ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ З ТАТАРАМИ

Слабість, нездатність литовсько-руського та польського урядів забезпечити спокій державі найбільш яскраво виявилися в литовсько-татарських відносинах.

З XIV ст. Золота Орда хилилася до занепаду; серед її начальників-беків почалася боротьба, які прагнуть незалежности. Такими «майордомами», — як називав їх М. Грушевський, — які діяли за спинами слабих ханів, були в XIV ст. Нагай та Мамай забитий у 1380 році.

В середині XV ст. остаточно відірвав Кримське ханство від Золотої Орди Хаджі-Ґірей, який хотів був спертися на Литовське князівство, але воно, захоплене внутрішніми справами, не скористало з цієї можливості. Син Хаджі-Ґірея, Менґлі-Ґїрей, не розриваючи союзу з Литвою, піддався під зверхність турецького султана і вступив у союз з Москвою. Тим часом Казімір тримався дружньо з Ахметом, ханом Золотої Орди, ворогом Менґлі-Ґірея. Але коли Ахнет, покладаючись на допомогу Казіміра, рушив у 1480 р. на Москву, Казімір не підтримав його, Ахмет, простоявши над р. Угрою без бою, відійшов. Цей момент сучасники й історики Росії трактують, як «повалення татарського іга Іваном ІІІ. Відходячи з Угри, Ахмет по дорозі пограбував литовські землі.

Менглі-Ґірей, одержуючи коштовні дарунки від Івана Ш, виконував його директиви і нападав на Литовське князівство. Лише українські князі та пани намагалися боротися з татарами, але не мали допомоги від Великого князя, а власних сил було замало

Року 1482, за намовою Москви, Менглі-Ґірей зруйнував Київ: замок спалив, масу народу забрав у полон, церкви пограбував. Золоті дискос і потір із св. Софії надіслав у дарунок Іванові ІІІ. Але Казімір не хотів пезтаати відносин з Менглі-Преем і написав ханові, шр розгром Києва — «кара за гріхи». Однаково, мовляв, люди загинули б, «коли на них Божий гнів прийшов, а з Божої ласки у нас есть городов і волостей і людей досить». Менґлі-Ґіреєві дякував за київський погром також Іван Ш і радив іти на Поділля.

Так два християнські монархи реагували на руйнацію колиски християнства Східньої Європи

Роки 1492-1497 були дуже тяжкі для України: Менґлі-Ґірей замирився з ханом Золотої Орди, і вони спільно плюндрували Київщину, Поділля, Волинь, заходили навіть на Чернігівщину. Біля Мозиря замордували вони митрополита Макарія. Лише в 1497 році розбив татар князь Костянтин Острозький. З 1498 року, крім татар, стали випадати на Україну турки.

Другої поразки завдав татарам, як згадано вище, князь М. Глинський і 1505 році, під Клецьком, але вони приходили з новими силами і руйнували Київщину, Волинь, Поділля, Галичину, Білорусь, південну Чернігівщину. Гинули міста, гинули дорогоцінні пам'ятки культури, гинули люди. Ні печенізький погром, ні половецька гроза XI ст., ані походи Бату не охоплювали такої величезної території і не дорівнювали тим нападам своєю інтенсивністю, в значній мірі викликаною бездарністю та безпорадністю політики Казіміра і Олександра. Увесь час грали вони між ворогами: Золотою та Кримською Ордами, але не стали твердо на бік жадної з них. Ці королі не були спроможні навіть на таку боротьбу, яку вели князі ХІ-ХІІ ст.—Казімір та Олександер, вони самі пропонували Менґлі-Ґірееві платити данину з кожної душі.

Взаємини татар та Казіміра були такі, що після руйнації Києва в 1492 році Менґлі-Ґірей просив у Казіміра 133 тисячі грошей на будову замку проти литовців, але той нічого не дав. Ці гроші дав Іван III, і за них збудовано твердиню Очаків, що її року 1493 зруйнували козаки. Олександер пропонував дати гроші на відбудову Очакова і наказав відшукати серед людей пограбовані з тієї твердині речі.

Не можна уявити собі, що Польща, ні Литва не робили ніяких спроб боротьби з татарами та турками.

Король Владислав зорганізував у 1444 році похід проти турків, скориставши з тієї нагоди, що Мурат П пішов війною на Малу Азію. Він вирушив уздовж Дунаю, але Мурат II повернувся і розбив угорське військо під Варною; загинув там і король.

