УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ РОСІЇ В XVIII СТОЛІТТІ

Захоплення Росією українських земель

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутности Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престіл: Станіслав Лещинський та Август Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Августа III Саксонського, Його правління фактично було правлінням магнатів, «королят», які вели боротьбу між собою. Засідання парляменту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голосом накласти «вето» на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завжди хтось накладав «вето».

Велика, багата Польща не мала можливости налагодити свої фінанси, ввести нові податки, створити міцне військо. До того «Вічний мир» із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смертп Августа III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престіл польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке отановище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхности над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент пруський король Фрідріх запропонував перший розбір Польщі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помор'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і польський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без спротиву, союзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину: Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — переважно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспективи. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди та Міюса й Дону та Еї—на сході — давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову фльоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежности Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які поверталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вольностей. Запорізька Січ піддалася без спротиву. Величезна територія Запорізьких вольностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз палювати незадоволення його людности. Під претекстом переслідування християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріюпіль в гарні ріки Калміюса, а для вірменів — місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика — на сході і до Дністра — на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, пляни ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втручання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: касувалося право «вето»; всі справи в парляменті мали вирішуватися більшістю голосів; королівська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядковувалися фінанси, освіта. Але партія магнатів та великих панів проголосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Петербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська залишили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля відступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волиш й Білорусії Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данціг; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.

Року 1794 вибухло повстання польських патріотів, на чолі якого став генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєдналася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Командувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році скапітулювала. Переведено третій, остаточний розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія — Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.

Адміністраційний розподіл українських земель змінено. Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири частини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Малоросійської Колегії та її голови «в характері генерал-губернатора». Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайський. Друга частина — територія слобідських полків, після ліквідації полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територію Південної України — поділено на дві окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорозькі Вольності — на півдні. Року 1775 Запоріжжя було ска • соване і вся територія Вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською — на правому березі Дніпра, та Озівською •— на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії приєднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебрали під владою Г. По-ьомкіна. Року 1781 переведено реформу — засновано намісництва. Колишню Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року — Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено повіти — Полтавський, Кременчуцький, Олексоігільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерти Потьомкіна, створено Вознесенське намісництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло 1 зліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинська, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Катеринославського намісництва (частини Олексоігільського, Слов'ян

ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоросійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську, Після окупації Басарабії в 1812 році виникло НоворосійськоБасарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Внутрішній лад

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Полкові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду — палати кримінальні та «гражданські»; в кожній губернії — замість судів Гродських те земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військовий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до військової реформи. Павло 1 поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди. Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політйчноадміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і частин Ніженського та Чернігівського). На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком України: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхеюські організації, засновано тут катедру нової епархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіюмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — «Малоросійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і карабінерні полки зберегли рештки територіяльної організації, а головне—в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня полкова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник ї. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця.

Сама реформа — перетворення козацьких полків на реґулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового козацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як «важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легкокінними»

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками козацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капігіст подав Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козацьке військо з добровільців з командою, що складалася б із старшинукраїнців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тількищо почалася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько, переконаний противник гетьманату, висловився з цього приводу негатиано: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небезпечні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вважав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське військо. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, сподіваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація пляну була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Великим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці.

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціяльних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранґи на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра 1. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьому велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного генерального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Катерини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра 1 до доби Миколи П включно». Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секретарем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні—в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — правителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дійшов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя 1. Журман; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Колегії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародубський, Я. Завадовський.^

Губерніяльними маршалами були: Катеринославським — М. Капніст (1795); Київським — В. Капніст (1785). Новгородсізерським маршалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках.

Суспільний лад України за російської окупації

1. Шляхетство

Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан — на «шляхетне російське дворянство». У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна мала зверхній стан суспільства».

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність, або виставити 12 свідків «благородного образу жизни». В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від «шляхетних» предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів здобули право дворянства персональною службою,

все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли «різночинці» — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва.

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський — «от безпристрастного к отечеству поревнованияі». Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не заінтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации».

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували докази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів.

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були майже виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

2. Селянство

Різко змінилося становище селян. Уже зверталося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35 %. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому наказі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі степи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катеринославського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацтво, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебували в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції могли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тім, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст.

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії тамтешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських панів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду. До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстання, бо не було Запоріжжя.

3. Козацтво

Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях залишилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували козаки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пишалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами.

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а головно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні посполиті, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовлялися від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких козацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли сумежно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріплений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька старшина діставала права російського дворянства, а з другого — селян, а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбавлено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоуридування на зразок козацького. Протягом 4-ох років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своїх і внутрі землі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки. Потьомкін добився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував власникам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь — до Очаківського степу, але цей плян зреалізовано вже після його смерти, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків повстання.

4. Південна Україна

Південна Україна мала вийнятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запорізьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаним-і за Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами: трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгорликом — були поділені на дві губернії: Новоросійську — на правому березі Дніпра та Озівську — на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генералгубернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєднання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Катерину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Бога до Кубані, від Полтави до Криму він залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Південну Україну величезні кошти.

Головною метою правління Потьомкіна було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників бу.іо понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і цей наказ залишався в силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цього наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржилися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку чернігівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів примусила їх покинути свої села та землі й тікати».

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську та міську,

Поміщикам роздавали землі за пляном, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році, а.іе його трохи змінено. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позначенням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець за селення: половину належного числа селян треба було заселити протягом 5-ти років, а повне число — протягом 10-ти.

З цих мап та «ордерів Потьомкіна», наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин — дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин — 57,70% Щодо соціяльного становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки 28, себто 1,3%. Головна маса поміщиків складалася з російських військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх рангів — 68,2%; українських старшин та урядовців було 10,5%. Таким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0%. Таким чином ці цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Вольності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям.

Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарювання часто не було навіть половини належного числа селян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора Коростовцева, — 39 селян замість 53. На пана обробчяли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці, прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки 30; у селах Олександрівці та Тритузному на поміщика, сенатора І. Безбородька, обробляли тільки 1/11 частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колишнього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як мало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити вони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», поміщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на свод», переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було невелике: на 150.068 «підданих» — вільних селян було тільки 5.653 кріпаків.

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скарбових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці. Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбових сіл усіма засобами намагалося притягти селян — і найбільшу частину їх давали втікачі.

Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, «однодвірці», колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх було небагато — вони становили лише 2% загальної кількости населення Катеринославського намісництва.

Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну ролю в економічному житті країни. По містах оселялися купці ремісники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки і Криму. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої Европи.

Кількість міської людности зростала. Наприклад у 1774 році купців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році.

У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя в інших містах теж було багато росіян — купців, ремісників. Особливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польська контора графа Прото Потоцького

Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося приблизно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849.

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття належить козакам.

Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина — переважно запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власности, помандрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони «білети» на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за «пляном», дістала землі до норми—від 1.500 до 12.000 десятин землі, Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, колковніїк Старець — 14.636, отаман Кірпак — 11.912. Багато-хто з колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські ранГи. а дехто — посади в новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, займалися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки.

Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбових селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче.

Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав переговори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легкоступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася нова організація — «Військо чорноморських козаків». У своїх плянах Потьомкін мав, з одного боку, створити надійне козацьке військо, а з другого — притягти запорожців, що оселилися за Дунаєм.

Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося питання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорноморське військо, яке набуло ще більшої важливости, одержало назву «Військо вірних чорноморських козаків», а року 1790 Потьомкін дістав титул «Великого гетьмана чорноморського війська». Так проект В. Капніста з року 1783 про відновлення козацьких полків, не апробований Катериною II для Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної.

Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запорізького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 козаків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її призначав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські залоги старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повертаючи їх населення на військових поселян.

Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Кубань і створити там своє військо, яйе пізніше дістало назву «Кубанського війська»їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, перекази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи російського уряду зрусифікувати їх.

Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте, 6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину П, зліквідував намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське намісництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію. Катеринослав перейменовано на Новоросійськ.

Так штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію — ніби країна «Запорізьких Вольностей» е Росією, а не Україною — твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики — до середини XX століття.

Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на втечі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна «не повертати втікачів» не був офіційно скасований, на практиці становище селян змінилося, і декому з поміщиків завертали збітців.

У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської области переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшукувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян, мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від кого вони втекли. Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному обсягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодішніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, звичайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть тортурували своїх селян.

Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністрація безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.

Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Південної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фортеці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 — вже 4.573 осіб обох статей. Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космополітичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші 25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 раза, тоді як у цілій Російській імперії — тільки в 2,4 раза.

Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі». Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка ввесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі.

Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному «грецькому проекті» — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим — Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опанування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріюмфальної подорожі Катерини 11 до Криму в Херсоні стояла брама з написом: «Шлях на Царгород». У розмовах із монархами Европи Катерина II визначала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія — 11-й — Візантію. Для реалізації цього пляну навіть дано ім'я унукові Катерини 11 — Константин: його призначала вона на поновлений престіл імператора Візантії.

Але незалежно від цих плянів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мериносів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Европи.

УКРАЇНА У XIX СТОЛІТТІ

Перші роки XIX століття

6-го листопада 1796 року несподівано померла цариця Катерина ІІ. Протягом 34-літнього її правління Україна втратила всі свої права, останні залишки автономії, і була зрівняна з російськими губерніями. Українці покладали багато надііі на нового царя Павла, який, під час правління матері, виявляв інтерес та симпатії до України. Сподівалися навіть поновлення гетьманства. Проте, помилилися: Україна майже нічого не дістала від царя Павла. Єдине, що він зробив, це повернув Генеральний Земський та Підкоморський суди, Магдебурзьке право та старий адміністраційний поділ на повіти.

Року 1801 Павла задушили російські ґвардійські старшини. На престіл вступив Олександер 1 (1801-1825), який заявив, що правитиме за прикладом своєї бабуні, Катерини П. Вихований швайцарським емігрантом Лагарпом, Олександер мав репутацію ліберального, гуманного правителя. Він створив «неофіційний комітет» із друзів своєї молодости: росіянина, графа Новосільцева, українця, князя Кочубея та поляка, графа Чарторийського. По всій державі ширилися чутки про «нову еру». Змучені деспотизмом попередніх часів люди сподівалися кращого. Надію на скасування кріпацтва приніс закон про «вільних хліборобів», який давав право поміщикам звільняти іелян і переводити кріпаків на вільних селян. Але ця надія не справдилась.

Генерал-губернатором Малоросійським призначено князя Олексія Куракіна. Гуманний, освічений, він шанував українські традиції і користався серед громадянства популярністю. І. Котляревський навіть присвятив йому «Оду» українською мовою. Великою подією було відкриття 1805 року першого в Україні університету, в Харкові. Засновано його заходами шляхетства та купецтва; на чолі поміщиків стояв В. Каразін. Навколо університету, ректором якого був П. Гулак-Артемовський, скупчилися українські вчені та письменники. Серед професорів були ліберальні західньоевропейські вчені, в тому числі філософ Шад.

У Харкові почали видавати часописи: «Украинский Вестник», «Украинский Журнал». В. Каразін заснував Філотехнічне Товариство, яке тирило нові технічні методи в сільському господарстві. З-поміж його численних членів багато було противників кріпацтва.

Своєрідного характеру набула Одеса: вона хутко зростала, приваблюючи чужинців-комерсантів і промисловців. На якийсь час провід у цьому місті опинився в руках французьких емігрантів — герцога Рішельє та графа Дерібаса. Тут постав культурний осередок європейського, космополітичного типу.

Цілком інший характер мало Правобережжя. Після розбору Польщі шляхта побоювалася втратити своє упривілейоване становище, а селянство сподівалося полегш від православної цариці. Проте, в Петербурзі курс був узятий на підтримку польської шляхти, і вона зберегла свої маєтки, посади, загальне становище. Олександер 1, що перебував під впливом польського патріота Адама Чарторийського, зблизився із групою польських магнатів: графом Браніцьким, Іллінським, Ржевуським, Потоцьким, Ожаровським, князем Любомирським, які зайняли високі пости. До цього треба додати довготривалий роман царя з М. Наришкіною, народженою княжною Четвертинською. Все це творило при дворі молодого царя атмосферу, сприятливу для польського панства. Польща залишалася польською країною під російською владою; в ній панували польські дідичі, польська культура, мова.

За Павла 1 і Олександра 1 поновлено уніятську та католицьку церкви. У Вільні засновано уніятську семінарію; заходами князя Чарторийського відкрито низку польських шкіл, а в Крем'янці — польський ліцей.

Війни з Францією і «Священний Союз»

Росія вела ворожу політику супроти революційної Франції. Цар Павло взяв участь в коаліції європейських держав: Австрії, Англії, Неаполя, Туреччини — проти Франції, на чолі якої стояла Директорія. Війна тривала з 1799 до 1801 року і коштувала Україні багато жертв: українські солдати, разом із російськими, гинули в тяжких походах в Альпах.

Року 1804-го Французька Республіка перетворилася на Імперію з Наполеоном на чолі. Олександер 1 не визнав Наполеона як імператора. У війнах з Францією в 1805-1806 рр. Росія виступала в складі коаліції — Австрії та Англії. Року 1806-1807-го відновилася війна Росії в союзі з Англією та Прусією. Всі ці війни, закінчуючись перемогою Франції, збільшували славу Наполеона і поширювали сферу його впливів на схід. Року 1807-го Наполеон створив із польських земель, що перейшли до Пругії після розбору Польщі, Варшавське Герцогство.

Під час мирових переговорів Наполеона і Олександра 1 в Тільзіті імператори погодилися на розмежування сфер впливів: Східня Европа мала залишитися Олександрові, а Західня — Наполеонові. Олександер пропонував Наполеонові Сирію, Ліван, Смірну, Салоніки, а собі жадав Босфор і Дарданелли. В Ерфурті Олександер добився від Наполеона згоди на приєднання до Росії Молдавії та Валахії: це ставило Росію твердою ногою на Дунаї.

Тільзітський мир мав для України велике значення. З усіх противників Наполеона непереможеними залишилися тільки Росія та Англія, і проти Англії розпочав він «економічну бльокаду»: жадна країна не мала права вести з Англією торгівлі і впускати англійські кораблі до своїх портів.

В наступних роках Наполеон підкорив собі майже всю Европу: в 1808-му — Еспанію та Португалію, призначивши еспанським королем брата Йосифа, року 1809-1810-го — Австрію й одружився з цісаревою дочкою Марією-Люїзою. Наполеонова армія не знала поразок. У всіх переможених країнах він ламав старий соціяльний устрій, касував кріпацтво і заводив новий устрій, основою якого був «Кодекс Наполеона». Французький імператор готував похід на Індію, щоб підірвати силу Англії.

Зростання могутности Франції непокоїло Олександра 1. До справ державного характеру, як часто бувало у монархів, приєдналися справи персональні. Та й союз Росії з Францією не був популярним у Росії, бо бльокада Англії була дуже невигідна для російських поміщиків та купців, які експортували до тієї країни сировину. Інакше було з Україною, для неї питання експорту до Англії не було таким важливим, як для Центральної Росії. Року 1812 Олександер 1 відмовився підтримувати континентальну бльокаду, і тоді Наполеон із 600-тисячною армією пішов на Росію.

Шлях французької армії визначений був через Польщу, де мали приєднатися до неї польські війська, через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву. Безпосередньо українських земель він не торкався. Але в Україні почався жвавий рух. Українська інтелігенція поділилася на два табори. У таборі автономістів висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французької армії буде введений Кодекс Наполеона і Україна стане автономною, а може й незалежною. У південній частиш Полтавщини, в Константиноградському повіті, поміщик Мочуловський, а в Переяславському — магнат В. Лукашевич пили за здоров'я Наполеона та його перемогу; також виголошували тости за республіку в Пирятинському повіті; волинський дідич, Чайковський, організував козацьке «рушення» на допомогу Наполеонові; подільський дідич, Марлецький, створив у своєму маєтку «республіку» і проголосив права людини на основі вчення Жан-Жака Руссо.

