УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ, ЩО НЕ ВХОДИЛИ ДО СКЛАДУ ГЕТЬМАНЩИНИ

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА

Територія Слобідської України простягалася на схід від Гетьманщини й охоплювала великий простір землі до лінії Курська — Воронежу на півночі, до вододілу між Дінцем та Доном на сході і землями Донських козаків на півдні. Ця родюча, квітуча за Княжої доби територія, була сплюндрована і значною мірою вилюднена з XIII ст. внаслідок татарських нападів. Головні шляхи, якими йшли татари, лежали через Слобідську Україну: Калміюський шлях, Ромоданський, Ізюмський, Бакаївський, Сагайдачний шляхи і головний шлях — Муравський, який простягався з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні Води, Вовчими Водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули. В XIV ст. територія ця одержала назву «Дике поле».

Проти постійних татарських нападів Московська держава почала будувати в Дикому полі укріплення у вигляді маленьких фортець. З бігом часу лінія цих фортець посувалася щораз далі на південь, але хліборобської людности, на яку розраховував московський уряд, не вистачало, і укріплення опинилися на ворожій території. За царя Федора, між 1584-1598 роками, фортеці лежали по лінії Лівни, Валуйки, Вороніж, Курськ, Білгород; за царя Бориса збудовано було Царево-Борисівську фортецю в пізнішому Ізюмському повіті, а за царя Михаїла Білгородська лінія посунулася ще далі на південь.

До XVII ст. на Дике поле час від часу повходили українські переселенці, але вони не зміняли нічого в загальній картині краю. Року 1638 відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської України. Шсля поразки під Лубнями Острянин, або Остряниця, з полком у 900 козаків, з жінками й дітьми, перейшли московський кордон і, з дозволу Білгородського воєводи, оселився біля Чугуєва. Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але мусіли підлягати московському начальству й охороняти московську границю від татарських нападів.

Перша колонізація була невдала: між козаками і Остряницею почалися тертя, московське начальство поводилося брутально надуживало своєї влади. Козаки були незадоволені і обвинувачували Остряницю в надмірній покірності владі. До того ж хвилювали людей листи з Правобережжя, в яких закликали їх вертатися додому. Закінчилося тим, що козаки збунтувалися, забили Остряницю і повернулись на Правобережжя.

Погром під Берестечком року 1651 викликав новий еміграційний рух з України на схід. Тисячі козаків з родинами сунули за московський кордон. Розрухи 1652 року викликали новий рух еміґрації. Року 1652 полковник Іван Дзиковський з-під Острога перейшов на Слобожанщину з тисячею козаків, з їх родинамн, майном, худобою. З ними була вся полкова старшина: обозний, суддя, писар, сотники, навіть два священики. Ці козаки заснували місто Острогозьк. Того ж року Герасим Кондратьсв заклав місто Суми. Року 1654 сотник Харко з 37 родинами заснував Харків. Того ж року постала Охтирка. Сюди прийшло разом з жінками та дітьми 1587 люду, привівши з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 овець і 1090 свиней. Московський уряд радо приймав українців і давав їм доволі широку автономію.

Одночасно з колонізацією поставали манастирі. І так року 1652 засновано манастирі в Острогозьку — чоловічий та жіночий, пізніше також в інших містах. На манастирських землях оселювались селяни. З надзвичайною швидкістю пустеля ставала багатою країною. Виросли міста: Суми, Лебедин, Харків, Охтирка та багато слобід від яких увесь край став називатися Слобідською Україною, чи Слобожанщиною.

Переселенці, зберігаючи військову організацію, яка була на Гетьманщині, створили 5 полків: Острогозький, Сумський. Харківський. Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні. На чолі полку стояв полковник зі старшиною, яких обирали довічно. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осаулів та хорунжого. Судові справи вирішувалося п ратуші. В сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. В цьому була різниця між устроєм Слобожанщини і Гетьманщини.

На відміну від Гетьманщини на Слобожанщині встановився порядок спадковости полковників: родини Донців дали 5 полковників, Кондратьєвих та Лесевицьких —по 4. Це почасти пояснюється тим. що полковники здебільшого приводили переселенців з Гетьманщини і були основоположниками полків.

Другою важливою рисою, яка відрізняла лад Слобідської України від ладу в Гетьманщині було те, що полки не мали спільного проводу — гетьмана, а підлягали владі Білгородського воєводи. Гетьман Самойлович домагався, щоб Слобідську Україну з її полками передано в управління гетьмана, але успіху в тому не мав, бо царському урядові було вигідніше тримати Слобідські полки під владою воєводи, який сам затверджував полковників. Справи Слобожанщини підлягали в Москві «Разрядному приказові», а в кінці XVII ст. — «Великоросійському приказові».

Московський уряд звертався до кожного з полковників окремо, і дбав про те, щоб серед населення полків не витворювалося почуття сігільности, солідарности. «Жалуваними грамотами» уряд встановлював права та обов'язки полковників. Права були такі: крім власного козацького устрою — свобода від податків з землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки.

Про зріст населення Слобожанщини свідчать такі цифри: на початку XVIII ст. записано в реєстрі (компугі) 3.500 козаків у всіх полках, в 1733 році було вже 22.200 козаків, а всього, з помічниками та підсусідками, 86.000. Крім козаків, які відбували службу, були «підпомічники», що господарили й утримували виборних козаків. В містах було багато міщан, які керувалися Магдебурзьким правом.

Одночасно з козаками стали оселятися посполиті, селяни, які платили податки, але довгий час зберігали право вільного переходу з місця на місце.

Основою економічного ладу Слобожанщини було хліборобство: "Жалувані грамоти" закріпляли право володіння землею. Землі було багато, і поза щедрим наділюванням землями полковників, залишалися ще вільні простори, які кожен міг обробляти, скільки хотів. Ці землі мали назву «займанщини» і були приватною власністю того, хто їх обробляв. Старшина діставала великі маєтності, на яких оселяла посполитих і вела велике господарство. Так на Слобожанщині покладено початок великому землеволодінню. Поволі зростала залежність посполитих від землевласників, повинностей на них, але багатство землі ще довгий час не викликало потреби в тяжкій експлуатації селян.

Становище козаків ставало дедалі тяжчим. Крім охорони земель дід татарських нападів, московський уряд використовував слобідських козаків у походах на Гетьманщину проти Виговського, Брюховецького, Орлика. До Озівського походу покликано поголовне всіх слобідських козаків. В 1708-1709 роках вони обороняли Слобідську Україну від шведів. В 1724 році ходили на Персію, в 1733—на Польщу, в 1736 — на Крим, у 1739 — на Молдавію, в 1746 — брали участі у війні за австрійську спадщину, в 1756-1762 — в Семилітній війні. Петро 1 вживав козаків на будування Кизикермеяського укріплення над Дніпром, у 1697 році. В 1719 році вони будували Ладозький канал, в 1728 р. — фортеці на кордоні Персії, в 1730 рр. — Українську лінію. Як і Гетьманщина, Слобожанщина під час воєн постачала для війська волів, коней, провіяні. Міщани постачали смолу, вози, колеса, хомути, сідла; висилали до армії майстрів: ковалів, шевців.

Та, не зважаючи на мобілізації, побори, постійні наскоки татар, країна, завдяки прекрасному підсонню і родючій землі, відзначалася великим добробутом: процвітало хліборобство, скотарство, ширились виноградники, сіяли тютюн; продукти господарства йшли на експорт до Гетьманщини, Москви, за кордон.

До XVIII ст. московський уряд не накладав руки на автономію Слобожанщини, тільки Петро 1 у 1700 році запровадив спеціяльний «компут», до якого записано 3.500 козаків, які мусіли відбувати постійну військову службу. Року 1732 почалися реформи слобідських полків, які закінчилися скасуванням всього автономного ладу.

Року 1732, під претекстом допомоги козакам, які страждали від воєн, засновано спеціяльну комісію для обслідування їх матеріяльного стану. Комісія складалася з російських старшин, а слобідські полковники мали тільки дорадчий голос. Поліпшення матеріяльного стану почалося від скасування права «займанщини», але землі, якими в той час володіли козаки, надалі залишалися за ними. Встановлено «компут» в числі 4.500 виборних козаків. Решта мусіла платити гропгі на їх утримання. Взагалі виборних козаків зареєстровано 22.000, а підпомічників — 86.000, яких приписано до виборних для обслуги їх. Поставлено вищого начальника полків — полковника Лесевицького.

Ця реформа дуже не сподобалася козакам, і коли на російський престіл вступила Єлисавета, вони подали петицію про скасування цієї реформи. В 1743 році ці реформи скасовано; підпомічників звільнено від підлеглости виборним козакам і повернено до козацького стану. «Компут» виборних козаків збільшено до 7.500, але на Слобожанщину покладено обов'язок утримувати чотири регулярних полки.

Проте, такий стан тривав недовго: року 1748 козаків прикріплено до полків — без права переходити з одного полку до іншого. На Слобожанщині заведено з місцевої людности регулярні полки, яким віддавалося перевагу перед козаками.

Року 1763, за Катерини П, переведено ґрунтовні реформи: встановлено п'ять гусарських полків, комплектованих з охотанків; козаків, підпомічників та ігідсусідків — обернено на «військових обивателів» і обкладено податком по 85 коп. з особи. Всього козацького населення нараховано коло 300.000 душ обох статей. Переходи селян заборонено. Козацьку старшину переведено на російські ранги; це було кроком до зрівняння її в правах з російським дворянством. Частина старшини, свідоміша й принциповіша, виступила з протестом.

Представником цієї старшини був Ізюмський полковник Федір Краснокутський. Він почав збирати гроші на відрядження до Петербурґу депутації, яка б мала домагатися поновлення давніх прав. Розпочалися слідства, арешти. Краснокутського засуджено на прилюдне побиття, але цю кару замінено конфіскацією маєтку та засланням до Казані. Гірше було з іншими старшинами, що брали участь в оргазації депутації: всіх їх вибито батогами.

Року 1767 Слобожанщина вислала до Комісії для складання нових законів 5 депутатів від дворян, 5 — івід міщан та купців і 5 — від військових обивателів. В деяках місцях населення вимагало повернення козацьких прав; між іншим, в селі Межиріччі депутатів заарештовано, закуто в кайдани і віддано під суд, який присудив їх вибити нагаями. Були розрухи і по інших місцях, теж жорстоко приборкані.

