шовку. Частина цих Гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, пляни міст тощо.

Деякі з Граверів Київської школи були відомі далеко поза межами України: О. Тарасевич (1672-1720) був найвизначнішим ми-стцем мідіориту й офорту на всьому Сході Европи. Він зробив чимало портретів королів і інших видатних осіб Европи.

Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша Гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше Гравюр виконав Іван Щирський — окремо і в різних книгах — та Захарій Самойлович. Багато працював у Граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував — в центрі — Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх уфундував Мазепа (1706 рік). Дуже цікава зроблена на мідяній дошці і відбита на шовку Гравюра Д. Ґалаховського: в центрі — Мазепа на ввесь зріст, оточений 8-ма жіночими алегоричними фігурами.

Крім Києва, видатні Гравери працювали в Чернігові і в Новго-род-Сіверському. Українська ґраверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачківський, І. Стекловський та інші.

У 1730-1740-их роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, Граверство відродилось. У Києві працювало тоді коло 50 Граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) — найвизначніший Гравер XVIII ст.

У середині XVIII ст. розвивається знову граверство у Львові, де працювали І. Филипович, Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Фуглевич, Т. Троцкєвич.

5. Музика

В XVII ст. розвивається в Україні музикальне життя, чому в значній мірі сприяли братства та спеціяльні музичні цехи в Києві, Львові, Луцьку, Чернігові, Харкові. Вони ширили серед населення інтерес до музики, а в церковні хори вносили нове, свіже. Основою хорового співу України був «партесний» спів — поділ на голоси. В каталозі Луцького братства початку XVII ст. вміщено 5-8-голосні «партеси». В каталозі Львівського братства 1697 року перераховано 267 церковних співів, скомпонованих на 3-12 голосів. З того часу відомо вже багато композиторів. М. Дилецький написав перший музично-теоретичний підручник — «Мусикийская грамматика», яка витримала три видання в XVII ст.; останнє з них надруковане було в Москві 1679 року.

Музикальність українців, краса церковних співів справляли велике враження на чужинців. Павло Алепський у 1653 році звернув увагу на красу співів та на знання українцями музичних правил. Протестант Гербіній ставив київські церковні співи вище ніж захід-ньоевропейські. У XVII ст. почався вплив української музики на московську: українських співаків запрошували до Москви, де вони принесли в церкви «партесні» співи. На початку XVIII ст. у Львові надруковано вперше нотний «Ірмолой» (1707-го та 1709 року).

Осередком музичного життя була Київська Академія. В 1737 році засновано при Харківському Колеґіюмі музичні кляси під проводом Концевича. Складалися рукописні «Богогласники», збірники кантів, що їх співали «спудеї» Київської Академії.

Важливим музичним осередком України був двір К. Розумовського в Глухові, де плекали італійську музику, ставили італійські опери. Бібліотека Розумовського була одною з найстарших та найбільших на Сході Европи. Капельмайстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмайстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський і Д. Бортнянський. Двоє останніх вчилися в Італії, виявили великий талант, але їх успіхи звичайно відносять на рахунок російської музика

ПІДСУМКИ

Доба Української Гетьманської Держави 1640-1780 рр. являє собою вийнятково цікаву картину швидкого політичного і культурного зросту країни, звільненої від польського панування. Не зважаючи на війну, на татарські напади, на величезні втрати людей, країна розвивалася. На чолі Гетьманської держави стояли видатні діячі з широкою освітою, здобутою в європейських університетах, з багатим політичним досвідом, набутим у Польській державі. Під проводом Богдана Хмельницького та його найближчих дорадників Україна здобула видатне місце серед держав Східньої Европи. Останні роки життя Богдана Хмельницького були кульмінаційним часом в історії України. В Чигирині зустрічалися посли Швеції, Семигоро-ду, Молдавії, Валахії, Туреччини, Польщі, — як писав посол Австрії та Венеції архиєпископ барон Парчевич. Велися переговори з Францією, Англією. Не Москва, а Чигирин ставав осередком європейської політики.

З середини XVII ст. Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих їй прикмет, звичаїв, законів, знівелювати й засимілювати її так, щоб навіть імени України не залишилося, — так можна перефразувати слова Катерини II, сказані нею з приводу знищення самого імени традиційного правителя України — гетьмана.

Поступово, рік за роком, обмежувалася суверенність Української держави, а далі — її автономія. Одночасно обмежувалося фактичну автокефалію Української Церкви, і врешті Митрополія Київська була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові.

