УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Козацькі повстання

Повстання Наливайка та Лободи було могутнім виявом протесту гнобленої української людности проти польського шляхетства, протестом, в якому об'єдналися селяни, українська шляхта і міщани під проводом нової еліти. Це повстання повинно було стати серйозною пересторогою для Польщі, але, зарозуміла, засліплена ненавистю, вона не зрозуміла цієї перестороги. На повстання відповіла вона репресіями, а репресії викликали нові повстання. Тож поляки мусіли зміняти ці репресії на привілеї, щоб притягти козаків до війська, бо самі поляки неохоче брали участь в походах, які без перерви провадив Сіґізмунд III, і єдиною реальною військовою силою залишалися козаки.

Внаслідок політики польського уряду зродились серед козацтва дві течії: до одної, радикальної, належали незаможні козаки з безземельних селян, міських ремісників, що жили зі здобичі і прагнули через перемогу над шляхтою поліпшити свій стан; друга група складалася зі статечного козацтва, заможного шляхетства, міщанства і прагнула шляхом договорів з польським урядом, шляхом компромісів здобути якнайширші вольності.

Перші роки після повстання гору взяла течія поміркованого козацтва. Гетьман Самійло Кішка (1600-1602) добився від уряду дарування козацьких «провин» — і козаки знову ходили походами на Молдавію та Лівонію.

На початку XVII ст. почалася московська авантура, яка втягла козацтво і дала йому можливість відіграти знову велику ролю. Героєм її був молодий чоловік, який втік з Москви до Польщі. Під іменем Дмитра, сина Івана IV Лютого, він виступив проти царя Бориса Ґодунова добиваючись своїх «прав» на престол. «Царевича», або «Лжедмитрія», підтримали польські магнати: Вишневенькі, Ружинський, Струсі та інші. Король в цю справу не втручався. 1604 року війська магнатів, а з ними й багато українських козаків рушили на Москву. Війська йшли через Сіверіцину. Після упадку Лжедмитрія в 1605 році, козаки взяли участь у повстані проти його наступника, царя Василя Шуйського. Міста Сіверщини піднялися під проводом Путивльського воєводи князя Шаховського.

Незабаром з'явився інший ватажок повстанців, холоп Болотников. Він закликав «низи» до боротьби з багатіями. До нього сходилися селяни, а також козаки. Під Москвою Болотніков був розбитий і незабаром страчений. Козаки перейшли до табору другого «Лжедмитрія», до Тушина, де було понад 10 000 козаків.

Року 1609 на Москву рушив Сіґізмунд ІІІ, але майже два роки простояв він під Смоленськом, не маючи сил здобути місто. Із Сіґізмундом теж ішли козаки. Року 1610 бояри почали переговори зі Сіґізмундом у справі обрання царем його сина Владислава. Як передумову до цього ставилося: перехід Владислава на православ'я та обмеження його влади на користь бояр. Проте, Сіґізмунд, мріючи про царську корону для себе, не дав згоди на прийняття корони Владиславом.

Брали козаки участь і в інших військових об'єднаннях, які ходили тоді по Московщині, а також у війську Сіґізмунда, що вперто добивався царського вінця для себе.

У той же час запорожці на сотнях човнів ходили на Чорне море. В 1606 році вони здобули від Болгарії Варну, в 1614 — зруйнували Синоп, Трапезунд, у 1615 — загрожували Константинелеві, розбивши турецьку фльоту в гирлі Дунаю і взявши в полон турецького пашу. В 1616 році вони взяли Каффу. Все це викликало паніку в Турецькій державі і підняло козаків на дусі. В різних місцевостях України зростало число «неслухняних», незадоволених людей, які не корилися польській владі. «Самі собі права встановлюють», — скаржилися урядовці. Польський уряд даремно шукав засобів приборкати «неслухняних». Це була грізна сила, яка повстала проти Польщі.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)

Найбільше успіхів та слави здобуло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Походивши із шляхетської родини з Самбірщини в Галичині, він Дістав освіту в Острозькій Академії, служив у суді і пішов до Запоріжжя. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана.

Сагайдачний провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Каффу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх.

Під тиском турецького уряду Польща поставила Сагайдачному вимогу припинити напади на Туреччину й обмежити кількість реєстрових Козаків: виписати «ремісників», війтів, купців, .шинкарів, бурмістрів, кравців. Ця вимога вказує на те, з кого складалося козацтво.

В Обставини склалися так, що королевич Владислав, який вирушив був 1617 року на Москву, щоб узяти «свою державу», опинився І618 року в дуже скрутних умовах. Тоді на допомогу поспішив Сагайдачний з 20-тисячним військом: здобув Путивль, Єлець, Лівий і з польськими військами підступив до Москви. Наслідком походу Владислава було Деулінське перемир'я того ж року, за яким Польща дістала Смоленську та Сіверську землі. Не зважаючи на допомогу, що врятувала Владислава від полону, Польща примусила Сагайдачного зменшити число реєстрових козаків до 3 000 чоловіка; решта пішла на Запоріжжя.

Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності: він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства — козацтва, міщанства й духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України.

В той час у Києві в центрі гуртка освічених людей стояв архимандрит Києво-Печерського манастиря Єлисей Плетенецький. М. Грушевський влучно схарактеризував його такими словами: (Плетенецький) «відкрив нову добу в життю сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського манастиря першорядну культурну силу». Плетенецький скупчив біля того манастиря найкращі наукові та літературні сили, як Памва Беринда, Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький — перший ректор Братської школи та інші. Плетенецький 1615 року купив у Сірятині друкарню, засновану Гедеоном Балабаном під час боротьби з Львівським Братством, і перевіз її до Києва. За 15 років ця Друкарня випустила понад 30 видань — більше, як випустили всі українські друкарні, разом узяті 3 цим гуртком зв'язане засноване 1615 року братство, до якого вписалося «безчисленно» різного народу: духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. 1616 року вписався до нього і гетьман Сагайдачний з «усім Військом Запорозьким», прийнявши братство під свою протекцію. Братство злучилося зі школою, уфундованою Гальшкою Гулевичівною, по чоловікові Лазькою, на подарованій нею площі та з заснованим на її ґрунті Богоявленським манастирем.

Під час широкої діяльности Сагайдачного на Запоріжжі скупчувалися незадоволені з його політики супроти Польщі. Він ішов на поступки, вичікуючи нагоди розпочати війну з Польщею: обмеження реєстру козаків, заборона виходити до моря тощо. Але козацька маса не поділяла його обережности. Тож Сагайдачного скинули а гетьманства, а на гетьмана обрали Яцька Неродича-Бородавку, представника радикального козацтва. Під його проводом козаки негайно почали готувати похід на Чорне море.

Проте, втрата Запоріжжя не захитала становища Сагайдачного: він залишився полковником війська Запорізького — офіційно під «реґіментом гетьмана Бородавки», але фактично — повним господарем «волости», яка не підлягала Запоріжжю: Київщини та Терехтимирова, де мешкало статечне козацтво.

В колі цієї української інтелігенції зродився плян врятування Православної Церкви. Після Берестейської унії поволі всі православні єпископи перейшли на унію, а Михайло Копистенський та Гедеон Балабан померли. Залишився один православний єпископ Львівський — Єремія Тисаровський. Брак єпископів справляв для православних великі труднощі. Кандидатам на священиків доводилось їздити на висвячення за 500-600 кілометрів. Священиків було замало, діти вмирали нехрищені, старі — без сповіді, молодь одружувалася без вінчання. Правда, в Києво-Печерському манастирі з 1612 року мешкав час від часу митрополит Неофіт, посол Олександрійського патріярха, який в разі потреби висвячував духовенство та святив церкви.

Ворожнеча між православними та уніятами була обопільна. Вище вже зверталося увагу, що Уніятська Церква не мала підтримки збоку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її. Так опинилася вона між двох вогнів: православні ненавиділи уніятів як зрадників, а поляки — як українців. Лише папа підтримував унію, але Сіґізмунд ПІ, під впливом поляків-сенаторів, не виконував наказів папи. Так змальовує становище українських Церков у XVII ст. католицький історик Г. Лужницький. Ворожнеча виливалася в диких ексцесах, в яких обидві сторони залишалися здебільшого безкарними. 1606 року в Слуцьку юрба, обкидавши камінням уніятського митрополита Михайла Рогозу, покалічила його. 1609 року у Вільні лавник Віленський, Іван Тупенка, кинувся з мечем на митрополита Іпатія Потія і відтяв йому два пальці.