Шляхетські «накази» (тобто заяви) вражали своїм егоїстичним характером: нові дворяни домагалися затвердження їхнього упривілейованого стану, закріплення за ними селян, власних прерогатив — права винороблення, звільнення від військових постоїв тощо. Не було політичних вимог. Важливим було тільки домагання відкрити університет в Сумах.

«Накази» міщан та купців висловлювали головно побажання економічного характеру — щодо торгівлі, мита тощо. Але все таки депутати від міщан, Дзюба та Черкас, сміливо виступали в Комісії в Москві проти старшини, що захоплювала землі та обертала козаків на підданих; вимагали повернення хуторів, що їх позабирала старшина, і повернення їх козакам та військовим обивателям. Військові обивателі просили про привернення козацьких прав.

ПІВДЕННА УКРАЇНА

Українська колонізація

З XVII століття південні землі України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Грамотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари.

З XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі землі, «вольності». Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі, Самари, Число поселень збільшилося за час перебування запорожців під татарською протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році, то застали північну частину своїх земель заселеною козаками з Гетьманщини. Були хутори та млини видатної старшини, як полковника Капніста, гетьмана Данила Апостола тощо. Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозьких володінь коло 100 назов; 50% їх з'явилося за час відсутности запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові переселенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російського уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити тих, що їх захопили. Однак, жадної підтримки запорожці не знаходили, навпаки — і гетьман наполягав на правах козаків Миргородського та Полтавського полків, і російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генералгубернаторові. Боротьба загострювалася, запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких «вольностей» була втрачена для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та Полтавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач на Південній Україні.

ПІВДЕННА УКРАЇНА

Українська колонізація

З XVII століття південні землі України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Грамотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари.

З XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі землі, «вольності». Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі, Самари, Число поселень збільшилося за час перебування запорожців під татарською протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році, то застали північну частину своїх земель заселеною козаками з Гетьманщини. Були хутори та млини видатної старшини, як полковника Капніста, гетьмана Данила Апостола тощо. Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозьких володінь коло 100 назов; 50% їх з'явилося за час відсутности запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові переселенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російського уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити тих, що їх захопили. Однак, жадної підтримки запорожці не знаходили, навпаки — і гетьман наполягав на правах козаків Миргородського та Полтавського полків, і російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генералгубернаторові. Боротьба загострювалася, запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких «вольностей» була втрачена для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та Полтавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач на Південній Україні.

Новоросійська Губернія

Переведена в 1764 році ревізія Нової Сербії та Слов'яносербії виявила великі зловживання чужинецької адміністрації, шахрайство, непридатність сербських поселенців, як військової заслони і т. п. Наслідком цієї ревізії Нову Сербію, Слов'яносербію та Слобідський полк зліквідовано, а на їх місце засновано Новоросійську губернію. Вона охопила, крім території чужинецьких колоній та Слобідського полку, трикутник землі на південному заході, між річками Інгулом та Орлом і на сході — Українську лінію фортець з широкою смугою землі позад неї, де були 30 сотень Полтавського, Миргородського, Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами та 40.000 людности. Далі на сході приєднано Бахмутський повіт, що належав до Воронізької губернії. Пізніше, 1770 року, до Новоросійської губернії приєднано велику площу запорозьких земель, відділених новою лінією фортець, що простягалася від Дніпра, від Олександрівської фортеці, до Озівського моря і закінчувалась Петровською фортецею.

Звичайно, не лише висновки переведеної ревізії стали причиною заснування нової губернії: основна причина була в загальній політиці Катерини II, яка старалась знівелювати всі частини імперії, позбавляючи їх будь-якої незалежности. Першою скасована була Гетьманщина, другою — фактично — Слобожанщина (офіційно в 1765 році перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер черга прийшла на Нову Сербію, Слов'яносербію та Новослобідський полк.

Новоросійська губернія поділилася на дві провінції: Єлисаветинську, до якої відійшли Нова Сербія та Новослобідський полк, і Катеринославську, до якої відійшли Слов'яносербія та землі поза Українською лінією, а пізніше — запорозькі землі на північ від нової, Дніпровської лінії. Бахмутський повіт увійшов як окрема адміністраційна одиниця.

На території Новоросійської губернії поселено такі полки: в Єлисаветинській провінції — гусарські: Чорний та Жовтий (назви від кольору уніформи); Єлисаветградський пікінерський полк (перетворений зі Слобідського); пізніше додано ще два гусарські полки: Молдавський та Бузький. У Катеринославській провінції були: Дніпровський, Донецький та Луганський шкіперські полки і Самарський гусарський. В Бахмутському повіті був Бахмутський гусарський полк.

Адміністрація Новоросійської губернії являла собою дуже складну картину: цивільні установи існували поруч з військовими і компетенція їх не була точно розмежована. Командири полків та полкові й ротні канцелярії були в той же час адміністраційними органами для невійськової людности, але деякі категорії населення, як старовіри, були виключені з компетенції військових командирів.

Головною метою адміністрації було сприяти зростові населення губернії, закликаючи людей з Польщі, приймаючи втікачів із Запоріжжя і навіть з Російської імперії. Про це виразно сказано в маніфесті 1762 року, якій закликав чужинців до Росії, і Наказ Катерини II Комісії для складання нових законів, 1767 року. Але жадний з цих документів не розробляв так докладно техніки виклику переселенців та організації поселень, як «Плян заселення Новоросійської губернії», затверджений Сенатом у 1764 році. Цей «плян» охоплює все життя країни, адміністрацію, розподіл землі і закінчується освітою. Він був діючим правом навіть після скасування Новоросійської губернії та утворення намісництва.

«Плян» складається з 8 розділів, з яких найважливіші два: про систему розподілу землі та про порядок заселення.

В основу розподілу землі покладено неподільне спадкове володіння певною дільницею. Залежно від якости землі така дільниця мала 26 або 30 десятин. Військовий за неї нічого не платив, але був зобов'язаний службою; селянин не служив у війську, але платив податки. Крім селян діставали землі і поміщики. Норма поміщицької дільниці була не більше, як на 48 дворів, які поміщик повинен був заселити протягом трьох років; якщо він цього не зробив, землю відбирали до скарбу. Всі старшини діставали рангові землі; якщо вони заселили їх — земля переходила у їх власність. Для поміщицького володіння «плян» ставив умовою постійне перебування власника в Новоросійській губернії. Якщо поміщик діставав посаду в іншому місці, він мусів продати комусь свою дільницю або повернути її скарбові.

Це обмеження дуже цікаве: автори «пляну» хотіли створити місцеве заможне дворянство, яке не було б закритою кастою: кожний, хто виводив з Польщі своїм коштом переселенців, діставав офіцерську ранґу, а разом з тим і дворянство. Таким чином у дворянську масу постійно вливалися нові елементи різного походження, бо організатором переселення міг бути кожний.

Наслідки поміщицької колонізації в Єлисаветградській провінції були такі: з «вельмож» дістали землю тільки князь Щербатов та два генерали; 75% поміщиків були офіцери місцевих полків; серед них були і сербські з Нової Сербії та Слов'яносербії, і колишні українські старшини Новослобідського полку; далі йшли лікарі, цивільні урядовці, духовенство, купці. Тільки 2% припадало начужинців.

Інші умови були в Катеринославській провінції, де серед старшини Миргородського та Полтавського полків були великі землевласники: обозний Руновський мав 63.000 десятин, обозний Кочубей — 5.000 десятин. Це пояснюється почасти небезпекою, яка чекала на поміщика в Новоросійській губернії: напади запорожців, поляків, татар.

Року 1769 татари зруйнували 50 слобід Єлисаветинської провінції і багато людей і худоби позабирали з собою. Населення було тероризоване, тому багато людей повтікало до сусідніх губерній. Враження від цього нападу татар було таке, що в губернській канцелярії обмірковувати проект переведення людности південних рот Єлисаветградського пікінерського полку до північних, де населення 15-ти рот можна було розмістити в 5-ох. Бракувало людей і в Чорному та Жовтому гусарських полках, і в Катерининській провінції.

Головну масу населення Новоросійської губернії становили поселенці — військові та цивільні. Кожному чужинцеві давали без звороту по 30 рублів, українцям, що приходили з Правобережної України, та запорожцям — по 12 рублів, якщо записувався до військових поселян, і по 6 рублів, якщо записувався до скарбової слободи. Сільське населення було переважно українське, але були серед нього й чужинці: болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки і росіяни — старообрядці та «однодвірці», що їх уряд селив по Українській лінії.

Чужинці селилися переважно по містах, як купці, ремісники. Були значні колонії греків на форштадті, кріпости св. Єлисавети; там було багато російських купців-старообрядців, серед них значні капіталісти, як Масленнікови, Сенковські та інші, які налагодили торговельні зв'язки з Туреччиною, Францією. Вперше 1764 року дозволено оселитися в Новоросійській губернії жидам, які взяли на відкуп експорт ременю.

Успіх колонізації був дуже значний. В Новоросійській губернії наприкінці ц існування, в 1774 році, було коло 155.000 населення. Приваблювало селян те, що тут була мала панщина — дводенна, а в разі будь-яких утисків сусідні поміщики охоче приймали селян, тому що від заселення дільниці залежало чи залишиться вона в його руках чи ні. А далі лежали запорозькі «вольності», куди легко переходили незадоволені своїм життям селяни.

Життя Новоросійської губернії було бурхливе: впливало сусідство з Правобережною Україною, де безперервно протягом 30 років тривала боротьба, відома під назвою гайдамаччини. Селянство відповідало повстаннями проти кріпацтва, що все зміцнювалося. З 1734 року повстання охоплювали Брацлавщину, Волинь, Київщину, Поділля. Після невдач ватажки-гайдамаки тікали на Запоріжжя та в Новоросійську губернію, там збирали нові загони і знову йшли до Польщі. Чимало ватажків походило з Новоросійської губернії.

З самого початку створення Новоросійської губернії всі козацькі полки на її території переформовано на регулярні пікінерські полки. Старшина дістала офіцерські ранги, а козаки приймалися до тих полків рядовиками. Щоб позбутися панщини, записувалися до пікінерів нижчі шари суспільства: селяни, ігідпомічники, але виборні козаки рішуче відмовлялися від «пікінерного вербунку» і тільки під жорстоким примусом записувалися в пікінери.

