Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ

Державний лад

Існування Гетьманської держави охоплює короткий час — з 1648 року до 1781-го, коли Російська імперія остаточно інкорпорувала Гетьманську державу й перетворила її на звичайну область — намісництво. Року 1783 скасовано останні залишки державного ладу: військову організацію та незакріпачене селянство.

Українська держава з самого початку набула характеру, властивого державам XVII ст. цілої Европи — характеру станової держави, і цей характер остаточно оформлюється за гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Зберігається він і тоді, коли у XVIII ст. Українська держава, під російською окупацією, втрачає свою незалежність.

Українська держава розгорталася не тим звичайним шляхом, як західноєвропейські держави, які послідовно переходили шлях еволюції від одної форми до іншої. В історії Української держави не було такої послідовности, бо між великокнязівською добою і створенням Гетьманської держави була перерва, і в XVII ст., коли Богдан Хмельницький поклав початок нової держави, від минулого не залишилося нічого, крім спогадів. Тому держава XVII ст. творилася на «tabula rasa», на чистому місці. Творилася вона під час війни, під гуркіт гармат, у полум'ї пожеж. Творили її військовики, переможці, серед яких майже не було цивільних людей із своїми традиціями, як то було в Західній Европі. Сама держава мала назву «Військо Запорізьке», і ця назва зберігалася й тоді, коли фактично Запоріжжя жило своїм окремим життям. Лише у XVIII ст. цю назву замінила офіційна «Мала Росія» або «Малоросія» стосовно до Лівобережної України. Цей військовий характер відбився на титулятурі всіх урядовців Гетьманської держави, які до кінця існування її носили військові найменування і поєднували функції військові з державними.

Українська держава в 1654 році не втратила своєї суверенности в уяві сучасників і в офіційних актах. Вище була вже мова про те, що угода Богдана Хмельницького в Переяславі 1654 року з представниками царя Олексія була в розумінні гетьмана та старшини тимчасовим воєнним союзом, подібним до тих, що були раніше. Цей союз з могутньою тоді Московіею не зменшував незалежности України і не перешкоджав їй укладати нові союзи та коаліції.

1657-й рік був кульмінаційним моментом престижу Б. Хмельницького, а разом з тим і незалежної Української держави: могутня коаліція України, Семигороду, Швеції загрожувала самому існуванню Польщі; війська українські та семитородські окупували Замостя, Краків, Берестя, Варшаву. Пинська шляхта добровільно прилучилася до Української держави; Волинь просила протекторату України.

Ці факти спростовують погляди російських учених Розенфельда, барона Б. Нольде, Д. Одинця, В. Мякотіна, нібито Україна втратила при договорі 1654 року свої державні права. Навпаки, цей договір зміцнив становище України, як держави. Сам Б. Хмельницький вважав підданство Москві, як тимчасову та номінальну форму взаємовідносин. Характеристично, що й Москва не вимагала від України «вірности» і не обвинувачувала у «зраді» за ті договори, які укладала Україна. Для Західньої Европи, після Переяславської угоди, Україна залишалася державою. Архиепископ Парчевим, посол цісаря Фердінанда до Б. Хмельницького, в 1657 році називав Україну «славна й войовнича Республіка».

Після смерти Богдана Хмельницького, користаючи з ослаблення України, Москва систематично намагалася перетворити номінальну форму залежности на реальну. Тому в «гетьманських статтях» робили зміни, які мали за мету обмежити самоуправління й державні права України. Та не зважаючи на всі ті зміни в «гетьманських статтях», Україна залишалася в уяві Москви до XVIII ст., як окрема держава, і ці статті розуміли в Москві, а пізніше в Петербурзі, як договірні, себто, як договори між державами. Так було в 1722, 1727 роках.

Стосунки Москви з Україною укладалися в XVII ст. на основі окремого уставу — «Приказом Малие России», як офіційно називали Україну, або пізніше — «Малороссийским Приказом», на чолі якого стояв боярин, який не був підпорядкований Посольському Приказові.

За Хмельниччини Українська держава об'єднала більшу частину української території. Богдан Хмельницький намічав плян: «прогнати ляхів за Вислу», об'єднати всю Україну, але не встиг цього зробити.

Року 1667 Андрусівський договір розірвав Україну на дві частини, з яких одна залишилася в номінальній залежності від Москви, а друга перейшла під реальну залежність від Польщі. Але 1668 року Козацька Рада в Опішні демонстративно підкреслила, що вона не визнає умов Андрусівського перемир'я, і Україна об'єдналася знову під владою єдиного гетьмана — Дорошенка, щоправда, це тривало короткий час, але факт залишається фактом." Гетьманом України обох боків Дніпра був проголошений 1676 року Самойлович — знову на короткий час. Нарешті, наприкінці XVII ст. востаннє об'єдналася вся Україна під владою Мазепи.

ЦЕНТРАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ

а) Гетьман

На чолі Української держави стояв гетьман. Протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали «доживотно», тобто до смерти. Таким «доживотним» гетьманом був Богдан Хмельницький та гетьмани XVIII ст. — Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в «гетьманських статтях» 1669 та 1672 років передбачалося право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади якщо він «зрадить».

Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко покладали свої булави на Генеральній Раді і дякували за «уряд гетьманський», ставлячи тим Генеральну Раду вище за гетьмана. Здебільшого Рада просила гетьмана взяти знову булаву і залишатися гетьманом.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визнаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участи Ради.

Другим виявом монархічного начала були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді.

Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді, був Богдан Хмельницький. Його наслідником мав бути старший син Тиміш, одружений з Розандою Лупул. Несподівана смерть Тимоша зруйнувала пляни гетьмана, але 1657 року, відчуваючи наближення смерти, він провів обрання на свого наступника молодшого сина, Юрія. Генеральна Рада його обрала, але вчинила це виключно під впливом Богдана. Збереглися мальовничі описання цих виборів. Серед старшини існувало дві партії: одна йшла за гетьманом, а друга стояла за збереження традиції — обрання гетьмана вільними голосами. Лідером цієї партії був друг, товариш і найближчий співробітник гетьмана, генеральний писар, себто канцлер, Іван Виговський. «В хвилину, коли важилася доля Держави..., — пише В. Липинський, — ця агітація проти династичних плянів старого улюбленого гетьмана викликала страшне катастрофічне замішання в рядах старшини». Гетьман уживав всіх заходів; спочатку він благав видатніших представників старшинської опозиційної партії; генерального осаула Ко-валевського та полковника Лесницького призначив опікунами Юрія, а самого Виговського просив бути наставником його. Але ніщо не допомагало; тоді гетьман перейшов до терору: наказав стратити Лесницького і ще чотирьох полковників, а Виговського — ланцюгами до землі прикувати і так біля ніг своїх тримав «мало не цілий день».

За опозицією старшини постала опозиція у війську, що було в Польщі під командою полковника Ждановича. В. Липинський припускав, що й сам Жданович належав до опозиції, до партії Виговського. Військо повернуло до Чигирина. Наслідком хвилювання гетьмана був у нього серцевий удар, від якого він і помер. Це була велика трагедія України; через ці заколоти у війську вона програла війну проти Польщі. Цей трагічний епізод показав, яке глибоке було антимонархічне коріння серед старшини.

Другу спробу зробив в 1671 році Дем'ян Многогрішний, який називав своїм наступником брата, Василя, наказного гетьмана. Це підсилило ворожість старшини до Многогрішного і прискорило його загибель.

Третю спробу зробив гетьман І. Самойлович: він хотів передати булаву старшому своєму синові, Семенові, але той помер молодим. З другим сином, Григорієм, батько мав погані відносини. За нового кандидата на гетьмана вважав І. Самойлович молодшого сина, Якова. Можливо, що перспектива для старшини мати спадкових гетьманів 3 роду Самойловича настрашила багатьох і пошкодила самому гетьманові: вища старшина допомогла в 1787 році усунути Самойловича."

Четверта спроба була І. Мазепи, який прагнув створити в Україні абсолютну владу. Але він не мав прямих нащадків. Старший небіж його, якого він хотів зробити наслідником, полковник Іван Обидовський, загинув під час походу на шведів у 1702 році. Молодший, Андрій Войнаровський, мало надавався на носія гетьманської булави. Після смерти Мазепи в Бендерах, Войнаровський не претендував на булаву і задовольнився Мазепиною спадщиною.

Остання спроба була за Кирила Розумовського. Року 1763 частина старшини склала царському урядові петицію, в якій просила затвердити гетьманство за родом Розумовського. Цим гарантувалося б збереження державної природи України-Гетьманщини на дальші часи,

— пише Л. Окіншевич. Це добре розуміла Катерина II, яка хотіла, щоб «саме ім'я гетьманів було забуто». У відповідь на прохання старшини скасовано гетьманат взагалі.1

Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її репрезентантом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів; гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки. Крім того, були категорії людности, які користалися привілеями і не підлягали звичайним судам, а тільки судові гетьмана. Це були бунчукові товариші та різного роду особи, що перебували під протекцією гетьмана, вдови та діти видатних діячів. Гетьман часто сам призначав генеральну старшину та полковників. З фонду «вільних військових маєтностей» він роздавав землі манастирям та окремим особам за службу та за різні послуги. Надання цих земель стверджувалося гетьманськими універсалами. В кінці XVII ст. з гетьманами конкурували в цьому відношенні московські царі, але надання землі царями бувало не часто і здебільшого вони лише підтверджували надання гетьманів.

У XVIII ст. влада гетьмана була обмежена постійним російським міністром-резидентом, завданням якого був контроль над гетьманом. За кілька місяців до смерти гетьмана І. Скоропадського, міністра замінила Малоросійська Колегія. Жадне розпорядження центральної влади не мало сили, якщо не було ухвалено цією Колегією. За Данила Апостола міністер-резидент очолював спеціяльну установу

— міністерську канцелярію, у віданні якої були насамперед політичні справи та доноси. З 1734 до 1750 року функції гетьмана передано Правлінню Гетьманського Уряду — колеґіяльній установі під головуванням російського старшини; компетенція Правління відповідала компетенції гетьмана.

Гетьман К. Розумовський намагався звільнити Україну від російських установ і повернути державні традиції, але русифікація України вже так поглибилася, що реформи Розумовського не могли відродити старого ладу. Скасування гетьманської влади по суті ставило хрест на можливості дальшого існування Української держави, навіть у формі держави залежної від Росії.

1764 року Друга Малоросійська Колегія цілком перебрала компетенцію і функції Гетьманського Уряду. Скасування Другої Малоросійської Колегії в 1781 році означало вже інкорпорацію Гетьманської України Російською імперією, перетворення її на звичайну провінцію: її полки скасовано, територію поділено на губернії, органи влади, як центральні, так і місцеві, зліквідовано і заступлено звичайними російськими установами.