Братанич Владислава Варненчука, Ян Ольбрахт, король Польський, хотів був створити окрему сюзеренну державу із земель між Карпатами та Дністром і поставити там королем брата Сігізмунда. Так постав би охоронний вал проти турків та татар. Однак, Ольбрахтове військо в 1497 р. було розбите в буковинських лісах. Турки з Молдавським господарем вдерлися 1498 року в Галичину, дійшли до її західніх кордонів, сплюндрували все й вивели великий «ясир». Мир з Молдавією в 1949 р. унезалежнив її від Польщі, а Молдавія стала васалем Туреччини. Року 1502 Стефан рушив походом на Покуття й анектував його аж до Галича.

Все це докраю виснажувало Україну. Сотні тисяч людей гинули в боротьбі і в полоні. Татари забирали молодих, сильних чоловіків, жінок. У Козлові (Евпаторія), в Каафі (Теодосія) були спеціяльні ринки, де продавали невільників туркам, арабам, персам. Особливо тяжко було тим, що потрапляли на «каторги» — як веслярі на турецькі судна. Прикуті ланцюгами, мусіли вони веслувати, поки не гинули від перевтоми.

Це татарське лихоліття тривало кілька століть і залишило глибоке враження в свідомості народу. Він бачив, що влада безсила йому допомогти, що треба рятувати себе власною силою. Такою силою стало козацтво.

Сігізмунд 1-ий Старий (1506—1548)

Року 1506 Олександер помер. Литовські пани знову поспішно обрали Великим князем його молодшого брата, Сігізмунда, хоч було цілком ясно, що він же буде обраний на короля Польщі. Це поспішне обрання мало заманіфестувати незалежність Великого Князівства Литовського, але знову не зроблено нічого реального.

Сіґізмунд протягом 42 років об'єднував владу короля польського та Великого князя литовського. Це була доба, яка залишила глибокий слід в обох державах і підготовила грунт для їх унії.

Початок XVI ст. характеризується для Великого Литовсько-руського Князівства повним розходженням прагнень різних груп людности. Польські магнати змагали-до повного об'єднання Польщі та Литви в одну державу, на підставі Кревської унії, а литовські магнати прагнули унії з Польщею, але із збереженням політичної самостійности обох держав. Білоруські та українські магнати боялися зближення з Польщею і деякі тягнули до православного Московського князівства. Маси білоруського та українського народу голосу не мали, та вони й не орієнтувалися в складній ситуації. Вони не розбиралися в тому, що литовських магнатів манило привільйоване становище під польським королем, але литовський патріотизм стримував їх від повної інкорпорації, бо в такому разі вони були б утратили в користь поляків становище фактичних правителів, свій монополь на високі уряди, маєтності. Знов же польська шляхта хотіла повної інкорпорації Литви, щоб діставати в Великому Литовському Князівстві уряди й маєтності.

У XVI ст. приходить до голосу новий чинник—шляхта. Спочатку вона здобула право постійної участи в соймах, і поволі звільнилася з-під впливу Ради-Панів. Інтересам цієї численної групи населення відповідала інкорпорація, бо вона позбавляла впливу магнатів і розширяла права шляхетства поза обсяг Польщі на литовські уряди і маетности.

Сіґізмунд ставився до інкорпорації негативно. З одного боку на нього впливала жінка, Бона, з роду італійських Сфорців, яка мала в Литві великі маєтності й боялася, що після інкорпорації доведеться платити з них податки; з другого — він хотів зостатися дідизним монархом Великого князівства, і вважав, що польські пани дожди оберуть королем Великого князя Литовського. Тому Сіґізмунд не раз давав обіцянки польським панам прискорити інкорпорацію, але фактично не робив у тій справі нічого.

Року 1522, всупереч традиціям, на Віленському соймі прелати, князі і дідичі, на прохання Сігізмунда І, заприсяглися, що, на випадок його смерти, визнають Великим князем його єдиного сина, Сігізмунда-Авґуста, якому було тоді лише два роки. В 1529 році Сіґізмунда-Авґуста проголошено Великим князем, після того — польським королем, а в 1530 році — короновано. Року 1544 Сіґізмунд передав синові Велике Князівство.

Сігізмунд-Август (1544—1572)

Таким чином за Сігізмунда Старого, в 1544 році, Литовське князівство офіційно відокремилося від Польщі і знову мало окремого князя. Це був останній тріюмф литовських автономістів." Але такий стан тривав лише чотири роки — до смерти Сігізмунда в 1548 році. Зв'язок Сіґізмунда-Августа з литовськими магнатами зміцнював його шлюб з княжною Варварою Радзівілл, проти якого протестували польські пани. На соймі в 1551 році не лише магнати, а навіть і шляхта рішуче висловилася проти інкорпорації, навіть проти спільних соймів.