Привід до вияву незадоволення давали накази депутатам в Комісії для складання нових законів. Козаки сотень, що перейшли з Миргородського полку, а саме Кременчуцької та Власовської, відмовлялися спільно з пікінерами Дніпровського полку, до якого були приписані, брати участь в обранні депутата та в складанні наказу. Вони потай від начальства обрали своїх депутатів: від Кременчуцької сотні — козака Кочконога, а від Кременчука та Власівки — значкового товариша Денисова (Денисенка). Козаки написали накази депутатам, в яких ставили вимогу привернення козацького стану. В Комісії звернули увагу на незаконне обрання депутатів. Денисова заарештовано, а Кочконог не з'явився до Комісії. Денисову пощастило втекти з-під варти і з'явитися з депутатом лубенського шляхетства, Г. Полетикою, та козаками Слобожанщини і з пікінерами Єлисаветградського полку. Депутат Єлисаветградського полку подав супліку Катерині II з проханням привернути козаччину.

Криваве повстання на Правобережній Україні 1768 року — «Коліївщина» — знайшло відгуки на Запоріжжі та в Новоросійській губернії. З цим рухом зв'язаний «бунт пікінерів» 1769 року. Почався він у Царицинській сотні Донецького полку з того, що депутат Донецького полку Тимченко відмовився йти на війну з Туреччиною. Його підтримали Дніпровський та Донецький пікінерські полки. Козаки з гетьманських полків переходили на бік повстанців. Спроби приборкати повстання були невдалі. Велика група запорожців прийшла на допомогу повстанцям і довгий час панувала над Ореллю. На початку 1770 року реґулярні війська з донськими козаками виступили проти пікінерів і оточили їх. Ватажків повстання після жорстоких катувань забито і тіла їх «таскали по селах для остраху іншим». Багатьох заслано на Сибір на вічні каторжні роботи. Так постраждала Південна Україна від знищення козацького ладу.

В останніх роках існування Запорізької Січі боротьба її з Новоросійською губернією набула характеру постійної війни. Крок за кроком захоплювалися запорізькі землі, просувалися поселення в степи. Запорожці руйнували ці поселення і забирали до своїх «вольностей» людей та худобу. Пікінери, цілими селами переходили до запорожців. Німецький мандрівник Й. Гюльденштедт у своїх записках про Південну Україну року 1774 писав, що багато пікінерських слобід повністю перейшли до запорожців; він називав Зелену, Жовту, Кам'янку, Верблюжку та інші. Відзначав він ще цікаву рису; переходили пікінери не з примусу, а добровільно, а з другого боку — запорожці забирали до себе тільки населення українських слобід, не торкаючи російських («москалів», як називав їх Й. Гюльденштедт).

В наслідок Кучук-Кайнарджинського миру переведено новий адміністраційний розподіл Південної України. Засновано Озівську губернію, до якої відійшли Лівобережна частина Новоросійської губернії, землі Війська Донського, Кинбурн з його околицями і Бахмутський повіт. Решта території Новоросійської губернії залишилася під старою назвою — «Новоросійська губернія».

ЗАПОРІЖЖЯ

Участь Запоріжжя в політичних справах Гетьманщини

Запоріжжя до повстання Богдана Хмельницького було тісно зв'язане з козаччиною і являло собою головний осередок, з якого виходили політичні почини. За Богдана Хмельницького воно втратило політичне значення. В Січі стояли тільки невеликі залоги козаків під проводом кошового отамана, якого призначав гетьман. Характеристично, що в 1654 році, коли відбувалася присяга Москві, Хмельницький не вважав за потрібне привести до присяги запорожців тому, що вони "люди маленькі".

Але Запоріжжя почало відігравати значну ролю в загальному житті Украйні, і сюди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Хмельницький міг своєю твердою рукою тримати порядок на Запоріжжі, але після його смерти, коли почалася боротьба за булаву і обраний був Іван Виговський, запорожці виступили з протестом: чому їх не покликали до обрання гетьмана. Кошовий отаман Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом на Виговського. Його підтримав Полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва, яка завжди розпалювала соціяльні суперечки в Україні, поспішала підтримати всякого роду опозицію проти старшини. Тому підтримувала вона і Запоріжжя, яке виступало проти гетьмана «ляха», що потурав старшині. Що далі йшло соціяльне розбиття України, то більше висувалося Запоріжжя на керівне місце і часто відігравало при цьому неґатевну ролю, виступаючи на боці Москви проти власної старшини.

Проте, на Запоріжжі ве було сталої орієнтації і політика його постійно хиталася. Контакт з Москвою не всіх задовольняв, навпаки він викликав обурення тієї частини козаків, які ставилися вороже до політики Москви й розуміли небезпеку її для України. На Запоріжжі існувала протилежна орієнтація, а саме — на допомогу Криму та Туреччини. Тому під час боротьби Дорошенка з Польщею запорожці виставили проти нього молодого писаря Петра Суховія (Суховієнка), якого підтримували татари, і вів проголосив себе гетьманом під протекторатом Криму.

Типовим представником Запоріжжя другої половини XVII ст. був Іван Сірко, що кілька разів був кошовим отаманом. Він був талановитим стратегом, полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення України і в критичні моменти нищив її успіхи. Нападом на Крим в часі Конотопської перемоги він примусив татар покинути Виговського і тим позбавив його помочі союзників-татар. Сірко повторив цей маневр 1667 року під час облоги Дорошенком Підгайців, де засів Ян Собеський: нападом на Перекоп Сірко примусив татар зрадити Дорошенка. Наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка, Це не перешкодило в 1669 році Сіркові перейти на бік Дорошенка. А служачи інтересам Москви, він того ж року побив відділ татар, що служили Дорошенкові. Така «хитка» політика Сірка відштовхнула навіть Москву від нього, і після того, як Сірко виставив свою кандидатуру на гетьмана, його заарештовано і заслано на Сибір. Правда, звідти його незабаром звільнили, і він продовжував свою деструктивну й згубну ролю на Запоріжжі, де завжди знаходив прихильників. Помер він у 1680 році.

Андрусівське перемир'я 1667 року поставило Запоріжжя під спільний протекторат Польщі та Москви, але фактично Запоріжжя залишалося незалежним. Так само було, коли після підписання «вічного миру» Москви з Польщею року 1686 віддано Запоріжжя в підданство Москві: це підданство мало тільки номінальний характер і Запоріжжя вело свою власну політику.

За гетьманування Мазепи Запоріжжя, під проводом кошового Гордієнка, стало в опозицію до гетьмана, бо запорожці противилися політиці Мазепи в соціяльних питаннях і в питаннях відносно Москви. Кость Гордієнко, людина освічена, принципова, був твердим противником союзу з Москвою. Після переходу Мазепи до шведів Гордієнко, не зважаючи на особисті розходження з гетьманом Мазепою, перейшов до Карла XII, привівши з собою 8.000 козаків. Це мало величезне значення, піднісши повстання Мазепи в очах народу і забезпечивши гетьмана значною військовою силою.

Внаслідок приєднання запорожців до Мазепи повстали майже ввесь Полтавський полк, завжди тісно зв'язаний з Запоріжжям, частина Слобожанщини та Правобережної України. До запорожців пристали: Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Нові Санжари та ін. Кость Гордієнко розсилав листи всюди, де міг знайти підтримку, і закликав українців приєднуватися до шведів. Щоб «до бунта не допускать», Петро відрядив на Полтавщину три драгунських полки і козаків із Стародубського та Ніженського полків.

До Січі прибуло посольство від Миргородського полковника Д. Апостола, щоб підняти козаків проти Гордієнка. Це їм не вдалося. Проте, настрій серед запорожців не був однаковий, і Гордієнко мав там багато противників, які на початку квітня 1709 року обрали кошовим Сорочинського. Але Москва на цьому програла: новий кошовий належав до кримської орієнтації, ворожої Москві.

Тоді Петро вирішив знищити Запоріжжя. Три полки під командою полковника Яковлева спалили Келеберду, 18 квітня здобули Переволочну, зруйнували замок і порубали з тисяча запорожців, а багато їх потонуло в річках. Знищено було Старий і Новий Кодак. 11 травня було взято і зруйновано Січ. Нелюдську жорстокість проявили москалі, катуючи запорожців, глумлячись навіть над покійниками, яких викопували з могил. Все це свідчить, що тут мала місце помста лютого ворога. Але — на кому мстався він? На тих запорожцях, які не пішли до шведів!

Гордієнко з козаками ввесь час був із Мазепою, брав участь в Полтавській баталії, відступав до Бендер і залишився при гетьманові Пилипі Орликові. Запорожці брали участь у 1711 році в невдалому похода на Правобережну Україну, а після того пішли «під татарську протекцію» і заснували Січ в Олешках.

Запорожці під "татарською протекцією"

В другій половині XVII ст. границі запорозьких володінь, їхні «вольності» були більш-менш оформлені. В універсалі Богдана Хмельницького 15 січня 1655 року зазначено північні границі на підставі жалуваної грамоти короля (Стефана Баторія: від Терехтемирова Дніпром до Чигирина; в договорі 1696 року границя покладена по ріці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії ріки Синюхи. Ці границі не зустрічали офіційного заперечення збоку Гетьманщини і збоку Московщини.

Прутський мир 1711 року змінив ситуацію: Туреччина дістала територію, північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою лінією до Синюхи. Так територія, яку запорожці вважали за свою, опинилася під владою Туреччини. Не зважаючи на це, запорожці не наважувалися повернутися на свої землі, а сиділи біля Олешок. Час від часу зверталися вони до російського уряду з проханням дозволити їм повернутися на свої землі і «сісти» там кошем. Російсокий уряд дав дозвіл повернутися тільки окремим козакам, «якщо вони розуміють свою провину», і мешкати там, де вони народилися, а оселитися їм у Старій Січі як своїм підданим не дозволив, бо ті землі належали Туреччині.

1728 року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши знову санкції російського уряду, року 1730 повернулися під татарську протекцію й оселилися над рікою. Кам'янкою.