В 1654 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв'язки з Західньою Европою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-Польської доби вона відчувала впливи європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як Острозька Академія, Львівська Братська Школа, Київський гурток Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянська Колегія, гурток Петра Могили. Противником України була Московська держава, яка в XVII ст. пережила добу «смути» і вийшла з неї оновленою, зміцненою, як могутня монархія з ідеологією «III-го Риму»: два Рими впали (Рим — Візантія), а третій Рим — Москва — стоятиме вічно. Москва — спадкоємиця Києва, і тому вся територія колишньої Київської держави повинна їй підкоритися. Така була схема, вироблена московськими ідеологами в XVI-XVII ст. Але протягом упертої боротьби за створення міцної абсолютної держави Московське царство було відділене від Західньої Европи та її культури. Російський історик Є. Шмурло так характеризував культурний стан Московщини XV ст.: «Позбавлена культурних зв'язків із Західньою Европою, відділена від неї Польсько-Литовською державою, Московщина не переживала доби Відродження, не чула про Савонаролю, Гуса... Як нову Америку довелося відкривати її європейським дослідникам».

В середині XVI ст., 1551 року, Стоглавий Собор у Москві констатував, що вчитися кандидатам у священики не було в кого. Навіть у XVII ст. в Московщині на науку дивилися як на «порождение исконного врага человеческого рода — диавола», — характеризував культурний стан Московщини російський дослідник П. Морозов.

Такі були два партнери — Україна і Московське царство — коли в 1654 році укладали вони мілітарний союз, який перетворився на тяжку неволю для України. Трагедія українського народу була не тільки в самому договорі: ще більша була трагедія в тому, що з перших же років Москва почала брутально порушувати договір і не виконувала обов'язків, які взяла на себе. Основною метою Переяславської угоди для України було остаточне звільнення від польського панування та об'єднання всіх українських земель в одне ціле. Хмельницький уживав заходів для цього об'єднання (Білорусія, Волинь, Поділля, Полісся тощо).

Москва захопила Білорусію, а договори з Польщею — Андрусів-ський 1667 року, «Вічний мир» 1686 року та Прутський 1712 року — розірвали живе тіло України і поділили її між Москвою та Польщею.

Шляхом поступового порушення Москвою Переяславського договору Українська Церква втратила свою фактичну автокефалію і стала однією з єпархій, підвладних Синодові.

Україна відіграла величезну ролю в історії Московського царства: вона стала мостом, який сполучав Москву з Західньою Европою, стала посередницею між двома культурами — європейською і московською. Велике значення мало в цьому те, що Україна була православна, тоді як Москву лякало католицтво з Заходу.

В XVII ст., ще до Переяславської угоди, в Москві стали звертатися по допомогу до київських учених. Рух учених до Москви збільшився після Переяславської угоди.

Поволі цар Олексій, а з ним його двір, почали сприймати українську культуру: до українських учених зверталися по допомогу для виправлення священих книг; поїхали до Києва вчені — Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович, Да-маскин Птицький та інші. Патріярх Нікон високо цінив українських учених. Року 1664 запрошено до Москви ученого білоруса, що скінчив Київську Академію, Симеона Полоцького, як учителя царських дітей. Він мав великий вплив на московську культуру, як видатний педагог, письменник, поет та проповідник.

Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в мистецтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за Олексієвого сина, Федора, вихованця Симеона Полоцького. Українські впливи стали загальною «модою» при царському дворі. Сам цар носив український кунтуш, голив бороду; при ньому, як писав сучасник, «почався політес з маніру польського» (польським називали українське).

Українська Церква починає сильно впливати на московську, хоч ввесь час в Москві залишалося недовір'я до українського православ'я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували церкви в українському стилі, ширилося українське барокко, українські «партесні» співи, шо їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські маляри; за Олексія українці розписували в Кремлі церкви. Боярин Ртищев заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України приходили на Московщину книжки — «Требник» та «Лифос» Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Тупта-ло, написав «Руно орошенное», що витримало 8 видань. До Москви виписували з України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили туди з України друкарі, гравери, архітекти, маляри, а головним чином — учені, письменники, ченці, педагоги. Український вплив панував у московських школах: граматика Мелетія Смотрицького, історія Інокентія Гізеля стали підручними в московських школах. Російський дослідник А. Архангельський так характеризував вплив України XVII ст. на Москву: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші її діячі».