Протягом всього часу існування Гетьманщини Україна вела боротьбу, і тому багато залишалося наміченим, недоробленим. Не встановлено й певної постійної столиці. За Богдана Хмельницького вона була в Чигирині; надалі Чигирин залишився резиденцією Правобережного гетьмана, П. Дорошенка; Юрій Хмельницький, під час третього гетьманування, зробив своєю резиденцією Немирів на Поділлі; Лівобережний гетьман, І. Брюховецький, мав столицею Гадяче; Д. Многогрішний переніс столицю до Батурина, а за Мазепи Батурин був розбудований за зразками західньоевропейських столиць. За зразком Версалю, резиденція Мазепи була поза містом, на Гонча-рівці, де стояв пишний гетьманський палац, з великими залями, що були прикрашені картинами та портретами визначних мужів Европи. Серед них був портрет «короля сонця» — Людовіка XIV, якого високо оцінював Мазепа. Там були — бібліотека, коштовний музей зброї. Палац оточував парк. Все це знищив Меншиков у 1708 році.

Остання столиця гетьманів була в Глухові, який також був розбудований і оздоблений гарними будівлями, пишними храмами. Був гарний палац гетьмана з парками.

Гетьмани мали власні інсиґнії: булаву в формі жезла з кулею нагорі, здебільшого оздобленою коштовним камінням, та бунчук. Бунчук був запозичений у східніх народів. Це був рід стяга, держак якого нагорі прикрашали кінським хвостом.

б) Генеральна Рада

Так називали загальну козацьку раду. Спочатку вона була тільки зібранням козаків і мала військове значення. Поволі склад генеральної ради поширювався: до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Генеральні ради мали велике значення в перші роки Хмельниччини. 1648 року на раді, в присутності 70.000 козаків, обговорювали лист Киселя про замирення з Польщею. Ради скликалися в 1649, 1651,1652, 1653, 1654 роках. Після Переяславської угоди генеральні ради не скликалося. Після смерти Богдана Хмельницького, під час Руїни, знову часто скликали ради, особливо гетьмани, що надавали правлінню республіканського характеру. Виговський і Дорошенко визнавали вищість генеральної ради. Головною функцією цієї інституції було обрання гетьмана, а іноді — генеральної старшини. За Многогрішного, Самойловича та Мазепи, а також у XVIII ст. генеральні ради не скликалося, вони залишалися «свого роду окрасою», — характеризує їх Л. Окіншевич. У XVIII ст. вони тільки санкціонували те, що вирішував царський уряд.

Генеральні ради не могли стати органами влади: на перешкоді стояли — випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин.

в) Рада старшин

Зародилася в XVIII ст. і відповідала аналогічним інститутам Західньої Европи: «генеральним станам Франції», «снемам» Чехії, «соймам» Польщі і т. п. Характеристичною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. У всіх країнах селянство було позбавлене права участи в них. Згодом ці інститути перероджуються шляхом еволюції на палату лордів, сенат, панів радних тощо. Цим установам європейського типу відповідали — рада старшин та старшинські з'їзди. Ці інститути викристалізовувалися за Самойловича та Мазепи і мали замало часу для оформлення. Найбільше дає для розуміння цього інституту Бендерська Конституція Пилипа Орлика 1709 року, але розвинутися в Україні під російською окупацією він не міг.

Старшинські ради були трьох типів: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини; цей вид мав проміжний характер між старшинською радою і з'їздом старшин; в) з'їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти. В Конституції Пилипа Орлика сказано, що участь в радах старшин беруть, крім генеральної старшини, представники полків, і що гетьман повинен з ними радитися і нічого не робити «без їх соізволенія». Кращий знавець історії українського права XVII-XVIII ст. Л. Окіншевич вважає, що Бендерська Конституція поновлювала «давнину» — давню форму зборів, а не творила нові. Навіть у XVIII ст. трапляються факти запрошення на старшинські ради представників від полків. Зовнішні події не дали розгорнутися старшинським радам до українського парлямен-ту, але вже помічалася система двопалатного парляменту: вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з'їзди старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з'їзди старшин відбувалися на Різдво та на Великдень, часто поєднувалися з святковими бенкетами. Бендерська Конституція намічала скликання з'їздів тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову.

Старшинські ради та з'їзди старшини відбувалися в палаці гетьмана під його головуванням: він відкривав їх промовою, він керував обговорюванням усіх питань і він закривав збори.

Компетенція старшинських рад була дуже широка і неокреслена; вона конкурувала з владою гетьмана та генеральної ради. Старшинські ради розглядали питання міжнародньої політики, фінансів, головним чином грошових зборів на утримання найманого війська, т. зв. оренд. Старшинські ради розглядали судові справи, особливо злочини проти держави. У XVIII ст. вони розглядали кодекс «Прав, по которым судится малороссийский народ». За Розумовського старшинська рада розглядала питання про встановлення спадкового гетьманату.

Важливою функцією старшинської ради було правління державою у відсутності гетьмана. Так було в 1672 році після арешту Многогрішного, а в 1722 році — після смерти Скоропадського. Була невдала спроба перебрання радою влади після смерти Д. Апостола. Вона правила в періоди, коли Розумовський перебував у Петербурзі.

г)Генеральна військова канцелярія

В 1720 році створено російського типу нову установу центрального управління — Генеральну військову канцелярію. На чолі її стояв генеральний писар. Вона мала дві частини: колеґіяльну, розпорядчу частину, т. зв. «Присутствіє», що складалося з кількох генеральних старшин, серед яких згодом з'явилися й російські члени в рівному числі з українськими, і звичайного апарату.

г) Генеральна старшина

В Україні не було впливових палацових слуг, які перетворювалися б на достойників держави. Причина цьому полягала в тому, що шлях між Княжою добою і Козацькою державою був перерваний і 1648 року вищими достойниками стали не палацові слуги, а вищі військові урядники, з військовими рангами, які згодом стали вищими достойниками держави. Як вища палата старшинської ради — колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирали збори генеральної або старшинської ради, або призначали гетьмани. Після Скоропадського обирали трьох кандидатів, з яких одного призначав російський уряд.

Правильного переходу від одного уряду до іншого в Гетьманщині не було, і тому тяжко встановлювати співвідношення членів старшини. Єдиний конкретний розподіл був на вищу і нижчу старшину. Кожний з генеральної старшини був членом старшинської ради, керівником певного уряду, а крім того виконував з наказу гетьмана різні доручення, не зв'язані з його урядом.

До вищої генеральної старшини належали: обозний, суддя, підскарбій та писар.

Перше місце після гетьмана належало генеральному обозному. Він був заступником гетьмана під час його відсутности, виконував обов'язки наказного гетьмана, завідував артилерією. Здебільшого генеральні обозні були головнокомандувачами під час походів, якщо в них не брав участи гетьман. Генеральні обозні часто були послами до чужих держав.

Далі йшли генеральні судді. В XVII ст. був один суддя, а з кінця XVII ст. їх було по два. Генеральні судді не тільки керували судом, але й виконували різні доручення гетьмана (С. Богданович їздив у 1654 році до Москви для укладання договірних статтей) і були гетьманськими радниками.

Третє місце належало генеральному підскарбієві. Появилися ці уряди в 1663—1668 роках за Брюховецького, а потім з'являються знову тільки в 1728 році. Тоді поновлено двох генеральних підскарбіїв, при чому один із них мусів бути росіянин. Вони контролювали фінанси.

Четверте місце номінально належало генеральному писареві — державному канцлерові. Він завідував генеральною канцелярією, архівом. Особливе значення мало виконування генеральним писарем різних дипломатичних доручень. Генеральний писар керував ділянкою міжнародніх зносин, впроваджував чужоземних послів на гетьманські авдієнції, був охоронцем державної печатки. Найбільш виразною була діяльність І. Виговського за Б. Хмельницького.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні оса-ули, хорунжий та бунчужний.

Генеральні осаули, головним чином виконували доручення гетьмана, часто бували наказними гетьманами в походах, в яких не брав участи гетьман, їм доручалося судові розслідування і справи дипломатичного характеру. Генеральні осаули відали компанійськими та сердюцькими полками. Найбільш характеристичною в цьому відношенні була діяльність Мазепи за гетьмана Самойловича.

Генеральний хорунжий був охоронцем військового стяга, хорогви; генеральний бунчужний — охоронцем гетьманського бунчука. Обидва достойники були виконавцями гетьманських доручень військового та адміністративного характеру.

МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ

а) Полки

Територія України поділялася на полки — одиниці, що мали військове, адміністративне та судове значення. На Правобережній Україні були такі полки: 1. Чигиринський, 2. Черкаський, 3. Кропивенський, 4. Канівський, 5. Корсунський, 6. Білоцерківський, 7. Калницький, 8. Брацлавський, 9. Уманський, 10. Поволоцький, 11. Овруцький та 12. Подільський, осередок якого був у Могилеві. На Лівобережній Україні було 10 полків: 1. Чернігівський, 2. Ніженсь-кий, 3. Прилуцький, 4. Київський (центром був Козелець), 5. Лубенський, 6. Миргородський, 7. Переяславський. 8. Гадяцький, 9. Полтавський та 10. Стародубський.

Полки поділялися на сотні, число яких було не однакове — від 10 до 15. Коли Україна стала державою, полки, що раніше були військовими одиницями, набули нових функцій державного управління. На чолі полку стояв полковник. Його або обирала рада старшин, або призначав гетьман, або обирали збори полкових рад. На півночі переважало призначення гетьманом, а в південних полках — Полтавському та Миргородському — обирали на полкових козацьких радах. У XVIII ст. входить в життя призначення на полковників російських старшин. Збори полкових рад, або рада старшин обирала лише трьох кандидатів на полковника, а російський уряд затверджував одного з них. За Розумовського призначати полковників знову могла українська влада.

Полковник у межах свого полку мав величезні права. Він був воєначальником на війні, а на території полку був найвищим адміністратором; йому підлягали всі урядовці; він мав право карати їх, мав судові функції, головував на раді старшин полку. Крім того полковник був членом колегії генеральних старшин та з'їздів старшин, на які приїздив на чолі полкової делегації. Взагалі уряд полковника був найвпливовішим в Україні після гетьмана.

Біля полковника стояла полкова старшина, що своїми назвами та функціями відповідала генеральній старшині, але в маштабі полковому. Це були: полковий обозний, перша особа після полковника, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Крім своїх прямих функцій належали вони до ради полкової старшини, яка відповідала генеральній раді. В них брали участь тільки наявні козаки, але рішення були обов'язкові для всього населення полкової території. До компетенції полкових козацьких рад належали питання адміністрації, фінансів, обрання старшини, іноді — питання суду.

В кінці XVIII ст. полкові ради в більшості полків занепадають, але ще довгий час існують у південних полках: Полтавському та Миргородському.

у XVIII ст. полкові ради та ради'полкової старшини заміняють полкові канцелярії, де під головуванням полковника полкова старшина колеґіяльно вирішувала питання адміністрації та суду. Полкові канцелярії також вели облік населення, ревізії його, «слідства про маєтності», реєстри населення, т. зв. компути, себто реєстри «знатного» товариства, в яких записували службову діяльність кожного козака за все життя.