Цікава особа архиепископа Білоруського, Варлаама Шишацького. Українець, він був ректором Переяславського колегіюму, а згодом — ректором Новгородсіверської духовної семінарії. У НовгородСіверському належав до того «гуртка автономістів», який об'єднав міську еліту. Року 1787 був ігуменом Віденського Свято-Духівського манастиря і опинився в центрі змагань Польщі та Росії за Православну Церкву на Литві та Білорусі. Року 1791-го брав участь у Пінському Соборі, який проголосив автокефалію Православної Церкви на терені Польщі.

Визнаючи автокефалію, Варлаам Шишацький був проти будьякої залежности православного духовенства від польського уряду. Це викликало його конфлікт із польським урядом і поворот до Росії. У 1808-му році Варлаама Шишацького призначили архиепископом Могилівським та Вітебським.

На цій катедрі застала його окупація Могилева французами. Він визнав французьку владу, поминав Наполеона під час богослужб і висловлював французам побажання перемоги. Після того, як французи були подолані, архиепископа Варлаама позбавили сану й вислали на довічне ув'язнення до Новгородсіверського манастиря. Але там він користався пошаною місцевої інтелігенції, його часто відвідували, позичали книжки з його цінної бібліотеки.

У поемі В. Капніста «Видение плачущего над Москвою росиянина в 1812 году» с такі характеристичні рядки:

«Й пламя мстительно вертеп неправд пожрало, Над падшими ли здесь чертогами скорбеть?»

Друга, переважна, частина українського шляхетства поставилася до приходу Наполеона цілком негативно. Воно не вірило, що Наполеон визволить Україну з-під російського деспотизму, а французька революція лякала шляхетство загрозою революції і зміною всього соціяльно-економічного укладу. Більше імпонувала йому американська революція, з ІЇ деклярацією незалежности, яка мала глибоке національне коріння, була консервативною і не вносила соціяльних змін.

Змінилося ставлення української шляхти до царського уряду, який один міг охоронити громадський лад та спокій, її лякала політика Наполеона в Польщі і скасування ним кріпацтва. Тому значна частина шляхти охоче пішла на допомогу урядові в боротьбі проти Наполеона: давала рекрутів, жертвувала гроші, продукти.

До армії охоче йшли селяни, козаки, сподіваючись поліпшення своєї долі і запевнення їм стану вільних козаків. Перша спроба, зроблена в 1807 році, коли до міліції закликали охочих, була дуже вдала. Року 1812 був укладений проект організації козаків із вільних селян Київської та Подільської губерній, але поміщики заміняли їх кріпаками (брали одного замість двох рекрутів). Дано було по 300 чоловіка з повіту. Уряд обіцяв по закінченні війни залишити козаків вільними. У 4-ох полках, якими командував граф де-Вітте, було 3.000 козаків. Утрати були дуже великі; у 1813 році Барклай-де-Толлі, повідомляючи про втрату 1.000 козаків, просив про поповнення. Добрали ще по ЗО козаків з повіту; ішли старі, хворі, років по 50-60, прагнучи таким способом звільнитися від кріпацтва. Але обіцянок не здійснено: 1816 року всі чотири полки переформовано на регулярні, уланські полки.

Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, зформувати в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використавши плян В. Капніста.

Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіязм. Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Замість 4.500 чоловіка, як передбачав наказ, з'явилось 18.000. Крім того, князь Кантакузін привіз 500 бозьких козаків, В. Скаржинський — ескадрон — 180 чоловіка. Все утримання: коні, зброю, обмундирування, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросійський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колишній міністер юстиції, Д. П. Трощинський, Полтавський губерніяльний маршал, В. Капніст, які відстояли український характер полків.

Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000 чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох мільйонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року всі привілеї від козаків відібрано, а їх самих привернено до попереднього стану, тобто селянського. З цього приводу знову почався конфлікт: новий Малоросійський генерал-губернатор, М. Рєпнін, вимагав збереження козацького стану, але міністер внутрішніх справ, В. Кочубей, настояв на ліквідації козацтва. Про обіцянку князя Я. Лобанова-Ростовського не було вже мови.

Доба Реакції

Після катастрофічної поразки Наполеона в «битві народів» під Ляйпцігом, Париж зайняли союзники: Росія, Англія, Австрія та Прусія. Нова перемога під Ватсрльоо над Наполеоном, що втік із заслання і став знову імператором, завершила загибель французької імперії. Року 1814 Віденський Конгрес вирішив долю Европи: на всіх тронах поновлено членів королівських династій, що втратили їх після революції та воєн Наполеона. Створено «Священний Союз», головним завданням якого стала боротьба з революцією. Провідну ролю в Союзі грали — Росія, Австрія та Прусія. В Европі запанували жорстока реакція та абсолютизм.

У відповідь на це серед широких мас населення, головно серед молоді починає ширитися невдоволення. У різних місцях Европи виникають підпільні організації, в яких обговорюється способи боротьби проти реакції, обмірковується пляни конституцій, заходи для обмеження абсолютизму, соціяльні реформи, скасування кріпацтва та національні — визнання прав поневолених народів.

Европа нагадувала величезний вулкан, в надрах якого закипала лява. По всіх країнах нагромаджувались революційні сили. У Німеччині хвилювалось головно студентство. В Еспанії почалася війна проти короля Фердінанда, якому знопу повернув престіл «Священний Союз»; народ вимагав повернення конституції, яку скасував Фердінанд. В Італії діяли таємні товариства — карбонарії. які домагалися об'єднання країни на конституційних засадах. На Балканському півострові слов'яни — серби, болгари боролися з турками за визволення. У Греції товариства — гетерії — підготовляли боротьбу з турками. Навіть в Одесі були в 1815 році свої ^гетерії». Усі ці революційні настрої знаходили свої відгуки в Україні, а участь українців у походах 1813-1815 років сприяла ширенню революційних впливів в Україні.

Року 1813-го російська армія, в якій було багато українців — старшин та жовнірів — пройшла до Парижу й залишилася там як окупаційна армія. У Франції старшини тієї армії захоплювалися ідеями, яких не знищили війни Наполеона: ідеями свободи, рівности, братерства, прав людини та громадянина, і мріяли поширити ті ідеї у себе на батьківщині. Нові ідеї викликали деякі зміни в політиці Олександра 1: він надав широкі права тій частині колишньої польської держави, що перейшла до Росії після Віденського Конгресу (так звана «Конгресувка»). З польських земель утворено «Царство Польське», зв'язане з Росією персональною унією. Віцекоролем його став брат Олександра 1 — Константин. До Царства Польського приєднано Холмщину. Воно мало широку автономію, вое військо, в межах його панувала польська культура, польська мова; діючим правом був «Кодекс Наполеона».

Українська інтелігенція була певна, що такі ж права дістане Україна. Проте, після повороту російської армії до Росії запанувала в країні реакція. Олександер 1 зблизився з реакціонерами містичного забарвлення, як баронеса Крюденер, князь О. ґоліцин, міністер освіти, а головне — як генерал Аракчеев, тупий, жорстокий, малоосвічений, який запровадив в армії жорстокі кари, биття шпіцрутенами. Багато, головно — генералів, було німців, які не розуміли мови підвладних.

1816 року Аракчеев почав засновувати «військові поселення», обертаючи села селян на військові табори з тією різницею, що жовніри жили не в касарнях, а в окремих будинках з своїми родинами. У військових поселеннях поєднувалось військову муштру з сільським господарством. Усе життя селянина було під доглядом начальства і регулювалось суворими приписами. Як «на смотр», ішли селяни на працю; за сигналом орали, косили. Кожен крок був реГляментований. За наказом начальства селянин одружувався, без права самому обрати собі наречену. Навіть кількість дітей передбачало начальство. Хлопчиків забирали до шкіл «кантоністів». За найменшу провину селян жорстоко карали. Життя військових селян було суцільною каторгою.

Військові поселення були розташовані головним чином в Україні: на Слобожанщині — біля Чугуєва, Білгорода; на Київщині, на Поділлі, в Херсонській губернії — коло Олександрії, Вознесенська та Єлисаветграду. На початку 1820-их років 375.000 державних селян обернено на військових селян.

Військові поселення викликали ненависть. У 1817-му році повстали козаки, коли їх повідомили, що перетворюють їх поселення на військові. Повстання було здушене військовою силою. Року 1821 повстали старовіри («старообрядцьі») села Зибки, на Херсонщині, коли його призначили на військове поселення. Це повстання також було здушене військовою силою.

Року 1819 почалися заворушення в чугуївських військових поселеннях; їх підтримали селяни сусідніх сіл. На приборкання повстання приїхав сам Аракчеев і військо з артилерією. Виарештовано і жорстоко покарано понад 1.000 повстанців; 20 із них померли під шпіцрутенами, 400 — заслано. Наступного року велике повстання кибухло в Південній Україні. Рух охопив 250 сіл.

Крім військових поселень повстання вибухали в поміщицьких селах, внаслідок підсилення визиску селян. У 1822-1824 роках уряд відповів на повстання «указами», які дозволяли поміщикам засилати селян без суду на Сибір.

Визвольні та національні рухи в Україні

Боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу викликала ще більшу реакцію, головним носієм якої була колишня старшина — тепер «російське дворянство». Вище вже була мова про те, що після скасування гетьманства, 1767 року, в багатьох наказах українським депутатам до «Комісії для складання нових законів» вимагалось повернення старого ладу — гетьманства. Думки про гетьманат не вгасали, не вважаючи на тверду лінію, яку вела Катерина II. Називали навіть можливих кандидатів на гетьмана: спочатку наслідника Павла, який, поки був великим князем, виявляв симпатії до України та українців. Пізніше сподівалися, що гетьманом буде син Павла, Константин, а регентом при ньому — Гудович.

Характеристичний для настроїв кінцях XVIII ст. проект В. Капніста про поновлення козацького війська. У відповідь на цей проект, мабуть, в 1790 році, став великим гетьманом Чорноморських козаків Потьомкін. В 1794 році канцлер О. Безбородько, що дуже добре розумів настрої України, писав графові О. Воронцову: поновлення козацтва могло «возмутить свой собственньгй народ, помнящий Бремена Хмельницкого й склонньій к казачеству. Тут сделалась бьі военная нация й тем опаснее, что й Малороссия (Гетьманщина — Н. П.-В.) заразилася бьг тотчас тем же духом, а за нею й его (Потьомкін — Н. П. -В.) губернія (Південна Україна — Н. П.-В.), от чего вьшіла бн нового рода революция, в которой, по крайней мере, принужденьі будем возстановлять гетманство, дозволять многие нелепьіе свободьі й, словом, терять то, чем смирно й тихо навеки бьі владели».

Цей лист канцлера яскраво малюс настрої України і побоювання російського уряду.

Опозиційний рух в Україні зростав, і не могли заглушити його російські ранги, титули, надання землі з посполитими. В одвергій і прихованій формі виявляється цей дух протесту. Як уже сказано, велику увагу приділяли дідичі кінця XVIII ст. доказам про загальне шляхетство українського козацтйа. Тому дослідники розшукували цих доказів у літописах, грамотах польських королів, московських царів, універсалах гетьманів. Працю свою вважали вони за корисну для української держави, українського народу.

Серед дослідників виділяється невисокий ранґом Т. Калинський, який зібравши величезний матеріял, доводив, що «українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський» і були вищі, ніж російське шляхетство. Відомі й інші дослідники: Г. Покас, погарський війт, що виступав під час виборів до Комісії 1767 року як противник централістичної політики Росії в Україні; автор «Описання о Малой России», Ф. Туманський, що видавав «Российский Магазин», в якому друкувалися джерела з історії України. Року 1777 старшина російської армії Г. Калиновський видав у Петербурзі опис «Весільних українських обрядів», який поклав початок українській етнографії. Року 1798 Я. Маркевич, унук автора щоденника Я. Маркевича, написав книжку «Записки о Малоросии», в якій подав перейняту щирим патріотизмом енциклопедію України: й природи, історії, мови, поезії. Того ж року І. Котляревський дав у своїй «Енеїді» широку картину українського побуту, Запоріжжя. Всі ці праці мали велике значення, знайомлячи читача з минулим України.

Наприкінці XVIII ст. була написана «Історія України». Автор й — старшина Стародубського карабінерного полку, секунд-майор Архил Худорба, походив із рядового козацтва. «Історія» його не збереглася, але відомо, що була вона просякнута антиросійським духом. Одним із найвидатніших творів кінця XVIII ст. була «Ода на рабство» В. Капніста, написана 1783 року. Довгий час її приймали, як твір проти кріпацтва, але ближче дослідження її показує, що це був гнівний зойк з приводу позбавлення України автономних прав. У сильних висловах автор малює тяжке життя України «под игом тяжкие держави».

Протест проти гноблення України Росією, проти позбавлення політичних прав, прагнення повернути ці права не були властивими лише кільком особам, згаданим тут. Можна казати про існування зв'язаних між собою гуртків однодумців, які плекали мрії про відновлення давнього ладу. Виявляється — головним чином завдяки дослідам О. Оглоблина — існування такого патріотичного гуртка в Незгород-Сіверському, до якого належало кілька десятків членів різного походження та професій. Можливо, що існували вони і в інших місцях.

Існування таких гуртків, поява низки патріотичних, іноді завуальованих, творш робить зрозумілим такий факт: року 1791 до міністра закордонних справ Прусії, Герцберта, з'явився В. Капніст і, описавши тяжке становище України, запитав міністра від імени своїх земляків, чи може Україна, якщо вона повстане проти Росії, сподіватися на допомогу Прусії. Інтервенція у міністра не була вдала, міністер відмовив. У цьому епізоді важливим с не тільки факт звернення до пруського міністра, але передусім те, що в Україні було, очевидно, немало людей, які думали про збройну боротьбу з Росією.

Утрата Україною автономії, перетворення її на звичайні губернії Російської імперії дедалі тяжче відчувалися ліпшими, свідомими людьми. Сучасники розуміли своє безсилля. О. Безбородько писав: «Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар'єристи, які шукають тільки посад та відзначень».

Наприкінці XVIII ст. виходить чимало праць, авторами яких були спостережливі чужинці, що відмічали різницю між українцями та росіянами, завважували ту неприязнь до росіян, що зростала в Україні. Відбивала ці настрої книга Н. Леклерка, лікаря гетьмана К. Розумовського, а потім професора та члена Російської Імператорської Академії Наук; відбивали ще більше подорожні записки академіка ї. Гільденштедта, що подорожував по Південній Україні перед зруйнуванням Січі.

1778 року французький письменник Ж. Шерер писав, що козаки успадкували від батьків «горде почуття незалежности». Інший француз, Ш. Масон, автор «секретних спогадів про Росію» кінця XVIII ст., писав, що «козаки не мають нічого спільного з росіянами»; він пор^кював «цілковиту незалежність (України — Н. П.-В.) з теперішнім цілковитим поневоленням її росіянами». Німецький історик, автор першої наукової історії України, О. Ентель, писав року 1796: «російський уряд зовсім відмінно ставився до українців. до них ставився вів з великим підозрінням, бож це були переважно козаки, . . . що вміли обстоювати свою політичну й культурну незалежність та людську гідність». Ці ствердження чужинців цікаві тим, що в них відбиваються політичні думки їхніх співбесідниківукраїнців.

Дуже цікаві враження мандрівників-росіян, що відвідували Україну на початку XIX ст. 1816 року В. Левшин писав: «Я мушу сказати про ненависть українців до росіян». Князь 1. Долгорукий 1817 року глибше дивився на причини цієї ненависти: «Україна не почуває себе щасливою... Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне».

З часом ці настрої зростали. Року 1841 Й. Коль, подорожуючи по Україні, писав: «Відраза українців до москалів радше зростає, ніж слабшає.. . Нема жадного сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною й незалежною державою.»