Митрополити — Іпатій Потій (1599-1613) та Йосиф-Велямин Рутський (1613-1637) мали титул митрополитів Київських, але козацтво не давало їм змоги вступити до Києва. Року 1610 війт та бургомістри Києва звернулися до запорозьких козаків за допомогою проти уніятського ігумена Видубицького манастиря, Антонія Грековича, намісника митрополита Іпатія Потія, який не дозволяв православним священикам правити в Софійському Соборі. Року 1618 козаки втопили Грековича у Дніпрі.

Не мали наслідків скарги митрополита Иосифа Веляміна Рурського до люблинського трибуналу на київських міщан та духовенство, що не визнавали влади митрополита Іпатія Потія і підбурювали «козацьку вольницю» проти уніятів, а після його смерти — і самого Иосифа Веляміна Рутського. Ще раніше, 1614 року, митрополит скаржився на козаків за те, що допомагали Єлисееві Плетенецькому відбирати маєтності Києво-Печерського манастиря, які перейшли до уніятів. Так козаки виступали як оборонці православних у боротьбі з уніятами.

Збоку уніятів також не припинялася боротьба з православними. Посол Волинський, Лаврентій Древинський, на Соймі 1620 року офіційно заявляв, що уніяти зачиняють православні церкви, нищать церковне майно, розганяють священиків. У Пинську Ліщинський манастир обернено на шинок. У Вільні заборонено виносити покійників через замкову браму; ченців, що не переходять на унію, б'ють, кидають до в'язниць. «Словом, — закінчив він, — український народ терпить нечувану кривду».

Польський уряд не підтримував ні уніятів, ні православних. Року 1618, потребуючи допомоги козаків для війни проти Москви, він обіцяв «православним людям грецької релігії», спокій, свободу богослужень, свободу в релігійних справах, але це жадного заспокоєння не принесло.

В таких умовах Сагайдачний та київські вищі верстви прийшли до переконання, що тільки самі вони можуть поновити ієрархію, бо, у випадку смерти Єремії Тисаровського, вона припинилася б. Нагоду до цього дав Єрусалимський патріярх Теофан, що 1620 року повертався через Україну з Москви. На самому кордоні зустріли патрі-ярха козаки, і під їх охороною він прибув до Києва. Після нарад із Сагайдачним, духовенством та шляхтою, Теофан, з участю Софійського митрополита Неофіта та єпископа Страгонського Авраамія, такі перебували тоді в Києві, висвятив на митрополита Йова Борецького та п'ять єпископів на катедри: Полоцьку, Луцьку, Володимирську, Перемиську та Холмську.

Цей факт — висвята без згоди — став пізніше за формальний привід до того, що польський уряд не визнав ієрархії 1620 року. По суті уряд не мав нічого проти православної ієрархії, як доводить Г. Лужницький. Тоді, коли митрополит-уніят Йосиф Велямін Рутський кинув на нових владик клятву, польський клір із примасом Ґембщьким не боронили унії. На Соймі 1631 року католицькі посли, сенатори, єпископи — не хотіли боронити уші.

Висвячення нової православної ієрархії врятувало Православну Церкву від небезпеки залишитися без духовенства. З другого боку, мало воно те значення, що справа Православної Церкви в Польсько-Литовській державі офіційно стала під захист козацтва та міщанства, коли поволі зменшилося число захисників її — української шляхти, що дедалі більше окатоличувалася. Нові владики в маніфесті 1621 р. вітали козаків, називаючи їх заступниками «народу Руського», що «воював з Грецьким царством та христився з Володимиром». Це підносило авторитет Запоріжжя й давало йому провідне місце в житті України.

Польський уряд відмовився був визнати нову ієрархію за законну, але 1620 року почалася війна з Туреччиною. Під Цецорою турки розбили гетьмана Жолкевського, і Сіґізмунд Ш примушений був просити допомоги козаків. Вони скинули з гетьманства Бородавку й обрали знову Сагайдачного, який поставив умовою визнання польським урядом новопоставлених владик. Король дав згоду на словах. Козаки під проводом Сагайдачного здобули під Хотином блискучу перемогу. Але в бою Сагайдачний був поранений і помер від ран. Польський уряд не виконав обіцянки і не легалізував нових владик.

Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. З одного боку — він підніс престиж українського козацтва, якому завдано тяжкого удару під Солоницею. Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки, як оборонці селян, але й як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, е правдивим спадкоємцем слави Киева княжих часів: встановлювалося ідею тяглости історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських, руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воевідства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення — Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленої Київської Православної Церкви — були галичани. Цим підкреслювалося соборність України, цим знову зв'язувалося в єдиний національний організм розірвані ходом історії її частини. Шість років тримав Сагайдачний владу в своїх руках — і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події — постання держави Хмельницького.

Трохи пізніше, 1628 року, семигородський князь, Бетлен Габор, казав шведському послові Страсбурґерові: «відомий погляд Замойського, що народ козацький може затопити Польщу, якщо знайде розумного та шляхетного вождя», і ставив питання — чи не зможе запорозький народ збудувати окрему Річ Посполиту?"

Наступники Сагайдачного

Після смерти Сагайдачного в Україні почалася доба хитань. У Запорізькому Війську і в середовищі духовно-міщанської інтелігенції боролися дві течії: радикальна і компромісова. Перші наступники Сагайдачного — гетьмани Олифер Голуб (1622-1623) та Михайло Дорошенко (1623-1625) — були його безпосередніми співпрацівниками й поділяли його погляди. Вони бачили силу Польщі й не ризикували виступами проти неї, намагаючись компромісами стримувати Польщу від війни. Підтримувало їх маєтне козацтво, а також міщанство.

Навпаки — козацтво та селянство були настроєні радикально. Хотинська війна, яка принесла козацтву славу, закінчилася для нього катастрофюю: польський уряд знову не тільки не виконав даних Сагайдачному обіцянок, але й не виплатив заслужених козаками платень і знову зменшив реєстр. Тож маса козаків та селян, що були у війську, му сіли вертатися додому. Серед них було багато калік.

Взаємовідносини між козаками і польським урядом ставали дедалі напруженішими. Оскільки уряд не платив козакам належної платні, остільки вони, не вважаючи себе зобов'язаними коритися йому, вели власну політику. Втручалися в кримські справи, підтримували своїх кандидатів на ханський трон, навіть пробували були посадити султаном свого кандидата. Козаки випливали на Чорне море своїми фльотилями в кількасот «чаєйок» (10-20 тисяч козаків), руйнували турецькі береги, доходили до Царгороду і викликали паніку серед населення та уряду. «Зрозуміло, — писав сучасник, — що чутки про появу на Чорному морі чотирьох «чайок» лякали турків більше, ніж чума в Мореї». Коли до Запоріжжя прибув королівський посол з дорученням стримати козаків від нападів на Туреччину, бо, мовляв, з нею укладено мирову угоду, козаки відповіли: «Мир укладав король, а не ми!»

Козаки почували себе досить міцними, щоб не виконувати наказів короля. В королівській інструкції на соймики 1625 року зазначалося, що козаки зреклися підданства, створили свою державу, вся Україна покірна їм. По містах, містечках вони не визнають управи, самі укладають закони, жадний шляхтич не почуває себе спокійним у своєму домі. Козаки самі висилають послів, укладають договори, вирішують питання війни та миру.

В таких обставинах 1625 року поляки під проводом гетьмана Конєцпольського пішли проти козаків, щоб приборкати їх. Виступив проти них гетьман Марко Жмайло з артилерією. Головні бої відбулися біля Крилова та над Куруковим озером. Не зважаючи на завзяття та вмілість козаків, на тому воєнні дії закінчилися. Гору взяла поміркована течія під проводом нового гетьмана, Михайла Дорошенка. Укладено мировий договір: число реєстрових козаків, яким уряд мав видавати платню, встановлено на 6 000, а решта козаків повинна була залишити військо і піддатися знову під владу панів. Здебільшого вони пішли на Запоріжжя, де утворювався центр незалежного козацтва. Запорозькі козаки вели переговори з Москвою, західні ми державами, воювали з Кримом та Туреччиною.

Реєстрові козаки та запорожці стали обирати окремих гетьманів. Використовуючи загострення відносин між реєстровими і нереєстровими козаками, поляки хотіли з допомогою реєстрових приборкати запорожців. Але року 1630 запорожці обрали на гетьмана вславленого морськими походами Тараса Федоровича, відомого під прізвищем Трясила. Того ж року він вирушив проти реєстрових козаків, і під Переяславом відбувся бій з реєстровими та польськими військами під проводом гетьмана Конєцпольського. В тому бою, названому «Тарасовою ніччю», розгромлено військо Конєцпольського, найлютішого ворога козаків, який загрожував залити повстання «кров'ю хлопською». Він примушений був піти на переговори, внаслідок яких число реєстрових збільшено до 8 000, але ті, що залишилися поза реєстром, му сіли вернутися до панів. Звичайно, більшість їх пішла на Запоріжжя. Реєстрові та нереєстрові козаки обрали спільного гетьмана — Тимоша Орендаренка.