Нижчою ланкою були сотні. На чолі сотні стояв сотник, який у маштабі сотні мав такі ж функції, як полковник в полку, крім роздачі землі. Сотенна старшина була менш численна, ніж полкова. Заступником сотника був отаман. Якщо резиденція сотника була в місті, отамана звали городовим отаманом. Далі йшли сотенний писар і сотенний осаул. У XVII ст. були сотенні козацькі ради, головна функція яких полягала в обранні сотників та сотенної старшини. Як інші органи самоуправління, сотенні ради зникли раніше в північних полках, і навпаки — затрималися в південних, Полтавському та Миргородському до початку XVIII ст.

б) Міста та міщани

Вище вже була мова про те, що міста України не відіграли ролі у визвольній війні. Місто було ізольоване від українського життя Магдебурзьким правом, але не мало тих вигід, які воно давало в інших країнах. По містах діяли дві влади: по-зацького сотника та міщанська. Козацька влада взагалі виявляла мало уваги містам, і тому вони охоче приймали московську опіку. За Брюховецького навіть сам гетьман пропонував московському урядові прийняти міста в своє управління «зо всіма доходами».

За Самойловича і особливо за Мазепи міста почали втягуватися в загальне життя: Мазепа запрошував міські делегації на засідання старшинських з'їздів.

Устрій міст залишався той, що був раніше: міста, які мали Магдебурзьке право, мали магістрати з війтами та лавниками, бурмістрами та «райцями». Менші міста мали не магістрати, а ратуші, виборний персонал яких залежав від городового отамана.

В ХVІІ-ХVШ ст. Магдебурзьке право було в таких містах: Київ Ніжен, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяче і пізніше — Батурин. Як бачимо, більша частина міст з «маґдебурґіею» були в північних полках.

Міста, що мали Магдебурзьке право, відрізнялися числом урядовців: у більших містах, з розвиненішою торгівлею, їх було більше, в менших — менше. Взагалі в містах не дотримувалися порядків Магдебурзького права щодо розподілу функцій між війтами і лав-никами, бурмістрами і «райцями». В менших містах управління значною мірою підпадало під вплив центральної й полкової адміністрації. В них часто обирали на війтів представників знатного військового товариства. В деяких містах зобов'язували місцеві статути — «Вільчур» — уложені за єдиним зразком, які показували, як далеко відійшли українські міста від магдебурзьких зразкових статутів.

4) Військо

Основою війська України - Гетьманщини були козацькі полки. Тяжко підрахувати, скільки козаків бувало в армії під час Хмельниччини: під Львовом Хмельницький мав 200.000, а під Зборовом — 360.000, але в цю кількість входили не самі козаки, але й селяни, що приєднувалися до війська. Змінялася також кількість полків, залежно від території, яку охоплювала держава. За Хмельниччини було на Лівобережній та Правобережній Україні 17 полків: Білоцерківський, Брацлавський Кальницький (або Вінницький), Канівський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніженський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Гуманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, деякий час — Биховський, або Білоруський. Після того, як Правобережна Україна відділилася, було 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніженський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Кількість козаків у полках не була встановлена: за Хмельницького вона вагалася між 5.000 і 20.000. У 1651 році козацькі полковники оповідали московським послам, що кількість козаків у полках то збільшується, то зменшується: де раніш бувало по 1.000-2.000 козаків, стало по 5.000. В 1723 році здебільшого полки мали по 5.000 козаків, а Ніженський полк — майже 10.000.

Полки поділялися на сотні. Спочатку ці сотні дійсно мали по 100 козаків, і в полку, що мав 500 козаків, було 5 сотень. Але за Хмельницького назва «сотня» мала вже умовний характер: в полках було до 22 сотень, і кожна з них мала по 200, 250, 300 козаків. У XVIII ст. в сотнях козаків було значно більше: 1723 року — пересічно по 400, а 1782 року — понад 1.000.

Сотні ділилися на десятки, які звали куренями.

Козацьке військо поділялося на кінне та піше. 1723 року, наприклад, у всіх 10-ох полках було 16.540 піших козаків та 38.701 кінних, разом 55.241. До кожного полку входили кінні та піші козаки, і відношення між ними ввесь час змінялося. У Мринській сотні Ніженського полку кінні становили 3/4, а піші — ? загального числа. У походи, здебільшого йшли кінні, а піші козаки залишалися для сторожевої служби. До війська козак повинен був з'являтися з рушницею, шаблею, списом, порохом, кулями, а також з провіянтом і на доброму коні. В далекі походи провіянт та фураж везли возами.

З XVI ст. в козацьких військах була вже артилерія — генеральна, полкова та сотенна. Артилерією відав генеральний обозний, командував нею «гарматний.осаул», а обслуговував її великий штат гармашів та пушкарів.

Генеральна артилерія стояла в Батурині, де для неї були споруджені спеціяльні великі повітки («сараї»). Року 1708, коли Меншиков захопив Батурин там було 40 гармат.

У полках була своя артилерія: в Полтаві, 1709 року, було 12 гармат, а разом з гарматами сотенними було в Полтавському полку 19 мідних та 3 чавунних гармат.

Під час походів гармати перевозили волами або кіньми, на великих возах, що їх називали «палубами». Значна частина гармат були військові трофеї, переважно польські, але багато гармат та ядер відливали в Україні. Центром відливання гармат було місто Глухів. Порох виробляли по всіх полках.

Гармаші, пушкарі, людвисари діставали платню. На утримання артилерії були призначені села, а крім того платили грішми; від кожного двору посполитих брали податок.

У всіх полках були музиканти — трембачі, сурмачі, довбиші (літавристи), пищавки, які одержували розмірно велику платню.

Становище козаків було дуже тяжке. Відбували службу вони на власному утриманні, на власних харчах і, як згадано, власним конем, з власною зброєю. Платні вони не одержували, крім рідких вийнят-ків, коли полки були в далеких походах. Козаки убожіли: господарства їх, коли перебували вони то на Балтицькому узбережжі, то в Польщі, руйнувалися без господарів. Протести козаків проти такого роду служби прибирали різних форм: вихід з козацтва, приписування до посполитих, втеча з війська, наймання заможнішими козаками «заступників», яких ставили вони до війська замість себе. Час від часу вибухали повстання, як було, наприклад, 1687 року, коли козаки Гадяцького полку вибили свою старшину. Тяжкий стан козаків погіршувала праця над будовою кріпостей — Київської, Української лінії, Петербургу тощо.

Царський уряд вживав різних заходів, щоб зберегти козаків, як військову силу. З цією метою 1735 року був введений поділ козаків на «виборних», що служили в армії, і на «підпомічників», які господарювали й забезпечували всім потрібним виборних козаків. В той же час суворо забороняли вихід козаків з полків і переходи в селяни. Не зважаючи на всі ці заходи, кількість козаків зменшувалася: року 1736 було 20.000 козаків, а 1764-го вже тільки 10.000.

Одночасно з козацьким військом були наймані війська. Вже у війнах Хмельницького брали участь наймані загони сербів, волохів, німців, драгунів, найманих українців, постійні загони татар.

Виговський в Гадяцькій угоді 1658 року застерігав за Україною право мати 10.000 найманого війська. Дорошенко мав найманих турецьких «сейменів», серед яких були й українці. Не зважаючи на незадоволення козаків, їх кількість доведено до 1.200. Коли він зрікся гетьманства, «сеймени», або «сердюки», перейшли на Лівобережну Україну, і Самойлович прийняв їх на службу, як піхоту.

Многогрішний зорганізував з охотників «компанійський» кінний полк. Конотіпська рада 1672 року ухвалила скасувати і сердюцькі піхотні і компанійські кінні полки, але року 1687 вирішено їх поновити. За Мазепи було їх уже 8 полків. Організація полків була така ж, як козацьких, але вони безпосередньо підлягали гетьманові: їх уживали гетьмани для особистої охорони, для поліційної служби та сторожової служби на кордонах, для затримування втікачів і т. п. Полки були невеликі, не більше як 500 чоловік у кожному. Охотні полки не були зв'язані з територією, як козацькі, і носили імена своїх полковників: Новицького, Кожуховського, Ґалаґана та інших.

Становище найманих полків було ліпше, ніж козацьких: вони Діставали з'державного скарбу платню, їх розміщали на «квартири» та на утримання по селах. До цих полків заборонялось приймати селян і особливо козаків. Самойлович мотивував цю заборону так: якщо почати приймати козаків — всі козаки підуть до охотних полків.

У походах військом командував гетьман або, якщо його не було, наказний гетьман. Здебільшого «наказним» гетьманом призначали генерального обозного або осаула. Дуже часто виступали наказні гетьмани за Мазепи. Так само, коли не було полковника — командування перебирав наказний полковник. До кінця XVII ст. козацьке військо зберігало свою організацію та єдність. Петро І почав розбивати козацьке військо на частини, приділяючи їх до російських військ. Цю систему практикували і в XVIII ст., приділяючи з кожного полку по кілька сотень до російських військ. Це сприяло втраті козаками почуття національної єдности і викликало у них незадоволення.

У XVIII ст. козацьке військо швидко втрачало свої високі якості. Козацтво, зубожіле, втрачало свій войовничий характер. Військова техніка теж не відповідала вимогам часу. В походах, які руйнували добробут козаків, вони виступали як допоміжна сила (розвідка, охорона таборів, шляхів тощо) і не становили основної частини армії.

5) Суд

Хмельниччина «козацькою шаблею» знесла польську владу на Україні, знесла й суди, які діяли на території «Війська Запорозького». Це були «статутові» суди, шляхетсько-станові: земські — для цивільних справ, ґродські для карних та підкоморські — для земельних. Апеляційними інстанціями були «трибунали» у Вільні та Любліні. В містах існували суди Магдебурзького права.

Всі ці статутові суди керувалися загальним, діючим на цій території законом — Литовським Статутом 3-ої редакції, видання 1588 року «руською» мовою. В містах з Магдебурзьким правом діяло Саксонське провінціяльне та Магдебурзьке міське право.

Після утворення Української держави статутові суди скасовано й зорганізовано систему козацьких судів: сільських, сотенних та полкових з головним апеляційним трибуналом — Генеральним Судом; ці суди функціонували разом з міськими судами Магдебурзького права до 1750 року. В XVII ст. через постійні війни та брак підготовлених фахівців власних законів не складено і козацькі суди користалися старими законами. В договорі Б. Хмельницького з Москвою в 1654 році застережено право користатися законами, що були за польських королів та литовських князів. Це право підтверджувалося в наступних гетьманських статтях.

З початку XVIII ст. становище змінюється; закінчуються війни, життя висуває складніші приватні інтереси, конфлікти. Праця козацьких судів ускладнилася, а досвідчених фахівців не було. Найкращими знавцями законів стали урядовці нижчих ранґ, головним чином судові писарі. Головами судів були сотники, полковники, які поєднували ці обов'язки з військовими та адміністративними обов'язками. Не маючи сучасних законів, суди часто користалися звичаєвим правом. Збільшуються скарги населення на зловживання полковників та сотників, на неправильні застосування законів, на непотизм. Скарги йшли і на Генеральний Суд. Звичайно, ці скарги доходили до московського уряду. Петро І використав їх для обмеження автономії України: в 1721 році Малоросійській Колегії надано функції апеляційного суду.