У той час, коли серед української інтеліґенції зміцнювалось прагнення до відновлення своєї держави, щораз глибше усвідомлювалася етнічна, національна та політична відмінність між українським і російським народами, остаточно складалася, а може доповнювалася книга, яку дослідник ц, О. Оглоблин, назвав «вічною книгою незалежности українського народу». Це — «історія Русіві Тяжко зідшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як «Історія Русів», і який був би так «засекречений», як ця книга. Минуло понад 140 років від першої згадки про «Історію Русів», але й досі поява іі залишається такою самою таємницею, якою була на початку XIX ст. Сотні дослідників за цей час намагалися розкрити цю таємницю, але все — автор, дата написання, обставини появи книги — залишаються майже такими ж невідомими, як були в час її появи.

Року 1825 зять чернігівського дідича, М. Миклашевського, полковник О. фон-дер Брігген писав К. Рилсезу з Понурівки, маєтку Миклашевського, про «Історію Русів» та «І горію» А. Худорби, як про твори «ворожі до російського уряду». У Понурівці був рукописний примірник «Історії Русів». Цей понурівський примірник і знайдений у маєтку І. Безбородька, с. Гриневі, другий — стали праджерелами, з яких у наступних десятиліттях роблено численні копії. Але обидва примірники самі були копіями, бо оригіналу не знайдено. «Історія Русів» стала настільною книгою у людей різних професій та станів: у великих дідичів, духовенства, міщан, ремісників, козаків. На всіх копіях було позначене як автора ім'я архиспископа Могилівського, Георгія Кониського, але вже перші дослідники переконалися, що це був псевдонім, дуже вдалий спосіб справжнього автора сховати своє ім'я.

З того часу було багато спроб встановити справжнього автора, але всі вони не мали успіху. За автора вважали Г. А. Полетику, його сина, В. Г. Полетику, їх обох, як співавторів, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка та інших. Незалежно від того, хто саме був автором, дуже важливе, що численність осіб, яких можна вважати за потенціяльного автора, свідчить про висоту тодішньої культури. О. Оглоблин, мікроаналітичним способом вивчаючи топографічні назви, топографічні вказівки, імена згаданих осіб, прийшов до переконання, що написано «Історію Русів» у НовгородіСіверському і що брали участь у її написанні члени досить великого культурного гуртка.

Не вдалося точно встановити й дати написання «Історії Русів». Спочатку вважали, що це кінець ХУШ ст., останні досліди доводять, що це перша чверть XIX ст.

Зміст «Історії Русів» надзвичайно цікавий. Це не історія, як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведено десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет — «Історія Русів» не мас рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з Х ст., прагнення незалежности, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів, головним чином — до Росії. Написана «Історія» «езопівською мовою»: треба дуже уважно вчитуватися в її текст, щоб зрозуміти, що хоче сказати автор (наприклад, у характеристиках Петра 1, Мазепи тощо). Цікавий спосіб автора: найважливіші свої думки він вкладає в уста ворогів України, наприклад, Кримського хана, султана тощо. Все це свідчить про те, що він був свідомий небезпеки висловлювати широ свої думки. Вплив «Історія» мала величезний: під її впливом були — Т. Шевченко, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич .

На «Історії Русів» виховувалися покоління українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідности та пошани до свого минулого.

В кінці ХУШ ст. і на початку XIX ст. на Лівобережній Україні, серед її шляхетства було чимало гуртків однодумців, які спільно обговорювали громадські та політичні справи і мріяли про повернення втраченої автономії. Такі гуртки були, як уже згадано, в Новгород-Сіверському, в Чернігові, Полтаві, Києві. Були і в декого з дідичів, як в Обухівці у Кайніста, в Понурівці — у Миклашевського тощо. Велике значення, як культурні осередки, мали Харків з його університетом та Полтава. У Полтаві була резиденція генерал-губернатора Малоросійського. Року 1816 призначено на цей пост князя Миколу Рєпніна, що був під час окупації Саксонії в 1813-1814 роках віцекоролем і користався пошаною саксонців. (Він був властиве князь Волконський, але дістав право носити прізвище матері, кн. Рєпніної, яка була останньою в роді). Рєпнін одружений був з онукою гетьмана Кирила Розумовського, і це зблизило його з українським шляхетством. У Полтаві скупчив він видатні культурні сили, серед яких були — 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Кочубей та П. Капніст. Рєпнін був у дружніх зв'язках із В. Полетикою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулак-Артемовським, а шйніше — з Т. Шевченком. У 1818 році Рєпнін закликав дворян дбати за долю кріпаків, вживати заходів для піднесення їх добробуту, освіти; боровся проти жорстокостей панів. Він прагнув відновлення козацтва, і це зв'язувало його з поступовим суспільством України. 1822 року його коштом Д. Бантиш-Каменський видрукував двотомову «Историю Малой России» з багатьма докумеятами. Сучасники вважали Рєпніна за можливого кандидата на гетьманську булаву.

Дуже цікаві деякі думки української інтелІҐЄнції. Року 1825 М. Маркевич писав російському поетові та революціонерові Рилєєву: «Ми не спустили з очей дій великих мужів України, і в багатьох серцях не ослабла давня сила почувань і відданости вітчизні; ви знайдете ще у вас живий дух Полуботка».

У противагу реакції уряду, в українському суспільстві не вмирала вільна думка й ширилися опозиційні настрої, які шукали відповідних форм; так народжувалися таємні товариства. Одними із перших таємних організацій були масонські ложі.

Масонські організації так званих «вільних мулярів» занесено до Росії наприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії, але найбільше розвинулись вони в XIX ст. Спочатку завданням цих організацій було внутрішнє вдосконалення людини. Масони об'єднувалися в «льожі», які підлягали проводові обпасти, а ті — вищому проводові держави. Найвище стояв центральний провід. Члени поділялися на кілька ступенів, рангів, при чому тільки члени вищих рангів були втаємничені в дійсну мету організації. Члени льож не знали ближче завдань її і не мали права навіть признаватися стороннім людям у своїй приналежності до масонства.

В Україну масонство занесено з Росії та Польщі. Згодом до цієї організації стали входити українці, і льожі почали прибирати український характер. У XIX ст. масонська організація набуває політичного характеру. Для конспіраційних завдань вона була дуже зручна, бо в ній уже була вироблена дисципліна та звичка до конспірації.

У XIX ст. найбільше значення мала полтавська льожа під назвою «Любов до істини», заснована 1818 року. Членами її були 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич. Того ж року засновано льожу в Києві під назвою «Льожа об'єднання слов'ян». Основоположниками її були поляки: В. Росцішевський, X. Харлинський, П. Олізар — маршал шляхетства Київської губернії, а членами кн. С. Волконський, вчителі, лікарі, офіцери. Було серед них чимало українців. Року 1822 нараховувала ця льожа 70 членів. Існували льожі також у Житомирі, Крем'янці, Рафалівці, Вишнівці на Волині. Крем'янецька та Вишневецька льожі мали український характер, в інших переважали поляки.

Року 1822 почалося переслідування масонів, і вони вжили всіх заходів, щоб понищити компромітуючі джерела, свідоцтва про існування льож. Це було не тяжко зробити при конспіративності організації.

У 1820-их роках засновуються в Україні таємні політичні гуртки, які використовують досвід масонської організації. Першим —з 1819 року — значним політичним гуртком було Малоросійське Таємне Товариство, або Товариство Визволення України, яке складалося із значних дідичів Полтавщини. Головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич, той, що 1812 року виголошував був тост за Наполеона. Метою цього Товариства буле здобути незалежність України і злучити й з Польщею. Членами Товариства були: М. Репнів, С. Кочубей, В. Тарновський, Олексієв. Лукашевич уклав «Катехизис автономіста». Товариство вело широку пропаганду, мало зв'язки з Льожею Об'єднаних Слов'ян, із польським революційним товариством «Темпляри»

В той же час у Петербурзі засновано таємне товариство — Союз спасіння, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни. Основоположником Союзу був полковник генерального штабу М. Муравйов, а членами офіцери-брати С. та М. Муравйови-Апостоли, унуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. Союз мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та зліквідувати кріпацтво. Року 1818-го Союз розпався, але в Москві засновано Союз Благоденствия. Він мав свою філію в Тульчині, на Поділлі, де був розташований Вятський піхотний полк, яким командував П. Пестель. Року 1820 в Петербурзі Союз поділився на дві частини: одні члени (серед них Пестель) стояли за республіку, інші — за конституційну монархію (Фонвізін, Якушкін та інші). Союз поділився на Північне Товариство і Південне Товариство.

Південне Товариство оформилося 1821 року. Головою його був обраний полковник П. Пестель, членами — офіцери полків, що стояли в Україні. Центр був у Тульчині. Незабаром, крім Тульчинської Управи, засновано ще дві: Кам'янську — на чолі ц був В. Давидов та князь С. Волконський (брат М. Рєпніна) — і Васильківську. на чолі її був підполковник С. Муравйов-Апостол. Серед членів Південного Товариства були переважно місцеві офіцери: брати — Сергій, Матвій та Іполіт Муравйов-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін. Південне та Північне Товариства підтримували між собою зв'язки, спільно обговорювали тактику, хоч між ними помічалося значне розходження: Південне Товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії, але серед членів його була досить значна група республіканців. На чолі Північного Товариства стояв поет К. Рилєєв, особисто близький до багатьох українців, автор поем «Наливайко», «Войнаровський», «Палій» та низки інших творів з історії України. Серед членів цього Товариства були старшини Гвардійських полків: полковник Орлов, Поджіо, Каховський, Якубович, Вестужеви. Було також чимало невійськових: С. Трубецкой, князь Одоевський, барон Штейнґель, Завалишин, В. Кюхельбекер.

Час від часу відбувалися конспіративні наради обох Товариств. Для цього використовували «Контрактовий ярмарок» у Києві, на який приїздило багато людей з різних місць України та Росії.

Голова Південного Товариства, полк. П. Пестель, уклав політичний трактат під назвою «Русская Правда», у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. За цією програмою всі народи Росії об'єднуються в зцентралізовану республіку з однопалатним парляментом. Кріпацтво касується. Всі громадяни республіки одержують особисту свободу та право рівности перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською і окремі дільниці її даються охочим для обробітку. Повна свобода торгівлі та промисловости.

Року 1823 у Новгород-Волинському засновано третю таємну організацію — Товариство Об'єднаних Слов'ян. Зорганізували його брати А. і П. Борисови, до яких приєднався учасник польського революційного руху Ю. Любинський. До цього Товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків, головним чином Чернігівського, яким командував С. Муравйов-Апостол. Крім братів Борисових тут були; брати Андреевичі, Я. Драгоманов, І. Горбачевський — сини незаможних дворян, Н Угодовський — селянський син, І. Ілько — службовець та інші люди «без імени»

Своїм демократизмом Товариство Об'єднаних Слов'ян було відмінне від Південного Товариства, де переважали члени родової української еліти. Південне Товариство вело революційну пропаганду нагорі, а Товариство Об'єднаних Слов'ян — у нижчих шарах населення України. По суті Товариство Об'єднаних Слов'ян було ближче до Польського Патріотичного Товариства. Товариство Об'єднаних Слов'ян мало на меті встановити федерацію всіх слов'янських республік — від Білого до Адріятичного моря і від Балтицького до Чорного. У «Правилах», складених А. Борисовим, були такі пункти: «Не надійся ні на кого, крім своїх друзів та зброї»; «не бажай мати раба»; «станеш людиною, коли почнеш бачити людину в сусідові»; «об'єднайся зі своїм братом, від якого відколола тебе несвідомість предків». Члени Товариства зверталися з пропагандою до селян, підготовляючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині.

Року 1825 Товариство Об'єднаних Слов'ян злучилося з Південним Товариством і стало четвертою слов'янською Управою, але злука ця мала тільки формальне значення.

У грудні 1825 року в Таганрозі помер цар Олександер 1. Правним спадкоємцем був його брат Константин, але одруження з підданою за законами Російської імперії позбавляло спадкоємця прав на престіл, а Константан був одружений з полькою, княгинею Лович. Олександер 1 ще раніше у приватному листі призначив був спадкоємцем другого свого брата, Миколу, але той спочатку відмовився. Почалося листування братів — Константина та Миколи (між Варшавою і Петербургом). Настало «міжцарствіс». Північне Товариство вирішило скористати з цієї непевности і 14 грудня того ж року підняло в Петербурзі повстання. Але воно не було підготовлене, солдати полків, виведених на Сенатський майдан, не знали навіть мети повстання, населення не підтримало акції, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного Товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо вислані до Києва, Житомира та інших місць емісари були виарештувані і нічого не зробили для поширення ідеї повстання. 13-го грудня заарештовано П. Пестеля. Провід перейшов до С. Муравйова-Апостола і 28-го грудня він підняв Чернігівський полк. Але він не пішов негайно на Київ (один день дороги), а втратив марно три дні, шукаючи спільників — і не знайшов їх. Тим часом назустріч повстанцям вислано урядові війська. В першім же бою тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола та двох старшин — Кузьміна й Бистрицького і вбито старшину Цепіло. 900 солдатів піддалися без бою. Брат С. Муравйова-Апостола — 1. Муравйов-Апостол застрелився. Кузьмін покінчив із собою після арешту.

Старшин з іншими декабристами привезено до Петербургу на суд. П'ятьох повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. Коло сотні чоловіка заслано на Сибір, багатьох — на Кавказ. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні було багато, головна ж полягала в тому, що воно залишилося ізольованим 1 незрозумілим для народу. Учасниками були тільки майже дідичі, «пани». Навіть більш демократичне Товариство Об'єднаних Слов'ян не вело широкої пропаганди в народі.

Лише в останніх десятиліттях це повстання освітлюється належно. Довгий час вважалося, що це були російські таємні товариства, при чому не бралось до уваги, що більша частина членів Товариств, хоч і служила в російському війську, належала до українського шляхетства. Коло членів Товариств було значно ширше, ніж подають офіційні джерела. До них належали: Миклашевські, Капністіі, Тарновські, Шершевицькі та інші, але вони встигли знищити компромітуючі матеріяли, листи, щоденники і т. п., бо мали для цього досить часу після повстання на Сенатському майдані. Однак, залишилася усна традиція, що зберегла деякі імена, які не попали до офіційних реєстрів. До цього можна пригадати ставлення до декабристів Шевченка, який приятелював із нащадками декабристів, як О. Лук'янович та П. Шершевицький (Миргород), Капністи (Обухівка), М. Миклашевський (Понурівка).

Правління Миколи 1 (1825-1855) позначилось тяжкою реакцією, від яяої особливо терпіла Україна. Повстання декабристів, не зважаючи на незорганізованість, настрашило уряд. Реакція, що почалася за Олександра 1, прибрала тепер ще більше систематичного характеру. Засновано спеціяльну поліцію для політичних справ: «Третій Відділ власної Його Величности канцелярії» та «Корпус жандармів», що мав викривати політичні злочини, головним чином в армії. Під підозру взято всю інтелігенцію, і тільки військова служба вважалася за гідну пошани. В армії аракчеєвський режим, властиво успадкований від Павла, дійшов до найвищих меж. Паради, муштра, сувора дисципліна, тяжкі кари шпіцрутенами — перетворювали армію на каторгу. Реакція позначилася й ;а літературі, в якій введено сувору цензуру, тяжко позначилася і на школі.

Ідеологічна доктрина, що її віісунув міністер освіти, граф О. Уваров, встановлювала духовний Грунт для внутрішньої політики російського уряду: «Самодержавство, православіє, народність» (розумілося, звичайно, російську народність, обов'язкову для всієї імперії).

На початку правління Миколи 1, в 1828-1829 роках Росія вела війну з Туреччиною. Війна ця закінчилася дуже корисно для Росії: вона дістала гирла Дунаю і східній берег Чорного моря; з-під влади Туреччини була звільнена Греція, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

Під час війни російський уряд, побоюючись, що запорожці, які жили Січчю за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину. Коло 1.000 козаків, під проводом кошового Йосипа Гладкого, перекинулись до російської армії й допомогли їй перейти Дунай. За це турки люто помстилися на тих, хто залишився, а Січ спалили.