Трагічна для України катастрофа під Полтавою сприяла піднесенню Московського царства до становища Російської імперії. Петро І зміцнив боротьбу з Україною, маючи на меті цілковито підкорити її політично та економічно. Але в той же час він визнавав вищість української культури, і культурні впливи України зростали. Україна дала велику кількість ієрархів, які стали на видатних постах: єпископ Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріяршого престолу, президентом Святішого Синоду; ректор Київської Академії, Теофан Прокопович, став заступником президента Святішого Синоду і автором «Духовного Реґ-ляменту» — трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був автором і іншого видатного трактату: «Правда воли монаршей», який став підвалиною російського самодержавства.

У Синоді на керівних посадах було багато українців. Був час, коли всі єпископські катедри в Росії займали українці. Більша частина єпископів сприяли ширенню освіти. Єпископи-українці засновували семінарії та інші школи. Гаврило Бужанський був префектом Слов'яно-Греко-Російської Академії; Сильвестр Гловаць-кий — ректором Казанської Колегії; Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Веліямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський поклали підвалини Казанській Духовній Академії; Амвросій Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію; Гедеон Вишневський заснував Слов'яно-Латинську школу в Смоленську і школи в Дорого-бужі, Рильську, Білій, Вязьмі; Лаврентій Горка заснував семінарію у Вятці; Герман Копцевич — Слов'яно-Латинську школу в Холмо-горах (пізніше її переформовано на Архангельську семінарію); Арсе-ній Моцієвич заснував семінарію в Ярославлі, Серапіон Латушевич — семінарію у Володимирі на Клязьмі, Кирило Флоринський — семінарію в Троїцько-Серігївському Посаді. Окремо треба поставити ієрархів-українців, що працювали, як місіонери: Інокентій Куль-чицький — єпископ Іркутський, заснував школи для монголів; Інокентій Нерунович — єпископ Іркутський — навертав на православ'я тунгузів, Філофей Лещинський був місіонарем серед качмадалів, калмиків, тунґузів. Українці так влавилися як місіонери, що в 1742 році до Київської Академії звернувся Синод з проханням опрацювати кращі методи проповідування християнства серед калмиків.

Українці здобули великий авторитет, як педагоги: по заснуванні в 1721 році нових шкіл у Росії, на вчителів до них призначали українців; для новозаснованих слов'яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити з Києва вчителів, мовляв, «у Києво-Печерському манастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, реторики та піїтики». Всіх їх наказано негайно вислати до Москви. Українські вчителі приносили свої методи навчання, підручники, українську вимову, яка панувала в Москві в XVIII ст. В середині XVIII ст. письменник Сумароков скаржився, що українці-педагоги зіпсували російську мову, тому що всі школи були переповнені ними.

Студентів, що закінчили Київську Академію, в 1738 році запрошували до Петербургу для навчання катехизису та виголошування проповідей.

Українські письменники познайомили Росію з силабічною поезією та тонічним розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу. Театр довгий час був справою українців. У Москві познайомилися з драмами С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського. У XVIII ст. українці рознесли драми по всій Росії і утворили театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах. Разом з тим ширили українці і ;вертеп» по всіх містах Росії. Знайдено вертепи навіть в Тобольську та Іркутську.

Багато українців працювало як перекладачі в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської, італійської, турецької мов. Українці служили в російських закордонних посольствах у Лондоні, Відні, Варшаві, Дрездені, Константинополі, Парижі, Ляйпціґу, Стокгольмі, Пекіні. Коли Єлисавета вирішила перевидати Острозьку Біблію, вона закликала українців — професорів Варлаама Лещинського та Гедеона Сломинського, — щоб виправили в ній мову.

До Росії переходили українські вчені: один із перших економістів, глухівчанин А. Рубановський, що вчився в Лайпціґському університеті; аґроном Є. Десницький, Г. Бужанський, що видав ботанічний словник; орієнталіст С. Тодорський. В Росії захоплювалися філософією Григорія Сковороди.

Що більше вигравала Російська імперія внаслідок Переяславського договору та полтавської перемоги, то більше втрачала Україна не тільки політичну незалежність, але й маси людей: тисячі селян та козаків гинули у ведених Росією війнах, на будуванні фортець та Петербургу, на «канальських роботах». Багате, вільне українське поспільство перетворювалося на кріпацьку масу. Вільна торгівля підкорялася інтересам окупантів, а українські підприємці відступали шлях російським капіталістам.

Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу «чужим вівтарям» був у тому, що українці втрачали своє національне ім'я й збільшували коло представників «російської» культури, яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойованих, асимільованих, підкорених народів. Серед цих асимільованих Росією культур перше місце належить українській.