Однак, на Запоріжжі Орендаренка не визнали гетьманом і обрали Антона Бута. Взагалі на Запоріжжі міцнішали самостійницькі прагнення. Ґрунт до них давали європейські події: тридцятилітня війка захоплювала щораз ширший терен, і обидва противники потребували допомоги — найманого війська. По допомогу до Запоріжжя звертались австрійський цісар, лідер протестантів, шведський король Ґустав-Адольф, зверталась і Франція. Українські козаки брали активну участь у війні на обох фронтах.

Західноєвропейські дипломати обмірковували питання: чи зможуть козаки звільнитися від польської влади й заснувати свою республіку.

1632 року, коли релігійні, соціальні і політичні відносини в Польщі досятли найвищого напруження, помер Сігізмунд III, Його 45-літнє правління залишило Польщі тяжке насліддя. Крім внутрішніх ускладнень, спричинених його фанатичним ставленням до іновірних, він втягнув її у війни з Швецією, де домагався королівської корони, та Москвою, де сподівався дістати корону царя.

Міжкоролів'я 1632 року було надзвичайно бурхливим. На конвокаційному соймі православні — шляхта, братства, козацтво, духовенство, провід якого перебрав новий архимандрит Києво-Печерського манастиря Петро Могила — виступили зі своїми вимогами. У своїй боротьбі православні мали спільників протестантів — представником яких був гетьман Литовський Христофор Радзівілл, кальвініст. Вони жадали свободи віровизнання та привернення прав, яких позбавлено їх за Сіґізмунда III.

Ті ж вимоги поставили вони на елекційному з'їзді, що викликало бурхливі протести католиків, але, не зважаючи на них, спеціяльна комісія під головуванням королевича Владислава уклала «пункти заспокоєння». Цими пунктами забезпечувалося православним права відправляти богослужби, мати церкви, манастирі, друкарні, школи, братства; визнавалося право митрополита не-уніята над тими, хто не визнає унії; за православними забезпечувалось право вибирати митрополита; їм передано Собор св. Софії; ряд єпискогай визнано за православні (Перемиська, Львівська, Луцька, Мстиславська); з манастирів Києва — лише Видубицький залишився за уніятами; ті люди, що не бажали унії, мали право переходити до владики не-уніята, що бажали унії — переходити до владики — уніята.

Цим успіхом православні значною мірою були зобов'язані прихильному ставленню до них Владислава, якого козаки рятували під час походу на Москву. Проте, католики були незадоволені «пунктами», а папа Урбан VIII назвав їх «противними Божим та людським законам».

На Коронаційному Соймі 1632 року залегалізовано православну ієрархію, але не ту, яка була висвячена 1620 року. Обрано Петра Могилу на митрополита та двох кандидатів на єпископів.

«Пункти заспокоєння» не дали спокою: уніяти не повертали православним ані земель, ані єпископських катедр. Під впливом католицької шляхти Владислав IV сам занулював деякі «пункти», видаючи привілеї уніатським владикам та манастирям на дальше користування землями, які, на підставі «пунктів», уніяти повинні були передати православним. Католицькі та уніятські єпископи вносили «протестації» проти ухвал сойму 1635 року, який затвердив «Пункти заспокоєння». Протестував проти них і папський нунцій. Король був безсилий боротися проти фанатичної шляхти, яка не погоджувалася на будь-які поступки православним. Незадоволення ширилося, серед православних почалися знову селянські повстання, які підтримували козаки.

Кампанія королівської елекції мала дуже важливу рису:

Року 1632 на Конвокаційному Соймі козаки подали ряд вимог: збільшити реєстр, платні, визнати права Православної Церкви, а також «вольності, які належаться людям лицарським», тобто шляхті, а в тому числі права обирати короля. Сойм відкинув ці домагання, але важливий самий факт: козаки вже являли собою у державі окремий стан, рівний з шляхтою.

Зростання серед козаків національної свідомости виявлялося в різних формах. Зростання почуття гідности збільшували взаємні успіхи: переможні походи на Чорному морі, звернення західноєвропейських володарів з проханням допомоги під час 30-літньої війни і успіхи на тих фронтах. Все це викликало серед польської шляхти намагання приборкати козаків, зменшити кількість реєстрових та повернути нереєстрових до панів.

Року 1633 Владислав IV, мріючи здобути царську корону, бо колись група бояр вибрала його на царя, розпочав війну з Москвою. Ще до початку війни вислав він козаків на Сіверські землі, на московський кордон. Пішли козаки і в Московський похід, на Смоленськ. Однак, Сойм не дав згоди на продовження війни, і в 1634 році Польща замирилася з Москвою.

Наступного, 1635 року, Владислав IV хотів був викликати війну зі Швецією, щоб здобути шведську корону, чого все своє життя прагнув Сіґізмунд III. Він викликав козаків, наказав їм побудувати «чайки», виплисти в Балтицьке море і напасти на шведську фльоту. Це козаки виконали, дивуючи Швецію своєю вмілістю. Проте війни не було, знову ж таки внаслідок протесту Сойму Козаки вернулися додому.

В Україні вони застали страшне напруження: щоб перешкодити козакам тікати на Запоріжжя, поляки збудували в 1635 рощ в Кодаку, біля гирла Самари, фортецю і обсадили її своєю залогою. Козаки, що верталися з чорноморського походу із гетьманом Іваном Сулимою на чолі, зруйнували Кодак і знищили залогу. Гетьман Конецпольський, повернувшись зі шведського походу, з усім військом посунув на Україну, загрожуючи кривавим погромом. Тоді реєстрові козаки видали Сулиму та його спільників, і їх у Польщі страчено. Козаки сподівалися дістати за цю зраду полегкість, але нічого не дістали.

Настрій серед козацтва ставав щораз ворожішим до Польщі. Не тільки «випищики»-запорожці були ворожі до неї, хвилювалися навіть реєстрові козаки, головно правобережні На чолі незадоволених став Павло Бут-Павлюк, талановитий дипломат і стратег. Йому вдалося підняти повстання на Правобережній та Лівобережній Україні Він вислав полковників Скидана та Биховця з листами, в яких заохочував реєстрових козаків приєднатися до повстання, і реєстровики приєднались. Успіх був надзвичайний, особливо на Правобережжі, де селяни громили шляхту і приставали до козаків. «Що хлоп — то козак!» — скаржилися поляки. Павлюк захопив козацькі гармати й перевіз їх на Запоріжжя. В його плянах було притягти на свій бік Крим та Москву.

Проте, він проґавив час. випередивши його, прийшов гетьман Микола Потоцький з великими силами. Під Кумейками, недалеко р. Росі, поляки розбили козаків. Павлюк встиг вивести частину їх з гарматами на південь до с. Боровиця. Хворих та поранених, залишених по дорозі в с. Мошнах, поляки вимордували. Під Боровицею козаки почали переговори з Потоцьким, який вимагав видати Пав-люка, колишнього гетьмана Томиленка та Скидана. Посередником виступав польський комісар Адам Кисіль: вій переконував реєстрових козаків погодитися на умови поляків, запевняючи, що Павлюкові та іншим не буде нічого лихого. Реєстрові козаки видали Павлюка та Томиленка, але все ж їх було страчено. Скидан з Гунею подався до Запоріжжя.

Потоцький узяв від козаків підписку, що вони будуть слухняні, виженуть бунтівників із Запоріжжя, попалять човни і не виходитимуть на Чорне море. Тимчасово на їх чолі Потоцький поставив Іллю Караїмовича. Заяву козаків підписав військовий писар Богдан Хмельницький. Це вперше зустрічаємо його ім'я. Реєстрові козаки особливо були пригнічені, коли Потоцький пішов на Київ та Ніжея, нещадно караючи людей, садовлячи їх на палі та палючи села.

Подолати Запоріжжя не вдалося. Там зібралися кращі стратеги: Гуня, старший на Запоріжжі та Скидан — з Лівобережної України. Коли прийшов Караїмович з "реєстровими козаками наводити порядок, запорожці не тільки не послухали його, а й переманили до себе багатьох реєстрових. Тоді Караїмович поспішив покинути Запоріжжя.

Навесні 1638 року великі козацькі сили на чолі з Яцьком Острянином вийшли з Запоріжжя. Під Голтвою вони стали табором і коли поляки спробували здобути його — запорожці розбили їх. Помилкою Острянина було те, що він пішов за поляками, не дочекавшись, поки зберуться всі його полки. Під Лубнями поляки завдали козакам поразки і розбили поодинці полки, що прийшли їм на допомогу. Спроба Острянина звести новий бій біля Сніпороду була також невдалою. Після третьої невдачі під Жовнином Острянин з частиною козаків перейшов московський кордон і оселився на Слобожанщині.