По закінченні війни козаків, що прийшли із Гладким, оселено шж Маріюполем та Бердянкою, до них приєднано переселенців із Чернігівщини, і з цих людей зорганізовано Озівське козацьке військо. Року 1846 озівських козаків переведено на Кавказ, де вони заснували станиці - Озівську, Папайську та Дербентську.

Польське повстання 1830 року та Українське Козацтво

У Царстві Польському, як з 1815 року називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало незадоволення, викликане тим, що російський уряд, освбливо за Миколи 1, порушував конституцію, обмежуючи діяльність Сойму, здушуючи всякі вияви національного життя. Зростало прагнення відірвати Польщу від Росії і створити з неї незалежну республіку.

Становище в політичному відношенні було загрозливе. Реакційна політика, започаткована Віденським Конгресом, давала свої наслідки в різних місцях Европи, але з найбільшою силою виявилося незадоволення мас у Франції, де в липні 1830 року скинуто вдруге династію Бурбонів. Ця революція сприяла польському повстанню, яке підготовлювалося вже довгий час. Воно почалося в листопаді 1830 року і охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Участь у повстанні брали тільки шляхта та духовенство. Сойм проголосив позбавлення Миколи 1 польського престолу, і польське військо рушило проти Росії. Але 1831 року в боях з російською армією воно було розбите.

Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної України з відозвою, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні або арештовували їх самі і передавали російській владі. При цьому обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, і українські селяни з ентузіязмом відгукнулися на заклик. Проте, після здушення повстання, уряд не виконав обіцянок Остен-Сакена, а пани помстилися на селянах, і становище їх стало ще гіршим.

Судила повстанців спеціяльна комісія в Києві. Значну частину їх заслано на Сибір, інших віддано в солдати, переважяо на Кавказ. Кілька тисяч дрібної шляхти виключено з дворянства, а їхні маєтки сконфісковано.

Треба зазначити, що ставлення російського уряду до польських повстанців було лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступили із зброєю в руках, а декабристи фактично тільки обмірковували плян повстання. Часто бувало, що сконфісковані маєтки польських повстанців уряд передавав їх родичам або здавав в оренду.

Дехто з повстанців встиг перейти до Галичини, де вони зміцнили групу польських дідичів. Чимало повстанців встигло виїхати за кордон, переважно до Франції, де вони створили міцний революційний гурток.

Проте, суспільне становище в Польщі не змінилося. Українське селянство залишилося в стані повної залежности від польських панів. Також православне духовенство — малоосвічене, убоге, — було залежне від поляків-дідичів. Російський уряд закривав польські школи й відкривав російські для польської молоді, навіть Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 році з метою русифікувати польських шляхтичів. Російський уряд боявся полегшити кріпацтво, бо це було б загрозою для всього кріпацького ладу, а український сепаратизм лякав його більше, ніж польський.

Придушення повстання, не припинило польського національновизвольного руху. На Правобережній Україні засновано таємну організацію—«Союз Польського Народу», основоположником якогобув С. Конарський, а значну частину членів становили студенти Київського університету. Конарський був членом революційної організації «Молода Европа». Союз прийняв програму заснованої 1834 року в Швайцарії визвольної організації «Молода Польща». Ця програма мала на меті шдготову нового повстання польської шляхти, але вже з активною участю селян. Союз звертався до українського народу по допомогу і обіцяв йому повну рівноправність з поляками.

Року 1838-го Союз був викритий російською поліцією. Конарського страчено у Вільні, а значну частину студентів-поляків заарештовано й віддано в солдати. Усіх студентів-поляків звільнено з університету.

З польським повстанням зв'язана важлива для України подія. На самому його початку російський уряд наказав Малоросійському генерал-губернаторові М. Рєпніну формувати козацькі полки для боротьби з повстанцями, знову обіцяючи, що полки залишаться козацькими й після здушення повстання. Не зважаючи на розчарування 1813 року, козаки стали вписуватися до полків. Зформовано 8 полків по 1.000 козаків у кожному. Найбільше клопотався їх організацією сам М. Рєпнін. Але по закінченні повстання російський уряд не виконав своїх обіцянок: полки переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказі й оселено над рікою Терек, де вони стали частиною терекського козацького війська.

Року 1834-го князя Рєпніна звільнено із становища генерал-губернатора: Микола 1 не міг подарувати йому популярности в українському шляхетстві, яка давала підстави ворогам обвинувачувати князя в «українському сепаратизмі». Шкодило йому й споріднення з декабристами (князь С. Волконський був його брат). А ще більше шкодили Репнінові в очах царя його заходи поліпшити долю селян. Князь Рєпнін звертався до Миколи 1 навіть з листом, в якому вказував на тяжкий стан селян.

Після звільнення Рєпніна Малоросійську губернію скасовано, а замість неї залишено дві: Чернігівську та Полтавську.

Польське повстання показало різницю між польським та українським населенням і реальну загрозу для російської держави. Російський уряд розпочав боротьбу проти всього польського, але разом із польським нищив і українське: насамперед 1831-го року скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах, а року 1842-го — Литовський статут, який в Україні звикли вважати українським правом. У Києві зліквідовано утримувану містом міліцію, що складалася з 2.000 вояків; вони носили козацький одяг.

Репресії охоплювали все життя. Року 1831-го польські школи на Правобережжі обернено на російські. З 1832 року російська мова стала офіційною мовою в установах Правобережжя. Року 1832-го закрито Крем'янецький ліцей, в якому навчалися майже самі поляки, а його бібліотеку та наукові збірки перевезено до Київського університету, що, на думку Миколи 1, мав стати цитаделею обрусіння України. Учителів-поляків звільнено, або перевезено до Росії. Католицькі костьоли закрито.

Статистичні дані 1838 року трьох губерній Західньо-Руського краю — Київської, Волинської та Подільської — показують, що було в них 4.200.000 селян-кріпаків, українців, і 100.000 дворян, виключно поляків; з тієї кількости 65% дрібних землевласників або зовсім безземельних шляхтичів, що здебільшого обслуговували магнатів, як управителі маєтків, орендарі, посесори тощо. Ця дрібна шляхта визискувала селян гірше ніж великі землевласники, і під час повстання 1830-1831 років дала найбільше повстанців.

Україна за доби Миколи І

Доба Миколи 1 позначилася тяжкою реакцією. Уся Росія перетворена була на слухняний зцентралізований адміністраційний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Жадного вияву незалежної думки не дозволялося. Справді, як писав Шевченко, «на всіх язиках все мовчить» . . . Загальний терор ще тяжче відбивався на Україні, яка переживала систематичну русифікацію в усіх галузях життя. Російський уряд вживав усіх заходів, щоб затерти будь-яку відмінність України; навіть назву «Малороссия», що офіційно заміняла «Україну», щораз частіше заступали терміном «Юго-Западная Россия».

а) Шляхта. На Правобережній Україні після польського повстання інтенсивно ширилось землеволодіння російського дворянства, якому надавали сконфісковані у поляків мастки. На Лівобережній Україні кількість російських поміщиків була менша, але уряд сприяв прейсуненню російських дідичів і туди. В Південній Україні — «Новоросії» — роздавали російським урядовцям землі, які залишалися ще не розданими за Потьомкіна.

б) Міста. Ще наочнішою була за Миколи 1 русифікація українських міст. На Україну посувалися російські купці, переважно заможніші, ніж українські. -У структурі міст вони посідали вищі місця, як купці 1 та II гільній, тоді як українські купці здобували здебільша III гільдію і в рідких випадках П. У значних містах українцівкупців переселяли з центру міста на «окраїну».

У Києві закладено початки тих купецьких «династій», які тримали торгівлю в своїх руках до революції 1917-го року (Дєгтярьови, Масалітинови, Лучинські, Фоломіни та ін.).

Поволі торгівля переходила до рук російських купців. На ярмарках щораз більше з'являлося російських товарів. Привозили крам із Москви, Московської, ВолодимирськоЇ, Костромської. Нижньоновгородської, Воронізької, Орловської, Калузької, Тульської губерній,

Інше становище займали міста Південної України: Одеса здобула «порто-франко» — право безмитної торгівлі й залишилася космополітичним містом, де торгували, крім українців, росіяни поляки, греки, вірмени, жиди, французи, болгари і т. д.

Цілком відмінний характер мали міста і містечка Правобережної України, де переважали жиди, за ними — поляки і найменше було українців. У цьому відношенні Правобережжя мало вийнятково становище. І тут заходи російського уряду в справі русифікації міст зустрічали спротив.

в) Селяни. Кількість державних селян різних категорій значно зменшилася. Павло 1 роздав поміщикам Лівобережної України 150.000 селян (із загальної кількости 600.000, яку роздав по всій імперії), а 1796 року поширив кріпацтво на Південну Україну. Відтоді становище поміщицьких селян значно погіршало. Те, шо в XVIII ст., після 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, з якої він не міг відійти, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Він утратив свої права, ніби перестав існувати для уряду і перетворився на «інвентар», власність дідича, який міг робити з ним усе, що хотів: перевести на інше місце, продати з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, «за продерзості» заслати на Сибір.

Дідич був суддею кріпака, і навіть міг судити справи між кріпаком і сторонньою особою. Дідич розпоряджався особистими справами кріпака: міг заборонити його шлюб або примусити одружитися за своїм вибором, міг відірвати дітей від батьків і взяти для власної обслуги або віддати «в науку» до кухаря, чоботаря, кравця, маляра. Найстрашнішим було для кріпака переведення до панського двору в ролі служника, льокая, покоївки, стайничого, машгалера, а до двору великого пана — в .ролі «артиста» театру. Такі кріпаки втрачали своє господарство, землю і жили на утриманні пана в повній від нього залежності. Дідичі мали право карати кріпаків різками, а деякі з них мали навіть свої в'язниці, де вживали тортур. Звичайно, це не було загальним явищем, але важливе те, що пани мали право на життя кріпака.

У першій половині XIX ст. дідичі поширюють у своїх маєтках різного роду промислові підприємства, мануфактури, заводи і переводять до них селян, відриваючи їх цілком від ріллі, або використовуючи лише в осінніх та зимових місяцях.

У першій половині XIX ст. умови господарства змінилися. У XVIII ст. орали тяжким плугом, який тягли три пари волів. Дідич був заінтересований в тому, щоб його селянські родини були заможні і могли виставляти по три пари волів. У XIX ст. починають вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Таким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селянина, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина «робітника», бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости, давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки мусіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто діставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати, де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як ремісники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але частина залишала свої родини в селі.

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників» — селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утримання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місячників» доходила до 25% загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом рекрутів набирали спеціяльні комісії на жереби, по розкладці на село — залежно від кількости селян. Але пани мали право віддавати в солдати будь-кого з-поміж своїх кріпаків. Здача в рекрути стала одною з найтяжчих кар для селянина, бо служба в армії тривала 25 років у тяжких умовах, і мало хто міг витримати тауми довгий час, а якщо й повертався додому, то здебільшого інвалідом.

Селяни шукали виходу з тяжкого становища у втечі, що, проте, втратила свій масовий характер у XIX ст.; коли Правобережна Україна опинилася під владою Росії, а в Південній Україні також запроваджено кріпацтво. Другим способом вийти з тяжкого становища були для селян повстання, які в XIX ст. стають щораз частішими й набувають гостріших форм. Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. 1819 року на Південній Україні, протестуючи проти творення військових поселень, повстало 250 сіл, понад 20.000 селян. Невпинно вибухали повстання то на Слобідській то на Лівобережній Україні, але найбільшої сили досягли вони в іуберніях Київській, Волинській, а особливо Подільській. На Поділлі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував повстаннями, кілька разів був засланий на Сибір, але тікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роздавав бідним. Року 1835-го його забито, а до суду притягнено 2.700 його спільників. Ім'я Кармелюка оповите в українському народі славою месника за народні кривди.

Ситуація ставала дедалі загрозливішою, і навіть Микола 1 прийшов до висновку, що треба в якийсь спосіб скасувати кріпацтво, але не зустрічав підтримки збоку дворян. Створено спеціяльні комісії, які мали опрацювати умови селянської реформи, але вони нічого не могли зробити через опозицію дворянства.

Єдине реальне зробив призначений у 1838 році генерал-губернатор Київський Д. Бібіков: він розпочав боротьбу з польською шляхтою. Протягом 1840-1844 років спеціяльна комісія виключила 64.000 дрібної шляхти, яка не змогла довести своїх прав на дворянство, і їх приписали до скарбових селян або міщан. За пропозицією Бібікова припинено роздачу в оренду маєтків, сконфіскованих 1831 року. Ці землі передано селянам, і таким чином значну їх кількість звільнено від кріпаччини.

За ініціятивою Бібікова року 1841 в Київській, Волинській та Подільській губерніях введено «інвентарі» подібно до тих, які були в королівських маєтках у Польщі. В інвентарях зазначалося точно характер та розмір повинностей селян. Для розгляду інвентарів зформовано спеціяльний Комітет у Києві. Виявилося, що повинності в панських маєтках (подано 8.437 інвентарів) були такі різноманітні, що на підставі їх не можна було встановити стандартного інвентаря. Довелося Комітетові скласти самому зразкові інвентарі, які й затвердило міністерство внутрішніх справ під назвою «Інвентарні правила».

Згідно з «Інвентарними правилами» земля, якою користалися селяни, залишалася в їх вічному користуванні; панщину встановлювалося в розмірі 3-х днів для чоловіка і одного дня — для жінки — з «тяглого» господарства, себто такого, в якому були коні або вели; якщо ж у господарстві не було ні коней, ні БОЛІВ, панщину встановлювалося в розмірі 2-х днів для чоловіка і одного дня для жінки; у свята панщину заборонялося. Всі інші види повинностей касувалося. Не вільно було переносити «панщинні» дні з одного тижня на другий або з одного місяця на другий. Заборонялося вживати жінок на тяжку працю. Дідич мав право замінити панщину в полі на панщину на фабриці, але не мав права переводити селян на двораків. Обмежено самоволю дідичів щодо шлюбів селян, здачі в рекрути, засилання на Сибір.

Звичайно, заходи Бібікова не привели до ліквідації кріпацтва, але завдяки «Інвентарним правилам» внесено деякий контроль у відносинах між поміщиками й кріпаками, визначено межі поміщицької влади. Практичне значення «Інвентарних правил» було дуже мале, бо дійсного контролю за діями поміщиків не заведено, і вони далі збільшували панщину та зменшували наділи селянських земель.

Треба додати: те, що зробив для поліпшення становища селян Д. Вібіков — «фельдфебель царя, капрал Гаврилович Безрукий», як назвав його Т. Шерченко в «Юродивому», «завзятий реакціонер, ворог всякої ліберальної думки... яскравий сатрап-самодурі», як схарактеризував його видатний історик Д. Дорошенко, — звів нанівець наступник Бібікова на становищі генерал-губернатора, князь Васильчіков, людина культурна і ліберальна. Дідичі-поляки, які не могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, звертались до Васильчікова з проханнями та скаргами, і він видавав «доповнення» до «Інвентарних правил», які їх фактично паралізували. Унаслідок цього, — як писав дослідник М. Корнилович, — «школи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час.»

Незадоволення з інвентарної реформи виявилося в постійних заворушеннях: селяни відмовлялися виконувати панщину, і дідичі викликали поліцію та військо. Безпосередньо після введення реформи на Правобережжі вибухло 55 бунтів. У той же час утекло з Київщини коло 30.000 селян. А взагалі в 1826-1854 роках р Україні було 126 селянських повстань, а в цілій Російській імперії — 624. Крім повстань, було багато випадків убивства дідичів.