Зважаючи на необізнаність членів Малоросійської Колегії з діючими в Україні законами, цар наказав перекласти ці закони на російську мову. Для цього гетьман Скоропадський зорганізував комісію з українських правників, але перекладу законів вона не закінчила.

Року 1728 Данило Апостол першим пунктом нового договору з російським урядом поставив збереження «стародавніх прав», щоб український народ судився «по своїм правам у своїх судах через вибраних народом суддів». Цей пункт був затверджений у т. зв. «Решительных пунктах». Року 1730 Данило Апостол видав «Інструкцію судам», згідно з якою переведено реформу судів: у Генеральному Суді засідало 6 членів — 3 українців і 3 росіян; президентом суду був гетьман. Суди на підставі Магдебурзького права відділено від козацьких полкових і сотенних судів. В проекті нового договору Данило Апостол висловив побажання, щоб дозволено було надрукувати «Малоросійські права», але російський уряд замість того наказав знову перекласти українські закони на російську мову і укласти один загальний «Кодекс малоросійського права». Цей пункт підтвердила цариця Анна в 1734 році і поширила завдання комісії: крім перекладу, щоб внесла поправки та скорочення діючих норм законів та проекти нових законів.

Року 1743 Комісія закінчила проект Кодексу, але урядової санкції він не дістав. Року 1756 Сенат переслав його гетьманові Кирилові Розумовському на перегляд.

Тим часом у 1760 році переведено реформу судівництва в дусі побажань більшосте старшин. Гетьманщину поділено на 20 судових повітів. В кожному повіті створено земський суд для справ цивільних і підкоморський — для справ земельних. Для карних справ установлено 10 судів ґродських в кожному полковому місті. Судді вибирала місцева старшина. Найвищою інстанцією був Генеральний Суд, на зразок польського судового Трибуналу. Він складався з колегії — Двох генеральних суддів і 10 виборних депутатів від полків, по одному від полкової старшини. Таким чином реформа 1760 року поновлювала статутові суди, скасовані за Хмельниччини.

Року 1763 гетьман скликав до Глухова генеральні збори — справжній сойм, який затвердив судову реформу. На цьому соймі було бл. 150 депутатів, видатних представників козацтва; крім полковників та генеральної старшини було 20 депутатів полкової та 20 — сотенної старшини, 56 бунчукових та 35 військових товаришів. Характеристична така заява деяких з присутніх: «Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі».

Побоювання старшини втратити будь-що зі своїх станових прав було таким великим, що депутати не побажали навіть ознайомитися з отим Кодексом, який міг, на їхню думку, внести щось нове. Вище згадувалося, що в наказах депутатам від України до «Комісії складання нових законів» року 1767 теж ставилися вимоги зберегти старі закони нерушеними.

Реформа 1760-1763 років мала позитивне значення в тому, що вона відділила судову владу від адміністративної і зменшила кількість апеляційних інстанцій. Але, з другого боку, вона повертала судівництво на понад 150 років у минуле і поновлювала в Україні Литовський Статут 1588 року.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

1. Шляхта

Революція 1648 року змінила політичний лад України і створила Українську державу. Але суспільний лад у значній мірі залишився той самий, змінилася лише форма.

На чолі суспільного устрою українських земель, що були під владою Польщі до Хмельниччини, стояла шляхта, серед якої було багато українських родів спольонізованих та покатоличених. Під час Хмельниччини значна частина цієї шляхти повернулася до свого народу і створила під проводом Хмельницького нову шляхту. При цьому, природно, зберегла вона не тільки своє політичне значення, як провідна верства, а й значну частину своїх маетностей з селянами, які повинні були відбувати панщину і виконувати різні натуральні обов'язки. Звичайно, в перші часи, у вирі повстань і війни, ця шляхта втратила права на свої землі, але в міру того, як формувалося державне життя, шляхта, яка працювала на користь цієї держави, діставала універсали, якими затверджувалося права на землі, за умовою, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти... та Військові Запорожському послушний буде», — писав Б. Хмельницький 1949 р.

Ця покозачена шляхта дала дуже багато видатних діячів, українських патріотів. У стихію революції, яку внесла «чернь» у своїй ненависті до панів, шляхта внесла високу освіту, знайомство з Заходом та його культурою, державний досвід, бо багато з неї працювало на значних посадах в Речі Посполитій. Досить згадати Виговських, Мрозовицьких, Нечаїв, Кричевського, Юрія Немирича, автора Гадяцького трактату. «Тепер, після ґрунтовних праць В. Липинського, для нас стало ясним, що це був той кістяк, що став основою українського нового державного апарату, що дозволив цьому апаратові швидко скластися і зорганізуватися в здібний для змагання і боротьби з ворогом державний організм», — характеризує Л. Окіншевич ролю шляхти в державі Б. Хмельницького.

2. Знатне військове товариство

Шляхта не створила з себе зверхнього стану нової української держави: її було для цього замало. Не могло створити його й козацтво, бо його було забагато; це була колосальна маса покозаченої людности, десятки тисяч селян, які при першій нагоді поверталися до своїх господарств. Але з цієї маси селянства виділялися особи розвиненіші, зацікавлені в державних справах, з глибшою національною свідомістю. Вони висуваються на провідні пости,, виконують різні обов'язки. Гетьман нагороджує їх маєтностями, накладаючи на селян «звикле послушенство», яке виконували вони раніше. Так виростала нова провідна верства зі старого реєстрового козацтва, до якого прилучалася спольонізована шляхта.

Ці козаки — «верхівка» — дістають нову назву: «заслужених» «старинних», «значних» чи «значкових». Згодом ця, так би мовити, виборна старшина перетворюється на вищу верству — зверхній стан її.

З середини XVII ст. з'являються універсали гетьманів про те, що вони беруть того або іншого знатного товариша «під свій бунчук». Ці особи вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана, а також його суду. В кінці XVII ст. ця категорія козацтва дістала назву «бунчукових товаришів». Ті, що не мали досить підстав, щоб стати «бунчуковими товаришами», вважалися «знатними полковими товаришами». В кінці 80-их років XVII ст. «знатні товариші» приймаються «під полковий стяг», значок, дістають назви «значкового товариства» і перебувають в юрисдикції полковника. Так осрормлюються окремі категорії: «бунчукового» товариства, «значкового» і проміжного між ними «військового», які були підпорядковані військовій канцелярії.

Усі ці категорії виконували постійно різного роду доручення, а за службу діставали землі з обов'язковою працею селян.

Всі знатні військові товариші були зобов'язані військовою службою або виконанням різного роду доручень гетьмана: вони беруть участь у ревізіях, посольствах, будують мости, перекладають вправні» книги тощо. 1736 року при Генеральній Військовій канцелярії і Генеральному Суді бувало по ЗО бунчукових товаришів на випадок вручень. Невиконання доручень загрожувало втратою мастку, яким володів військовий товариш.

Привілеєм знатного товариства була участь у владі, у старшинських з'їздах, радах; воно мало упривілейовану підсудність, забезпечувалося різними посадами; давало право своїм членам володіти населеними маетностями. В руках старшини скупчуються значні земельні простори, почасти — через затвердження гетьманом старих володінь, почасти — через надання маєтностей за різні заслуги, не кажучи вже про намагання старшини перетворити на власні володіння рангові землі, які давалися умовно, за час служби. Крім того старшина скуповувала, а часто-густо й захоплювала силою у козаків та посполитих їхні землі. Суди XVIII ст. були перевантажені скаргами на подібні зловживання. До цього треба додати захоплення вільних земель, головним чином у південних полках («займанщинах»).

Наслідком усього цього в Україні поновлюються величезні латифундії, але тепер власниками їх була вже українська старшина, серед якої виділялися своїми багатствами Кочубеї, що мали 60.000 десятин, Апостоли, Скоропадські та інші. В 1730-их роках 52% землі були в руках великих власників.

3. Козацтво

Зростання козацької верхівки, провідної верстви в політичних справах та великих землевласників, відбувалося значною мірою коштом рядового козацтва. Основою козацького стану була військова служба. За цю службу мали козаки землю, з якої не платили податків, мали різні привілеї в торгівлі, мали право виробляти горілку. Але що далі, то тяжче було козакам виконувати службові обов'язки, бо війни тривали довгий час, відриваючи їх від господарства. До військової служби приєднувалися фортифікаційні роботи, копання Ладозького каналу тощо. Правда, бували випадки, що рядових козаків підносили до вищих щаблів — підвищували в значкові товариші, але це бувало все рідкими випадками і зустрічалося майже виключно в південних полках. Навпаки, щораз частіше, неспроможні виконувати військову службу, переходили козаки до поспільства, під протекцією землевласників — старшин.

Ревізія 1723 року в Миргородському полку виявила, що переважну більшість селян становило зубожіле козацтво. Деяку допомогу давали козакам «підсусідки» — селяни, що не мали власного господарства й оселялися на їхній землі. Більше значення мали різні категорії козаків, які в господарствах гетьмана та старшини як стрільці, бобройники, що постачали дичину, стаєнні, що обслуговували стайні, палубничі, що були погоничами при «палубах», тощо. Особливо багато було «курінчиків» — слуг, які виконували у полковників та іншої старшини різні доручення, працювали в господарстві тощо. У деяких полковників кількість курінчиків доходила до сотні. Всі ці категорії козаків звільнювано від військової служби. Заборона виходити з козацтва, заборона продавати свої ґрунти — не давали бажаних наслідків: козаки продавали свої ґрунти далі й переходили до поспільства.

4. Духовенство

Духовенство в Гетьманській Україні не було окремим станом. За канонами та історичною традицією поділялося воно на біле та чорне. Біле духовенство було дуже численне, не належало до юрисдикції Козацької держави і підлягало духовному проводові. 1654 року митрополит Сильвестр Косів заявив московському бояринові, що духовенство в Україні нікому не підлягає, а живе окремо. Так залишилось і надалі. До білого духовенства України ввесь час вливалися нові сили із знатного товариства і з козацтва, а з другого боку «поповські сини» вступали до козацтва, досягаючи високих постів. На те, як багато священичих синів не бажало йти шляхами батьків, вказують спеціяльні накази Розумовського приймати синів прототопів до значкового товариства, а синів рядових священиків — як виборних козаків, при чому обумовлювалося можливість дальшого підвищення для «здатних».

