Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ЧАСТИНА СЬОМА: ГЕТЬМАНЩИНА

ГЕТЬМАНЩИНА

В той час, як Правобережна Україна кривавилася в боротьбі з поляками, турками, татарами, в боротьбі за владу гетьманів і різного роду ватажків, а квітуча країна оберталася на пустку — на Лівобережжі життя йшло іншими шляхами.

Об'єднавши на короткий час Правобережжя та Лівобережжя, Дорошенко 1668 року вернувся до Чигирина, а на Лівобережжі залишив наказного гетьмана, Чернігівського полковника Многогрішного. Він був, як сам казав про себе, чоловік «простий і неграмотний», але твердої вдачі, прямий, наполегливий і користався пошаною в північних полках.

Коли Дорошенко повернувся на Правобережжя, московські війська з Ромодановським на чолі рушили на Сіверщину. Становище Многогрішного було тяжке, бо Дорошенко не надсилав допомоги, власних сил було замало, а люди, з архиепископом Чернігівським Лазарем Барановичем на чолі, намовляли Многогрішного піддатися Ромодановському. Нарешті він так і зробив. Старшинська Рада в Новгороді Сіверському обрала його на гетьмана.

Дем'ян Многогрішний (1669—1672)

Дем'ян Многогрішний прийняв титул «гетьмана Сіверського» Становище його було складне: Дорошенко його не визнав, Сіверщина була фактично в московських руках. Не зважаючи на це Многогрішному пощастило домовитися з московським урядом, бо в Москві знали про загальне незадоволення в Україні і стали поміркованішими у своїх вимогах. Наслідком цього в Глухові підписано «статті» — договір Москви з Україною. Згідно з ттаі договором московські воєводи мали залишитись тільки в Києві, Чернігові, Ні«єні, Переяславі й Острі. Компетеяція їх була звужена тільки докомандування московськими залогами; вони не мали права втручатися у внутрішні справи та суд. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. На з'їзди, які стосувалися України, вона когла висилати своїх депутатів. Число війська встановлено на 30.000. Цей договір укладено як між двома державами, і в цьому була велика заслуга Многогрішного. Звичайно, це було не все, чого він добивався, але все ж таки це була автономія Лівобережної України.

Під владу Мвогогрішного вступили полки — Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і Дорошенко. Вони були однодумці в політичних справах, головно у відношенні до Москви.

Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як називали П, Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, з допомогою «компанійців» — найманого війська, боровся зі старшинською олігархією. Він сах призначав та зміняв полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духовенство. В тих умовах тільки твердою владою можнабулопривернутилад. Завдякийому «Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту», — характеризує правління Многогрішного І. Холмський.

Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викликали незадоволення старшини. Можливо, обурювало також старшину бажаивя гетьмана закріпити владу за своїм родом: так, у 1671 році він призначив наказним гетьманом свого брата, Василя. Проти Многогрішного почали снувати змову, писали доноси. 1672 року гетьмана з усією родиною ув'язнено і після тортур заслано на Сибір, де в страшних злиднях довгі роки прожив цей перший політичний засланець з України.

Постать Дем'яна Многогрішного звернула на себе мало уваги дослідників, бо ії заслоняли блискучіші: Дорошенко, Самойлович, Мазепа. Протягом трьох місяців правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. Свої вимоги старшина провела на Раді в Козачій Діброві, біля Путивля, де зібралася, щоб обрати гетьмана та поновити договір з Москвою. На гетьмана обрано генерального суддю Івана Самойловича.

 

Іван Самойлович (1672—1887)

Це була людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик і безперечно патріот, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладнати з Москвою.

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича, поставила ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради, а обмірковував усі справи з Радою Старшин; створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке тривало 15 років, зформувалася гетьманська держава з монархічним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі-і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику Вище вже була мова про те, як він старався підкорити Правобережну Україну Він притягнув під свою булаву правобережних полковниківу 1674 році передав йому булаву Ханенко, в 1676 — Дорошенко. Після того Самойлович став іменуватися "гетьманом обох сторін Дніпра".