Козаків, що залишилися, повів Дмитро Гуня на старе річище Дніпра, на так званий «Старець», і так добре укріпив там табір, що поляки не змогли його здобути. Тільки голод примусив Гуню піти на переговори. Цим разом уже не було мови про видачу провідників, хоч умови капітуляції були дуже тяжкі, залишитися мало тільки 6 000 реєстрових козаків, решта мусіла вернутися до панів; козаків позбавлялося права обирати старшину, її мали призначати з-поміж польських шляхтичів; гетьмана заміняв польський комісар; козаки могли посідати тільки нижчі посади; заслужена старшина — Ілля Караїмович та Лев Бубнівський — стали осаулами; Богдан Хмельницький, військовий писар, став Чигиринським сотником; мешкати козаки могли тільки в староствах — Черкаському, Корсунському та Чигиринському; поновлювалося Кодак; міщани та селянам невільно було видавати своїх дочок за козаків або вступати до козаків; на Запоріжжі мали вартувати два полки реєстрових козаків; по всій Україні мало бути розставлено польські війська. Такий був зміст умов капітуляції — так званої «ординації», що звела нанівець 50-річну боротьбу козаків за волю.

Ординація 1638 року, здавалося полякам, назавжди вбила козацькі прагнення привернути незалежність. Десять років, що минули після прийняття тої ординації, польські письменники називали добою «золотого спокою». Польща багатіла, розцвітала економічно, насолоджувалася миром, і поляки вірили, що назавжди приборкали «козацьку гідру».

Але вони помилялись. Україна накопичувала сили для рипучої боротьби за волю, і чекала для цього слушної нагоди.

Буковина та Закарпаття

У ХVІ-ХVІІ ст. дві частини України — Буковина та Закарпаття — на кілька віків відділяються від України і живуть своїм окремим життям в чужих державах.

а) Буковина

Протягом другої половини XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи пасовищ для своїх отар, переходили Карпати та оселювалися в пізнішій Молдавії та Буковині між українськими оселями. 1359 року воєвода Мармарощини, що підлягала Угорській державі, Богдан І, збунтувався проти угорського короля, вигнав з Буковини угорських урядовців і заснував нову державу — Молдавію, до складу якої увійшла Буковина. Молдавська держава простягалася між ріками Серетом, Сучавою та Молдавою.

За молдавський престол точилася боротьба між румунськими та українськими претендентами, і деякий час престол посідав князь Юрій Коріятович (1373-1374 та 1400-1401 рр.). Ця боротьба свідчить, що в заснуванні Молдавської держави брали участь українські бояри і що на початку ця державна формація не була національно » визначена. Перемога була за румунською династією Мушат, яка панувала до 1552 року.

За цей час кордон Молдавського князівства поширився на північ: до нього включено Шипинську землю, Хотин, Цецину, Хмелів, частину Галицького Покуття, і на південь — до Чорного моря. Столицею Молдавського князівства був спочатку Серет, від 1391 року — Сучава, а від 1565 року — Яси. Від 1387 до 1497 року Молдавія визнавала протекторат. Польщі, а від 1514 — Туреччини, і цю зверхність визнавала до 1774 року, хоч час від часу вела війни зі своїми зверхниками.

Молдавія мала постійні стосунки з Україною. Вище згадувалося про повстання галицьких селян у 1489 році, провід в якому взяв Дмитро Муха, що походив з Буковини. Його підтримав Молдавський воєвода (володарі Молдавії звалися не князями, а воєводами, або господарями). Воєвода Стефан Великий (1457-1504) був приятелем українців і протектором української культури. Дмитро Вишневецький (Байда), унук Стефана, прагнув звільнити Україну, Молдавію, Волощину з-під польського та турецького панування.

Року 1574 на заклик воєводи Івоні прийшло 1 300 козаків з отаманом Сверчевським (Свирговським) на допомогу в боротьбі проти турків, і року 1577 на Молдавськім престолі сів отаман Іван Дідковіа, який видавав себе за брата Івоні.

Після короткого правління воєводи Єремії Могили (1594-1600), якого настановили поляки, Молдавією правив Михайло (Мігай) Хоробрий. На деякий час він об'єднав Молдавію, Волощину та Семи-город. Він вів боротьбу з Туреччиною.

1620-1621 року на території Молдавії, під Цецорою турки розгромили польську армію, а під Хотином польська та українська армії, під проводом гетьмана Сагайдачного, дали повний реванш, здобувши над турками перемогу. Проте, ці війни зруйнували Буковину, що викликало в 1623-1628 роках народні повстання.

Нова польсько-турецька війна 1634 року знову відбулася на території Буковини, принісши їй чергову руйнацію. По стороні Туреччини боролися татари, Молдавія, Волощина та козаки.

Року 1634 воєводою Молдавії став один із найвидатніших її господарів Василь Лупул, албанець з походження, один із найбагатших володарів Східньої Европи. За його правління посилилася румунізація Буковини.

Крім політичних зв'язків Молдавії з Україною, про важливі культурні зв'язки в кінці XV ст. І. Крипякевич пише: «Молдавські воєводи зуміли з'єднати собі у Галичині симпатії. Свідомі українці, особливо шляхта, вважали молдавські походи успішною зброєю проти Польщі і охоче давали підмогу молдавцям». Воєвода Олександер Лопушнянул (1552-1561 та 1564-1568) був фундатором «Волоської церкви» у Львові і з жінкою Роксандрою подарував у 1557 році Перемиській катедрі дорогоцінний кивот з мощами та ручний хрест. На прохання Василя Лупула, Петро Могила вислав до Молдавії ченців та вчителів, які заклали там низку духовних і світських шкіл.

б) Закарпатська Україна

Закарпатська Русь — земля білих хорватів — входила до складу Болгарського царства, а з занепадом його в другій половині X ст. опинилася під впливом Київської Держави. Під час міжусобиць, що постали після смерти Володимира 1015 року, король Угорський, Стефан І, захопив Закарпаття, і син його, Емеріх, мав уже титул «князя русинів». З того часу до XX століття Закарпатська Україна входила до складу Угорської держави.

Через Закарпаття проходила оборонна смуга: спочатку це були засіки в лісах, а в ХШ-ХІV ст. — замки. У зв'язку з тим поглиблювався процес февдалізації, великі королівські домена перетворювалися на магнатські лятифундії. Територія Закарпаття була поділена на адміністративні організації — жупи, якими правили жупани.

У XIII ст. Мукачівську домінію Угорський король Бела IV надав за чергою своїм зятям: князеві Ростиславові Михайловичу Чернігівському та князеві Левові Даниловичу Галицькому. В 1393-1414 років паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату (жупи) став князь Федір Коріятович, з роду литовських князів. У першій половині XV ст. Мукачівською домінісю володіли сербські князі, Стефан Лазаревич та Юрій Бранкович. Після того православний та слов'янський елемент зникає із закарпатської аристократії і залишається тільки серед селянства, з якого іноді виділялися дрібна шляхта та духовенство.53

У ХІІІ - ХV ст. на Закарпатті зустрілися два колонізаційних процеси: зі сходу — волоський, із заходу — німецько-словацький. Волохами називали почасти румунів, а почасти — румунсько-українське населення, яке приходило з Семигороду із своїми стадами, оселялося на гірських долинах і засновувало села на «волоському праві». Серед волохів було чимало й українців. Вони користалися самоуправлінням і платили чинш землевласникові.

Після татарської навали зміцніла німецька колонізація. Постав союз самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст (Срібна земля). Появилися міста на німецькому праві: Бардіїв, Берегове, Севлюш, Пряшів, Хуст та ін. Одночасно йшла хліборобська колонізація на німецькому праві, в якій брали участь українці. Припливали із заходу словаки.

Закарпатська Україна була позбавлена самоуправління та упривілейованих станів. Українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігійному відокремленню. Східне християнство ширилося тут, мабуть, ще з часів, коли Закарпаття належало до Болгарської, держави, але відомості про церковну організацію походять лише з пізніших часів: у XIV ст. були вже манастирі, серед них найбільших два: св. Миколая на Чернечій горі, біля Мукачева, та св. Михайла в Грушові, на Мармарощині. Православ'я в Угорщині, було тільки толерованою релігією, і манастирі, церкви, духовенство залежали від доброї волі землевласників.

1514 року Закарпаття взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі проти февдалів. Пізніше Закарпаття зазнало репресій після повстання «куруців», протифевдальної та проти-австрійської партії. Всі ці повстання погіршували долю українського селянства, що перебувало під гнітом кріпацтва.