Чорне духовенство з початку Хмельниччини опинилося у вийнят-кових умовах. Хмельницький не тільки залишив за манастирями земельні володіння та обов'язкову працю селян, а навіть збільшив їхні багатства новими наданнями. Так робили й наступні гетьмани; особливо великі надання давав Мазепа. Манастирі в Україні були великими землевласниками; в половині XVIII ст. на манастирських землях було 10.000 дворів залежного від манастирів поспільства, а манастирська власність становила 17% усієї земельної власности. Серед ченців, особливо вищого сану, було багато високоосвічених людей, письменників, учених, що скінчили Київську Академію або Чернігівський Колеґіюм, були професорами в них.

5. Міщанство

Міщанство Лівобережної України було в значній мірі ізольоване від інших станів завдяки Магдебурзькому праву. Навіть у Хмельниччині не взяло воно участи, за невеликими вийнятками «покозачених» міст. Здебільшого приписувалися до козаків окремі особи, які потім поверталися до міщанства. Міщанство в XVII ст. було досить численною групою: до Хмельниччини на Правобережній Україні рахували його до 60% всієї людности. За Хмельниччини міщанство чисельно не змінилося, але змінилося його загальне становище. Польської панської влади не було, отже можна було вільно будувати своє життя, але тільки більші міста з розвиненою торгівлею та промисловістю зберегли самоурядування; менші підпали під козацьку управу. Взагалі козацька влада, особливо на півдні, приділяла мало уваги містам та їх інтересам. В них часто війтами були козацькі старшини і йшла боротьба між кандидатами — міщанським та козацьким, як було в Києві.

Містами, де були ратуші, правили козацькі отамани. Гетьмани рідко підтримували міщан у їх боротьбі з козаками і здебільшого ставали по боці козаків. Вище згадувалося, як Брюховецький пропонував навіть передати міста з усім населенням царській владі; це свідчить про те, як гетьмана мало цікавили міста з їх власним правом. Взагалі становище міщан було тяжке: на них лежав тягар різних податків, а в торгівлі вони часто стояли в гіршому стані, ніж козаки, які користалися привілеями безмитної торгівлі. Бували випадки, коли міщани, не знаходячи захисту, зверталися до царського уряду по оборону. Але московська влада сама найбільше школида розвиткові міст, вносячи всякого роду обмеження в торгівлі та промислах.

Міста України були невеликі і їдало населені. В Києві за списком 1723 року було лише 1.469 мешканців; з тієї кількости до багатої верхівки належало 119, а переважну більшість становили «мізерні», що мали лише хату — 925 мешканців, та «вдови мізерні» — 126, разом: заможних було 28,5°/о та «мізерних» — 71,5%. У Стародубі з 987 мешканців було теж коло третини заможних «майстратових», що мали посади в магістраті, «міщан можнійших ґендльових» 65 та міщан «пашенних» і убогих — 623.

У середині XVIII ст. в Києві було 2.454 будинки, в Полтаві — кругло 1.000, в Ніжені — 900, в Стародубі — 800. Була значна різниця між містами південної України і північної. В південній Україні міста роззивалися слабо, не була розвинена торгівля, мало промислових закладів; на півночі, навпаки: була більше розвинена торгівля з закордоном. В більших містах існували гільдії, які об'єднували купецтво, та цехи, які об'єднували майстрів. І гільдії, і цехи мали свої статути, управи, прапори, з якими виступали на святих.

В північній Україні значним торговельним осередком були Стародуб та Новгород-Сіверський. Найбагатшими купцями Стародуба на початку XVIII ст. були: Ширай Спиридон — війт Стародубський, бурмістер Є. Середа, «райця» П. Григорович, писар магістрату Ф. Дорофеев. Шираї створили цілу «династію» і в кількох поколіннях вели торговельні операції з Ґданськом, Москвою й Архангельськом. Вони зосередили в своїх руках широкого маштабу торгівлю, займали керівні посади в Стародубі і посвоячилися з впливовими старшинськими родинами.

Помітну ролю в житті Стародуба грав у XVIII ст. рід Тищенка-Лашкевича. Семен Тищенко торгував прядивом на Україні й за кордоном: в Кенігсбергу, Ризі, Архангельську. 1738 року він хотів був заснувати вітрильно-полотняну фабрику в Стародубському полку, але російська влада не дала дозволу. Рід Тищенка-Лашкевичів був споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Розумов-ськими, Кочубеями, Дунін-Борковськими, Миклашевськими і т. д. У Новгород-Сіверському в XVIII ст. виділяється родина Пригар, які вели широку торгівлю поташем, мали в лісах свої буди. Цей рід мав багато розгалужень: були Пригари в Ніженському, Чернігівському, Пирятинському полках. Вони мали зв'язки з багатьма старшинськими родами: зі Свічками, Гриневичами та з поважними духовними діячами.

Ці роди та чимало інших творили багатий український патриціят; вони брали участь не тільки в економічному, але й в громадському житті на керівних посадах міського самоурядування. Імена багатьох «патриціїв», серед яких були дослідники минулого, відомі в літературі. Під час закордонних подорожей запізнавались вони з західньоевро-пейською культурою. Деякі з них, в часах найбільшого уярмлення України російською владою, знаходили в собі мужність не запобігати перед російськими можновладцями, «а послідовно проводити свою політичну лінію, яка відповідала ідеям та інтересам української державности на тому історичному етапі», — пише О. Оглоблин, глибокий знавець української економіки XVIII ст.

6. Селянство (посполиті)

З селянства складалася головна маса населення під час повстання Богдана Хмельницького. Вище була вже мова про тяжкий його стан під Польщею. Становище селян Лівобережної України було значно ліпше, ніж селян на Правобережній. На Лівобережній життя було вільнішим, населення звикло до більшої свободи, бо оселялося в «слободах», а крім того легше було незадоволеним піти на Запоріжжя, Донщину, Слобідську Україну. Це добре розуміли пани, і тому, коли закінчилися терміни слобід, обережно вводили панщину та натуральні повинності. Але, не зважаючи на це, незадоволення селян на Лівобережжі було загальне: людям, які не звикли до кріпацтва, було тяжко призвичаюватися до нього, хоч вимоги панів розмірно були невеликі. Панські господарства використовували всякого роду допоміжну силу: орендарів, офіціялів, управителів, серед яких було чимало жидів. Ці переважно люди викликали ненависть селян, як безпосередні начальники їх.

1648 року, з самого початку повстання, величезна маса селян включилася до лав козацтва й одночасно почала стихійний рух проти польського панства. Селяни виганяли панів, руйнували замки, палили їх. Вождем козацтва був Богдан Хмельницький, вождем селянства став Максим Кривоніс. Усе Лівобережжя, Київщина, майже вся Брацлавщина були охоплені повстанням. Селяни вірили, що по вигнанні панів вони дістануть свободу від кріпацтва. Але спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків. Аж тоді, коли Хмельницький остаточно порвав з Польщею і почав творити незалежну державу, усунено можливість повороту польської шляхти.

Всі землі, що належали польській шляхті, стали в козацькій державі «власністю Війська Запорозького», себто державними. На цих землях були «вільні військові», або ратушні села, населення яких — вільне поспільство, посполиті селяни — були залежні тільки від держави і платили їй податки, головним чином у формі натуральних повинностей. На початку державного життя, дійсно, не було різкої межі між селянством та козацтвом: козаки були зобов'язані військовою службою, селяни — працею. Переходи від одного стану до іншого були легкі: козак, нездатний до військової служби, записувався до селян; селянин, якого вабила війна, йшов у козаки. Але ще за Хмельницького почалися істотні зміни в становищі «вільного козацтва». Перші вийнятки зробив Хмельницький на користь мана-стирів, повернувши їм маєтності. Крім того, Хмельницький видав універсали, якими затверджувалося не тільки право володіння землею, але й «звикле послушенство» селян супроти манастирів, під яким розумілося всю сукупність обов'язків, які мали селяни виконувати. З 1654 по 1656 рік такі універсали одержали манастирі київські: Михайлівський-Золотоверхий та Межигірський, Прилуцький-Густинський та інші.

Одночасно одержувала заселені землі старшина. Насамперед повертали маєтки тій польській, або спольщеній шляхті, яка визнавала владу Богдана Хмельницького і переходила на службу Українській державі. За цією шляхтою закріпляли маєтності з селянами з їх «звиклим послушенством». Крім того, Б. Хмельницький роздавав старшині за різні заслуги універсали, в яких також забезпечувалося «звикле послушенство» селян. Після ліквідації польського шляхетського землеволодіння великі простори землі перейшли до Війська, себто держави. Це були землі, на яких жили вільні селяни. Але фонд цей швидко танув, бо з нього роздавали землі рангові, а також як нагороду старшині. В обох випадках селяни були зобов'язані «послушенством». Так повернулися зобов'язання селян, правда, в менших розмірах, ніж було за Польщі.

Залишалася довгий час та перевага, що селяни були вільні: вони могли приписатися до козацтва, до міщан, перейти на інше місце, головним чином на слободи, які інтенсивно засновувала старшина на вільних землях. Але в цих слободах була для селян небезпека: приходили вони без інвентаря, худоби та збіжжя на посів, діставали все це в позику від господаря і тим самим потрапляли в залежність від нього.

Зростанню старшинського землеволодіння сприяв царський уряд, підтверджуючи надання гетьманами земель старшині, а також і сам безпосередньо видаючи грамоти старшині на володіння землями, при чому селяни зобов'язані були віддавати землевласникові частину врожаю або платити чинш, возити дрова, косити сіно, працювати на його користь не менше як два дні на тиждень. (Дводенна панщина була унормована універсалом Мазепи 1701 року. На той час це була не тяжка панщина, бо на Правобережжі селяни працювали по 4-6 днів на тиждень). Крім того селяни мусіли давати землевласникам частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та манастирі були звільнені. Селяни платили також на утримання найманих військ, на сердюцькі та компанійські полки, на спорудження та направу мостів і шляхів, на гетьманський двір; на селянах лежав тягар утримання війська під час воєн. Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські «ґрунти», забирала їх за борги, або захоплювала силою. Зростала маса безземельного селянства, яке переходило на землі заможних козаків та старшини, як їх «підсусідки». Вони опинялися в повній залежності від господарів, але звільнялися від повинностей.

Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало збоку запорозьких козаків неґативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: «За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Б. Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів».

Становище селян стало ще гіршим у XVIII ст., коли зросла залежність від панів, коли збільшилися повинності державі. Утримання російських військ під час війни, постачання волів, коней, збіжжя, фуражу, мобілізація селян, як погоничів, до армії, на фортифікаційні роботи, про що була мова вже вище — все це руйнувало селянство. Війни 1733-1734 років з Польщею та 1735-1739 років з Туреччиною завдали такий удар добробутові України, що вона не могла вичуняти після цього протягом 20-ти років. Кількість вільних селян зменшувалась катастрофічно: 1735 року залишилося тільки 35% вільних селян, решта перейшли під владу панів, стали підсусідками або повтікали." Експлуатація селян збоку старшини була неоднакова: в південних полках вона була легша, ніж у північних, бо на півдні були більші можливості втечі.