Треба мати на увазі соціяльні та економічні умови, які оформилися в кінці XVII стол. В Січі перебували правляча верхівка козацтва — Кіш і власне військо — січовики. Крім бойового п'ястука — Січі з її куренями, значна частина козаків оселялася на «вольностях», де мала свої хутори«зимовники» і худобу. Тоді, як у Січі не було жінок, по хуторах мешкали й козаки з родинами. Мали вони свою місцеву адміністрацію, а землі.їх поділялися на райони — «паланки». В другій половині XVII ст. населення «вольностей» зростало. Сюди тікали з цілої України — Лівобережної та Правобережної — селяни, рятуючись від злиднів, від повинностей, від панського гніту. Одні ставали козаками, інші — наймитами, треті осідали слободами й жили вільними селянами, виконуючи тільки певні обов'язки супроти війська

У 1709 роціі коли Гордієнко прийшов до Мазепи, з'явилися й січовики, а козаки та селяни паланок залишилися в степах. Козак Полтавського полку Ковальчук, що був на Запоріжжі, переказував, що в степу залишилися «многие тьісячи людей» у той час, як в Олешках було не більше як півтори тисячі людей. Зв'язок між тими і іншими не поривався.

Життя під татарською протекцією було тяжке. Піскуваті землі Олешок не давали можливости плекати худобу; запорожці не мали права ловити рибу в Криму. Право брати сіль в озерах не давало прибутку, бо запорожці позбавлені були права торгівлі; в Криму та Очакові, в той же час і в Січі, мали право торгувати всі, хто бажав; залишалися самі перевози на Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що далі, то життя ставало тяжчим: татари посилали на земляні роботі козаки мусіли брати участь в татарських походах.

Повернення запорожців на Запоріжжя

Становище змінилося, коли 1731 року Київський генерал-губернатор граф Вейсбах розпочав будувати Українську лінію. На будову та охорону цієї лінії не вистачало людей, і Вейсбах почав переговори з запорожцями, пропонуючи їм перейти на старі місця. Проте, царський уряд довгий час зволікав із згодою і дав її лише під загрозою, що запорожці можуть виступити у війні в Польщі за королівський престіл, підтримуючи ворожого Росії кандидата, Станіслава Лещинського.

Нарешті запорожці перейшли над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і заснували там Нову Січ. Зробили це вони всупереч пересторогам Пилипа Орлика, який переконував їх не переходити «під протекцію» Росії. Але запорожці обрали нового кошового, Малашевича, і під цю протекцію все ж перейшли. По суті територія, на яку перейшли запорожці, не належала Росії, а за Прутським миром була турецька, але вони цьому не надавали значення. У переговорах з графом Вейсбахом запорожці заявили, що «земля по нас весьма принадлежит» і «заподлинно с нами последует», себто — земля ця переходить з ними до того володаря, владу якого визнали вони, власники землі. Це була своєрідна форма комендації, зформульована в Січі.

Перейшли запорожці над Підпільну, не дочекавшись формального договору з російським урядом. Мали грамоту цариці Анни в неясних виразах про «милість», «забуття провин». Пертрактація з графом Вейсбахом не мала правного характеру. Була «супліка» запорожців цариці Анні року 1735, в якій знову твердилось, що земля, на якій вони сіли, завжди належала Військові.

В щй непевності — браку договору — полягала одна з причин дальших подій: запорожці були переконані, що вони дістали всі свої «вольності»: самоврядування, суд, податки, права на землі, з якими перейшли над Підпільну, а російський уряд трактував їх повернення, як вступ до підданства.

Становище запорожців погірщало, коли року 1738 укладено між Росією і Туреччиною Білгородський трактат, а 1740 року «Інструмент уточнив цей договір. Земля, яку запорожці вважали за свою і яка за Прутським договором відійшла до Туреччини, знову стала власністю Росії. Не зважаючи на це, протягом перших років усе залишилося по-старому. Час від часу різні комісії підтверджували границі запорозьких володінь: так, року 1745 польські, російські та запорізькі представники встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти Стефана Баторія. Року 1746, в зв'язку з конфліктом із донськими козаками встановлено східній кордон по ріці Калміюсові та Калці. Здавалося, що накреслювалось спокійне володіння землею.

В угоді з російським урядом зазначено, що запорожці визнають себе підданими цариці, що підлягають владі Київського генералгубернатора, російського генерала, і дістають щороку 20.000 карбованців платні від скарбу. Року 1750 Запоріжжя було передане, з поновленням гетьманату, до відомства гетьмана Розумовського, але залишалася також влада Київського генерал-губернатора. Запоріжжя дістало свої «вольності»-землі та внутрішню автономію.

Внутрішній лад Запоріжжя доби Нової Січі зазнав у всіх галузях життя значних змін, порівнюючи з XVII ст. Вже в XVIII ст. не можна було спостерігати того братерства, рівноправности, про які писали дослідники XIX ст. — А. Скальковський і навіть Д. Яворницький. Уже в XVII ст. існувало глибоке розшарування козацтва; початок цього розшарування йде до XVI ст. З бігом часу ця диференціяція поглиблювалася.

Внутрішній лад у Новій Січі

Повернувшись під «російську протекцію», запорожці заснували Нову Січ над рікою Підпільною. Там спорудили вони укріплене місто, де перебував Кіш, де були розташовані курені — військові об'єднання, завжди готові до виступу на війну. Куренів було в XVIII ст. 38; кожний курінь мав своє, спільне для всіх членів куреня, помешкання — великий одноповерховий будинок. Там мешкали козаки там діставали вони їжу за рахунок Війська.

Управління Нової Січі, згідно з традицією, належало Військовій Раді, яку скликалося в Січі в міру потреби, але обов'язково на Різдво. Тоді обирала Рада на рік всю старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осаула, довбиша.

Кошовий отаман мав дуже велику владу, але, втрачаючи її з часом в користь російського командування, він зберігав необмежену владу супроти козацтва. Він був найвищий воєначальник, суддя, адміністратор; він репрезентував Запоріжжя в стосунках з російським урядом і в дипломатичних справах з Кримом, Польщею. Під час походів влада його була диктаторська, і вів мав право карати смертю. Протягом 1734-1775 років існування Нової Січі була тенденція обирати тих самих осіб на другий, третій рік. Так, Петро Калнишевський, з невеликою перервою, був кошовим отаманом десять років — з 1765 по 1775 рік.

Друге місце в Новій Січі займав писар, який провадив усе листування, відав архівом, скріплював своїм підписом документи. Суддя відав судом і у відсутності отамана був його заступником. Осаул був адьютантом отамана, виконував судові вироки, був начальником команд, що пильнували порядку. Довбиш відав військовими клейнодами, виконував розпорядження військової канцелярії та суду; пушкар завідував артилеріею «гарматою» та в'язницею; товмач був перекладачем; «кантаржей» відав збором мита, військовими мірами та вагою.

Старшина, яка відслужила свою каденцію і не була обрана знову, не зливалася з загальною козацькою масою — вона мала вплив на справи, входячи до неофіційної «Старшинської Ради», яка була постійною Радою при отамані та іншій старшині. Ця «абшитована» старшина мала назву «отаманія» або — «старики». З бігом часу Старшинська Рада набувала чимраз більшого значення, впливаючи й на діючу старшину та на Військову Раду.

Згідно з традицією та правом у Військовій Раді та у виборах старшини брали участь всі козаки без вийнятку — і заможні, і «сірома». Вибори були прямі; участь брали лише присутні козаки, які криком висловлювали свою волю.

По куренях на сходинах обирали курінну старшину. Курінний отаман мав таку ж силу в курені, як кошовий у війську. Біля курінного отамана стояла теж обрана старшина.

Уся територія Війська була поділена на паланки: в центрі кожної паланки було невелике укріплення. Спочатку було 5 паланок: Кодацька, Бугогардовська, Інгульська, Протовчанська та Самарська. Але згодом, в залежності від збільшення населення, зорганізовано нові паланки: Орельську, Личаківську, Прогноїнську, Барвіностінювську, Макарівську, Калміюську. На чолі паланки стояв паланковий полковник із старшиною. Паланкового полковника призначав кошовий отаман, можливо тому, що годі було переводити вибори в паланках.

Населення паланок у значній мірі складалося з козаків, які мали свої «зимовники»; багато з них вели значне господарство, мали худобу, коней, млини, пасіки тощо. Серед них були одружені, що не дозволялося в Січі. Всі ці козаки, а також ті, що відбували різного роду служби: на кордонах, переправах, митницях тощо — фактично були позбавлені можливости брати участь у виборах, і на практиці демократична засада — право всіх козаків обирати старшину — обмежувалася тими козаками, що перебували в Січі, в куренях.

Кошова старшина розпоряджала військовими фінансами. До скарбу надходили податки від запорозького населення, збори з торгівлі, шинків, крамниць, перевозів, прибутки з військових «зимівників».

Прибутки від митниць розподіляли так: дві третини брала кошова старшина, а одну — паланкова.

У цій «відомості» вражає лев'яча доля грошей, що її брала старшина. Очевидно, платні не вистачало на всіх і тоді позбавляли пайки тих, хто одержував мало. За таким же принципом розподіляли хлібне «жалування», що його давав російський уряд.

Звичайно, також лев'яча доля військової здобичі припадала старшині. Вона одержувала значну частку сконфіскованого за різні злочини майна, наприклад — після повстань тощо.

Але не ці джерела творили головне багатство старшини: дійсним його джерелом у XVIII ст. було власне господарство та участь у торгівлі.

Головною формою землеволодіння на Запоріжжі був «зимівник» — так називали хутори. Зимівник засновували козаки на військовій землі, з дозволу коша, але згодом ця земля ставала власністю тих козаків. Зимівники були різного типу. Первісною формою була маленька хатка — халупа, часто — землянка, в якій .перебував козак узимку. Там була й повітка на худобу. Згодом зимівники розширюїсться: в них плекають великі стада худоби, табуни коней, отари овець. На допомогу власникові хутора з'являються наймити, здебільшого — по одному, але бували хутори з кількома наймитами і «господаремк-управителем. Так було в зимівниках Калнишевського ті інших.

Наприкінці існування Січі зимівників було декілька тисяч. У Самарській паланці було їх, наприклад, 725. На 597 зимівників було 1043 робітники. Звичайно, кожний козак діставав право на заснування лише одного зимівника, але Калнишевський мав 7, Глоба — 3.

Змінювався і вигляд багатого зимівника; в зимівнику Калнишевського стояли будинки на кілька покоїв, з стінами, вкритими шпалерами; в них були гарні меблі, шафи, портрети, килими, дорогий посуд, канделябри тощо. Наймитам призначалось окремі хати. Були стайні, кошари, млини.