Щоб поширити границі України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претенсіі на Західню Україну, Волинь, Підляшшя, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху. З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися його сини, свою дочку одружіш він з боярином Ф. Шереметьєвим. Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від московського патріярха. Але й цей мудрий та обережний гетьман загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська політика супроти Криму. На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим антикримську коаліцію. Запрошено представника і від України, але Самойлович відмовився від участи в «Священній Лізі», побоюючись, що знищення татарського ханства може пошкодити в дальшому ході подій незалежності України, яка буде оточена московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти зближення Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі. Всупереч бажанням далекозорого гетьмана, року 1686 підписано "вічний мир " Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ відійшли під владу Москви.

Року 1687 почалася війна проти мусулманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва — на Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед української старшини, в лавах якої було багато колишніх «дорошенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно пробував переконати московський уряд, що похід великої армії влітку через спалені сонцем степи буде зв'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 року. Московське військо йшло під командою В. Голіцина, фаворита правительки царівни Софії, а українське військо провадив сам гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Карачокрак, ґоліцик несподівано наказав військам повернути назад. Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою Неплюева та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя. Причини відступу ґоліцина залишаться неясними. Офіційну версію — брак паші для коней — сучасники спростовували, бо паші було досить. Причини були глибші. Можливо, що, знаючи про нехіть старшини, Гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу — Голіцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього використано останній донос старшини на гетьмана.

«Останній» — бо доносів було багато, але московський уряд «не давав їм руху». Ввесь час правління Самойловича старшини скаржилися на його самовладність, на те, що уникав він скликати Ради, роздавав уряди своїм родичам, брав хабарі. Закидали старшини гетьманові й те, що він був не козак, а «попович». А головною причиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку хотів був він передати владу старшому синові, Семенові, а після його смерти — молодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді).

В доносі, поданому ґоліцинові, обвинувачували гетьмана в зраді Москви, у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена старшина, серед неї — Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, Забіла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з родиною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур, страчено в Севську. Величезні гетьманські скарби поділено на дві частини: половину взято до Москви, а половину передано до військового скарбу.

На першу вістку про заарештування Самойловича козаки відповіли розрухами: в Прилуцькому та Гадяцькому полках побили старшину, в інших — пограбували її.

25 липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2.000 козаків. Вона ухвалила нові статтіКоломацькі, в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано на гетьмана генерального писаря Івана Мазепу.

 

Іван Мазепа-Колединський (1687—1709)

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладанні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокіевських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського манастиря. До смерти. в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана, що свідчить про її високу культурність та освіту.

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 1639 року. Він дістав добру освіту в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві. Після того був довший час при дворі короля Яна Казіміра. Король висилав його за кордон для вивчення гарматної справи, до Франції, Німеччини та Італії, де доповнював він свою освіту.

Вернувшись до Варшави, Мазепа не раз виконував відповідальні доручення короля: їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмельницького (1660 р.), до Тетері (1663 р.). Був прихильником ідеї Гадяцької унії.

Року 1663 Іван Мазепа покинув королівську службу і 1669 року опинився в Чигирині, у гетьмана Дорошенка, де присвятив себе українській справі.

У Дорошенка Іван Мазепа дістав рангу генерального осаула Він виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р їздить до Криму, до гетьмана Самойловича в справі об'єднання України, в 1674 р. — до Криму та Туреччини. Запорожці взяли були Мазепу в полон, але кошовий Сірко врятував його і видав Самойловичеві,

То був час, коли до лівобережного гетьмана переходили видатні Діячі Правобережної України, зневірившись у політиці Дорошенка Це були: Лизогуби, Ханенки, Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Кочубей, навіть Дорошенки; до них приєднався і Мазепа. Він здобув довір'я Самойловича, став близьким до нього та його родини, навіть посвоячився з ним. Мазепа мав вплив на гетьмана і брав участь в його політиці. З доручення гетьмана майже щороку їздив до Москви у важливих справах, наприклад, у 1689 році із застереженням з приводу «вічного миру» з Польщею. Він нав'язав у Москві близькі стосунки з князем В. Голіциним, фаворитом царівни Софії, фактичним керманичем московської політики, одним із найкультурніших людей Москви XVII ст.