Найбільше повстання вибухло 1855 року під час Кримської війни, коли російський уряд видав маніфест, в якому, у непевних виразах закликаючи селян вступати добровільцями в армію, обіцяв їм полегші. Маніфест, написаний російською мовою, читали в церквах, і селяни зрозуміли, що цар кличе записуватися в козаки. Вони перестали виконувати панщину і почали, вимагаючи від священиків, щоб приводили їх до присяги. Священиків, які пробували пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито «ховають волю.» Повстання охопило кілька повітів Київщини, де населення ще пам'ятало козаччину. Придушено його військовою силою, при чому тисячі селян покарано різками, а сотні — заслано на Сибір. Вся ця подія дістала назву — «Київська козаччина 1855 року».

Революційний рух 1840-их років

Реакційне правління Миколи 1 не в силах було припинити революційних рухів, підсилюваних прагненням відновлення української державности. Революційні рухи, осередком яких став Київ з його університетом, знаходили підтримку серед польської інтеліТенції. 1840-ві роки були добою великого революційного піднесення в усій Европі. Пригнічена Віденським Конгресом та «Священним Союзом» вільна думка знову прокидалась до життя. В Прусії почалися реформи Ф. Штайна та Ф. Гарденберга, в Норвегії введено доволі демократичну конституцію, Еспанія та Португалія звільнилися від династії Бурбонів, деякі міста Німеччини завели у себе становий устрій.

Серед інтелігенції зростає інтерес до історії свого народу, появляються етнографічні праці, збірки народних пісень, переказів, казок. У той же час ширяться філософські ідеї Гердера, Шеллінґа, Гегеля, які сприяють оформленню ідеї «месіянізму» деяких народів. Творяться таємні товариства, які домагаються ліберальних реформ: у політиці — конституції, в суспільному житті — скасування дворянських привілеїв, станів, кріпацтва, в національному — визволення народів з-під чужої влади та створення власних держав. Такими товариствами були: в Італії — карбонарії (вуглярі) та «Молода Італія», і т. п. В Західній Европі множаться масонські льожі. Карбонарії в Сіцілії та Неаполі підняли були повстання, але були розбиті австрійською армією. У 1830-му році вибухло повстання у Франції, але також було здушене. Наслідком того багато його учасників емігрувало з Франції і провадило далі революційну працю в інших країнах, зокрема в Польщі.. З другого боку — після повстання поляків 1831-го року — в Парижі, як згадано вище, постала значна колонія поляків-емігрантів, які стали посередниками між революційними гуртками Франції і Польщі.

Великий вплив на польських революціонерів мав Адам Міцкєвіч, палкий патріот і видатний поет. Він брав активну участь у часописі «Роіпос» що виходив у 40-их роках в Парижі, проповідуючи всеслов'янську федерацію і братерську рівність усіх слов'ян. У своїх творах, головно у «Кsiega pielgrzymstwa polskiego», Міцкевіч писав про месіянізм польського народу.

У Польщі месіянізм знайшов адептів, які мріяли про провідну роли) польського народу. Але ще міцніше розгорнувся месіянізм у Росії, у творах слов'янофілів 1. Киреєвського, О. Хомякова, К. Аксакова.

В Швайцарії італійський революційний діяч Мадзіні створив організацію «Молода Европа» і пізніше— «Молода Італія», за прикладом з'явилася «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Франція». Одною з характеристичних рис революційних організацій була ідея всеслов'янської федерації окремих республік, ягі збе

рігали б своє внутрішнє правління на засадах рівности та волі кожного громадянина.

Внаслідок зміцнення русифікації та реакції почався в 30-их роках XIX ст. на Правобережній Україні український національний рух серед так званого «польського» шляхетства, фактично української спольонізованої шляхти. На початку XIX ст., коли під ьпливом панівного в літературі романтизму прокинувся інтерес до народности, деякі польські письменники, заховуючи польський патріотизм, почали цікавитися українською історією, фолкльором. Так створилася «українська школа» в польській літературі. Представниками її були: А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гоціпіський, М. Чайковський та інші. Дехто з цих письменників, як Т, Падура. А. Шашкевич, С. Осташевський та ін., почав писати українською мовою. Чималий вплив на розвиток української національної ідеології мала й польська революційна література.

Не зважаючи на загальну реакцію, в Україні також велася невпинна праця над вивченням минулого українського народу, його фолкльору, мистецтва. Видана 1819 року Цертеловим збірка історичних дум, справила велике враження. Року 1827 М. Максимович, майбутній ректор Київського університету, видав збірник українських пісень. Ці видання розкрили читачам красу української народної поезії. У роках 1832-1838 в Харкові 1. Срезневський надрукував збірник «Запорозька Старина» з піснями і історичними думами. У Харкові молодий історик М. Костомаров і А. Метлинський стали виразниками духової взасмности слов'янських народів.

У Харківському університеті створився гурток студентів, в якому читали вірші Рилєєва та інших декабристів. Члени цього гуртка були арештовані, але революційний настрій студентства не змінився. У 1840-их роках в Харкові ширяться ідеї всеслов'янської федерації, які приходять із Чехії, Тут вивчають польську, сербську, чеську мови, з'являється переклад «Краледворського літопису».

У 1840-их роках, коли до Києва дійшли перші відгуки польського повстання, київські міщани співчували повстанцям і шукали шляхів, щоб порозумітися з ними. Після здушення польського повстання Київ став центром русифікаційної політики. Проте цього не вдалося досягти. В університеті було викрито таємне політичне товариство з студентом Гордоном на чолі, членами товариства були поляки та росіяни.

Антиурядова агітація охоплювала широкі групи суспільства Правобережної України та Києва. Організація «Молода Польща» та Союз Польського Народу мали в Києві свій осередок і серед їх членів були поляки — студенти й громадські діячі. У 1839 році ці організації викрито; трьох керівників заслано на каторгу (доктора Бопре, дідичів — Боровського та Михальського); 191 студента виключено, частину здано в солдати. Київський університет, що ігідно з задумом уряду мусів бути фортецею русифікації, виявив себе як революційний осередок.

Репресії супроти Союзу не припинили визвольного руху в Україні. На початку 1840-их років у Києві група студентів та молодих професорів створила нелеґальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національносвідомої; талановитої молоді. Серед неї були: історик М. Костомаров, що з 1844 року викладав історію в гімназії, а згодом став адьюнкт-професором університету; П. Куліш — талановитий етнограф, письменник; М. Гулак-Артемовський — історик права; П. Маркевич — етнограф; В. Білозерський; з ними близько зійшлися молодші люди, що недавно закінчили університет або були ще студентами.

Моральним авторитетом цього неоформленого товариства став Т. Шевченко, який у 1846 році дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті. Тоді Шевченко був уже в зеніті своєї слави, як видатний маляр, а ще більше як поет. Його подорожі по Україні — Чернігівщині, Полтавщині, Київщині — показали, яка широка була його популярність, як глибоко шанували та любили його. Найбільші магнати України — Рєпніни, Тарновські, Лизогуби, Лук'яновичі, Родзянки та ін., — запрошуавли його до себе, замовляли йому портрети, захоплювалися його поезіями. В тому гуртку молоді Шевченко відразу став центральною особою не тільки як славний поет і маляр: до того приєднувався особистий чар, який підкоряв йому всіх, хто з ним зустрічався. Була й ще одна причина популярности Шевченка: в добу панування романтизму він якраз був тим героєм, про якого мріяла молодь — був кріпаком, який багато терпів у своїм житті, був людиною з маси українського народу, яка виросла під впливом історичних спогадів про козацтво, про гайдамаків.

Члени гуртка читали французьких філософів-утопістів — СенСімона, Фур'є, цікавилися відродженням поляків, чехів, хорватів,

сербів, болгарів, словаків, словінців і мріяли, щоб «усі слов'яни стали добрими братами» , . . «і брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любови во віки і віки» . . .

Року 1846-го гурток київської молоді оформився в товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське Братство. Сама назва «братство» і обрання за патронів святих братів-просвітителів слов'ян вказували на його характер. До Братства вступили студенти Київського університету О. Навроцький, 1. Посяда, Ю. Андрузький, О. Тулуб, Л. Загурський, дідич М. Савич та інші. У Братстві не було представників аристократії, як то було в декабристському русі, члени його були письменники, вчені, діти середніх або дрібних дідичів, урядовці — представники тієї інтелігенції, що в 1840-их роках виходила на широкий кін життя.

Такий склад членів Братства, природно, відбився на його ідеології. Вони мріяли, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича. .., ні князя, ні графа, ні герцога. . ., ні пана, ні боярина, ні холопа . . .»

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, станів, поширення освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну ролю призначалося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сойм.

У цілому на поглядах Кирило-Методіївського Братства відбивалася програма Товариства Об'єднаних Слов'ян, але було й нове: ідея месіянізму українського народу. Голос України, — писав Костомаров у «Книзі буття українського народу», — що «звав усю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському.. І встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів... І встане Слов'янщина. . . і Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім. . .» Погляди та програма Братства зафіксовані були в «Книзі буття українського народу» та в Уставі Товариства св. Кирила та Методія. На цих творах помітні впливи «Історії Русів», а також західньоевропейських ідей, головним чином Міцкєвіча з його «Книгами народу польського».

Другим значним осередком панславізму була Прага, і члени Кирило-Методіївського Братства, особливо Шевченко, знали твори Яна Колляра, П. Шафаріка, В. Ганка, а дехто із членів листувався з ними.

У Братстві не було єдности думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко, Гулак, Савич — за організацію збройного повстання і повалення царату.

Братство існувало недовго. На початку 1847 року на донос етудента Петрова члени його були заарештовані. Більшу частину їх заслано до різних міст Европейської Росії, а найгірша дісталась доля Шевченкові: його здано в солдати й заслано до Оренбургу без права писати й малювати.

Заснування Кирило-Методіївського Братства припало на час революційних рухів, що охопили всю Европу. Причин для цього було багато. Надто тяжкий був режим, що його запровадив «Священний Союз», і ввесь час у країнах Европи відбувались спроби скинути абсолютизм і встановити конституційні правління. У той же час багато народів, що втратили свої держави, намагалися повернути незалежність. Винахід парової машини в кінці XVIII ст. вніс великі зміни в суспільно-господарські відносини і створив новий стан робітників, які виступили з своїми вимогами. В лютому 1848-го року французький король під натиском головно робітників зрікся престола, і Францію проголошено республікою. Президентом обрано Наполеона Бонапарта, племінника Наполеона 1. Але Бонапарі у 1852 році, на підставі нового плебісциту, проголосив себе імператором, з іменем Наполеона III.

Друге місце щодо сили революційного вибуху зайняла Австрія. її цісар Фердінанд у 1848 році зрікся престолу, і його місце зайняв новий цісар — Франц-Йосиф — який поспішив дати конституцію.

Скориставшись з ослаблення Австрії, повстали мадяри, які хотіли проголосити свою незалежну державу. На допомогу Австрії російський цар Микола 1 вислав війська, які приборкали мадярів. Микола 1 боявся, що революція з Мадярщини перекинеться до підвладних йому держав.

У Чехії почалося відродження, і чехи вимагали звільнення від німців і створення окремого чеського сойму. Цим разом вони зазнали поразки: австрійська артилерія збомбардувала Прагу, і Чехія була підкорена Австрії.

1848 року скликано до Праги Слов'янський З'їзд, який підкреслив значення слов'янства в боротьбі проти німців.

1849 року в Італії революціонери зайняли Рим і проголосили Римську Республіку, але потривала вона ненадовго: французькі війська привернули старий лад.

У 1840-их роках Російська імперія, не зважаючи на її зовнішню силу, переживала внутрішній розпад, Адміністраційний апарат виявляв нездатність керувати імперією. В економіці постали різні зміни. Новий стан «різночинців» потроху відсував дворян. Найпопулярніші письменники Росії належали до різночинців, В. Бєлінський (1811-1848), О. Герцен (1812-1870) були проповідниками матеріялізму і виступали проти кріпацтва та монархізму. Герцен емігрував до Англії і в журналі «Колокол» громив російську державну систему. В різних місцях Росії поставали таємні революційні гуртки. Найбільшим з них був заснований 1845 року в Петербурзі гурток Петрашевськото, до якого належав М. Достоевський. Метою цього гуртка було підготовити народне повстання. Року 1849 гурток був викритий поліцією і членів його заслано на Сибір. Гурток Петрашевського діяв в один час із Кирило-Методіївським Братством.

Усі ці революційні настрої — і в Західній Европі, і в Росії — посилювали революційні рухи в Україні, доходили до селянства й викликали чутки про близьке скасування кріпацтва. Ширилися селянські повстання. На Волині поміщики тікали із своїх маєтків до Житомира, де було військо, і зверталися до царя з проханням про допомогу. 1848 року царські жандарми виарештували в Польщі 574 учасників польського національно-визвольного руху. По Україні ширилися листівки з закликом до загального повстання.

У 1848-их роках у Польщі, Білорусі, Україні та Басарабії запроваджено «надзвичайний стан» і загострено цензуру. Реакція запанувала в Росії.

За таких умов Росія вступила у війну з Туреччиною. Прагнення російських царів здобути вихід з Чорного моря зустрічало спротив не тільки Туреччини, яка володіла цим виходом, але й Англії, яка мала великий вплив на Туреччину й плянувала захопити Крим і Кавказ. Російський уряд не врахував, що до Туреччини та її протектора Англії приєднаються Франція та Австрія, які також були заінтересовані у ринках на Близькому Сході і не хотіли зміцнення Росії на Балканах. Микола 1 вимагав від турецького уряду передати йому протекторат над православними в Туреччині.

Війна велася на Кримському півострові, переважно навколо Севастополя, обложеного військами союзників. Після одинадцятимісячної облоги ця зруйнована фортеця скапітулювала.

Війна виявила повну нездатність російського командування: армія, що була вимуштрована на парадах, не була підготовлена до війни; інтендантство обкрадало її; технічне озброєння було відстале; комунікації були надзвичайно слабі. «Крах, що його зазнала Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи», — писав Д. Дорошенко. Микола 1 не витримав сорому й отруївся. Престіл перейшов до його сина, Олександра П.

Доба реформ

Олександер II (1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року Олександер II дав амнестію членам Кирило-Методіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі, що став духовим осередком українського національного руху. Головним завданням як українського, так і російського громадянства, було звільнення селян. У цьому питанні сходилися прагнення кращих представників українського та російського суспільства. Російські журнали містили палкі вірші Шевченка, спрямовані проти кріпацтва; російський письменник І. Тургенев перекладав російською мовою твори Марка Вовчка, молодої української письменниці (Маркевич), яку Шевченко назвав своєю «донею».

Величезне значення здобув Шевченко, якого намагалися затягти до себе різні російські угруповання: і слов'янофіли, закликаючи до співпраці в журналі «Парус», і ліві групи з табору Чернишевського . та Добролюбова, органом яких був журнал «Современник». А серед широкої публіки, не зв'язаної з партіями, Шевченко був ідолом.

Характеристичний приклад популярности Шевченка у Петербурзі подає Ю. Бойко: Шевченко виступав зі своїми творами на літературних вечірках поруч із Тургенєвим, Гончаровим, Достоевським, Островським, Майковим, Писемським та іншими, і «мемуаристи того часу однозгідно зазначають, що Шевченка публіка приймала більш ентузіястично, ніж будь-кого з російських корифеїв літератури. Пані Штакеншнайдер занотувала у своїх записках із здивуванням: «Та адже Достосвський ще більший мученик за ту ж таки справу... Шевченко був лише солдатом, а Достоевський — в Сибіру на каторзі, а проте — Шевченка приголомшили оваціями, а Достоевському плескали багато, але далеко не так».

У Росії та в Україні народжується новий напрямок в історії та літературі — «народництво». Головною рисою народництва взагалі, а зокрема в Україні, була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишилися носіямиукраїнської національности. Усі інші стани, як запевняли «народники», втратили свою національність, а тому треба знову наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фолкльор. У минулому «народники» виключали з кола своїх заінтересовань добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинились до поневолення українського народу, і головну увагу звертали на Запоріжжя. У повороті до народу бачили вони головну ознаку відродження українського народу.