Про розмір скотарства свідчать цифри пограбованого татарами майна та деякі факти з продажу худоби, а особливо — реєстри сконфіскованого майна старшин та козаків під час руйнування Січі в 1775 році. Калнишевський мав 15.880 голів худоби і в тому числі 639 коней. Коні Калнишевського славилися своєю породою, і до нього часто зверталися покупці. Року 1769, наприклад, він продав орловським купцям 250 коней. Якщо вони коштували по 15 карбованців, то це становило б суму в 3.750 карбованців, але добрий кінь коштував 25 карбованців і більше. А того ж року татари забрали у нього 600 коней. Року 1775 продав Калнишевський татарам 14.000 штук овець по 2 карбованці за штуку, себто на суму 28.000 карбованців.

Писар Глоба мав 13.774 голови худоби, старшина Гараджа — 2.910 голів, Нагай — 2.551. Величезні скотарські господарства належали й іншій старшині: у полковника Ковпака татари забрали 1.627 коней та різної худоби; у одного козака (ім'я невідоме) забрали 250 коней та 5.000 овець.

Таким чином, великі скотарські господарства мала не тільки старшина, але й рядові козаки. Коні, воли, вівці були предметом експорту на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Шльонську, Данцігу. Пруська кіннота ремонтувалася запорізькими кіньми.

У XVIII ст. в господарстві Запоріжжя помічається нове явище: тоді як у XVII ст. Запоріжжя жило імпортним хлібом — про що завжди казали запорожці — то після повороту в 1734 році починають вони займатися хліборобством. У їхніх господарствах були плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба. Сіяли хліб не тільки для власного вжитку, але й на продаж, головним чином до Криму. У зимівниках Каплуна, Шморгуна, Ковпака, Глоби, Калнишевського збирали 3.000—5.000 пудів хліба.

Велике значення для економіки Запоріжжя мало рибальство. Кіш розподіляв по льосах місця рибної ловлі — на Дніпрі, Возі, Калміюсові, на Озівському морі. Власники рибальського знаряддя мали у своїх ватагах найманих робітників, серед них козаків і сторонніх людей; на кожному промислі було 12-15 наймитів.

Такий же характер мало здобування соли та достава її. При розмірі цієї торгівлі свідчить такий приклад: 1746 року на Лівобережну Україну возили сіль п'ятьма тисячами пароволових возів. Чумацькі валки з Запоріжжя доходили до Росії, Польщі, Молдавії, Криму. Возили вони також збіжжя, сіль, тютюн, рибу. Серед чумаків були хазяїни, що їздили самі одною-двома «мажами» — великими возами, але були й такі, що володіли кількома десятками «маж» та висилали з ними наймитів-молодиків. Наприклад, козак Голуб мав 24 вози, Натикач та Рябий — II, Гаркуша — 44 кінні вози. У самій Січі, на її форштадті, був великий базар з рядами крамниць, які належали Кошеві або куреням. В цих крамницях торгували козаки та чужинці. Січовий базар був осередком транзитної торгівлі. До Підпільної доходили судна, навантажені різноманітним крамом, з Туреччини, Греції — з винами, кавою, оливою, солодощами, тканинами. Були базари і в інших містах.

Ще більше значення мала торгівля продуктами власного господарства: хлібом, шкірою, маслом, салом тощо.

Цілком зрозуміло, що, наслідком участи старшини в торгівлі, в її руках зосереджувались значні грошові суми. Під час конфіскації майна запорізької старшини у Калнишевського знайдено золота та срібла на 42.520 рублів 95 копійок, у писаря Глоби — на 27.648 рублів. Крім того у Калнишевського знайдено обліків на 8.988 рублів. Всі ці гроші були в різних валютах. Глоба мав боргових розписок на 5.618 Рублів. Багато готівки мав дехто з козаків: Потапенко — 4.000 рублів,

Так у Запоріжжі творилася могутня з кожного погляду верхівка старшина, яка зосередила в своїх руках значні матеріяльйі багатства, займала провідні пости і тримала в своїх руках До старшини приєднувалися заможні козаки. Поруч з цією аристократією стояла маса козаків — «сіроми», «голоти», яка не мала нічого, крім сорочки на тілі. Частина «голоти» мешкала в самій Січі, куренях, на утриманні Коша, а більша частина мешкала поза cіччю, працювала як наймити у зимівниках, на промислах, в чумацьких валках. Платню наймити одержували почасти грішми, але головним чином натурою.

Наймити, яких називали «молодиками», в той же час рахувалися в куренях і в разі війни виступали в похід, як козаки.

Війни у XVIII ст. бували рідко і не приносили такого збагачення, як у XVII ст., коли після кожного наскоку козаки «вкривали шляхи оксамитом». Залишалася злиденна допомога Коша (сучасники розповідали, що курінні кухарі варили саму тільки саламаху). Головним Джерелом існування козаків-сіроми була праця. Цілком зрозуміло, що у сіроми заможне життя старшини, «отаманії», та деяких заможних козаків викликало заздрість, яку посилювала свідомість про рівноправність усіх козаків.Не можна нехтувати психологією казаків. Це були люди, що вже раз у житті, а дехто й кілька разів, відякогось пана — лівобережного чи правобережного. Тікали на Запоріжжя, щоб не робити на панів, бо чули, що там, на Запоріжці, життя без панів, що там — «воля». І ось для того, щоб жити «по-людському», треба знову ставати до праці —чи то на військо, чи ва старшину, того ж таки пана, який одягається пишно, має золоту зброю, господарство, табуни коней.

Загрозливим симптомом того, що в соціальному відношенні на поріжжі у 50-их і 60-их роках XVIII ст. не все було гаразд, була відворотня, зустрічна хвиля втікачів, які з Запоріжжя йшли до Новоросійської губернії на новозасновувані «слободи». На це вказує я про заселення», який встановлював запорожцям премію — по 12 рублів. На це вказують офіційні акти про значний відсоток поозаків, що перейшли з Запоріжжя. Багато тікало також на землі донських козаків.

Цих умов недоцінювали старші історики Запоріжжя, як А. Скальковський та Д. Яворницький-Еварницький. Бо ці умовини свідчать, що не могло бути на Запоріжжі ні едности, ні братерства, не могло бути й «монолітности». А якщо цього не було, то не виключені були і всякого роду внутрішні заворушення та боротьба, яка підточувала ввесь організм Нової Січі.

Козаками не обмежувалося населення «вольностей». З давніх часів частина його не була покозачена; це були селяни посполиті, що мешкали в слободах. Деякі слобода були виключно посполиті, а значна частина слобід мала мішане населення: були в них і козаки — переважно родинні, одружені — були й посполиті. Обидві частини мали своє осібне управління, своїх отаманів, які безпосередньо підлягали паланковому начальству. Посполиті виконували різні натуральні повинності, служили наймитами в зимівниках, у війську, косили сіно, давали підводи, платили певні податки. Всі ці обов'язки були менші, ніж в інших частинах України, і до Запоріжжя тікали посполиті з усіх країн. Кіш, за Нової Січі, в своїй новій економічній політиці, прагнучи мати незалежне від Росії становище, сприяв збільшенню слобід. Особливо за останні два десятиліття, коли точилося змагання з російським урядом за землі: обидва сусіди старалися якомога скоріше й рясніше залюднити прикордонні землі.

П. Калнишевський дуже добре розумів вагу заселення Запорозьких «вольностей» та заведення власного хліборобства. Переселенців між Тором та Ізюмом було так багато, що засновано нову, Барвіностінківську паланку. Того ж року Калнишевський наказав заселити землі понад Дніпром біля порогів, бо йшли чутки, що там буде оселений Самарський гусарський полк. 1772 року Калнишевський наказав селити вихідців з Правобережної України слободами біля гирла Вересніговатої, над річкою Інгульцем, «щоб сторонні не мали можливости влазити до тих місць».

Повстання на Запоріжжі

Клясові та соціяльні протиріччя на Запоріжжі, про які була мова, виявлялися в низці повстань нижчих шарів козацтва проти старшини. Не абияку ролю в цих повстаннях, як постійний фермент, відігравали втікачі з Правобережної України. В 1730-их роках закінчувався термін «слобід», якими заохочували польські пани селян з Лівобережжя залюднювати землі Правобережної України, що були вилюднілими після Прутського походу.

Запровадження кріпацтва по закінченні пільгових років викликало ряд т. зв. гайдамацьких повстань. Невдача першого повстання 1734 року спричинила втечу гайдамаків на Лівобережну Україну, переважно на Запоріжжя. З того часу Запоріжжя стало свого роду школою, де нові повстанці проходили військовий вишкіл і знову йшли на Правобережжя. З того часу і до кінця 60-их років на Правобережжі не припинялися гайдамацькі розрухи то набуваючи більшої сили, то завмираючи тимчасово. На Запоріжжі були обопільні впливи: і гайдамаків, що несли запал та революційне піднесення боротьби, і запорожців, що давали нові кадри вишколених борців.

Останнє найбільше повстання, 1768 року — Коліївщина — було тісно зв'язане з Запоріжжям, звідки вийшли головні ватажки повстання: Максим Залізняк, Микита Швачка, Семен Неживий. Російський уряд знав добре про цей зв язок і загострив свою пильність; він надсилав свої залоги для боротьби з гайдамаками і суворо карав запорозьку старшину за недостатню рішучість у переслідуванні гайдамаків. Старшина опинилася поміж двох вогнів: сірома була особливо зв'язана з гайдамаками, а російський уряд натискав на запорозьку старшину, щоб виловлювала гайдамаків. Жорстокі кари на гайдамаків збільшували серед сіроми бажання помсти.

Повстання проти старшини почалося 1749 року: коло 3.000 сіромах зібралися в день виборів на Січі, скинули старшину і обрали свою. Але незабаром воно було приборкане.

Після того на Запоріжжі заколоти не припинялися: року 1754 — повстання в Калміюській паланці, 1758 року — в Самарській, в 1759 — Бугогардській, 1761 році — в Кодацькій паланці, в селі Каменському.