У XVIII ст. старшина веде боротьбу з переходами селян. 1706 року Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця. Ці накази викликали колізію: з одного боку — старшина заселяла свої слободи, а з другого — заборонялося селянам переходити до них. Взагалі у XVIII ст. встановлено, що селянин не має права розпоряджатися своїм майном: якщо він діставав навіть дозвіл землевласника на вихід (що бувало дуже рідко), його хата і все майно переходили до землевласника.

Незадоволення селян виявлялося в різних формах. Головною з них була втеча. Селяни тікали на Південну Україну, на Слобідську Україну, на Дін. Масово переселялись на Правобережжя, переважно на Паліївщину. 1701 року, наприклад, сторожові загони, розставлені по всьому березі Дніпра, затримали за одну тільки зиму 3.000 втікачів. Вибиралися селяни поодинці або з родинами, з майном, великими групами, з боєм пробиваючи собі шлях. Але найбільше тікало їх до Новоросійської губернії та Запоріжжя. Щодалі від границь Запоріжжя лежав панський маєток, то гірший був там гніт панщини. Це видно на прикладах Волині та Київщини. Те саме можна прикласти й до Лівобережної України. Навіть на Слобідській Україні поміщики боялися, що селяни можуть втекти від них, тому й не збільшували надто своїх вимог. Побоювання втечі селян на Запоріжжя відбилося в «дворянській літературі» другої половини XVIII ст., в якій обвинувачується запорожців в тому, що вони приймають утікачів («заселили вже 25.000 дворів», — скаржився один автор; «в степах перебуває 50.000 селян», — сказано в маніфесті про скасування Січі)

Але селяни не обмежувалися такою мирною формою протесту, як втеча з рідної хати. З кінця XVII ст. час від часу вибухали повстання, які захоплювали іноді широкі райони. Найбільше було їх у південних полках, де населення завжди відчувало підтримку збоку запорожців. Перше повстання ширшого характеру почалося 1687 року в Гадяцькому полку й охопило Переяславський, почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський полки. Найбільші розрухи були в Переяславському полку, де забито полкового суддю, війта, спалено старшинські маєтки та пограбовано худобу. Новий уряд гетьмана Мазепи жорстоко приборкав це повстання, але не зважаючи на тяжкі кари — було чимало повішених — повстання не припинявся в 1688 році у Миргородському та Лубенському полках. В 1689 році заворушення набули загального характеру. «Не такі страшні там невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають», писав до Мазепи наказний гетьман Бунхевич, коли Мазепа був у Москві. Окремі заворушення вибухали в 1690 та в 1691 роках у Київському, Лубенському та Полтавському полках. 1692 року Петрик, укладаючи плян повстання, мав на увазі селянство. І дійсно — спочатку людність Полтавського полку зустріла його прихильно, поки насильства татар, Петрикових союзників, що грабували й забирали ясир, не підірвали довір'я до всієї справи Петрика.

Час від часу вибухали повстання у XVIII ст., але вони не мали широкого значення. Повстання в селі Кліщинці, Лубенського полку, не можна було здушити протягом 13 років (1761-1774). Підняли його незаконно записані в селяни козаки, які не могли добитися своїх прав, бо власники села, Лисенки, належали до старшинської адміністрації і мали великі зв'язки. Здушувати повстання уряд вислав військо з артилерією. Повстанці — козаки і селяни — зробили табір з возів та земляних валів і вперто оборонялися. Тільки в 1774 році повстання було придушено. В роках 1769-1770 відбувалось у Південній Україні так зване «пікінерне» повстання, в 1768 році повстання сіроми на Запоріжжі. Не можна забувати й Коліївщини на Правобережній Україні 1768 року.

Проте, всі ці повстання тільки погіршували долю селян: не мавши керівництва, без належної зброї, вони не могли боротися з реґулярною армією, царською чи польською. Повстання ці свідчать тільки про те, яким тяжким було становище селян.

Становище селян у XVIII ст. дедалі гіршало. Панщина, яку унормував Мазепа на 2 дні в тижні, збільшилася на 4-5 днів. Зростали чинш і натуральні повинності. Гетьманський та царський уряди боролися з виходом селян із селянського стану: селян заборонено приймати в козаки, міщани, навіть заборонено їм переходити в підсусідки, вступати до компанійських полків. Шлюб козачки з селянином позбавляв козачку прав, хоч раніше такий шлюб надавав право селянинові вступати до козаків. Не зважаючи на всі ці обмеження свободи, кількість селян катастрофічно меншала: після смерти Скоропадського на Гетьманщині нараховувано 45.000 дворів вільних поселян, а за Розумовського було їх лише 4.000; решта селян «зникли» стали підданими старшини або повтікали.

Був ще один фактор, який дуже негативно впливав на становище «вільних» посполитих. Це був приклад кріпацтва в Росії, яке там давно вже існувало. Вище згадувалося про те, що російська старшина діставала маєтності в Україні. Ця практика нагороджування землями у XVIII ст. підсилилась. Російська старшина переводила до цих маєт-ностей своїх кріпаків з Московщини, і до своїх українських «підданих» ставилася так, як до своїх кріпаків, не рахуючись з тим, що посполиті були особисто вільні. Приклад російських поміщиків впливав на українських, які теж починали ставитися до посполитих так ніби були вони вже кріпаками.

Поступово селяни втрачали право вільного переходу. За Розумовського, року 1760, дозволено селянам переходити на нове місце, якщо вони мали дозвіл від попереднього власника,- при чому все майно селянина, що відійшов, переходило у власність того ж попереднього власника. Року 1763 цей універсал підтверджено царським указом. Це було вже фактично кріпацтво. Залишався один крок до кріпацтва юридичного. Цей крок був зроблений царським указом 3 травня 1783 року: переходи селян в Україні були заборонені. Але зробити цей крок царський уряд наважився тільки тоді, коли не існувало вже Запоріжжя.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Промисл та торгівля

Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Вище вже була мова про зміни, яких зазнало сільське господарство протягом 130 років існування Гетьманської держави. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого фонду державних земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало і фонд державних земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Та хоч яка велика була ця еволюція, вона стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не відбивалася на його характері, майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин.

Від бурхливої доби Хмельниччини залишилося багато універсалів, які дають багатий матеріял, щоб уявити характер сільського господарства звичайного старшини того часу. Наприклад, універсалом 25 червня 1655 року Богдан Хмельницький подарував старшині Яценкові чотири села «с млинами, ставами, полями, сеножатьми, с данью медовою, и с деревом бортным, и со всеми кгрунтами, и пожитками до тых сел чотырох належачыми, и з поддаными на кгрунтах тамошних сидячими».

У кількох цих словах яскраво змальовано картину старшинського господарства, де була не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді сільське господарство перестало бути тільки рільничим.

За бурхливої доби Руїни чимало таких старшинських господарств зруйновано, і тільки за час, порівняльно спокійного, гетьманування Самойловича сільське господарство налагоджується, але вже переважно як старшинське.

У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були великі плянтації тютюну, а в північних полках — коноплі.

Розвинене було млинарство; млини були вітряні й водяні; вони належали переважно старшині й манастирям. На водяних млинах не тільки мололи збіжжя, а дерли просо, валяли сукно та повсть.

Поважне місце в промисловості Гетьманщини займало ґуральництво. Після Хмельниччини воно було поширене серед козаків, міщан та посполитих. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі стало переважно правом старшини.

Широко розвинене було здобування поташу, переважно в північно-східній частині України, найбільше в Чернігівщині. Великим власником поташових буд був архиєпископ Лазар Баранович. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. Вивозили її за кордон.

У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти.

Вже була мова про те, що в Україні здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Правобережній Україні, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині.

Не зважаючи на тяжкі руйнації і війни, Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торговельний рух, і в значній мірі промислово-торговельні інтереси керують сільським господарством старшини. В XVII ст., за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки України з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються торговельні зв'язки з Кримом, не зважаючи на досить часті перерви внаслідок воєнних дій. Налагоджуються торговельні зносини з чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною.

За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не зважаючи на тяжкі політичні умови, значно покращав. Це тим більше цікаво, що ввесь час Мазепа примушений був боронити інтереси України від настирливих домагань Петра І позбавити її економічної незалежности.

У 1701 році Петро І заборонив вивозити з України прядиво до Риги та Кенігсбергу шляхом, яким українські промисловці завжди вивозили, а наказав везти далекими шляхами до Архангельська. Зазнав також великих перешкод експорт горілки та тютюну до Росії. Особливо тяжке становище утворилося під час війни зі шведами, коли загрожувала конфіскація українських товарів, що йшли до балтицьких портів.

Заборонено вивозити за кордон — крім Росії, звичайно, — саліт-ру, сало, поташ, віск; шкіри можна було продавати за кордон, але тільки через російські порти.

Збільшуються торговельні зв'язки України з Росією: до Росії гнали худобу, а звідти привозили залізні вироби, хутра, папір.

Мазепа надавав господарським справам великого значення: сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.

Українська промисловість за Мазепи широко розгортається. З'являються нові промислові заклади, поширюються старі. Гетьман та його уряд заохочували організаторів підприємств різними пільгами.

Перше місце належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головно млинарству та ґуральництву. Млини в ХУП-ХУПІ ст. являли собою цілий комплекс промислових закладів: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні — все це було пов'язане з млинарством.

Ще більше значення мало ґуральництво: експорт горілки, переважно до Росії, викликав збільшення числа ґуралень у маєтках старшин та манастирів.

В кінці XVII ст. сильно розгортаються вироби салітри. Гетьманські та старшинські салітряні майдани були на ріці Самага та на ріці Орелі. На початку XVIII ст. появляються вони на правому березі Дніпра, а 1707 року під Лебедином.

У північних полках важливою галуззю господарства було виробництво поташу та смалчугу — будництво. Воно не мало вже такого значення, як до Хмельниччини, бо змінилися умови міжнароднього ринку та й лісів стало менше, але все ж наприкінці XVII і на початку XVIII ст. будництво займало поважне місце в економіці України-Гетьманщини. Багато було буд у старшинських, манастир-ських та гетьманських маетностях — у Почепівській, Ропській, Шептаківській та Ямпільській волостях. Вони давали великий прибуток: за поташ Сава Владиславич-Рогузинський заплатив за три роки 100.000 золотих. Експлуатація буд часто була в руках купецтва. Була компанія виробу поташу, до якої входили полковник Старо-дубський Михайло Миклашевський, генеральний осаул Андрій Гамалія та війт Стародубський Спиридон Ширай. Року 1691 вони дістали дозвіл на влаштування буд на Гомельському тракті та між Мглином і Почепом.

За Мазепи найбільше розвинулися дві галузі промисловости гутництво та рудництво. Гути та рудні розвивалися переважно в північних полках — Стародубському, Чернігівському та Ніженському. Серед власників гут були гетьмани, вища старшина, манастирі. Гетьманські гути були у волостях: Шептаківській, Ямпільській, Почепівській, Ропській. Манастирські гути були в маетностях Києво-Печерської Лаври, в маетностях манастирів у Стародубському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому полках.