1526 року, після поразки під Могачем, Угорщину поділено на три частини — між Туреччиною, Австрією та Семигородом. З того часу Закарпаття стало тереном, де безперестанку йшли бої. На рівнини нападали турки та татари. Протягом XVII ст. йшла боротьба між угорською шляхтою під проводом Семигороду та австрійським абсолютизмом з його угорськими прихильниками.

На початку XVII ст. в Закарпатті почалася боротьба між католиками та протестантами. Цісар Рудольф П підтримував на Угорщині католицизм у той час, як князь Семигороду, Стефан Бочкай, був кальвініст. Року 1606 Бочкай захопив цісарські землі на Закарпатті аж до Братислави, і тоді перейшли до Семигороду: Берег, Угоч, Токай, Сукмар. Миром було підтверджено право мадяр посідати всі уряди, але на соймах 1608 та 1609 років вони визнали за українцями права автономії в українських землях.

Закарпаття втягується в релігійні війни. Після смерти Бочкая цісар Матвій хотів був посадити на престол Семигороду католика-маґната Гомоная, але Бетлен Габор, підтриманий Туреччиною, дістав Семигород (1613-1629), а після смерти Матвія, Бетлен Габор був і королем Угорським (1620-1621). Він заволодів усім Закарпаттям і вступив до Протестантської Ліги, яка вела боротьбу з католиками. В союзі з Чехією Бетлен Габор обложив Відень, але втручання польських військ примусило його зняти облогу й рятувати Закарпаття. Тим часом у бою під Білою Горою Католицька Ліга розгромила Протестантську. На підставі Нікольсбурзького миру в 1621 році Бетлен Габор дістав ще й Мукачів.

Панщина, всякого роду побори: десятина, кватирування військ, рекрутчина, руйнація внаслідок воєн — доводили населення Закарпаття до розпуки. За прикладом повстання Тараса Трясила 1631 року вибухло повстання над горішньою Тисою. На чолі його став Петро Цісар. Загроза руйнації дідичних маєтків об'єднала католиків та протестантів. Також об'єдналися магнати і цісар Фердинанд ІІІ підтримав військами протестанта, князя Семигороду, Юрія Ракочія (1630-1648), наступника Бетлен Габора. Війська криваво здушили повстання. Проте, союз Ракочія з Фердинандом Ш не був тривкий: Ракочій незабаром, в союзі зі шведами та французами, почав війну з Фердинандом Ш і захопив горішню Угорщину. 1645 року в Лінцу був підписаний мир: за Ракочіем цісар Фердинанд ПІ визнав права над Православною Церквою в його володіннях. Так опинилася вона під владою князя кальвініста.

ВНУТРІШНІЙ ЛАД В УКРАЇНІ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ

Cоціальний стан України

а) Магнати

До XVII ст. українські магнати були особливо могутні у Волинській землі. Але й там, з приєднанням до Польщі, збільшується приплив польського елементу. На Волині в кінці XVI ст. місцеві магнати були, за невеликими вийнятками, українці, вони мали тісний зв'язок з землею, з населенням і, звичайно, могли б обстоювати свої права перед чужинцями, але самі поволі втрачали відпорність і зв'язок з Церквою. Вищі верстви приєдналися до польського панства і до польської культури. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне життя — все підпало протягом другої половини XVII та першої половини ХVШ ст. глибокому спольщенню. Характеристично, що навіть такі глухі кути, як Пинщина, до такої міри спольщилася, що 1657 року Богдан Хмельницький в універсалі на ім'я готської шляхти забезпечив збереження «римської віри».

Ще більше польщилася Київщина та Брацлавщина. Крім нових маєтностей, переходили до поляків старі через шлюби, через службу гетьманів, старост, воевід (Жолкевські, Оришевські, Конецпольскі, Потоцькі, Струсі та ін.). Конкуренцію їм робили волинські магнати: Вишневенькі, Острозькі, Збаразькі. Брак або нечисленність місцевої аристократії спричинялися до того, що уряди роздавали часто магнатам волинським, які цим шляхом здобували величезні лятифундії.

На переломі ХVІ-ХVІІ ст. ця прихожа аристократія — з Волині — українська та з Галичини-Поділля — польська, опанувала Брацлавщину; лише в північному куті залишилося дещо від старик землевласників: роди Немирйчів, Лозки, Проскури, Горностай, Солтан, Олизар, Ласки та ін. Ці роди повигасали або заникяи, і Брацлавщину заливали польські магнати: Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Струсі, Каліновські тощо.

До Брацлавщини в XVII ст. належали південна Київщина, Поросся та землі за Россю. Там зростав комплекс латифундій переважно польських магнатів (Тишковичі - Бердичівщина, Корецькі - Білилівщина, Ружинські — р. Роставиця, Збаразькі — р. Рось та землі між Россю та Богом, Каліновські — Уманщина, Конецпольські — горішній Тясмин та ін.). Розміри лятифундій були такі, що з ними не могли рівнятися землевоволодіння середньої шляхти, і бони переходили до рук магнатів шляхом скуповування, захоплення тощо.

Особливо показовий приклад Вишневецьких, що в середині XVI ст. були старостами Київськими (князь Михайло та син його — Олександер). Вони випрохали між іншими землями «пустиню» «річки Сули, ріку Удай і ріку Солоницю з річками та озерами, почавши З кінця: горою Сули од Снитина, рубежу московського аж вниз до устя Дніпра»; Сойм постановив, що окрема комісія мас встановити межі володінь Вишневенького, але такої комісії не створено. Боротьба з Вишневеньким була неможлива, і поволі він захоплює сусідні володіння. В Лубнях Ярема Вишнивецький будує свою столицю з пишним палацом, прикрашеним картинами італійських майстрів, статуями, бронзою. Так формується в першій половині XVII ст. «єдина своїми розмірами не тільки в Україні і в Польщі, а мабуть у цілій Европі лубенська маєтність Вишневецьких — «Вишневеччина».

Вишневеччина була найбільшою з лятифундій магнатів. Величезні лятифундії мав також Станислав Потоцький. По козацькому погромі під Лубнями.він дістав сконфісковані землі: поріччя Сніпороду, Горошин, землі над р. Альтою та Трубежем — Бориспільську волость. Крім того скуповував землі над середнім бігом Ворскли. Колосальне Переяславське староство держав князь Януш Острозький.

У першій половині XVII ст. переведено ревізію прав на земельні володіння в Сіверщині, що за договором 1634 р. була остаточно закріплена за Польщею. Всі землі, на які не було доказів, роздано польським шляхтичам та магнатам Так з'явилися лятифундії О. Песочинського на Стародубівщині, Казановського — на Чернігівщині (їх перекупив А. Кисіль); канцлер Оссолінський дістав Батурин та Конотіп. Але поруч з магнатськими затрималися на Сіверщині володіння дрібної шляхти.

Так наприкінці XVI й особливо в першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величезних лятифундій, яких не знали ні Польща, ні Західня Европа. В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сойм не мали ні авторитету, ні влади. На цих безмежних просторах не було представників влади: на все Подніпров'я єдиним офіційним представником влади був воєвода Київський, який здебільшого не жив у Києві і його функції виконували різні службовці. Серед абсолютної безправности було єдине право — сила.

Про характер взаємин між королем та «короликами» свідчить такий факт: князь Ярема Вишневецький, не бажаючи виконати вимог Сойму, умовився зі своїми людьми, яких було з ним у Варшаві біля 4 000, що, коли він почне рубати Конецпольського та його прибічників, навіть короля, його люди мають вступити до «Сенатської» палати і допомагати йому. Цього не сталося: король та Сойм зреклися своїх вимог.

Усі ці магнати, незалежно від походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Широчезні території лятифундій вкривалися резиденціями, великопанськими дворами, дворами адміністраторів, агентів, шляхти, різних службовців. Магнати роздавали від себе дільниці своїм службовцям та слугам «до волі своєї» — на ленному праві. Виростали міста, містечка, села. Залюднювалися Лятифундії селянами, яких приваблювали «слободи», де мали вони т. зв. пільгові роки. Особливо Конєцпольський та Вишневецький вславилися інтенсивністю заселення земель. У Конецпольського служив як «придворний» інженер Левассер-де-Боплян, який писав, що він сам заклав більше як 50 слобід, з яких за короткий час вийшло понад 1000 осель. Ці слободи зафіксовано на мапах Бопляна. Заселених'земель не можна було порівняти з тією пустелею, якою йшли 50-60 років перед тим козаки Лободи та Наливайка, і навіть з тим, як виглядали вони за 25 років перед Хмельниччиною.