Взагалі в 1680-их роках Мазепа став одним із найбільш впливових діячів Лівобережжя. Офіційно він мав рангу генерального осаула, але значення його було ширше. До цього треба додати, що він мав надзвичайний особистий чар, уміння приваблювати людей різного характеру, і це допомагало йому підносити престиж гетьманської держави та влади гетьмана.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Коломахом. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життьовим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні України під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича. Крім того значно поширило його кругозір перебування в Західній Европі, зокрема у Франції часів Мазаріні.

Але який би не був цей досвід — становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи зв'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статтей». В основу їх покладено «Глухівські статті» Многогрішного з року 1669, але пороблено при тому багато додатків на користь Москви. Так, у пакті XX застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову, як і в зфальсифікованих «Переяславських статтях» 1659 року, заборонено Україні вести дипломатичні зносини з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком новий пакт (XIX) трактував про взаємини між Україною та Московщиною. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви ва Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнеяня зв'язків між двома народами (важливе е, що сказано тут чітко про два народи), зокрема — сприяти шлюбам між москалями та українцями.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був зреалізований.

О. Оглоблин пише: «Коломацька угода... була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну ...і лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорноморську проблему, розв'язувати яку треба було в інтересах Москви, а не України. Невдача походу 1687 року надала сміливости татарам, які почали знову чинити напади на Україну. Українські полки під командою полковника Іллі Новицького 1688 року не лише успішно оборонялися від татар, а й самі громили їх.

Тим часом Москва готовилась до нового походу. В березні 1689 року, під командою князя Голіцина, рушило на Крим 120-тисячне військо. На Коломаку приєдналися до нього українські полки під проводок Мазепи. Ця величезна армія, перемагаючи труднощі походу, примушуючи татар відступати, 20 травня дійшла до Перекопу, але другого дня несподівано відступила. Причини цього відступу залишилися неясними. Сучасники казали, що нібито татари підкупили Голіцина. Наслідки цього походу були трагічні для уряду царівни Софії: вони прискорили падіння Софії та Голіцина і перехід влади до царя Петра 1.

Факт, що Мазепа, не зважаючи на дружні відносини з Голіциним, не потерпів під час перевороту, свідчить про його надзвичайне вміння пристосовуватись до людей та обставин.

Досвід двох невдалих походів показав, що для того, щоб здобути Крим, треба опанувати Чорноморське узбережжя. Почалися походи на долішній Дніпро, на Очаків. У походах на Очаків та ГазиКармея в 1690 році та на Аккерман року 1691 брали участь лівобережні полки разом з правобережними із полковником Семеном Палієм на чолі. Року 1692 знову ходили на Гази-Кармен, а року 1694 — на Очаків та Буджак.

Року 1695 відбувся перший похід московського війська на Озів. З вим ішли й козаки під командою наказного гетьмана Івана Обидовського, Мазепиного небожа. Сам гетьман з московським вій» ськом у той час атакував Гази-Кармея та інші турецькі фортеці над Дніпром. Завоювання їх мало велике значення для України, а ще більше для Озівськоі кампанії: року 1696 був здобутий Озів, і Московщина вийшла над Озівське море, хоч Керченська протока залишилася ще в турецьких руках. Не зважаючи на успішні спільні виправи московських і українських сил, Очаків не був взятий.