Рудна промисловість притягала увагу високої старшини. Полковник Стародубський Михайло Миклашевський дістав був кілька універсалів на влаштування рудень, а крім того скуповував рудні та осаджував біля них слободи. Серед великих власників рудень були генеральний обозний Ломиковський та Орлик; були власники із середньої старшини, манастирів, міщан. Низька якість української руди та недостача її на Гетьманщині змушували довозити залізо та залізні вироби з Росії, що збільшувало економічну залежність від Росії.

Розвивалися й інші галузі промисловости, зокрема людвисарство, потрібне для артилерії, яку Мазепа поставив дуже високо. Збереглися гармати з іменами майстрів — Йосипа та Карпа Балашевичів. Крім гармат виливали дзвони. Серед них був шедевр — «Голуб», року 1699, з портретом гетьмана Мазепи та його родинним гербом.

Ширилися за Мазепи папірні, переважно в маєтках, які належали єпископським катедрам та манастирям. Виробляли папір високої якости.

За Мазепи в економіці Гетьманщини щораз більшого значення набувають різні ремесла. Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів. Найбільше поширеними були цехи теслярські, ковальські, кушнірські, кравецькі, пекарські, слюсарські, ганчарські, цирульницькі, шевські, бондарські; були навіть цехи музик.

Наприкінці XVII ст., переважно в північних полках, розвиваються селянські промисли: виробництво полотен, дерев'яного посуду, мотуззя. Для багатьох сіл головним джерелом існування були різні промисли: бондарський, ткацький тощо.

Хуртовина, яку внесла Північна війна, вторгнення шведів, трагічні події, зв'язані з невдачею плянів Мазепи, терор Петра І, руйнація сотень сіл та міст, конфіскація великостаршинських маєтно-стей і поява нових господарів — москалів — все це знову зруйнувало ті економічні осяги, які були за гетьмана Мазепи. Після Полтавської катастрофи йде боротьба між Скоропадським — що хотів поновити економічну незалежність України — і Петром І, що прагнув обернути Україну в російську колонію.

Не зважаючи на всі ці нещастя, терор, руйнацію, вже на початку XVIII ст. починає відбудовуватися економічне життя України, але вже під щораз більшим впливом Росії.

Для потреб російського війська розгортаються в Україні вівчарство, конярство. Не задовольняючись досить добре розвиненим вівчарством (деякі старшини мали отари в 1.000 голів), Петро І пробував творити скарбові вівчарські фарми. 1722 року в Ніженському полку зорганізовано вівчарську фарму, яка лягла тяжким вантажем на селян: вони мусіли дати для неї овець та плекати вівці. Ця справа не вдалася. Року 1727 було на тій фармі 338.902 вівці, а в 1730 році залишилось тільки 146.104.

Невдала спроба організувати скарбові вівчарні стояла в зв'язку з бажанням поширити в Україні суконні мануфактури. Першу велику мануфактуру заснував 1719 року в селах Званому та Глушкові, Путивльського повіту, Іван Дубровський. 1726 року її взято в казну, а в 1732 році передано московському купцеві і суконному фабрикантові І. Полуярославцеву «в вечное содержание». В 1737 році в селі Ряски, Прилуцького повіту, заснував суконну мануфактуру генерал Мініх; обидві ці мануфактури працювали незадовільно.

Не краще було з парусно-полотняною індустрією. В Стародубському полку найбільше сіяли коноплі й виробляли прядиво. На початку XVIII ст. російські підприємці почали масово скуповувати прядиво й вивозити до Росії, а в 20-их роках почали засновувати мануфактури для переробки прядива в Стародубському полку. Так засновано мануфактури в Шептаківській, Топальській та Почепській волостях. Найцікавіша з них — Почепська, яку в 1726 році заснував Меншиков, привізши туди зі своїх підмосковських маєтків усе приладдя і майстрів. У ній працювало до 220 робітників росіян та українців. Після упадку Меншикова Почепська мануфактура перейшла у відомство російських резидентів при гетьмані; управителем її ввесь час був росіянин — Лукін. Найбільшого розвитку досягла мануфактура під час російсько-турецької війни 1735-1739 років.

Року 1726 відомі російські підприємці Строґанови заснували в Шептаківській волості «парусну» мануфактуру. Управителем її був теж росіянин — Павлов. Мануфактура розвивалася слабо. В 1727 році вона опинилася в руках Меншикова, а потім була передана резидентові. Року 1730 Шептаківську мануфактуру приєднано до По-чепської. Третю мануфактуру — Топальську — заснував граф Сава Раґузинський біля 1730 року. На думку дослідника української фабрики, О. Оглоблина, розвилалась вона добре: у той час, як Почепська мануфактура «плянувала» виробити 2.000 звоїв, а Шептаківська дала тільки 462 звої — Топальська доставила в 1738 році на військові потреби 700 звоїв.

Одночасно з суконним та полотняним виробництвом у Києві та Глухові працювали скарбові швальні.

У XVIII ст. важливою галуззю господарства України був тютюн. В 1724 році з України вивезено 37.884 пуд. тютюну. З наказу Петра І в Охтирці засновано тютюнову мануфактуру, до якої приписано 500 дворів селян, але вона не пішла. Вивіз тютюну до Росії був небезпечним для російської культури тютюну і року 1725 заборонено вивозити з України тютюн до Росії. Правда, року 1727 дозволено знову вивозити тютюн, але накладено дуже високе мито — 30% вартости.

З давніх часів в Україні розводили тутові дерева та виробляли шовк. Про це писав ще. Павло Алепський в 1653 році; тоді шовк виробляли монахи Києво-Печерської Лаври. У XVIII ст. за Мазепи та за Данила Апостола в Києві знову пробували поновити шовківництво. Але за Данила Апостола цією справою почав керувати російський уряд. 1724 року дозволено наказом Сенату двом грекам — Степанові Михайлову та Іванові Дереєві — заснувати шовковий завод. Доля його невідома. Року 1729 грек Юрій Леонтьев отримав теж дозвіл заснувати свій завод. Поруч з цими приватними підприємцями російський уряд заснував у Києві скарбовий завод. Для цього року 1725 наказано магістратові приділити двір на Подолі, а з Петербургу прислано майстра-француза Яна Фіґерея. Він мав 17 учнів. В самому Києві, на Подолі та в Кловській долині, в селах — Жуківцях та Черняхівцях заведено кілька садів. Справа нібито налагоджувалася, але року 1735 Фіґерей виїхав до Франції, а завод передано іншому французові. В цілому стан шовкового заводу був незадовільний: землі власної він не мав, продукція була мізерна (за 10 років здано до Мануфактур-колегії менше як три пуди сирцю). Були спроби запровадити шовківництво в Переяславському полку. Нарешті в 1787 році заводи передано під керівництво В. Капністові. Дослідник історії шовківництва в Україні, М. Тищенко, писав: «Три чверті століття (з 1725 р.) витрачено було на те, щоб казьонним способом насадити шовківництво в Києві. Нарешті уряд ніби сам упевнився, що не може бути користи державі від таких заводів..., а що ліпше виробляти шовк у маєтках приватних осіб, ніж під доглядом та керівництвом окремого урядовця».

В українських руках залишалися деякі старі традиційні промисли, але російський уряд вживав заходів, щоб обмежити їх. Найбільше потерпіло виробництво поташу та смольчуги, які здебільшого вивозилось за кордон. Року 1718 та 1719 заборонено ставити нові буди під претекстом охорони лісів.

Старим промислом було добування салітри, поширене головним чином у південних полках. Петро І заборонив вивозити салітру за кордон, а наказав здавати все до російських артилерійських складів. Данило Апостол дуже дбав за збереження салітряних заводів, і йому вдалося добитися, щоб салітряна справа залишилася в українських руках.

Старим українським промислом був залізно-рудний. Але через брак доброї руди загальна продукція не переходила кількох сотень пудів, і гетьманський уряд мусів вживати залізо дуже обережно й докуповувати його в Росії. Крім заліза вживали мідь, головно для лиття дзвонів та казанів для ґуралень. Мідь привозили з Німеччини.

За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, головним осередком якої була Чернігівщина. Найбільші гути були Вепринська та Хотилівська. Будували гути переважно там, де було багато поташу, який вживали для скла. Виробляли віконне скло, а також посуд високої якости. Найбільшої слави набув різнокольоровий посуд, червоний, синій, зелений. Були улюблені типи виробів, як, наприклад, карафи у вигляді «ведмедиків». Виробляли і кристал. Цей вид промисловости, не зважаючи на конкуренцію російського скла, існував до кінця XVIII ст. Гути залишалися переважно в руках шляхетства та манастирів, а робітниками були українці.

Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви.

Із старих, традиційних промислів України було ґуральництво, яке не обмежувалося самою горілкою; до ґуральництва належали заводи: горілчані, медяні, бражничі, солодвні, воскобійні, а також шинки. Ґуралень з цими додатковими заводами було дуже багато: в самому лише Полтавському полку було в першій чверті XVIII ст. 52 солодовні, 24 броварні, 4 воскобійні, 395 шинків. У Києві в 1760 році було кількасот ґуралень та шинків, що належали мана-стирям, магістратові, міщанам, козакам. Сотник Гудим мав на рік прибутку від ґуральні 450 карбованців, Кирилівський манастир — 1.200 карбованців, Києво-Печерська Лавра мала — 3.342 карбованці, величезна сума на той час.

Старим промислом було чумацтво: достава соли та риби з Чорного моря валками чумаків, серед яких бувало багато запорожців, але були й козаки та селяни з Гетьманщини. З України везли хліб, різні інші товари. Бували серед чумаків власники одної мажі (мажа — чумацький віз), але бували й підприємці, які висилали з наймитами по кількадесят маж.

Така була картина промисловости України першої половини XVIII ст. В цей час намічено ту основну лінію, якою вона розгорталася далі: перетворення України на колонію Росії. Призначенням України було обслуговувати сировиною російську промисловість, російську армію. Уряд намагався оволодіти українською промисловістю, на українській сировині будувати російські державні підприємства, мануфактури, заводи під керівництвом своїх урядовців, використовуючи працю українських селян. Вперше з'являється нова форма експлуатації селян, яка вживалася на заводах Росії: «приписних» селян, коли цілі села приписували до мануфактури, і селяни відбували на тій мануфактурі «панщину» працею. Поруч з державними підприємствами з'являються приватні, власниками яких були майже виключно росіяни або німці, але не українці.

В Слобідській Україні були такі промисли: скотарство, бджільництво, ґуральництво, млинарство; в лісах — добування дьогтю та смоли. Найбільше значення мав соляний промисел: сіль здобували на Торських і Бахмутських промислах. На "Горських трьох озерах виварювали сіль мешканці Царевоборисова, Чугуєва, Нового Сокола, Рибинська, Острогозька. Туди ж приходили люди і з Лівобережної України. Сіль вивозили на Лівобережжя, Дін і в найближчі райони Росії.