«Народництво», яке бере свій початок з етнографічних творів Цертелева, І. Срезневського, М. Максимовича, у 1850-их роках набуває новий, активний характер і зосереджує увагу на виявленні жахливої природи кріпацтва. Твори Шевченка і Марка Вовчка були суцільним актом обвинувачення проти кріпацтва.

Українська поступова інтеліґенція вважала за перший свій обов'язок налагодити видавничу справу: дідичі — В. Тарновський та Г. ґалаґан дали П. Кулішеві кошти на організацію друкарні та видавничої справи. У Петербурзі надруковано «Записки о Южной Руси» П. Куліша та його ж роман «Чорна Рада», твори Котляревського, Г. Квітки-Онов'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, проповіді о. Гречулевича та ін. У роках 1861-1862 виходив місячник «Основа», який став головним органом українського руху. В Чернігові в роках 1861-1863 виходив «Черниговский Листок», у Києві, Харкові, Полтаві друкували книжки українською мовою. У Києві засновано «Громаду», що спочатку була студентською організацією, а пізніше, коли члени її покінчали університет, стала називатися «Старою Громадою» на відміну від нової «Молодої» студентської громади. Ввійшло у моду носити український народній одяг.

1856 року цап Олександер ІІ офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу».

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в Петербурзі. Членами головного комітету були представники від губерніяльних комітетів. Було там два українських дадичі, Василь Тарновський та Григорій ґалаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком, обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян, хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославсьхій таЧернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів. Було багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на капіталістичні основи, і дідичі хотіли звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе батраками. На Лівобережжі, зокрема на Полтавшиш, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян названо «тимчасово зобов'язаними», а самий стан — переходовим. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року. «Положення про звільнення селян від кріпацтва» було укладене дуже неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежно від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали «Бібіковські інвентарі» 1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося, а саме:

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий «мировим посередникам», яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова — до введення «уставних грамот», що встановлювали відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: «Земське самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.» Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту.

Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «самообкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людности, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства організували шяоли: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організувало продаж їх на рати. Крім того воно мало «розплідні пункти» з племінниміі «плідниками», завдяки чому підносилося якісно та кількісно скотарство. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати.

Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші гатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги зверталось на меліорацію — осушування багнищ, заліснюванні ярів, вирощуванні лісів. У функції земств входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, головно збіжжям. Вони тримали зв'язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя.

Така була загальна картина діяльности земств. Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у різних їх установах влаштовувались люди, які з причини «політичної неблагонадійности» не могли знайти праці в державних установах: лікарі, вчителі, статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), 1. Шраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели середні землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б. Веселовський, підкреслив, що «тут не було місця для злісної боротьби кляс».

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомосте, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме з земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних губерній.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося міські ради — думи, членів яких обирало все населення, що платило податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п. Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров'я, санітарією, школами. У цілому компетенція міського самоврядування була аналогічна земському. Але була велика різниця в суб'єкті: земства обслуговували сільську людність, в переважній більшості українську, а по містах була мішанина людности, і в деяких містах кількість українців ледве досягла 50°/о, при чому ці відсотки припадали на нижчі шари — дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росян, на Південній Україні з греків, вірмен; крім того, у містах було багато жидів. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріюпіль мали космополітичний характер.

Революційні рухи в Україні

Реформа 1861 року не задовольнила селянство, зокрема українське. Негайно після проголошення маніфесту почалися знову заворушення у різних місцях України. У самому Бердичівському повіті Київської губернії відбулося 34 повстання. В Київській губернії повстало 12.000 селян, у Подільській — 80.000. Значні повстання були на Чернігівщині, Херсонщині, Катеринославщині. Вони не припинялися протягом кількох років і придушені були військовою силою. Багато селян заслано.

Не була задоволена й поступова інтелігенція. Вона уживала всіх заходів, щоб піднести освіту серед селянства, зробити звільнених кріпаків свідомими громадянами. Вся увага інтелігенції була звернута на видавання книжок для народу, підручників, а також — на заснування шкіл. Засновуваній й так звані «недільні школи», для дорослих. Багато студентів відмовлялося від кращої кар'єри і йшло працювати на селі як учителі. Це був початок «ходження в народ», що набуло згодом масового характеру.

Не зважаючи на цілком мирні завдання, що їх ставили собі інтелігенти, вони викликали підозру збоку дідичів та царської адміністрації, зокрема на Правобережжі.

Змінилось і ставлення російської преси до українського питання. Спочатку російські журнали охоче друкували українські літературні твори, згодом же, коли українська література почала успішно розвиватись, російські публіцисти стали доводити, що української мови, культури і навіть національности немає, а самий український рух пояснювали польськими інтригами.

З другого боку в Україні ширилися революційні ідеї, що йшли з Росії і ще, поруч з мирним «просвітянством», знаходили послідовників, головно серед молоді. Року 1862-го в Петербурзі засновано товариство «Земля і Воля», метою якого було повалення царату, встановлення республіки, експропріяція поміщицьких земель і передача їх селянам. Ідеї «Землі і Волі» стали дуже популярними у всій мперії, захопили вони й Україну. Російський уряд відповідав на діяльність цього товариства репресіями, засланнями, стратами.

Становище загострилося ще більше у зв'язку з польським повстанням 1863-го року. Підготовляв його довгий час Центральний Національний Комітет, що мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Европі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в межах 1772-го року, ліквідацію кріпацтва; земля мала перейти селянам, при чому за викуп землі мусіла платити держава; стани з їх привілеями мали бути скасовані.

Почавшись у січні 1863 року, до повстанців приєдналося чимало офіцерів російських полків, що були розквартировані у Польщі. Повстання перекинулося до Литви, Білоруси, Правобережної України. У Києві зорганізовано комітет, до якого вступило чимало студентів Київського університету. «Земля і Воля» розсилала революційні відозви, з закликами підтримати повстання. Герцен у «Колоколі» закликав допомагати полякам. Проте, сили повстанців були малі — не більше як 20.000 зле озброєних осіб, і російська армія легко їх розбила. Кари повстанцям були значно суворіші, ніж у 1831-му році. Було багато їх страчено, заслано на Сибір.

У 50—60-их роках на Правобережній Україні, під впливом революційних ідей, що приходили з Заходу, серед польської молоді, переважно шляхетського походження, виник культурний рух, так зване «хлопоманство». «Хлопомани» прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння народові, скасування кріпацтва. Вони не поділяли ідей повстанців 1863 року, вважаючи, що їх місце не в польському таборі, а з українським народом.

Група «хлопоманів» на чолі із студентом Київського університету Володимиром Антоновичем проголосила себе українцями, виступила з польської організації і спільно із студентами з Лівобережної України заснувала. «Громаду». Поляки затаврували цю групу як «зрадників». На це Антонович відповів «Сповіддю», яку надруковано в «Основі». Він писав, що для шляхтичів-поляків е два шляхи: перший — повернутися до українського народу, працею якого жили їхні предки, платячи за це йому презирством та зневагою його релігії, і другий шлях — залишитися зайдами-паразитами, ворогами національного розвитку українського народу. Антонович обрав перший шлях: він повертається до віри предків (православ'я) і працюватиме для добра свого народу. За ним пішли поляки, які відіграли велику ролю в українському відродженні: Кость Михальчук — філолог, Борис Познанський — етнограф, Тадей Рильський — економіст (батько поета Максима). Сам В. Антонович став у майбутньому видатним істориком України, основоположником історичної школи.

Культурно-просвітня діяльність «народників» і «хлопоманів» викликала обвинувачення їх російськими реакційними публіцистами у політичних зв'язках з польськими повстанцями. Почалися знову арешти і заслання видатних українських діячів, усунення з державних посад українців-службовців. Доба репресій завершилась 1863 року таємним обіжником міністра внутрішніх справ Валуєва, яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, бо такої мови, мовляв «не було, немає й бути не може».

Це було страшним ударом для українського руху. Під впливом загальної реакції чимало українців відійшло від руху, інші стали приховувати свої національні симпатії, небезпечні в загальній ситуації, знаходилися й такі, ще перекидалися на бік реакційних кіл, доводячи, що український народ не потребує власної школи, мови та літератури і цілком задовольняється російською культурою. Таких людей стали називати «москвофілами». Але й в найтяжчі часи реакції з честю тримали український прапор такі люди, як — В. Тарновський, Г. ґалаґан, Є. Милорадович-Скоропадська та інші.

Український рух, залежно від загальних обставин, обмежувався плеканням української культури та впорядковуванням соціяльних і економічних відносин. Велике значення мала культурницька праця української інтелігенції.

В 1860-их роках у Києві оформилася так звана «Стара Громада», членами якої були переважно колишні студенти, що заснували пріі Київському університеті «Громаду». В міру того, як вони закінчували університет, їх заступали в «Громаді» нові студенти. У 1870-их роках до «Старої Громади» належали переважно члени, що були приятелями ще в студентські роки. Очолював це товариство В. Антонович, а входили до нього: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Михальчук, М. Старицький, О. Русов, Ф. Вовк, І. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко та інші.

За прикладом Київської «Старої Громади» стали засновуватись громади в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Громада ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1874-му році «Стара Громада» придбала газету «Києвский Телеграф» і почала друкувати твори своїх членів.

На початку 1870-их років у загальній політиці російського уряду почалася деяка зміна: суворий режим 1860-их років трохи пом'якшав — і український рух оживився з новою силою. Отже, мав рацію М. Костомаров, який писав московському слов'янофілові Аксакову: «Иа дні душіт кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли настане слушний час.» І дійсно, як тільки з'являлась нагода — збиралися українські діячі і український рух оживав. Дуже важливе те, що з бігом часу до українського руху приєднувалося щораз більше нових людей, зокрема селян. Це свідчить про те, що з шляхетського, яким він був на печатку XIX ст., цей рух ставав всенароднім.

На початку 1870-их років Київ став культурною столицею України, де скупчувалися інтелектуальні сили. В 1874 році з «Старої Громади» вийшла ініціятива заснувати українське наукове товариство під назвою «Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства». Воно повело інтенсивну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича та М. Драгоманова, збірка казок М. Драгоманова, чумацькі пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України тощо. Ці праці здивували науковий світ своєю солідністю та розмахом. Одночасно в Києві надруковано чимало популярних книжок з історії України.

«Стара Громада» мала постійний контакт із Галичиною та Буковиною і в своїх політичних поглядах схилялася до федерації всіх українських земель у союзі з Росією. У цьому відношенні «Стара Громада» була пов'язана з традицією Кирило-Методіївського Братства та Товариством Об'єднаних Слов'ян.'^

Величезне значення мав ПІ Археологічний З'їзд у Києві 1875 року. Влаштовувало цей з'їзд Московське Археологічне Товариство під головуванням відомого археолога графа О. Уварова, але до його організації притягнено місцевих учених. На з'їзді була багата виставка української археології, влаштована В. Антоновичем, а також виставка українських мап та гравюр. В з'їзді взяли участь 86 професорів та археологів Києва і 35 з інших міст України. «Третій Археологічний З'їзд був святом української археології. Вона здобула загальносвітове визнання», — пише П. Курінний.

Таким чином, Україна в середині 1870-их років мала значні наукові досягнення, які поставили її в ряд із передовими країнами світу. До наукових досягнень треба додати й досягнення в галузі мистецтва. Талановитий композитор М. Лисенко, що обробляв українську народну музику, створив перші українські опери «Чорноморці» та «Різдвяна ніч», які справили глибоке враження, а вистава його «Різдвяної ночі» в Києві була великим тріюмфом.

Більшість членів «Старої Громади» ставилася з резервою до російських революційних партій: їх відштовхував державний централізм цих партій, байдужість, а часто й ворожість до українського національного руху та нахил до тероризму. На цьому грунті почалися розходження між старшими членами Громади» і молодшими, які прагнули радикальніших політичних заходів і засуджували «культурництво» «Громади». Представниками цього ідейного розколу були з одного боку В. Антонович, а з другого — М. Драгоманов, який виступав проти перецініовання національного питання; українство, на його думку, повинно було бути соціялістичним, і він настоював на союзі з соціялістичними російськими течіями.

1875 року звільнено з Київського університету доцента М. Драгоманова, одного з найвпливовіших членів «Старої Громади». Історик за фахом, він був талановитим публіцистом і користався популярністю і в Україні, і в Росії. За своїми політичними поглядами Драгоманов був послідовником кирило-методіївців і прагнув федералізму, пов'язуючи його з демократизмом західньоевропейського типу.

Після звільнення Драгоманова з університету «Стара Громада» власним коштом делегувала його за кордон. Драгоманов оселився в Женеві, де заснував журнал «Громаду» і почав видавати книжки українською, російською та західньоевропейськими мовами. Співробітниками його були — М. Зібер, що на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від катедри в Київському університеті; С. Подолинський; Ф. Вовк, професор Київського університету, примушений покинути його в 1879 році; Я. Шульгин, М. Павлик, галицький учений.

«Женевський гурток» Драгоманова став зародком українського соціялістичного руху. На цьому ґрунті загострилося розходження між М. Драгомановим і більшістю членів «Старої Громади», яке привело до остаточного розриву. «Громада» з 1886 року відмовилася фінансувати Драгоманова, і він у 1889 році переїхав до Софії (Болгарія), де зайняв катедру в університеті.

«Стара Громада», не припиняючи своєї діяльности, в часи реакції існувала конспіративно.

«Стара Громада» керувала часописом «Києвская Старина», що його видавав з 1882-го року Т. Лебединцев, потім О. Лашкевич, а з 1893 року — «Стара Громада». Багато допомагали цьому виданню меценати В. Тарновський та В. Семиренко. Протягом 25-ти років «Києвская Старина» була єдиним друкованим органом української думки на підросійській Україні й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою. Важливою заслугою «Старої Громади» було видання великого українського словника, що вийшов за прізвищем Б. Грінченка.

Не зважаючи на реакцію, всупереч усім заборонам, в Україні творилася українська наука, правда — російською мовою, але, переіначуючи пізніший вираз советський, то була наука «російська мовою, українська змістом». Поволі всі катедри історії Росії в усіх університетах України посіли учні проф. В. Антоновича, сеньйора українського руху. Вони, наслідуючи його школу, вели історію України від палеоліту, доводячи безперервну тяглість української культури і спростовуючи теорію російських вчених про спадковість Москви від Києва. Антонович студіював переважно археологію, княжу добу, козаччину, О. Лазаревський — період XVII та XVIII століть і, хоч не був професором, мав свою школу учнів. Історія літератури та української мови мали видатних учених в особах О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова. Над історією українського права працював проф. О. Кістяковський. Українська наука, репрезентована українськими вченими, зайняла поважне місце в світовій науці.

У кінці XIX ст., після Шевченка, виступають такі видатні українські письменники і поети: П. Куліш могікан кирило-методіївців, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький; молодші: В. Леонтовчч, В. Самійленко, М. Коцюбинський і нарешті — окраса української літератури — Леся Українка.

Величезне значення мали українські тсатра.пьііі вистави: у 1880-их роках з'явився створений М. Кропіівнііцькіім театр, в якому виступали видатні сили: М. Заньковецька, родина Тобілсвичів — М. Садовський, О. Саксаганський, І. Карпонко-Карий, М. Садовська та ряд інших талановитих артистів. Вистави цього театру були колосальним пропагандивним елементом, захоплювали глядачів, збуджували інтерес та любов до України, її історії, побуту.