Найбільше щодо сили і кількости учасників вибухло повстання на Різдво 1768 року в Січі, під час перевиборів старшини. Воно було зв'язане з Коліївщиною, участь в якій брало багато запорозької сіроми, тоді як старшина вживала всіх заходів для ліквідації повстання. 1768 року сіромахи примусили новообрану старшину, з Калнишевським на чолі, тікати, і два дні панували в Січі, пограбувавши старшинські будинки і здобувши архів. Але прийшли російські війська з артилерією — і повстанці повтікали. Значну частину їх арештували й судили. На суді виявилося, що повстанці мали певні пляни: захопивши артилерію та гроші Війська, вони хотіли податися до Туреччини.

Повстання 1768 року було пов'язане з рядом інших заворушень, особливо з повстанням пікінерських полків — Дніпровського та Донецького. Маси запорожців підтримали повстанців-пікінерів, і до Запоріжжя тікали пікінери, коли повстання було здушене. Творився тісний зв'язок революційних елементів Запоріжжя та Новоросійської губернії.

Заворушення не припинялися й після поразки 1768 року: вони перенеслися на паланки і вибухали в різних місцях Запоріжжя. Особливо багато заворушень зв'язано з війною з Туреччиною.

На початку грудня 1769 року вибухло повстання в Корсунському курені, яке кошова влада не могла приборкати кілька місяців, головні сили запорожців з Калнишевським були на війні. Заступник кошового, суддя Тимофіїв, скаржився Калнишевському у вересні 1770 року: «такая республіка, що нехай тільки Бог поможе, і тому правління дуже тяжке».

Частина козаків відмовлялася йти на війну, а ті козаки, що були на війні, повставали проти старшини. Року 1771 зчинився заколот проти полковника Порохні. Полковник Ковпак примушений був тікати з-під Кінбурна від своїх козаків. Повставали проти своєї старшини і запорозькі козаки Дунайської фльотилії в 1771-1774 роках. В той же час на Запоріжжі сірома грабувала старшинські зимівники. 1774 року вчинено замах на суддю Тимофієва. Того ж року революційні настрої настільки зміцніли, що боялися повторення повстання 1768 року. Запорозькі повстанці мали стосунки з повстанцями Пугачова, і після поразки пугачовського руху чимало учасників його тікало на Запоріжжя. Найбільші заворушення спалахнули в роках 1774-1775; у Старій Самарі, де були й пугачовські агітатори.

Таким чином у 1770-их роках Запоріжжя являло собою величезне вогнище, де в різних частинах його загорялися вогні, але всі ці повстання не мали спільного проводу і тому терпіли поразки.

Боротьба російського уряду з “вольностями” Запоріжжя

З перших же часів переходу запорожців російський уряд розпочав уперту боротьбу з їх «вольностями», передусім за скасування процедури виборів старшини, щоб обернути її на покірних йому урядовців. 1754 року заборонено давати пашпорти запорожцям за кордон, в 1750, 1755 роках обмежено право суду — спочатку відносно гайдамаків. Року 1756 вдалося російському урядові провести реформу обрання старшини: не Військова Рада мала обирати її, а сходини старшини, Рада ж тільки затверджувала кандидатів. Разом з тим дано право старшині залишатися на уряді без обмеження реченця. Становище Запоріжжя ще більше погіршало, коли року 1764 передано його у відомство Малоросійської Колегії, яка нехтувала вгіми правами запорожців, збільшувала повинності, вимагала видачі втікачів, засновувала нові військові залоги тощо.

1735 року в самому серці Запоріжжя, навпроти Січі збудовано Новосіченський ретраншемент з російською залогою. Начальник цього ретраншементу повинен був стежити за життям Січі і доносити про все Київському генерал-губернаторові. Російські залога та укріплення будували й в інших місцях. Запоріжжя опинилося під контролем російських старшин. Навіть на Великому Лузі засновано російську слободу — Жеребець.

З 1750-их років Запоріжжя було оточене кільцем російських укріплень: з півночі йшли — Нова Сербія, Українська лінія, Слов'яносербія; російські залоги стояли в Усть-Самарському, Новобогородицькому, Микитинському, Биркутському та Сокольському редутах. З 1770 року будується Дніпровська лінія від Дніпра до Озівського моря. Старшини російських залог втручалися в справи Коша під претекстом допомоги в боротьбі з гайдамаками, поводилися брутально, вчиняли здирства. 1757 року вони навіть заарештували ввесь Кіш: отамана, Федорова — суддю, писаря, осаула і цілий рік протримали їх у в'язниці в Глухові.

Звичайно, запорожці розуміли, до чого воно йде: року 1755 писар Романовський писав отаманові: «уже військо до лантуха взято, лише не знайшли засобу, як того лантуха зав'язати». Року 1770 з приводу Дніпровської лінії Пилип Львівський писав Калнишевському: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали».

Будування фортець та редутів було лише складовою частиною тієї пляномірної політики захоплення, освосння російським урядом запорозьких земель. Крок за кроком захоплювали різні поселенці — хто з Гетьманщини, хто з Росії — запорозькі землі. Спочатку, після повороту з-під татарської протекції, Кіш не протестував проти нових поселень Миргородського та Полтавського полків: не земля цікавила його, а правно становище поселенців — чи визнають вони владу Коша? Але нові поселенці приносили з собою владу гетьмана та Росії.

У 1740-их роках було втрачено північні землі, в 1750-их — землі шд Нову Сербію та Слов'яносербію. В 1760-их роках під Новоросійську губернію гзято нову смугу; в 1770-их роках будується Дніпровську лінію укріплень. Таким чином вся історія Нової Січі є історія планомірного захоплення запорозьких земель. Запорозьці боронили свої права, покликаючись на грамоти, противники діяли так, ніби мали перед собою порожні землі; новосербське начальство видавало листи на заселення слобід на Великому Інгулі, на Самоткані, Домоткані — на запорозьких землях.

Кіш спочатку боронив свої права легальне: надсилав прохання про захист; з 1756 року в Петербурзі майже без перерви перебували депутації козаків з цінними подарунками вельможам — бочками вина, риби, чудовими кіньми, навіть верблюдами. Благали, показували копії грамот, але в Петербурзі вимагали від депутацій оригіналів, яких вони не мали. Обіцяли депутатам розшукати оригінали в архівах, а тим часом захоплювали щораз нові землі.

Втративши надію на допомогу, запорожці почали збройнон рукою звільняти землі від чужинців.

Про те, як збільшувалася втеча селян на Запоріжжя, свідчаті такі цифри: за 1767—1774 роки втекло з Новоросійської губернії за офіційними даними, 3.405 душ мужеської статі, за один тількі 1775-ий рік — 5393.

У творах публіцистів відбивалася тривога з приводу цієї втечі Історик Г. Міллер, в записці, написаній на замовлення графа Паніна відзначив, що запорожці засновують великі слободи, а старшина її на тому багатіє. В іншій, анонімній записці висловлюється незадоволення, що запорожці переманюють селян; поселили, мовляв, уже 25.000 дворів і обернули селян на своїх підданих. У «Маніфесті про зруйнування Січі» сказано, що перейшло на Запоріжжя 50.000 селян. В цьому вбачалось загрозу залежности Запоріжжя від Росії і прагнення запорожців створити незалежну область.

Зруйнування Січі

Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республіканським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме — багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила ці обставини.

З самого початку війни запорозьке військо було змобілізоване і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво, що жило по палаяках, козаки, що працювали наймитами — все вирушило на війну. 7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запорозька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзначало вище командування: Калнишевський одержав золоту медалю з діямантами, 1.000 козаків дістали срібні медалі. В своєму рескрипті Катерина 11 обіцяла «усугубить милости».

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало російські війська, що проходили через «вольносгі», давало коней, волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром, були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страшними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, перестало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку 1775 року командувач 1-ої російської армії, яка верталася з турецького фронту, генерал П. Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і виарештувати її старшину, 4-го червня, на Зелені Свята, російські війська оточили Січ. Перевага російських сил була безперечна, і запорожці піддалися без бою. Старшину, — кошового Калнишевського, суддю Головатого та писаря Глобу арештовано і вивезено до Петербургу на суд. Заарештовано ще декого з старшини, які спротивлялись загарбанню запорозьких земель росіянами. Архів, регалії, коштовні ікони та інше церковне майно вивезено. Майно старшини та заможних козаків переписано і сконфісковано.

Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Озівської та Новоросійської губерній. Калнишевського ув'язнено на Соловках, а Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового козацтва — сіроми — одержала від нового начальства перепускні квитки на Тилігул, нібито на рибальство, а насправді це козацтво тікало за Дунай. Інші залишилися на своїх місцях і були записані як «скарбові селяни». Про це буде мова далі.

3-го серпня 1775 року, через два місяці після зруйнування Січі, проголошено маніфест, який мав пояснити «всьому світові» — як любила писати Катерина П — причини цього факту. Цей маніфест надзвичайно цікавий: в ньому не тільки повідомляється про доконаний факт, ліквідацію Запорозької Січі, але й пояснюється його та виправдується. Маніфест вражає своєю нелогічністю та протиріччями. По суті маніфест це публіцистичний твір, який виявляє мотиви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для сучасного і майбутнього. З одного боку в ньому представляється Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували «в созершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном невежестве», не мали власности, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує запорожців у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи «власне господарство», розривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область в надії, що схильність до розпутного життя та грабунків буде, завдяки внутрішньому багатству, «обновлять й умножать их число».

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запоріжжя було гіею силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Західня Україна

На Правобережній Україні розгорталися воєнні події Хмельниччини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі : Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою як там Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися повстання, і вона покладала найбільші надії на звільнення від Польщі. Піднялося селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни, міщани, дрібна не спольщена шляхта масово приєднувалися до козаків, громили й виганяли польську шляхту, встановлювали українське правління.

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою автономію до початків XVIII ст. Видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «з'їздів».

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури, православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд намагався припинити зв'язки православних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Польщі або приїздити до Польщі з-за кордону. Заборонено мати стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німецькими.

Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699 введено унію в Перемиській єпархії, 1700 року — в Львівській. Тоді ж заборонено православним та жидам мешкати у Кам'янці-Подільському, що тоді повернувся з-під турецької влади до Польщі. 1711 року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.

Правобережна Україна за часів Руїни

Цілком інакше склалося життя Наддніпрянського Правобережжя, яке ввесь час після смерти Богдана Хмельницького вело боротьбу за свою незалежність то з Польщею, то з Московісю, Туреччиною та татарами. Квітуча країна поволі оберталася на пустелю.