Російський уряд прагнув прибрати до своїх рук Торські соляні промисли. Не задовольняючись високим митом, в 1664 році збудовано соляні варниці, на яких працювали московські стрільці та робітники. На цих державних варницях в 1666 році виварено 7.000 пудів солі.

На Запоріжжі розвинені були рибальство, мисливство, бджільництво. Рибальством займалися на Дніпрі, Возі, Орелі та Самарі. Бжільництво розвивалося по берегах Дніпра, Інгульця, Громоклеї. Мед ішов на виготовлення напоїв та на продаж.

Широко розвинене було скотарство, особливо конярство. Коні відзначалися міцністю, витривалістю та швидкістю.

Запорозькі козаки вели торгівлю з різними районами України й Росії, а також з Кримом, Польщею, Туреччиною. Вивозили хутра, шкіру, вовну, мед, віск, коней. Ввозили — зброю, оливо, сукна, папір, деякі предмети розкоші.

Внутрішня торгівля зосереджувалася по містах, де були крамниці й «торгові ряди», та по великих селах, де, крім постійних крамниць, були «торги» в неділю або в інші дні тижня. У XVIII ст. дуже поширюються кількаденні ярмарки, на які приїздили купці з цілої України, а іноді й Зтза кордону.

У XVII ст. в Києві сильно розвинулась торгівля сіллю, в Полтаві — биками. На ярмарках продавали російські товари, шльонські сукна та шовкові тканини, голляндські й швабські полотна.

З місцевих товарів у Стародубі продавали поташ, у Мглині — прядиво, олію, мотуззя, посуд та інші місцеві вироби.

Зовнішню торгівлю поступово обмежувалось. Петро І вживав різних заходів, щоб закордонні зв'язки України спрямувати на Росію, на російські ринки. Наказ уряду спрямовував вивіз, головно прядива, на Архангельськ, що збільшувало витрати на транспорт і вимагало багато часу. Ще Скоропадський домагався дозволу везти прядиво на Ригу, яка була вже в російських руках. Нарешті, 1715 року дано дозвіл, але з умовою, щоб гетьманська влада контролювала транспорти в Глухові. Це вносило нові труднощі і затримувало рух. Далі контроль перейшов до російських урядовців у Брянську. Року 1714 видано закон про «заповідні» товари, яких не дозволялося вивозити. Список цих товарів був дуже великий. Збільшено кількість застав, на яких переглядали товари, і це викликало нові затримки.

Обмеження вивозу з України викликало інтервенцію збоку Австрії, яка втратила давнього імпортера, але австрійська дипломатія не могла зломити впертости російського уряду.

Поволі головне місце б зовнішній торгівлі зайняла українсько-російська торгівля. До Росії вивозили сировину — шкіру, вовну, спиртові напої, гнали худобу. З Росії ввозили сіль, голки, ножі, коси, хутра, переважно соболеві, тканини — кармизин, камку.

Промисловці Строґанови мали в Стародубі двір та соляні комори. Значна соляна торгівля була в Києві. У XVII ст. вже виділяються великі торговельні осередки, переважно в північних полках: Стародубі, Чернігові, Ніжені, Новгород-Сіверському, Кролівці, Мглині, Києві, Переяславі. В південних полках найбільше значення мала Полтава.

У XVII ст. відомі купці Ширай — в Стародубі, Пригара — в Новгород-Сіверському, Томара — в Переяславі. У Києві в другій половині XVII ст. були найбагатші купці — Тетеревський, Котович, Мезенсь-кий, Іванов, Зосимович.

У значних торговельних осередках купецтво об'єднується в торговельні компанії, зразком для яких служило Ніженське торговельне братство. Ці організації не тільки вели торговельні операції, але й брали в оренду збирання податків до міської та військової скарбниць.

Поруч з українським купецтвом починають грати ролю в торгівлі московські капіталісти: Щербакови, Терентьєви, Нікіфорови, Сорокіии, небезпечні конкуренти українського купецтва.

Року 1754, за Розумовського, на російських кордонах скасовано мито і українсько-російська торгівля вже не мала перешкод. Економічне життя України стало складовою частиною загальноросійського — формувався всеросійський ринок.

У зв'язку з приєднанням до всеросійської економічної політики в промисловості України відбуваються значні зміни. Поруч із старшинськими промислами висуваються нові — купецькі й почасти селянські, серед яких щораз більше місця займають російські промисловці. На підприємствах Лівобережної та Слобідської України працює багато кваліфікованих російських майстрів; з Росії привозять інструменти та устаткування.

Частину старих підприємств розширено. Путивльська суконна фабрика на початку 1770-их років мала 8.478 робітників, серед яких було багато найманих. При тій фабриці була овеча фарма, на якій в 1780-их роках було 17.000 овець. Розширено Топальську парусно-полотняну мануфактуру, де працювали тільки наймані робітники. Рясківська суконна мануфактура, теж розширена, мала 700 робітників. Року 1774 відкрито шовковий завод у Новій Водолагзі, на Слобожанщині; до нього приписано 4.174 селян. Розширено Глухівську суконну мануфактуру і прикріплено до неї 5.000 селян.

Ці цифри свідчать про те, якого великого розмаху набувають в Україні російські державні та приватні підприємства. Поширилася металюрґійна промисловість, почалося видобування кам'яного вугілля, що його знайшли 1722 року російські дослідники в районі Бахмуту. Одночасно з російськими підприємствами розгортаються промислові заклади в маєтках українських старшин, особливо в маєтках гетьмана К. Розумовського та заможного дідича, майбутнього генерал-губернатора, П. Рум'янцева; там були мануфактури суконні, свічкові, дзеркальні, шкіряні, парусно-полотняні і ін.

Цікава характеристика київської торгівлі 1775 року: міщани й цехові торгують у крамницях німецькими й російськими шовковими, бавовняними, вовняними й залізними товарами. Деякі торгують з Австрією, Польщею, Саксонією, Прусісю, Ґданськом. З Росії привозять хутра, китайку, холст, «крашенину», а також китайські товари: чай, шовкові тканити.

Багато російських купців та промисловців «посунуло» на Південну Україну. На форштадті фортеці св. Єлисавети оселилася велика колонія російських купців-старообрядців, які заснували там заводи мануфактури та налагодили торгівлю з Царгородом.

2. Фінанси

Фінанси України-Гетьманщини в XVII ст. були неподільно зв'язані з господарством гетьмана і мали натуральний характер. В основі державного господарства лежали реквізовані в польської шляхти землі, які стали власністю Війська Запорозького — давні «королівщини», що служили на утримання державних установ та урядовців. Селяни, що мешкали на цих землях, платили податки скарбові. З цього фонду приділяли рангові землі старшині і урядовцям, але якщо вони втрачали свої посади, то ці землі мусіли повернути скарбові. Завдяки ж щедрості гетьманів ці землі часто перетворювалися на власні, і скарб їх втрачав. Року 1729 Данило Апостол хотів був відібрати ці землі на скарб і з цією метою переведено по всіх полках «Слідство о маєтностях».

Постійні прибутки йшли від податків. За податковою системою Гетьманщини оподатковувалось найбільш незаможну людність — селян та міщан, а козаки та манастирі податків не платили. Селяни платили різні податки, в тому числі т. зв. «стації» , при чому вносили їх частину продуктами, частину грішми. «Стації» йшли на утримання війська, і розмір їх залежав від місцевих умов. Не було й певної одиниці оподаткування: в одних місцевостях брали податки від землі, в інших — від кількости худоби. На користь гетьманської адміністрації йшли: «показанщина» (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, мито від продажу горілки; ця остання стаття прибутку була дуже велика. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, від зборів з млинів.
До державного скарбу йшли податки від вивозу та довозу товарів (за вивіз — «евекта», за довіз — «індукта»). Податки час від часу зростали: року 1714 введено новий податок — «головщину» — не з вартости товару, а з «голови» власника та наймитів, що везли товар.

Податки часто здавали на «відкуп» в оренду окремим особам або організаціям. Орендарі звичайно збирали з населення більші суми, ніж треба було здати до скарбу. Особливо поширились оренди за Самойловича.

Державний скарб не був відмежований від приватного скарбу гетьмана. 1687 року, коли арештовано і заслано гетьмана Самойловича, сконфісковано скарбницю, в якій були нероздільні власні кошти гетьманські та державні. Половину їх узяла Москва, а половина залишилася Мазепі, і він широко використовував ці скарби.

За гетьманування Брюховецького зроблено першу спробу відокремити державні фінанси від приватних гетьмана: встановлено посаду генерального підскарбія, керівника державних фінансів. Але ця посада зникла разом з Брюховецьким і відродилася тільки 1728 року.

За Мазепи державний та приватний фонд повністю об'єднано Тяжко відшукати чіткіше виявлений приклад цієї неподільности, ніж події після смерти гетьмана Мазепи. Спеціяльна комісія, покликана Карлом XII у складі польського генерала Станіслава Понятов-ського, державного секретаря Генріха Мюллера і королівського камергера Кастенія Клінґенстірну, розглянула питання — кому належить спадщина гетьмана: його небожеві, Андрієві Войнаровському — себто, чи є вона приватною власністю гетьмана — чи Військові Запорозькому — себто Українській державі. Комісія вирішила питання на користь Войнаровського.

Це рішення — несправедливе в своїй основі — поставило під удар всю справу Мазепинської еміграції. Пилип Орлик, обраний на гетьмана, ввесь час витрачав на державні справи свої власні гроші.

У Бендерській конституції присвячено багато уваги фінансовим справам. Вона відновлювала уряд генерального підскарбія і обмежувала гетьмана в правах розпоряджатися «добрами військовими». Гетьман не мав права самовільно роздавати ці «добра» манастирям, духовенству, урядникам, слугам, вдовам і т. п. Він повинен був задовольнятися своїми оброками і прибутками «на булаву та особу його гетьманськую належачими, як то — індуктою, полком Гадяцьким, сотнею Шептаківською, добрами Почеповськими, Оболонськими й іншими інтратами, які здавна ухвалено і поставлено на уряд гетьманський». Конституція обіцяла полегшу всім козакам та посполитим; оренди, стації компанійські і сердюцькі мали бути «відставлені». Бендерська конституція встановлювала нові посади полкових підскарбіїв — по два на полк, які мали завідувати поборами полковими та міськими і щороку складати звіт. Вони підлягали генеральному підскарбієві.

Бендерська конституція залишилася тільки кабінетним твором, ніколи не була здійснена, але дещо з неї збереглося.

Року 1728 поновлено посаду генерального підскарбія. Відокремлено державний скарб від приватного скарбу гетьмана, але державний скарб передано під контроль російського уряду. Україна просила дозволу обрати одного підскарбія, але призначено двох, при чому один із них мав бути росіянин. Діяльність їх регулювалася спеціяльними інструкціями. їм належали керівництво збиранням грошових та натуральних податків, витратами їх, контроль над підлеглими їм органами та фінансовою стороною праці магістратів. Підскарбії мали скарбові канцелярії та нову установу — «Щетну комісію».

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24