Український рух не обмежувався культурництвом. Паралельно з ним поглиблювалися революційні рухи, грунт яким давала невдала емансипація селян. У Києві діяв народницький гурток під проводом Дейча та Фесенка; року 1877 засновано гурток «Земля і Воля», одним з організаторів його був Дмитро Лизогуб, син Андрія Лизогуба, Шевченкового приятеля, який не припинив дружніх відносин з поетом під час його заслання і допомагав йому матеріяльно. Року 1879-го Дмитро Лизогуб, разом з іншим представником заможних дідичів України, В. Малинкою, був повішений за участь у терористичних актах. Тоді ж був засуджений на 15 років каторги В. Дсбагорій-Мокрієвич, якому пощастило втекти за кордон. Ці факти цікаві тим, що вони свідчать, як у револіоціііннх актах беруть участь і гинуть за їдеї сини видатних українських дідичів.

Року 1879 організація «Земля і Воля» поцілилася на дві частини: «Чорний Переділ», що залишився на старих позиціях революційної пропаганди (до неї належали: Г. Плеханов, Я. Стефанович, В. Засулич та інші) і «Народна Воля», в якій було багато українців: А. Желябов, організатор народницьких гуртків у Києві та Одесі, що деякий час співпрацював із М. Драгомановим, М. Морозов, Віра Фіґнер, М. Кибальчич, С. Перовська — правнука гетьмана К. Розумовського — та інші. «Народна Воля» обстоювала індивідуальний терор і поставила своєю ціллю забити царя. Року 1881 «народовольці» забили царя Олександра II. Виконавців терористичного акту — А.Желябова, М. Кибальчича, С. Перовську та інших страчено, а багатьох їх спільників заслано на Сибір. Але корнети Україні ця акція не принесла, навпаки: новий цар, Олександер III, запровадив ще більшу реакцію.

Україна, як і вся Російська імперія, переживала напружені часи. У 1870-1880 рр. поглиблювалося незадоволення селянства. Катастрофічне збільшувалося число малоземельних та безземельних селян. Одні із них працювали на поміщицьких землях, як наймити, інші йшли на ті великі підприємства, що засновувались в Україні. На Правобережжі розгорталася цукрова промисловість. У 1862-1863 рр. цукроварні виробили 1,6 мільйона пудів цукру, а наприкінці 1880-их років — 20,7 мільйона пудів. На Лівобережжі, головним чином у Катеринославській губернії, розгорталась металюргійна промисловість, Багато селян працювало на будуванні залізниць: з 1865 р. майже без перерви будовано залізниці, В Україні зростала робітнича кляса, революційний пролетаріят. Серед робітників заводів та залізниць було багато людей із Центральної Росії, які приносили з собою революційний настрій і пропагували «єдність клясових інтересів» та «пролетарську солідарність». Умови праці на заводах були дуже тяжкі, не було ні захисту інтересів робітників, ні охорони праці. З 1870-х років час він часу виникали страйки, в яких робітники ставили вимоги економічного характеру.

У 1875 році в Одесі засновано перший в Україні Південно-Російський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного та економічного ладу. Це був перший союз, що зоставив метою політичний переворот. Союз існував недовго, ширячи в Україні соціял-демократичні льозунГи, що заміняли льозунги національні. Творилися невеликі соціялістичні гуртки, які вели пропаганду серед робітництва.

Року 1895 в Петербурзі В. Ленін об'єднав соціял-демократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничої кляси, який розгорнув широку агітацію серед робітників. За його прикладом 1897 року засновано Союзи боротьби за визволення робітничої кляси в Києві та Катеринославі. Вони поширювали революційні листівки, проклямації і керували страйками. Катеринославський Союз мав тісні зв'язки з Південною Україною, Харковом, Москвою, Петербургом, Менськом. Так робітничий рух в Україні набував значення загальноросійського.

Тяжкі соціяльні та економічні умови, загальна реакція в часах царювання Миколи II (1894-1917) сприяли зростанню революційного руху. Село убожіло, і єдиним виходом із становища, яке створилося, був дозвіл безземельним і малоземельним селянам переселятися до інших місць. Переселення селян в 1861 році заборонено, але воно неприпинилось, 1894 року дозволено селянам переселятися на вільні землі, переважно до Азії. Уряд забезпечував пільговий проїзд і давав деяку допомогу. Однак, не зважаючи на те, що на нових місцях переселенцям приділялось багато землі, частина їх поверталась на старі місця, не можучи пристосуватись до нових умовин господарювання.

Вихід селян на нові місця руйнував загальне господарство: переселялись так звані «середняки», а селяни, що мали подостатку землі, залишались; також не переселялись малоземельні та безземельні, бо не мали коштів на нове господарство. Так поглиблювалась диференціяція села.

Збільшення безземельного селянства і тяжкі умови праці робітників на панських землях підсилювало революційні рухи. Щороку збільшувалася кількість заворушень серед селян, які орали поміщицькі землі, рубали ліси, випасали худобу тощо. Бували випадки, коли селяни вимагали повернути землі, які відібрано у них на підставі закону 1861 року. Для скріплення догляду за селянами введено 1889 року інститут земських начальників — із місцевих поміщиків; земським начальникам належав суд над селянами і в разі заворушень вони викликали військову силу.

Одночасно з народовольцями та соціялістами діяли гуртки, які старалися надати політичний характер українському культурному рухові.

В 1892 році засновано «Братство Тарасівців», першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, Іван Липа, Б. Грінченко, М. Вороний, У «Правді», часописі, що виходив у Львові, «тарасівці» надрукували свою програму, в якій зобов'язувалися бути завжди «консеквентними українцями»: дбати про те, щоб українська мова панувала в родині, установах, школі; обороняти права українського народу.

У 1890-их роках серед молоді — у школах, гімназіях, університетах — засновувалися «українські громади» — підпільні гуртки. У середині 1890-их років енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті. Членами її були: Д. Антонович («Муха»), син В. Антоновича, 1. Черкаський, Є. Черняхівський, І, Стешенко, О. Моргун, М. Кривенюк та ін. Незабаром вона поділилася на дві частини: першу — з Д. Антоновичем, 1. Черкаським, М. Кривенюком, М. Міхновським, В. Шеметом, С. Шелухиним та іншими — і другу, так звану «драгоманівську» — з 1. Стешенком, О. Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим останнім гуртком була в тісних стосунках Леся Українка, і з цього ж гуртка вийшли марксисти К. Василенко і П. Тучапський.

Року 1897 у Києві відбувся з'їзд представників громад, на якому засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію», що в більших містах України організувала свої громади. Року 1899 в Харкові гурток студентів, під проводом Д.. Антоновича, заснував Революційну Українську Партію, яка виставила гасло Самостійної України. Ця партія об'єднала найактивніших діячів із мотодшої інтелігенції, нав'язала зв'язки з Галичиною і Буковиною. ллє незабаром вона перетворилась на соціял-демократичну партію і обмежила свої домагання автономією для України. Самостійної України домагалася Народня Українська Партія, яка відділилася від Революційної Української Партії.

Року 1897 в Петербурзі, у в'язниці, Марія Вітрова, студентка Вищих Жіночих Курсів, перед тим учителька в Чернігівській губернії, скінчила життя самогубством. У Петербурзі зв'язалась вона з революціонерами, була заарештована, і коли жандармський ротмістр Кічін, під час допиту, намагався її зґвалтувати, облившись гасом, спалила себе. У відповідь на це в Києві та інших містах почалися бурхливі демонстрації. Очолювані студентами люди масово виходили на вулиці, співали «Вічную пам'ять», «Зо Святими упокой». Уряд висилав військо, переводив арешти, виключав студентів з університетів, засилав їх на Сибір. Так звані «Вітровські» демонстрації викликали симпатії у всіх шарах суспільства. Це були перші вуличні демонстрації такого маштабу, які показали настрої широких

ЗАХІДНЯ УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРІЇ

На підставі першого розподілу Польщі 1772-го року Галичина, а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. Свої претенсії на Галичину Австрія умотивувала в спеціяльному меморіялі, укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до Червоної Руси і до Поділля, так само як Чеської корони — до князівств Освєциіма й Затора». У цьому меморіялі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбурґам. Росія, яка ввесь час прагнула загарбати під свою владу всі українські землі, дуже неохоче погодилася відступити ті території Австрії, і російські війська покинули Галичину тільки під тиском австрійських окупаційних військ.

До Австрії прилучено Руське воєвідство, без Холмської землі, але з Замостям, Волзьке та окраїни Подільського й Волинського восвідств, а з чисто польських земель — південні частини Краківського й Сандомирського воевідства та частину Люблінського. Ці землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володомирії)».

По третьому розборі Польщі до Австрії прилучено Холмську землю та окраїни Берестейського і Підляського восвідств. Але року 1809 Холмщину приєднано до Варшавського воєвідства, а після Віденського Конгресу —в 1815 році — до Царства польського.

Року 1774 до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою Буковина», а до Угорщини — українське Закарпаття (або Підкарпаття). Ці три українські території жили своїм відмінним життям і тому історію їх під австрійською окупацією подасться окремо.

Доля цих трьох частин українського народу мала багато спільного: всі вони терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З другого боку, протягом цілого XIX ст. всі вони вели боротьбу проти зовнішнього тиску і денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доказували, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу, а їхня мова — до єдиної російської мови.

а) Галичина

Австрія дістала Галичину в стані занепаду Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намагаючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі.

Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум» — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перенесено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами. австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засноване народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809 року.

Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування економічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасовано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно; зреформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткування: 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% — державі і тільки 12% — дідичеві. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном, які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподаткування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із дідичами, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь дідичів. Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здобувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом польської шляхти запроваджено в школах польську мову замість української. Польонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти /ь-оаїнську культуру, в особистих стосунках вживало польської мови.

Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне значення, вони багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трактатом в обороні «руської» — української мови. Спроба Могильницького заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовенства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильницький, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820—1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України.

Одночасно з культурним рухом ширяться в Західній Україні революційні рухи. Польські повстанці 1830-их років мали прихильників не лише серед української молоді, а навіть серед львівського греко-католицького духовенства, але на перешкоді до згоди стояло презирливе ставлення поляків до національних почувань українців. Галицька молодь, як і наддніпрянська, прагнула наблизитися до народу, вивчала його мову, фолкльор.

Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше — в 1820-их роках. У центрі його стояла — «Руська Трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галицьке відродження на духовому зв'язку з Україною Наддніпрянською.

Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова», виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Галичині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, — як писав Головацький, — «запалила вогонь. . , який створив очі кожному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, писали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятливий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв'язків українців із Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним репрезентантом культурного громадянства Галичини, панував консервативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не мавши жадної.підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич перейшов до польських панів. Від «Трійці» залишився один Я. Головацький.

Революпійний рух — так звана «Весна народів» — який охопив усю Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився в повстаннях у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених Австрії народів Угорщини, де очолив повстання Кошут, Італії, Чехії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи відновити незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно проголосив конституцію, скликав парлямент, скасував панщину.

Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх почала організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов назустріч українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угорцями та поляками. У Львові засновано року 1848 Головну Руську Раду, свого роду тимчасовий національний уряд, який мав з'ясувати австрійському урядові політичні та національні прагнення українців. Як пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».

Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського народу. Українські посли в австрійському парляменті поставили вимогу виділити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, в окремий коронний край під управлінням намісника і приєднати до Галичини Буковину та Закарпаття. Це гостро суперечило бажанням поляків, які домагалися перетворити Галичину на польську провінцію. У боротьбі з поляками Головна Руська Рада зорганізувала власні збройні сили — Народну ґвардію. Але австрійський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив Галичину на дві частини — польську та українську.

Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських (себто українських) вчених, який накреслив широку програму організації української науки. Він домагався повного відокремлення українського народу від польського та російського і створення єдиної української наукової мови, єдиної граматики та правопису. Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському університеті катедри української мови та літератури.

З цих широких плянів зреалізовано дуже мало. Року 1849 австрійський уряд, з допомогою російських військ, придушив повстання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак, внаслідок скасування кріпацтва, в Галичині з'явилося 375.000 вільних селянських господарств. Викуп дідичам за землю платила держава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.

Року 1849 розв'язано Державний Сойм і Головну Руську Раду. Поляки, під проводом намісника гр. Голуховського, фактично забрали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами: австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції почала схилятися до «панрусизму», вносячи цим ослаблення серед українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для якого давало переконання в силі Росії та бажанні її об'єднати всі слов'янські народи.

Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала Галичині автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сойм українці вислали 49 послів із загальної кількости 150. З роками це співвідношення ще погіршало: року 1877 було українських послів 14, а 1883-го — тільки II. Причиною цього були нові виборчі правила, за якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а українці були переважно селяни. Ще гірше становище було у віденському парляменті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоуправління опинилися в польських руках. Урядовою мовою стала, замість німецької, польська. Львівський університет був спольонізований; школи перейшли під керівництво Польської Крайової Шкільної Ради. Лише невелика кількість середніх та фахових шкіл залишилася українськими.

Провід в економічному житті належав польській шляхті. Знесення панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні землевласники,, але зростали польські лятифундії. 1820 року в Галичині було 8.500 великих маєтків із 683-ма моргами землі пересічно в кожному. 1859 року було 4.500 маєтків, але з наділом пересічно в 1.185 моргів. Року 1880 було 2.086 великих маєтків, але пересічно маєток мав 2.400 моргів. Одночасно погіршувалося становище селян. 1820 року, до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів, року 1859 — 9,5, року 1880 — 5,5, а року 1900 — 4,5 морга. Селяни примушені були шукати заробітків переважно у дідичів, і потрапляли знову в залежність від них.

Міста набули польського характеру, і державна та крайова допомога підтримувала розвиток польської культури та науки.

Придушення російським військом польського повстання 1863 року загострило відносини між поляками та українцями. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніятам. які купчилися біля «Святого Юра» у Львові, де була резиденція митрополита. Осередком духовної інтелігенції, її проводом і протектором був митрополит, і всю національну справу ця духовна верства брала, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти польського наступу. Головна увага духо венства була присвячена боротьбі проти латинізації церковного обряду, але, шукаючи зразків у Православній Церкві, воно підпадало під російський вплив. Ця консервативна інтелігенція ставилася до української мови як до мови неписьменного селянства, оберігала церковно-слов янську мову — і знову потрапляла під російський вплив. Група консерваторів тримала в своїх руках три установи: Ставропігіяльмій Інститут, Народний Дім, заснований у Львові в 1850-их роках, і «Галицько-Руську Матицю», як називали товариство для видавничої і взагалі просвітньої справи, засноване у Львові 1848 року. За перші роки видало воно понад 80 книжок. Довгий час консервативний табір сподівався підтримки австрійського уряду, але, розчарувавшись у ньому, поділився на дві групи: москвофільську, що всі надії покладала на допомогу від Росії та прагнула едности з російським народом, і другу групу, що намагалась порозумітися з поляками.

Позицію москвофілів зміцнювали факти зовнішньої історії: року 1831 російський уряд розгромив перше польське повстання, а року 1868 — друге польське повстання. Створювалося враження про велику, непереможну силу Росії, поруч із Австрією, яка схилялась до занепаду. Року 1865-1866 Австрія у війні з Прусією зазнала тяжкої поразки. Підкорені їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала «двоєдиною» монархією — Австро-Угорщиною, яку об'єднувала особа монарха. Кожна країна мала окремі парляменти: Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Міністерства, крім деяких (зовнішніх справ, військових справ та фінансів) були також окремі. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність.

Року 1866 орган українських консерваторів «Слово» заявив, що жадних українців не існує, е єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто творити українську літературу. Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття; до нього переходили діячі, які 1848 року з захопленням працювали над творенням української літератури. До цих діячів належав і член «Трійці» Я. Головацький, який 1848 року був професором української літератури та мови у Львівському університеті. Він переїхав 1367 року до Росії, де дістав посаду голови Археографічної Комісії у Вільні. Коли російський уряд в боротьбі проти поляків закликав священиків і вчителів-галичан переходити до Холмщини, на цей заклик відгукнулися сотні галичан. Це зміцнило москвофільські настрої в Галичині й ослабило місцеві культурні сили.