б) Шляхта

Наприкінці XVI ст. в Україні залишилося вже мало не-спольщеної української шляхти. Найбільше було такої шляхти в Галичині, але це була лише дрібна шляхта, бо більш-менш заможна була спольщена. Шлюби з поляками, з католиками викликали переходи на католицтво. Із старих тубільних родів тільки магнати Лагодовські зберегли українську національність в середині XVI ст. і довели її опікою над православним Унівським манастирем.в У XVI ст. не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти було дуже мало; серед неї — Балабани, Демидецькі, Чолганські належали до заможної шляхти.

Проте, було багато дрібної української шляхти, і в XVII ст. до неї прилучаються — розмножившись і підупавши, відсунені від усього, що несло прибутки та впливи — майже всі українські роди, що не спольщилися; серед них — Драгомирецькі, Желіборські, Гошовські, Попелі, Чолганські, Кульчицькі, Яворські. Здебільшого це були роди, що великими гніздами сиділи на своїх дідинах. Характеристично, що 1621 року на 628 шляхтичів Львівської землі було 43 Чайковських, 40 Витвицьких; 1648 року в Перемиській землі на 1 000 шляхтичів було: 70 Яворських, 46 Кульчицьких тощо. Всі вони так збідніли, що мало хто з них міг виїхати до війська власним конем, більшість ішла пішки, хто з шаблею, а хто з самим києм.

Через незаможність не могла ця шляхта здобувати освіту, яку мала спольщена шляхта, і це зближало її з народними масами, допомагало їй зберігати українську національність в XVII, XVIII ст. і пізніше. Вона часто маніфестувалася як репрезентант Руси, але політичної ролі не грала і відступала першість заможнішим та впливовішим полякам, хоч, за польською конституцією, яка не робила різниці між багатими та незаможними, могла б грати видатну ролю.

Рідким випадком, коли ця шляхта діяла солідарно, був захист Православної Церкви. Православна шляхта, після смерти єпископа Копистенського, не дала замінити його уніятом Крупецьким, підтримавши православного владику Ґулевича, а після нього — владику Винницького проти уніята, владики Хмельовського, якому не дозволила навіть перебувати в Перемиській єпархії. Взагалі оборону Православної Церкви українська шляхта вважала за справу своєї чести.

Ця дрібна шляхта видала з-поміж себе багато визначних діячів: Сагайдачного, Плетенецького, Балабана, Копистенських, Кальнофойських, Винницьких. З цієї шляхти ведуть свій початок багато династій українських духовних діячів.

Північно-західні українські землі — Холмська, Белзька та Підляська — не мали такої шляхти. Українські роди: Кирдеї, Гораї спольщилися ще в XV ст., а дрібну шляхту залляв потік польської шляхти з Мазовша (до Мазовецьких князів кількадесят років належала Белзька земля) та з Малої Польщі. Польська шляхта приносила польську мову, польське право.

Поділля також не мало своєї шляхти, і вона приходила переважно з Галичини. З XV ст., коли Поділля залишилося під Польщею, до нього прибуває магнатсько-польська верства. Польський уряд щедро роздає ліпші землі полякам, а в гірших місцях залишалася українська шляхта; але коли вона залюднювала «ведмежі кутки», то уряд відбирав їх і передавав полякам. Серед них дуже рідко збереглися українські роди — як Ярмолинські, Сутковські (цим останнім належав славетний замок-церква в Сутковцях). У середині XVII ст. ці українські шляхтичі або спольщилися, або вимерли. Лише в старих гніздах, у сусідстві із замками Хмельницького та Барського, на довгий час затрималася українська службова шляхта; щоб забезпечити обслугу замків, старости охороняли її від польських зайд. Так збереглася вона як українська шляхта до XIX ст.

в) Духовенство

Духовенство було дуже помітним елементом в руському житті. Однак, біле духовенство під культурним оглядом не надто високо підносилося над селянством і жило одним з ним життям, а завдяки тому мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на них, що стало неможливим для пізнішого культурнішого духовенства. Воно було охороною національних традицій, національної свідомости.

Духовенство, переважно чорне, було зв'язане зі шляхтою. В XVП столітті бачимо серед нього представників вищої аристократичної та культурної еліти: архимандрит Києво-Печерського манастиря, Єлисей Плетенецький походив з галицької-шляхти; єпископ Михаїл Копистенський та брат його, Захарія, архимандрит Києво-Печерського манастиря; Гедеон Балабан, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич, князь Олександер Пузина, Іван Хлопецький, Сильвестер Косів, митрополит Київський, — були шляхтичі, нарешті митрополит Київський, Петро Могила, був воєводичем молдавським і магнатом Київщини. Цей список неповний, але він свідчить, як багато шляхти було серед видатних церковних діячів ХVІ-ХVII ст.

г) Міщанство

Українське міщанство на Правобережжі переживало тяжкі часи: німецькі колоністи, витісняючи його з міст на околиці, на передмістя, посідали упривілейоване становище. В XVI-XVII ст. німці скріпляли собою польський елемент, який постійно збільшувався. Національні різниці підсилювали різниці релігійні, які в містах: набували особливого напруження. «Русинів»-православних обмежувано у правах, і в ХVІ-ХVІІ ст. вони стали найактивнішими членами братств, фундаторами манастирів, жертводавцями церков.

Польські елементи далеко повільніше просякали в міщанську сферу Наддніпрянської України. Київ, Вінниця мали цілком український характер. Навіть міста, обсаджені польськими магнатами, мали українську людність, наприклад — Бориспіль, обсаджений Жолкевським.

Міста початку XVII ст. ще мали хліборобський характер, бо промисловість та торгівля були мало розвинеш. Магдебурзьке право відокремлювало міське населення від іншого і звільняло його від загальної адміністрації.

Місцеве самоврядування відокремлювало міщан від полкової місцевої адміністрації. Міста мали магістрати, містечка — з міщанським населенням — ратуші. За магдебурзьким правом у магістратах були війти, бурмістри, райці, лавники і писар. В теорії війт та лавники виконували судові функції, а бурмистер та райці — адміністративно-фінансові. Проте, в українських містах цього розподілу функцій не додержувались. Взагалі міста з більш розвиненою торгівлею мали розвиненіше самоврядування.

З міст України, після Києва, перше місце належало Стародубові, через який ішли торговельні шляхи на Московщину, Польщу, Литву, балтицькі міста, на Данціґ, Кенігсберг. Далі були значні міста — Ніжен, Глухів, Кролевець, Батурин, Чернігів, Переяслав.

З ХVП ст. в містах висуваються наперед багаті міщани, серед них у Стародубі — Шираї, в Києві — Максимовичі, сини Максима, «обивателя Печерського», в Полтаві — Герцики та інші. Поволі міщани стають багатими купцями, міськими патриціями, які впливають на міське життя.Їх сини та дочки одружуються з представниками вищої старшини, сини дістають уряди. Син Максима, Іван Максимович, був славетним професором Києво-Могилянської Колегії; архиєпископом Чернігівським, митрополитом Тобольським. Так вища торговельна аристократія об'єднувалася з козацькою аристократією.

ґ) Козацтво

Протягом першої половини XVII ст., не зважаючи на тяжку поразку над Солоницею, страту Наливайка та Шаули, козаки не склали зброї. Серед козацтва позначилися дві течії: радикальна та поміркована. Перша група складалася з незаможних, неосілих козаків, безземельних селян, почасти ремісників, які шукали у війні кращої долі та займали непримиренно вороже становище до шляхти та поляків. Другу групу становили заможні люди, що мали свої ґрунти, двори, мали зв'язки з заможними верствами — міщанами, шляхтою. Вони старалися поліпшити своє становище шляхом згоди з урядом. Але обидві групи прагнули свободи. Оця друга, поміркована, група «городових козаків» оформилася наприкінці XVI ст. та в першій половині ХVІІ-го.

Городові козаки стали окремим суспільним станом, якого не було ніде в Речі Посполитій. Ставлення уряду до нього було непевне: з одного боку козаки були конче потрібні для держави, як оборона від татар, і тому уряд визнавав їх як стан, але з другого боку — уряд завжди побоювався козаків і хотів їх зліквідувати. Це виявлялося в коливанні цифри реєстрових козаків: після кожної перемоги уряд зменшував число їх, але нова потреба в допомозі козаків примушувала знову збільшувати їх число (в 1624 році було 6 000 реєстрових козаків, в 1630 р. — 8 000, в 1635 р. — 7000, в 1637 р.—3000, в 1638 р. — 6 000).

Коли реєстр зменшували, козаки, що не попали до реєстру, як уже згадувано вище, примушені були вертатися до своїх панів, але значна частина їх залишалася, як невизнані урядом «випищики».

Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Як шляхта, козаки були зобов'язані службою, були звільнені від кріпацтва та панщини. Козаків відокремлювала від селян воля, але від шляхти те, що вони не мали закріпаченого селянства. Вищі козацькі верстви прагнули здобути права, рівні зі шляхтою, в тому числі право володіти селянами. Це заміняла поява залежних від козаків «підсусідків», які мешкали на їх землі, працювали на них, але були вільні щодо права переходу.

Політичні обставини складалися так, що значення козацтва наприкінці XVI — на початку XVII ст. зростало. Вони здобували славу видатних вояків, і 1594 року цісар Рудольф закликав їх до спільної боротьби проти Туреччини; з початком 30-літньої війни, загони козаків брали в ній активну участь. Коли на Московщині почалося «Смутное время», українські козаки взяли масову участь у воєнних діях — то у війську «Лжедмітрія» в 1604 році, то у війську самого короля Сіґізмунда. В 1618 р. вони врятували королевича Владислава з небезпеки полону. Блискучі перемоги на Чорному морі козацької фльоти (1606 року — завоювання Варни, 1614 — зруйнування Синопу та Трапезунду, 1615 — зруйнування передмістя Константинополя, 1616 — здобуття Каффи) — забезпечили козацтву військову сяаву.

З початку XVII ст. козаки живуть під виборною старшиною, ігноруючи польську владу: «ані магістратів по містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановляють, урядовців та інших старших не визнають, в державі другу державу заводять», — представляв король становище України в інструкції для соймиків.

З бігом часу козацтво, як авторитетна сила, почало брати активну участь в житті України. 1615 року гетьман Сагайдачний, як уже згадано, разом із військом Запорозьким, вписується в Богоявленське Братство. Козаки вимагають повернення православним св. Софії і загрожують смертю намісникові уніатського митрополита Грековичеві, якщо він чинитиме перешкоди в цьому, а 1618 року — вбивають його. 1620 року козаки вимагають висвятити православних єпископів. Після того протягом десятьох років охороняють Православну Церкву і не дозволяють будь-яких компромісів з Уніатською Церквою.

З цього стислого переліку видно, якою величезною силою стало козацтво в першій половині XVII ст.

Протягом цілого XVI ст. московський уряд вживав заходів для оборони своїх південних володінь. Крайня оборонна лінія прикритих засіками, валами сторожувань ішла з поріччя Сури на Десну, Новгород-Сіверсьхий. В середині XVI ст. укріплення не виступали далі поріччя Сейму, доходили до Дінця. Для їх охорони і роз'їздів у степах не вистачало людей, знайомих із степовим життям. Одні йшли на тимчасові промисли, інші — оселялися на землях «без панів». Тому московський уряд охоче приймав українських емігрантів; яких називав «черкасами». В кінці XVI ст. будують укріплення — Ливни та Єлець над Сосною, Вороніж — над Доном, Білгород — над Дінцем, Оскіл та Валуйки — над Осколом, Кромк — над Окою, Курськ — над Сеймом. Найдальша на південь Бєлгородська «черта» в середині ХVП ст. стала центром оборони організації московського уряду, який не шкодував коштів на її будування.

Московські заходи і еміграційний український рух зустрічаються хронологічно і взаємно підтримуються: московський уряд забезпечує українських емігрантів землею, дає їм постійну плату під умовою військової служби, а українське козацтво шукає місця після катастрофи 1638 року, коли десятки тисяч локозаченої людности польський уряд викинув з козацьким лав.

Року 1638, після невдалої битви під Жовнином, гетьман Яцько Остряниця (Острянин) з полком, з родинами, перейшов московський кордон, і московський уряд дозволив оселитися йому на Чугуївському городищі. З Остряницею прийшло біля 1000 люду. Вони зорганізували військо на зразок гетьманського, але підлягали московським воєводам. Незабаром почалися невдоволення: насамперед московські воєводи дуже мало давали землі для поселень, подруге — вживали таких жорстоких кар, до яких не звикли українці навіть під польською владою. Сам Остряниця викликав серед козаків обурення своєю «угодівською» політикою супроти Москви, і в 1641 році козаки його забили. Але еміграція не припинялася.

«Еміграція ся протягом десятиліття до Хмельниччини утворила значні кадри воєнної людности, непридавленої шляхетським ярмом, які потім могли взяти участь у великім народнім руху і сею участю його зміцнити», — підсумовував наслідки колонізації на схід М. Грушевський.

д) Селянство

Селяни в XVI ст. швидко втрачали свої права на землі, на право самоуправління, на саму свободу. Шляхта та магнати, використовуючи владу, що її дістали під час безкоролів'я 1573 року, обмежували права селян. Перестали існувати села на «руському» праві самоурядування, пани усували виборний лад, призначали своїх тівунів чи отаманів, — забороняли віча, скасували селянські копні суди, замінивши їх судами панськими Селяни втратили права ловити звіря, закладати в лісах пасіки, рибалити на річках та озерах, рубати в лісах дерева. Навіть млини не вільно було мати селянам, і вони повинні були молоти своє збіжжя на панських млинах. Проведено обмір ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Найкращі ґрунти пани забирали собі. Селянські господарства обкладено податками: із збіжжя, худоби, птиці, бджіл. Панщина з 13-14 днів На рік досягала двох днів на тиждень, не рахуючи додаткових робіт на Жнивах, косовиці, в лісах, на будуванні гребель, мостів, на лагодженні шляхті

Селяни боронилися від цієї експлуатації.

Найбільший опір ставили села в «королівщинах» — державних маєтностях. Провід у боротьбі вели заможніші селяни, колишні власники млинів, корчем, солтиси і т. д. Але процеси в королівських судах коштували надто дорого, і селяни не мали можливости їх оплачувати, а до того становий шляхетський суд рідко-коли ставився справедливо до селянських скарг. В шляхетських маєтностях становище селян було ще гірше: вони не мали жадної оборони, бо суд там був панський. Ішла боротьба різними засобами: селяни нишили панське добро, ліси, ставки. А найчастіше тікали вони на схід, на слободи або на Запоріжжя.

Ненависть до панів збільшували національна та релігійна різниці: пан був поляк, католик, селянин — українець, православний. Селянин в очах пана був не лише кріпаком, — він був «хлопом», «бидлом», носієм нижчої культури. А за цим і його мова та віра були «хлопські». Селяни з національного погляду являли найбільш суцільну українську верству. Навіть там, де були чужинецькі колоністи — німці, волохи — вони здебільшого розчинялися в національному хорі. Верхівку серед селянства становили війти, які творили сільську аристократію. З родин війтів часто походило духовенство. Заможні селяни найбільше жертвували на церкви та манастирі.

Не зважаючи на те, що селяни західніх земель України були найтяжче пригнічені панським режимом, але й тут, особливо в «королівщинах», вони довгий час не втрачали своєї відпорности, свідомости громадянських та національних прав. Селяни вносили до королів скарги на державців за кривди та надужиття і не знаходячи захисту, зчиняли повстання. У селі Горожаній, в Львівській землі, 1625 року вони на хресті принесли присягу не відступати в боротьбі з державцями, навіть якби довелося платити життям. На Стрийщині 1607 року вони підняли бунт, повбивали тіюнів. 1622 року багато повстанців страчено, в інших сконфісковано майно.

На Лівобережній Україні селянство, що перейшло з Правобережжя, було виключно українське. Це питання дуже важливе тому, що в польській історіографа панує погляд, нібито елементи, що творили слободи на Лівобережній Україні, були переважно польські. Не можна вказати фактів, щоб дідичі-поляки приводили з собою туди польських селян. Поіменні списки селян з різних місцевостей дають тільки українські імена з рідкими домішками чужинецьких. Величезна розмірами і чисельністю колонізація Наддніпрянщини та Задніпрянщини ХVІ-ХVП століть дійшла свого вершка в останньому десятилітті перед Хмельниччиною. Це був, за виразом М. Грушевського, «апогей колонізації». Але не можна випускати з ока її специфічної властивости. На старому «кореню» люди сидять міцно, терпляче переносячи невдачі та злидні, бо їм тяжко покинути рідну оселю. Але, раз покинувши її, вони-легко кидають нову і шукають ще ліпшої. Так було в лятифундіях придніпровських магнатів.