Наступні роки минули в гострій боротьбі польських панів-уністів проти Великого Князівства. Протягом 165 років змагань за унію польські посли до Соймів призабули правдиві факти і заявляли, що унія існувала фактично з 1385 року і що лише Сіґізмунд її послабив. Перераховувалося «польські» землі, які нібито захопила Литва, і серед них — Луцьк.

Року 1558 ливонські лицарі, що вели боротьбу з Москвою, звернулися по допомогу до Сіґізмунда-Августа. Війна була тяжка, бо, крім Москви, довелося боротися із Швецією та Данією. В 1563 році московське військо захопило Полоцьк, старовинну провінцію литовської держави, що було тяжчою втратою, ніж утрата в 1613 році Смоленська.

Знесилена війною, литовська шляхта, проти волі магнатів, вислала Сігізмундові-Авґустові, з табору під Вітебськом, петицію, Щоб перевів унію з Польщею. Сіґізмунд-Авґуст, одержавши цю петицію, спочатку не дав їй ваги. Литовські пани погодилися вислати на коронний сойм до Варшави року 1563 відпоручників. Фактично репрезентантом. їх був Микола Радзівілл, а решта виявили подивугідну солідарність. Він, вирікаючись права обирати Великого князя, твердо стояв на тому, що Велике Князівство має залишитися окремим тілом, зберегти свій сойм, ради, права.

Справа з унією протяглася ще два роки. Тим часом до короля надійшли петиції з Волині та Підляшшя. Автори тих петицій просили прискорити справу унії, заявляючи, що за кілька років їхні землі обернуться на пустку, що ніхто не боронить їх від татар.

Становище Волині та Підляшшя було особливе: вони найбільше терпіли від татарських нападів. З другого боку —боротьба з Москвою, яка була головною справою для Великого Князівства, мало захоплювала їх, але вимагала коштів та людей. З приєднанням до Польщі вони сподівалися мати захист. Було, звичайно, чимало й інших причин: пограничні суперечки, наїзди сусідів тощо.

У січні 1569 року в Люблині скликано польсько-литовський спільний сойм, якого завданням було розв'язати справу унії Литви з Польщею. Спочатку провідники литовського автономізму, на чолі яких стояли Микола Радзівілл, племінник того, що був лідером на соймі 1563 року, та староста Жмудський, Ян Ходкевич, поставились рішуче проти унії, а польські пани намагалися довести, що унія реально існувала від часів Ягайла. Тоді литовські пани подали такий проект унії: 1) спільні вибори Великого князя, але з обов'язковим затвердженням його у Вільні; 2) спільні сойми тільки в справах зовнішньої політики та оборони; 3) кожна держава має свої власні сойми; 4) уряди дістають тільки «прирожденні обивателі»; 5) монета має бути осібна в кожній державі; 6) справи кордонів нормують особливі суди.

Цей проект поляки не підтримували, і литовські посли, довідавшись, що король рішуче став на їх бік, потайки виїхали, сподіваючись в такий спосіб зірвати сойм. Тоді поляки вирішили прийняти позаочну ухвалу; скасувати всі противні унії привілеї, приєднати Волинь та Підляшшя і готуватися до війни з Литвою, закликавши і допомогу татар.

Звичайно, непарляментарний учинок литовських панів, — а вони пізніше повернулися, — нічого не приніс, крім шкоди. Після того Волинь та Підляшшя без протестів приєдналися до Польщі. За ними прилучилася Київщина й Брацлавщина. Тут, можливо, діяло бажання не розділятися з іншими українськими землями державними кордонами. Всі ці землі прилучено нібито на історичних підставах, хоч насправді жадна з них не належала до Польщі. Зразком цих «історичних» підстав може бути такий: Київ належав до Польщі тому, що польські королі двічі брали й грабували його (Болеслав Хоробрий — за Святополка та Болеслав Сміливий — за Ізяслава). У мотивах про прилучення цинічно вказувалося лише на те, яку користь з того матиме Польща, але зовсім не згадувалося інтересів людности тих земель.

1-го липня 1569 року було укладено акт унії, згідно з яким Корона й Велике Князівство Литовське творили одну Річ Посполиту. Вони обирали спільно короля, якого проголошували Великим князем. Сойми мали бути тільки спільні Осібні уряди у Великому Князівстві задержувалось. Монета була спільна. Польська та литовська шляхта мали право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишалися: печатка, герб, фінанси, адміністрація та військо. У Великому Князівстві Литовському залишалися руська мова, як урядова, та Литовський Статут, як діюче право.