Проти консервативно-москвофільського табору старої інтелігенції виступила молодша віком група діячів, які називали себе «народовцями». Ця група складалася з учителів, письменників, правників, студентів. Вони продовжували діяльність Маркіяна Шашкевича, засновували часописи («Мета», «Всчерниці», «Нива», Русалка»), які мали успіх серед молоді, але за браком коштів існували недовгий час. Представниками народовецького руху були В. Шашкевпч, К. Климович, Ф. Заревич та інші. Народовці за зразком Київської Старої Громади організували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, передплачували журнали, влаштовували концерти тощо. Ці громади були таємними організаціями.

Коли в Наддніпрянській Україні заборонено друкувати книжки українською мовою, деякі письменники та вчені, як В. Антонович, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький, П. Куліш, О. Кониський, стали надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Галичини і допомагали народовцям матеріяльно. З допомогою наддніпрянців засновано у Львові місячник «Правду», що протягом довгого часу була органом всеукраїнського єднання. «Кобзар» Шевченка став для галицьких українців священною книгою, а Україна — священною землею. «Кохаються в пам'ятках козацької слави», — характеризував народовецький рух М. Грушевський.

У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства: року 1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 — «Просвіту», року 1873 — Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство. створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову установу. Значну суму — 9.000 Гульденів — дала Є. Милорадович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України: О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє майно; допомагали — Є. Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив наддніпрянських українців був дуже значний; зокрема великий вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці допомагали галичанам вийги з вузького провінціялізму і привчали почувати себе частиною великого українського народу. Це було конче потрібно, бо поволі народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переважно представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні занадто льояльно супроти австрійського уряду, провідники народовецького руху не вияснювали народові основ конституційного життя ані засад економічної та соціяльної науки, — писав І. Франко, — і український народ, живучи в конституційній державі, був переконаний, що «цісар. . . може все зробити, і що від його волі все залежить». Серед народу байдужість до парляментської політики дійшла до того, що 1879 року галицькі українці провели до сойму тільки двох кандидатів!

На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення. У 1880 році народовці заснували часопис «Діло», присвячений галицьким справам. Редактором його був В. Барвінський, видатний громадський діяч. Саме тоді в Галичині зростав вплив М. Дратоманова, який закликав народ до активної праці, до освіти. Під його впливом були видатні діячі — 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного життя. Року 1885 народовці створили політичне товариство «Народня Рада», яке ставило завданням продовжувати справу Головної Руської Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та українську частину.

Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала Українська Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли І. Франко та М. Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтересів селян. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві газети: «Народ» і «Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до сойму і до парляменту. В загальнополітичних справах вона стояла за незалежність України.

Під впливом наддніпрянців — В. Антоновича, О. Кониського — провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митрополитом Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди з польськими політичними колами, які очолював намісник Галичини, граф К. Бадені. Головною метою цієї групи було відмежуватися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно з поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на заснування української гімназії (третьої, бо дві вже мали), українських катедр в учительській семінарії та університеті, допомоги для культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для українців, але спроба ця викликала загострення між українськими угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опозицією, і широкі українські кола не підтримали народовців. Навпаки, їх спроба внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтримували цю політику тільки О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато інших діячів. Незабаром і гр. Бадені перейшов до ворогів українців. Єдиним реальним досягненням «нової ери» був дозвіл мати катедру української історії у Львівському університеті. Катедру цю зайняв 1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно поклав початок «нової ери».

У 1890-их роках зайшли в Галичині значні зміни. На поверхню життя почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899 року праве крило Радикальної партії об'єдналося з народовцями, і вони створили нову — Національно-Демократичну Партію, яка перебрала провід у політичному житті народу. В своїй програмі ця партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм». На чолі її став Ю. Романчук, а пізніше — К. Левицький, обидва посли до австрійського парляменту. З того часу провід у боротьбі за здобування політичних прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве крило Національно-Демократичної Партії створило нову — Українську Соціял-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На з'їзді Соціял-Демократичної Партії в Брні як мету цієї партії проголошено створення «вільної Української Держави, Української Республіки».

Це прагнення — створити незалежну державу свідомість потреби її — головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895 року заяву про самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала на своєму з'їзді у Львові Українська Радикальна Партія. На межі двох століть, у 1900 році, на двох протилежних кінцях України, українська молодь маніфестувала своє прагнення до незалежности України: в Харкові і в Полтаві М. Міхновський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему реферат, і молодь з ентузіязмом вітала гасло незалежної України. Того ж року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, українське студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що його ідеалом є створення самостійної Української Держави. Цю резолюцію підтримали газета «Діло» і І. Франко на сторінках «Літеіатурно-Наукового Вістника».

б) Буковина

Року 1774 Австрія, щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити сполучення Галичини з Семигородом, прилучила до себе північну частину Молдавського Господарства, з містами: Чернівцями, Серетом і Сучавою. Австрія мотивувала це тим, що ця територія належала колись до Галицького князівства і тільки в XIV ст. опинилась під владою молдавських господарів, Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна стала знову називатися «Буковиною», як було в XIV ст. Деякий час Буковина управлялася військовою владою, але 1786 року її приєднано до Галичини, і так перебувала вона до 1849 року, коли її відокремлено як осібну провінцію.

На Буковині, під час переходу її під владу Австрії, було 69% українців, 26% румунів і 5% інших національностей: жидів, вірменів, греків, угорців, німців, поляків.

З перших же часів австрійської влади почалася інтенсивна іміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Ця іміграція, а також фальшиві інформації румунів австрійському урядові сприяли тому, що в австрійців склалось уявлення, ніби Буковина взагалі е румунською країною, і в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову.

Австрійський уряд перевів низку важливих реформ, щоб вивести Буковину з того занедбаного стану, в якому вона перебувала. 1781 року кріпацтво замінено панщиною за договором селян із панами. Року 1783 було засноване німецьку та румунську школи. У переконанні, що людність Буковини румунська, Австрія призначала на адміністративні посади румунів, які румунізували Буковину.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 році мало негативні . наслідки. Польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і ширила польонізацію та латинізацію. Року 1808 у Чернівцях засновано першу гімназію з латинською викладовою мовою. У початкових школах викладали румунською або польською мовами, але не українською. Виходом із цього положення було заснування приватних українських шкіл, в яких викладали дяки. Такі школи називали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впровадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львівська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила справи тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти повинні вчитися польської мови.

Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змінився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани — переважно румуни.

Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських заворушень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів, але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.

Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією — Італії. Чехії, Угорщині, Галичині — відбилися й на Буковині. Буковинські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту у Відні; серед них бур і Л. Кобилиця, який виступав за політичну автономію Буковини та передачу землі селянам. У парляменті всі ці посли стали в гостру опозицію до румунів.

1848 року, після розв'язання парляменту, Кобилиця знову підняв повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстання мало соціяльний характер — селян проти поміщиків, і національний — українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими військами. Л. Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на його честь складали легенди та пісні.

Боротьба за автономію закінчилася 1861 року, коли Буковину визнано «коронним краєм» Австрії, з титулом воєвідства, з подвійними адміністраційними органами: перший орган — центральний уряд; його репрезентував призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підлягали старости та начальники повітів другий орган — автономна управа, що складалася з Крайового Сойму — парляменту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та Крайового Відділу — виконавчого органу, якпі призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не моглг добитися навіть визнання української мови за урядову.

Виділення Буковини як окремого краю відбилося на її національному відродженні. З 1870-их років посилюється боротьба українців із румунами за національну окремішність, з одного боку, Тс германізацією — з другого. У Буковині виникають різного роду українські товариства. Року 1869 засновано в Чернівцях товариство «Руська Бесіда», першу українську організацію в Буковині, спочатку — клюб, яка згодом перетворилась на літературне товариство Проіснувало воно до 1940 року і відіграло значну ролю в національному відродженні цього краю. Проте, в товаристві виявилася розбіжність поглядів: Більшість належала до москвофілів, які обстоювали «єдину загальноруську мову», а меншість була за народню українську мову. Року 1870 засновано в Чернівцях політичне товариство «Руська Рада», а 1875 року там же створено німецький університет з катедрою української мови.

Становище буковинських українців покращало тільки в 1880-их роках, коли провід українського зорганізованого життя перебрали народовці: завдяки їм до парляменту вислано національне свідомих послів. Велике значення мали й інші чинники: з одного боку поглиблювався москвофільський рух, який почав лякати австрійський уряд, внаслідок чого, щоб обмежити його, дано більше свободи в національних питаннях українцям; в той же час румуни страшили уряд доносами на «москвофільство» українців. З другого боку австрійський уряд втрачав довір'я до румунів після того, як 1878 року, внаслідок російсько-турецької війни, румунські воєвідства — Молдавію та Волощину — об'єднано в незалежну державу — Румунію, яка року 1881 стала королівством. Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії. Австрійський уряд почав із більшою увагою ставитися до українців.

1884-ий рік позначився перемогою народовців у «Руській Бесіді», звідки москвофіли примушені були виступити, а в 1885 р. народовці перебрали провід в «Руській Раді». Того ж року «Руська Бесіда» почала видавати народною мовою часопис «Буковина». З того часу засновується на Буковині багато українських товариств та установ, число яких року 1914 досягає 590.

До цього ж періоду належить діяльність видатних письменників: о. С. Воробкевича, Г. Воробкевича і О. Ю. Федьковича, значення якого для Буковини порівнюється з значенням Шевченка для України. Серед буковинських учених та громадських д ячів чолові місця належать: проф. С. Смаль-Стоцькому, М. Василькові та О. Поповичеві.

У формуванні української провідної верстви, в ідеологічній боротьбі за українське «я», Буковина протягом другої половини XIX ст. мала постійні контакти з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Буковину відвідували: Я. Головацький, О. Наумович, О. Барвінський; великий вплив мали — М. Драгоманов, О, Кониський та інші.

Так, на переломі XIX та XX століть, встановлювався зв'язок між Україною, що була під окупацією Росії, і тими землями, що були під окупацією Австрії.

в) Закарпаття

У ХVI ст. Закарпаття ввесь час примушень було брати участь у боротьбі сусідів. Після перемоги Угорщини в 1526 році, його поділено між трьома сусідами: Австрією, Туреччиною та Семигородом. Закарпатська Україна стала територією, на якій точилася боротьба Австрії з Семигородом, Західне Підкарпаття — Пряшівщина та Ужгородщина — перебувало під зверхністю Австрії, а східне — Семигороду Країна була зруйнована, міста занепали. Єдиним позитивним явищем було те, що зменшився тягар панщини, а в горах її не було зовсім. Це стало причиною припливу до Закарпаття переселенців із Галичини.

Протягом XVII ст. на Закарпатті розвивалася своєрідна культура; вживалися богослужбові книги київського та львівською друку; творилася місцева релігійна література, апокрифи, легенди, полемічно-апологетичні літописи (наприклад, Гукливський літопис) середньовічні повісті, вірші. Власного друку не було і перші книгг друкували в Тернові. Закарпатське письменство вживало народньо; мови і мало релігійний характер.

XVIII ст. було добою відносного спокою. Правління Марії Терезії та Йосифа ІІ позначилися пільгами для селян; «урбарегулябія» 1766 року обмежила панщину, а 1785 року скасовано підданство селян. Проте, після смерти Йосифа II, його наступник, Леопольд, відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 року. Посилення панщини викликало рух опришків, повстанців, які ховалися в горах і звідти вчиняли напади та грабували поміщицькі садиби.

У XIX ст. на Закарпатті було багато інтелектуальних сил, як: не знаходили відповідного становища на батьківщині іі переходили до Галичини або до Росії. Так до Львова переїхали — П. Подій ть 1. Земанчик — професори Львівського університету, а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович працювали в Росії і на Україні. Поволі в закарпатській літературі творилася нова нова, далека від народньої. Найвидатнішою особою цієї доби був історик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп.

Революційний рух 1848 року захопив і Закарпаття. Угорські повстанці вели агітацію серед закарпатської молоді, заохочуючи її приєднуватися до них і навіть забираючи їх силою до своїх загонів. Багато українців із Закарпаття тікали до Галичини. Руська Головна Рада видала відозву до закарпатських українців, в якій перестерігала їх проти союзу з угорцями. У той же час повстанці загрожували Закарпатській Україні долею Содому й Гоморри, якщо вона їх не підтримає. Тоді закарпатські селяни розпочали партизанську війну проти угорців, що нищили та палили їхні хати. Року 1849 закарпатська інтелігенція звернулася до австрійського цісаря та до Головної Руської Ради з заявами, в яких писала про своє бажання відділитися від угорців і прилучитися до Галичини. Головна Руська Рада у своїй відповіді закликала закарпатських українців триматися спільно й підтримувати Австрію проти угорських повстанців. Проте, австрійський уряд не виправдав надій українців, що його рятували.

Наступна доба історії Закарпатської України зв'язана з діяльністю А. Добрянського, який все своє життя присвятив захистові неугорських народів. Він виступав послом від Закарпаття на Слов'янському З'їзді в Празі та на зборах Головної Руської Ради в 1848 році. Після здушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті. За його ініціятивою, 1849 року делегація закарпатських українців висловила цісареві свої побажання, серед них головне — розподіл Угорщини на дистрикти за національністю. Уряд взяв до уваги цю петицію і виділив «Руський дистрикт» з осередком в Ужгороді, а Добрянського призначив на намісника.

А. Добрянський призначав українців на високі пости, вводив українську мову в школах і установах. Почалося відродження літератури, появились видатні письменники-патріоти, які писали українською мовою — О. Духнович, Є. Фенцик; Д. Балудянський видає церковну історію. Засновано літературні товариства: «Пряшевское литературное общество», в Ужгороді — «Общество Василия Великого». Проте, великим лихом стало ширення москвофільства, яке підігрівалося воєнними перемогами Росії і допомогою російських добродійних товариств; розвивалося так зване «язичіс» — штучна книжна мова москвофілів, у якій безсистемне поєднувались лексичні та граматичні елементи живої української мови. Москвофільство ширилося серед інтелігенції, поглиблюючи прірву між нею і селянством.

Року 1867 Австрія, розбита Прусією, визнала права Угорщини на самоурядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Угорці металися на українцях за погроми, вчинені російським військом 1849 року. Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим представником москвофільства, або русофільства був І. Раковський, віцедиректор Ужгородської семінарії, редактор «Газети Церковної» та упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова.

1870-го року завітав до Закарпатської України М. Драгоманов і пізніше в «Австро-руських споминах...«яскраво змалював невідрадну картину життя закарпатських українців, називаючи їх «раненими братами». Аналізуючи причини москвофільства на Закарпатті, Драгвманов підкреслював, що причина його зрозуміла; це прагнення власної держави і протест проти мадяризації України. Два факти підсилили москвофільство: кар'єра, яку зробили в Росії закарпатці — Балудянський, Орлай та інші, і — російська окупація 1849 року, яка показала силу Росії. Ніхто не подумав ознайомлювати угорських русинів з українськими письменниками, тоді, як багато говорили про російських.

Але слова і перестороги Драгоманова не мали наслідків. Швидко розвивалися дзі протилежні течії. Перша — це урядова мадяризація, в якій навіть Греко-Католицька Церква стала поволі знаряддям антиукраїнської політики угорського уряду. Закарпатські єпископи діставали іменування під впливом угорського уряду. Завмирали українські парафіяльні школи, закривались українські газети. Року 1881 було 353 школи з українською викладовою мовою, а року 1883 залишилося тільки 282. Року 1914 не було вже жадної української школи. Друга течія — це москвофільство, яке виявляло протиакцію. Прірва між інтелігенцією і селянством поглиблювалась. До того приєдналися стихійні нещастя: кілька років були неврожаї, і людність голодувала. Внаслідок природнього збільшення сільського населення — наділи дробилися. Виходом із цього становища була інтенсивна еміграція до Америки, яка почалася в 1880-их роках.

Так наприкінці XIX ст. Закарпатська Україна була найбільше занедбаною серед усіх українських земель.