Щороку цей процес русифікації поглиблювався. Український патріот Дмитро Туптало став визнаним Російською Церквою «рус-ским» святим; українець В. Капніст став «русским» поетом; українці — Березовський, Бортнянський та Ведель — стали творцями «рус-ской» музики; Боровиковський — батько з сином — стали «гордощами русского мистецтва», і т. д.

У цій тяжкій, безнадійній, здавалося, ситуації, яка створилася на Україні в ХVІІ-ХVIII ст. під окупаціями Росії та Польщі, залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації й перетворення в рабів окупантів. Цією силою була національна свідомість, яка почала виявлятися з початку XVII ст. насамперед у братствах, що стали на захист української національности та віри проти польонізації. З другого боку осередком цієї боротьби стало Запоріжжя. В другій половині XVII та в XVIII ст. головним проводирем національної боротьби стала еліта України, її старшина. Увесь комплекс, за який провадилась боротьба, який треба було боронити від окупантів, називали одним словом — «вольності». За «вольності» України підняв повстання Богдан Хмельницький, за «вольності» боролися запорожці, «вольності» обороняли ліпші діячі XVIII ст.

Величезним досягненням доби XVII-XVIII ст. була свідомість того, що Козацька доба, Гетьманщина були продовженням Київської доби. Про це яскраво казали вже за Сагайдачного, ця ідея виславлена була під час урочистого в'їзду Хмельницького до Києва; вона не завмирала за Руїни й дала зміст гетьмануванню Мазепи.

Дуже важливим е те, що з початку XVII ст. ідеологи української незалежности протиставляють ідеї «Москва — третій Рим» — іншу ідею: «Київ — другий Єрусалим». Ця ідея була чітко висловлена в «окружному посланні» митрополита Йова Борецького 1622 року, в «Печерському Атенеї» Петра Могили 1633 року. За Хмельниччини вона набуває широкої популярности, від проповідей духовенства проходячи до широких шарів громадянства. Кошовий отаман Василь Кузьменко 1693 року в листі до Мазепи згадував «второй Єрусалим, богоспасаємий град Києв». У творах Теофана Прокоповича ідея «Київ — другий Єрусалим» стала такою ж «типовою для української національно-політичної свідомости», як ідея — «Москва — третій Рим» для свідомости московської. Ніколи ідея «Київ — другий Єрусалим» не досягала такого блиску, як за Мазепи, даючи зміст і наснагу державницько-національній свідомості, яка трималася у XVIII ст. і перейшла до ХІХ-го.

У творах письменників XVIII ст. червоною ниткою проходить ідея незалежности України, туга за втраченою вольністю. В середині XVIII ст., в добі реальної боротьби за національне, проти тієї русифікації, яку несли окупанти, дуже показові факти свідчать, що національна свідомість виявлялась не тільки в літературі, а й ширилася серед різних кіл громадянства. В 1763 році на Раді старшини, що її скликав гетьман Кирило Розумовський, зібралося 150 представників генеральної й полкової старшини, видатних представників козацтва, які відмовилися навіть розглядати новий кодекс, що його склала Комісія. «Ми маємо найліпші закони!» — заявили вони. Року 1767, під час виборів депутатів до «Комісії для складання нових законів», представники козацтва, духовенства, міст, протестували проти нових порядків і вимагали привернення козацького устрою та гетьманату. Року 1769-1770 повстання охопили частину Південної України, Донецький та Дніпровський пікінерні полки, захопили й частину Єлисаветградського. Метою повстанців було привернення козацького ладу. Не старшина, що хотіла зберегти своє упривілейоване становище, а рядове козацтво не хотіло приймати російського військового устрою. Два роки точилася боротьба і жорстокими, кривавими карами відплатив російський уряд повстанцям. Дуже маркантним є те, що ці повстання мали місце в Південній Україні, яку порівняно недавно заселяли втікачі з Гетьманщини та Правобережної України. Можливо, що в цьому лежить ключ для розгадки подій: цими втікачами були найбільш активні, енергійні й волелюбні люди.

Українська література віддзеркалила ідеологію цих протестів у творах С. Дівовича та В. Капніста, які дали їм ідеологічне оформлення.

Так Україна, крок за кроком, втрачаючи свої права, незалежність, свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє ім'я, що його офіційно заступила «Малоросія», зберігала ідею незалежності, прагнення суверенности, свідомість тяглости від часів Великого Києва — другого Єрусалиму. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували українські діячі XIX ст. і вона лягла підвалиною Відродження України XX століття.

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24