У нових слободах було два покоління: люди, що залишили рідні землі, не бажаючи терпіти панського гніту, і друге покоління, що виросло, не знаючи цього гніту. Коли минали роки «слобід», і володільці почали вимагати панщини, ця людність кидала свої нові оселі і йшла шукати місця без панів. Наприклад, 1618 року князь Юрій Вишневецький спробував був заводити «неслихание податки пенежниє (грошові), бидлячі, медов накидане, горілки та селитри», і «тоді трохи не половина» лубенської людности покинула свої осади і розійшлася. Мова йде про найлегші, з погляду шляхетського господарства, початки визискування селян. Але селяни скаржилися з плачем, що князь їх «внівець зубожив і знижив». Пізніше 1643 року, в Гадяччині бачимо вже не лише натуральні податки, а також і панщину: нажати дві копи збіжжя, звезти, змолотити, сіно косити один день, поскошене зібрати, звезти, поскидади в скирти і т. п. Населення починає тікати хто куди, але переважно за московський кордон.

Року 1638 лубенський урядник подав у листі до Путивельського воєводи, що за останній рік втекло з Гадячого кілька тисяч люду, а польські посли 1638 р. нараховували вже 20 000 утікачів, що оселилися по р. Усерду під Ливнами, Новосилем, Осколом, Валуйками, Воронежем, Рильськом, Курськом, Путивлем, Сівськом і ін.

Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілости, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду.

Але мова йде не лише про мирну колонізацію. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання.

В цьому відношенні дуже важливі 1630-1640 роки: «вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю і стихійною силою нового походу українського народу на схід. Сей момент, що на перший побіжний погляд здавався хвилею розбиття, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дійсності хвилею могутнього дерзновенія і в сфері колонізації. Програвши справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український народ XVI і початків XVII ст. сподівався утворити царство свободи, безпанського життя, він береться творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягнення», — писав М. Грушевський.

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ

Господарство і торгівля

Вище вже було зазначено, які великі зміни в господарстві Украни сталися внаслідок Люблинської унії, холи польське панство кинулося на схід захоплювати наддніпрянські та задніпрянські простори. З неймовірною швидкістю залюднювалися величезні лятифундії, на яких виростали міста, містечка, села, хутори. На цих ланах розцвітало господарство так, як ніколи не було раніш.

30-літня війна виснажила Західню Европу і зруйнувала ті сільськогосподарські райони, які постачали збіжжя. Польща, яка не брала участь у війні і не постраждала від неї, тепер стала постачальником збіжжя на всю Европу. З цього погляду дуже показовий вивіз збіжжя через Ґданський порт, який з кінця XVI ст., із занепадом Ганзейського союзу, членом якого був Ґданськ, та занепадом торгівлі збіжжям Есланії, став європейською житницею. Року 1583 Ґданськ експортував 50000 лашт збіжжя, р. 1618 — на початку 30-літньої війни — 116 000 лашт, ар. 1648 — рік закінчення війни — 129 000. Отже, за 65 років вивіз збільшився в 2,5 раза.05 Змінюється ставлення дідичів до хліборобства: воно перестає служити лише задоволенню власних потреб, а стає джерелом експорту. Поволі Правобережна Україна втягується в світову торгівлю збіжжям: Побужжя, Галичина, Берестейщина, Волинь, почасти Київщина в першій половиш ХVII ст. постачають хліб на експортну торгівлю Ґданська. Експортували збіжжя не лише через Ґданськ: вивозили його суходолом і через Люблин, Краків.

Величезне значення для економіки України мав експорт худоби, головно волів. Гурти волів, на кілька тисяч голів гнали на Ґданськ, на Шльонськ. Воли вважалися еквівалентом валюти: селяни платили ними податок (поволовщина); за поновлення Галицької катедри королевій Боні дано 200 волів; за скасування привілею латинського архиепископа на обсадження православного намісництва король дістав 300 волів.

Розвиток хліборобства, намагання піднести прибутковість местностей селян тяжко відбивається на становищі селян: зростають панщина, натуральні податки. Це викликає втечі селян на схід, до нових слобід, до Запоріжжя.

Розвиток торговельно-грошових відносин сприяв розвиткові промисловости на панських землях. Період перед Хмельниччиною був справді «золотим віком» для промисловості Речі Посполитої. «Дух промислового підприємства захоплює всіх, — пише О. Оглоблин,— він єпископа і сенатора до численних будників і рудників». Українські промисловці виходять поза межі України, йдуть до Московії «дістають там концесії, або знаходять собі працю, несучи українську промислову організацію й техніку до напівварварської ще Московщини», — пише він далі. З другого боку до України прибувають підприємці з Заходу, головним чином із Ґданська, і вносять свої капітали в українську промисловість.

Інтенсифікація сільського господарства була тісно зв'язана з розгортанням допоміжних промислів, серед яких перше місце належало лісовому промислові. Не задовольняючись довозом лісових товарів до Ґданська, ґданські купці об'їздили Галичину, Побужжя, Волинь, доходили до Холма, Берестя, Брянська, Більська, Сурожу, скуповуючи дубові плахи на будову кораблів, плахи меншої вартосте для столярних робіт, щоглове дерево, попіл, смолу, дьоготь. Вирубування ішло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях. Ліси рубали та палили для здобування попелу, поташу, смоли. Ціни на ці продукти зростали: у 1560 році в Ґданську лашт попелу коштував 34 золотих, а в 1620 році на місці коштував уже в п'ять разів більше. Щодалі збільшувався попит на Поташ, потрібний для вироблення пороху.

В XVII ст. доходить черга до лісів подільських, побозьких, київських, задніпрянських. 1634 року на першому місці стоїть «уманський поташ»; у 1637 році продають поташ Вишневецькі з Полтавщини, Конецпольський — з Гадячого

Продуктами лісового господарства були мед та віск. Справа яко-сти воску, чистости його мала державний характер: за кордон відправляли «камені» воску з державними печатками, які свідчили, що він не має жадної домішки. Мед займав одне з перших місць в експорті. В 1634 році з уманських маєтностей Калиновських вивезено меду на велику суму; 1637 року італійський купець Атаван-ті закупив у львівських купців воску на 68.000 золотих.

З інших галузей народного господарства велике значення мала сіль, яку видобували на галицькому підгір'ї. Сіль вивозили не лише на Україну, але й за кордон Було кілька головних пунктів, де її варили: біля Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї. Цей промисел, як зауважив М. Грушевський, на ті часи був поставлений широко й був єдиний на всю Україну.

Здобування салітри — так звані «бурти» або майдани — розвинулося з початком XVII ст. 1621 року, наприклад, король Сігізмунд Ш видав грамоту коморникові Обалковському на здобування салітри «у всій землі Київській... в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивельських, коло Муравських шляхів татарських, коло р. Псла, Ворскли, Орелі і в інших місцях — по городищах, могилах і т. п.— де землі з перегноєм у могилах, старих валах, городищах.

Широко розвинене було млинарство, але з середини XVI в. воно було прерогативою королівських панських та церковних маєтностей. Водяні млини в Україні відомі з XIV ст. Вони прийшли з Заходу, так само, як і назва «млин» — від латинського molina, французького moulin. Вітряки зустрічаються тільки з кінцем XVI ст. Уже в XVI ст. міщанам та селянам дозволено молоти збіжжя лише в панських млинах. Млини перетворювалися часто на великі підприємства: їх водяні двигуни використовували, крім мелення збіжжя, для пиляння дерева, валяння вовни тощо.

Розгортається в Україні залізнорудна промисловість: рудні з'являються по всій Правобережній Україні. — від Чорнобильщини до Брацлавщини. В першій половині XVII ст. відомі рудні на Лівобережжі. В 1643 році Юрій Немирич, купуючи маєтки над Ворсклою, Самарою, Ореллю, застерігав право копання «крушцов». В кінці XVI ст. на Правобережжі було не більше як 10 рудень, а напередодні Хмельниччини нараховано їх уже до сотні.

Крім великих промислових закладів поширені були й дрібніші: броварні для варення пива та меду, але вони мали місцевий характер, служили для задоволення потреб панів та корчем. З середини XVI ст. починають курити горілку, але вона теж була панською прерогативою, хоч бралися вже до того й шинкарі.

Продукція та продаж різних напоїв давали державі значний прибуток; так зване «чопове» в деяких староствах становило навіть головну статтю прибутку. В Києві, наприклад, 1622 року міщани платили з корчем за варення хмільних напоїв та шин кування стільки ж, скільки з усіх інших промислів. З XVII ст. корчмарство опинилося переважно в руках жидів.

Загальні висновки, які робить М. Грушевський із зведення промисловости перед Хмельниччиною такі: вся промисловість (Польщі) була Зв'язана з шляхетським господарством, міщанство було відсунене від промислів, і велася так, що величезні капітали, одержувані за експорт сировинних продуктів, витрачалося на закордонні вироби розкоші, вино, цукор, шовкові матерії. Виручені мільйони не вкладалися в господарство країни, не поліпшували побуту мас, І лише сприяли блискові, виставності життя шляхти.