Доба «Руїни» рясніє страшними фактами масового нищення людности: року 1660, після Чуднівського миру, воєвода, князь Барятинський похвалявся, що винищив в околицях Києва 15.000 мирного населення. Року 1663 польський генерал Чарнецький придушуючи повстання проти поляків, писав королеві, що «вся Україна вирішила вмирати, а не піддаватися полякам». Люди гинули зі своїми хатами від огню, голоду. В Ставищі, на Київщині, Стефан Чарнецький наказав вирізати всіх мешканців, а місто зруйнувати. Він зруйнував Субогів, а кості Богдана Хмельницького викинув з домовини. . . На Правобережжі з'являлися один за одним гетьмани, і неодин із них палив села — і кров лилася рікою. Союзники Петра Дорошенка, татари й турки, плюндрували країну й виводили ясир. Бучацьким миром 1672 року. Польща визнала Україну, як самостійну державу, але ця держава обмежувалася лише обезлюдненими Київщиною та Брацлавщиною. І це визнання стало приводом до нового нищення людности: року 1674 прийшов на Правобережжя гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами жорстоко помстився над тими, хто співчував Самойловичеві: мешканці Умані були вирізані, тисячі людей загинули або були виведені до Криму як ясир. Року 1675 турки остаточно сплюндрували Брацлавщину.

Спроба гетьмана Юрія Хмельницького в 1677 році залюднити Поділля мала добрі наслідки. Чар імени Хмельницького приваблював людей з усіх частин України, але за це на них чекала нова помста: Самойлович наказав зруйнувати міста, де ще залишилося населення — Ржшців, Корсунь, Жаботин, а всіх людей перегнати на Лівобережжя. То був так званий «великий згін», внаслідок якого вся середня та південна Україна обернулася на безлюдну пустелю.

Ось такою є стисла історія Правобережної України часів Руїни. Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали..., що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені . . , непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів. . . Бачив я там . . . багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали» . . .

Врешті сусідні держави санкціонували цю пустелю: за Бахчисарайським миром 1681 року Московщина дістала Київ з околицею, Туреччина — Поділля, а землі між Богом і Дніпром мали залишитися незаселеними. Так, — ті землі, де були найлюдніші козацькі полки, столиця Богдана Хмельницького, де був творчий центр Української Держави, стали пустелею.

Турки перші порушили цю обурливу, абсурдну ухвалу: після страти Юрія Хмельницького вони віддали Правобережну Україну в управління Молдавському господареві Іванові Дуці, а той призначив «наказного гетьмана» Яна Драгинича. Драгинич став закликати населення повертатися, спокушаючи його різними пільгами. Люди, дійсно, стали повертатися. Ще ліпше пішло заселення, коли Ян Собєський призначив на гетьмана українського шляхтича Степана Куницького, що відновив Богуслав, Мошни, Корсунь. Але він не користався довір'ям козаків і був забитий ними 1683 року. Козаки обрали на гетьмана Андрія Могилу. Під час походу Яна Собєського на Відень в 1683 році Могила йшов на чолі п'ятитисячного козацького відділу, а в 1684 році він мав уже коло 10.000 козаків.

Одначе Могила не мав пошани в народі. Його козаки робили проти нього повстання, з людністю поводилися як вороги. Тримався він не козацтвом, а поляками. Все це перешкоджало заселенню.

Козацтво на Правобережній Україні

Року 1685 сенат ухвалив поновити на території колишніх українських полків козацтво з усіма його правами. Так відродилися — Богуславський полк з полковником Самійлом Самусем на чолі; Корсунський — з полковником Захаром Іскрою; Брацлавський — з полковником Алдрієм Абазином та Білоцерківський — з полковником Семеном Палієм. Почалося нечувано швидке, навіть для України, залюднювання території полків. Почувши про поновлення козацтва, люди йшли на ті терени з усієї України. Край відновлювався, будувалися села, поновлювалося життя.

Серед полковників Правобережної України перше місце належало Білоцерківському — Семенові Палієві. Оселився він на Хвастівщині, і завдяки його широкій популярності, цілком спустошена Хвастівщина, почала з неймовірною швидкістю залюднюватися. Люди сходилися з Правобережної та Лівобережної України, з Запоріжжя, зокрема з Дону, де перебувало багато українців.

Але, крім широкої популярности, треба було мати великий адміністративний хист, щоб порядкувати тим величезним краєм, населення якого зібралося з усієї України. Хвастівщина вже в 1688 році могла похвалитися наслідками колонізації. Палій став фактичним господарем території, яка охоплювала колишні полки Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Чигиринський та Уманський. На цій території Палій мав необмежену владу, і вона йменувалася «Лаліївщіша». Влада його була настільки сильна, що він не виконував навіть королівських наказів.

У протилежність Андрієві Могилі, який спирався тільки на польську владу, Палій мав віддане йому населення. Селянам він забезпечував спокійне життя, бо ного військова слава охороняла селян від татарських нападів, а козакам виплачував належну їм платню. Крім того селян звільнялося від повинностей панам, і вони — за невеликими вийнятками, — мусіли їх виконувати лише супроти старшини га манастирів. Палій допомагав селянству в боротьбі проти панів, виганяв шляхту з маєтків і звільняв людей від кріпацтва.

Водночас із зростом популярности Палія зростала ненависть до нього польської шляхти. Не зважаючи на заборону козакам захоплювати землі дідичів, фактично на Паліївщині незабаром не стало панських володінь, панщина була скасована і Палій сам побирав усі прибутки з землі. Козаки Палія та Іскри, наприклад, у 1683 році захопили маєток пана Немирича і тримали його в своїх руках 16 років.

Так на місце польського на Правобережній Україні прийшло коіацьке панування. Шляхта скаржилася коронному гетьманові Станіславові Яблоновському, але він був безсилий: навіть у його власних маєтках господарювали Палієві козаки. Не знаходячи підтримки у представників влади, польські пани самі робили наїзди на Паліївщину, грабували та вбивали селян і козаків. Між Палієм і польською шляхтою точилася безупинна війна.

Сучасники добре розуміли значення Палія: київська шляхта висловлювала побоювання, що іскра, яку кинув Палій, розпалить велику пожежу. В особі Палія шляхта бачила другого Хмельницького.

Природно, що особа Палія викликала ненависть польської шляхти, була небезпечним ворогом для Польщі, і польський уряд шукав можливости захопити його. Року 1689 Палій напав на Немирів, резиденцію гетьмана Гришка. що заступив Андрія Могилу, забитого в 1689 році козаками. Взяти Немирів не вдалося, і Палія забрав у полон немирівський польський комендант. Палія відвезено до Підкаменя, де пробув він до 1690 року, коли йому вдалося звільнитися —чи то з наказу короля, чи з допомогою козаків.

Ще від 1688 року Палій розпочав був заходи для об'єднання Правобічної та Лівобічної України. Він вважав, що тільки силами всієї України можна було б зліквідувати постійну небезпеку збоку Туреччини та Криму. Тому Палій почав звертатися в цій справі до московського воєводи в Києві, князя М. Ромодановського, та до Мазепи. Але Москва, зв'язана умовами «вічного миру» з Польщею та війною з Туреччиною і Кримом, відмовилася вести переговори. Палій пропонував з усією людністю оселитися в районі Трипілля, Василькова або Умані, але московський уряд не дав на це згоди.

Палій і Мазепа

Взаємовідносини двох видатних діячів України — Мазепи і Палія були складні. Правобережець Мазепа був оточений старшинами також правобережного походження, і всі вони, залишивши там свої ґрунти, мріяли про повернення їх.

Втративши надію на допомогу Москви та Мазепи, Палій підготував по всій Правобережній Україні повстання проти Польщі. У повстанні брали участь міщани, духовенство, православна шляхта. Палій мав зв'язки з деякими польськими та литовськими магнатами. як князі Любомирські, Сапіги, Завіша.

Карловецький мир Польщі з Туреччиною року 1699 змінив всю ситуацію. Туреччина відмовилася на користь Польщі від Поділля. Козаки перестали бути потрібними для Польщі. Навпаки, вони перешкоджали шляхті просуватися на Брацлавщину та Київщину. Того ж року сойм ухвалив зліквідувати козацтво, а козаків повернути панам. Козаків оголошено поза законом. Козаки відмовилися виконати цей наказ. Коли польський гетьман Станіслав Яблоновський вислав був посла до Палія з наказом розпустити полки, Палій відповів, що він оселився у вільній Україні, і тільки він, «як справжній козак і вождь козацького народу», має право тут порядкувати. 1700 року польське військо було відбите від Хвастова.

Почалося повстання, яке охопило все Правобережжя. Селяни масами пристававши до козаків. Приєднувалися сили з Запоріжжя, Лівобережжя, Розмах повстання нагадував Хмельниччину. Польська шляхта тікала. Польський уряд пробував був домовитися з Самусем, але той відповів, що припинить боротьбу аж тоді, коли «на всій Україні від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде лядської ноги». Це були слова, які сказав свого часу Богдан Хмельницький. Самусь з Палієм здобули твердиню польського панування на Правобережжі, Білу Церкву, а за нею другу твердиню — Немирів. Повстання перекинулося на Лівобережжя — в П .реяславський полк, на Запоріжжя.

Палій знову звернувся до Мазепи з проханням об'єднати Україну, але час був несприятливий: Петро 1 потребував допомоги короля Авґуста П, і заборонив Мазепі допомагати повстанцям, а від Палія зажадав припинити повстання і покоритися Польщі. Колосальний народний рух не знайшов підтримки, і з великим трудом польський уряд приборкав його. Польний гетьман Синявський зайняв Немирів, у якому оборонявся Самусь, та Лодижін, де командував полковник Абазин. Після героїчної оборони в Лодижині винищено всіх оборонців і понад 10.000 населення. Абазина вбито на палю. Почалися страшні репресії, катування повстанців. Тримався тільки Палій.

У таких обставинах 1704 року Петро 1 дав наказ Мазепі окупувати Київщину та Волинь і йти на допомогу королеві АвГустові. В цьому була страшна трагедія України: гетьман прийшов не як союзник українського народу в його віковічній боротьбі за звільнення від польського панування, а як союзник Польщі, щоб придушити повстання. В універсалі, виданому 12 липня 1704 року, Мазепа заспокоював шляхту, що він йде на допомогу Польщі проти шведів, обіцяв забезпечити спокій. Від повстанців він вимагав, щоб виконували свої обов'язки супроти державців. А царя повідомляв, шо «бунти коло Богу й Дністра усмирилися». Але він помилявся: ще протягом трьох років не вщухали повстання проти шляхти на Поділлі. Повстанці — «левенці», «опришки», з допомогою козаків Самуся та Іскри, виганяли шляхту з маєтків; те саме було в деяких місцях Київщини, Брацлавщини, де селяни не допускали шляхту до маєтків.

Так від 1704 року на Правобережній Україні боролися три сили: Польща, що жорстокими репресіями намагалася придушити повстання; повстанці, що їх очолював Самусь, а фактично за ними стояв справжній господар Правобережної України — Палій, та гетьман Мазепа з лівобережними козаками, за яким стояв Петро. Надзвичайно тяжке становище ускладнювала шведська орієнтація Палія, пов'язаного зі шведськофільськими колами Польщі, що вели боротьбу з королем Августом, якого підтримував Петро. На Правобережжі витворився вузол політичних обставин, якого годі було розв'язати.

Правобережна Україна та Пилип Орлик

Полтавська катастрофа не закінчила війни. Понад рік підготовлялась коаліція Швеції, Польщі — Станіслава Лещинського, Туреччини, Криму, Гетьманщини — Пилипа Орлика — та Запоріжжя до походу на Правобережну Україну, щоб звільнити її від московської окупації. В лютому 1711 року війська запорожців під проводом Пилипа Орлика, поляків — під проводом Потоцького та БуджацькоБілгородська орда вирушили з Яс на Правобережну Україну. Під Лисянкою Орлик розбив військо гетьмана Скоропадського. Майже всі полки, крім Білоцерківського, приєдналися до Орлика. Союзники дійшли до Звенигородки, але здобути Білої Церкви не змогли через брак гармат. Сталася звичайна річ: татари кинулися брати ясир, грабувати села та церкви, і союзники покинули Україну.

Петро 1 пішов в контрнаступ і загнався аж до Прута, де його армію оточили турки. Ставши перед загрозою капітуляції, він підкупив турецького головнокомандувача, і той випустив його з військом.

За мировим, так званим Прутським договором, з 5 березня 1712 року Правобережна Україна і Запоріжжя переходили під владу гетьмана Орлика. Лівобережна Україна залишалася Москві. Але Петро, виводячи війська з Правобережної України, зганяв населення на Лівобережжя, а міста руйнував. Одночасно розпочав він переслідувати родичів українських емігрантів.

Зруйнована, обезлюднена Правобережна Україна, за новим договором Туреччини і Польщі з 22 квітня 1714 року, залишилася знову за Польщею. Протягом 1714 року відбувалися тяжкі бої. В листопаді 1714 року Туреччина наказала Кримському ханові, щоб він змусив запорожців, які перебували під його протекцією, припинити боротьбу з поляками за Правобережну Україну.

Правобережна Україна під владою Польщі

Року 1714 Правобережна Україна — південна Київщина та частина Брацлавщини — опинилася знову під владою Польщі. Але ці квітучі колись землі обернулися на пустелі: були зруйновані воєнними подіями і обезлюднили внаслідок примусового виводу населення на Лівобережну Україну. На ці землі посунули нащадки тих панів, дідичів, що 60 років перед тим покинули свої маєтки, тікаючи від Хмельниччини. Але нащадки вже не могли знайти тих мастків, ні навіть меж їх серед пустель та згарищ. Вони розшукували в архівах старі документи, вказівки на місця володінь їхніх батьків чи дідів, але вже не залишилося тих великих дерев, млинів чи струмків, що позначали межі. А головне — не залишилось людей, які пам'ятали їх. Легше було встановити межі величезних лятифундій, ніж дрібних маєтків.

За цей час вигасли роди магнатів Вишневецьких, Конєцпольських, Собеських, і права на їх лятифундії перейшли до споріднених з ними фамілій. У XVIII ст. найбільшими землевласниками Правобережної України стали Любомирські, Потоцькі, Яблоновські, Чарторийські, Санґушки, Тишкевичі, Браницькі, які своїми багатствами та владою нагадували «корелят» часів з-перед Хмельниччини. Правління трьох останніх польських королів (Авґустів — П та III—і Станіслава Понятовського) були періодом боротьби за владу цих магнатів. Користаючись з послаблення королівської влади, магнати захоплювали «королівщини» — українські староства — і обертали їх на свої дідичні володіння: Потоцькі захопили Канівське староство, Яблоновські — Чигиринське та Корсунське, Сангушки — Черкаське тощо. Шляхта, якій тяжче було поновити свої маєтки, здебільшого задовольнялася тим, що діставала землі від магнатів і ставала залежною від них — у формі васальної залежности або оренди. Багато шляхтичів стали різного роду службовцями великих панів: управителями, економами, офіціялістами тощо.

Мало було закріпити за собою права на володіння землею — треба було цю землю заселити. Тож шляхта зверталася до «осаднників» або «осадчих», які закликали селян на панські землі, обіцяючи «слободи» від усяких повинностей. Залежно від договору, «слободи» тривали 15-30 років.

На «слободи» кинулися селяни з Галичини, Волині, Полісся, де вже встановлено було кріпацтво. Також з Лівобережної України верталися селяни на свої старі місця. Виростали нові села та міста, переважно на старих місцях. Перші роки життя в слободах було спокійне. Пани охоче приймали селян, не питаючи про їх минуле та про те, звідки вони прийшли. Дійсно, Україна залюднювалася дуже скоро. Але поруч з селами зростали володіння дрібної шляхти, фільварки, будувалися пишні палаци магнатів, замки, католицькі манастирі-кляштори.

Хутко минали пільгові роки, і перед селянством вставало питання: що робити, бо землевласники, особливо дрібна шляхта, вимагала і панщини, і виконування натуральних повинностей. Однак, нові селяни не були подібні до старих: вони або вже втекли від кріпацтва, або зовсім не знали його — і тому ще тяжчими були для них вимоги панів.

До причин економічного та соціяльного характеру треба додати ще національно-релігійні. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панівполякій, як до «бидла», до «хлопів», а крім того почалося навернення православних на унію, або римо-католицтво. Позбавлене прав православне духовенство не відрізняли від кріпаків, і воно також мусіло відбувати панщину.

По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з нових осель — на Лівобережжя, на Гетьманщину, Південну Україну, Запоріжжя, навіть на Дін; або — організувати повстання.

Гайдамаччина

Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під ім'ям гайдамаків почали нападати ка' панські маєтки, грабувати й палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг, навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.

Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато повстанців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх опришками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенцями, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром, у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше пов'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти. Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович. Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх у себе.

Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка: з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого — армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні загони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очолювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5 тисяч міліції.

Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прийшла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був начальником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допомогу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки, заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких загонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.

Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою. Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати кріпацький тягар.

Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року, коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків, Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гайдамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни повернулися до мирного життя.

Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. Причини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засобами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян, щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів.

Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що перебували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинського манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Яворського, який мав завідувати також православними єпархіями Київщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський, Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали твердинями православ'я.

Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало уніятам постягати православних на унію, але православні не приймали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу, після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запротестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В таких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Коліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі вирішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заворушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.

Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запорожець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми. Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здобув ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські маєтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого служили у польської шляхти. Великим успіхом повстанців було приєднання до них Івана Гонги, сотника двірської міліції Потоцьких, який здав їм Умань, де зібралася околична шляхта, покладаючи надії на міцні укріплення та надвірну міліцію. Там вчинили гайдамаки страшний погром, описаний Шевченком, вирізали шляхту (біля 18.000), уніятських ченців, учнів василіянської школи. М. Грушевський вважав, що картина нищення поляків в Умані була перебільшена. Навпаки, Гонта намагався рятувати життя кому тільки це було можливе.

В Умані скликано раду, яка обрала Максима Залізняка гетьманом, а Гонту — Уманським полковником. Уманщину поділено на сотні, як було колись. Уніятам запропоновано покинути Україну або прийняти православ'я.

З Умані загони повстанців вирушили на Поділля, Черкащину, Київщину, околиці Радомисля тощо. Таким чином, значна частина Київщини була охоплена повстанням.

І. Франко вважав, що в Коліївщині виявилася традиційна пошана українського народу до королівської влади, як це було на початку Хмельниччини; повстанці йшли на захист авторитету короля проти сваволі панів, ішли не проти короля, а проти панів. У Коліївщині грали ролю чутки про підтримку російською царицею польського короля. Цю думку пізніше підтримав дослідник Коліївщини О. Гормайзе.

Дійсність спростувала ці легенди. Правда, в перші часи російська влада ставилася до повстанців поблажливо. Російський посол у Варшаві, Рєпнін, навіть радив комадувачеві російських військ у Польщі, генералові Кречетнікову, не стосувати проти повстанців сили. Варську конфедерацію приборкано в червні 1768 року, і поляки просили російський уряд допомогти їм придушити повстання. З другого боку, один із гайдамацьких загонів, переслідуючи поляків, загнався аж до Балти і спалив її. Турки заявили протест і загрозили Росії війною. Цариця Катерина наказала Кречетнікову негайно вжити пепресій проти гайдамаків. Ґонту і Залізняка, а з ними й біля тисячі гайдамаків підступно заарештовано. 846 гайдамаків, польських підданих, з Гонтою передано полякам для суду і кари, а 250 російських підданих перевезено на суд до Києва.

Польський суд відбувся в селі Кодні, біля Житомира, Всіх гайдамаків, після страшних тортур, покарано смертю. В Росії присуди були трохи м'якші. Всіх учасників повстання, після тяжких катувань, заслано на Сибір.

Коліївщина мала величезний вплив на Запоріжжя та на Південну Україну. Вище була вже мова про повстання пікінерів та сіроми 1768 року, на яких позначився вплив Коліївщини. Незабаром, у 1775 році, скасовано Запорізьку Січ, і селяни, позбавлені підтримки запорожців, залишилися напризволяще. Єдиною формою протесту селян проти гноблення шляхтою залишалися втечі, і тоді з неймовірною швидкістю залюднювалися запорозькі степи, головний командир яких, після скасування Сіні, добре засвоїв її принцип; «втікачів не повертати»... Про це буде мова пізніше. Але зараз треба додати, що втікачі з Правобережної України йшли на Південну Україну. Слобожанщину, далі — до Війська Донського і на Кавказі.