Військові походи через Україну руйнували її, багато людей гинуло в боях.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки їх не відповідали жертвам. Дійсно «Священна Ліга» мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на 30 років Москва дістала Озів та інші укріплення на північному березі Озівського моря; турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруйновані; військовий престиж Московщини піднісся: року 1698 Молдавія та Валахія визнали зверхність Москви.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусіла давати людей не лише для військових виправ, але й для суднобудівництва, копання окопів тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацькоі угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціяльне та економічне напруження. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Коломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушувано. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки. Селяни тікали на Запоріжжя, де був головний осередок опозиції проти політики Мазепи, або на Слобожанщину. З 80-их років вони з Лівобережжя знову почали були переходити на Правобережжя, де поновлено козаччину. Мазепа вживав заходів, щоб заспокоїти народ: встановлено як норму дводенну панщину, на будування фортець виряджалося не селян, а козаків, але цього всього було замало.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проїм антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойловичем на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Першим значним об'єднанням опозиції був «бльок», як назвав О. Оглоблин, полтавської старшини, на чолі якого стояв генеральний писар, кандидат опозиції на гетьмана, Василь Кочубей. 1691 року старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, Петро Іваненко (Петрик), свояк Кочубея, подався на Запоріжжя, там був обраний на військового писаря і повів агітацію проти Москви та гетьмана. 1692 року він їздив до Криму, де вів переговори від імени «Князівства Київського, Чернігівського, всього Війська Запорізького та народу Малоросійського» і уклав угоду з кримським урядом. Проф. О. Оглоблин припускає, що вся та акція була відома не лише вищій старшині — Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика, Жученкові, а навіть і гетьманові. Політична програма Петрика була проста: відібрати Україну від Москви з допомогою татар. Цей договір надзвичайно цікавий; він свідчить про існування в тих часах виразної концепції державної самостійної соборної України, — концепції, яка була цілковитим запереченням Переяславського договору 1654 року і ідейно підготовляла виступ Мазепи 1708 року.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людности. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого (М. Самойловича) — заслано, інших — позбавлено урядів. Невдалі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської України — між Богом і Дністром.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалася пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення. Перші спроби були невдалі. Степан Куницький неспроможний був викликати довір'я населення. Люди не вірили польським общивкам. Тоді, з ініціятиви нового польського короля, Яна Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччину. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь-Іванович), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерковський (полковник Семен Палій); серед цих полковників визначався Палій.

Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в міщанській родині; походив з Борзий, де мав садибу та гай: мав непогану освіту. Наприкінці 70-их років пішов на Запоріжжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій.

1686 року Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобережжя, на Хвастіівщину. Незабаром він осадив багато міст і став фактичним володарем території — Паліївщини, що охоплювала все Правобережжя від Полісся до «Дикого Поля». Цілі села визнавали його владу й «покозачувалися». Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії. Росли села, міста; поля знову засівалися збіжжям. В цих володіннях Палія, не зважаючи на універсали короля, які застерігали права панів на землю та працю селян, фактично скасовано дідичні права. Зберігалися лише права київських манастирів. Деякі панські прибутки Палій переніс на себе. Взагалі він руйнував економічну базу польського панування на Україні. Польська шляхта скаржилась на Палія; магнати раз-у-раз учиняли наїзди, руйнували села, вбивали селян. Регімеятар Дружкевич писав у 1692 році Янові Собеському, що Палій влаштував коло Хвастова удільну область і заявляє претенсії на ввесь край до Случа. Року 1694 Яблоновський скаржився, що Палій майже все Полісся привернув під свою владу.

Року 1689 поляки арештували Палія під Немировом і ув'язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитися і повернутися до Хвастова.

Для Палія не залишалося сумнівів, що перемогти Польщу можна тільки об'єднавши Лівобережну та Правобережну Україну. Про це він ще 1688 року писав Мазепі і воєводі Ромодановському, але царський уряд не давав згоди ні на прийняття Паліївщини, ні на допомогу йому проти поляків: Москва не хотіла псувати відносин з Польщею. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій рішуче відмовлявся, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам. У той час Палій був потрібний Польщі для захисту від турецьких та татараських нападів, і в цій боротьбі він мав великий успіх. 1690 року ходив він на Кизи-Кермен, року 1691 — на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693-го — знову на Кизи-Кермен, 1694-го — знову на Очаків. Всі ці походи переводились спільними силами правобережних та лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України — і Мазепа, і Палій.

Проте, на практиці справа об'єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла загострювати відносин з Польщею, не міг щиро прагнути цього й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій: на перешкоді стояли ідеологія обох вождів і тактика їх боротьби. Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створити зі старшин упривілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західньоевропейські аристократичні держави з абсолютними монархами. Палій — навпаки — спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя. з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. Настрій правобережного селянства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобережжя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціяльна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запоріжжям, яке ввесь час було в опозиції проти гетьмана. На Запоріжжі укладалось пляни, небезпечні для Мазепи. В 1693 році запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною. . . і буде при ньому, як було за Хмельницького». Ця загроза суперництва була цілком реальна. Палій спирався на рядове козацтво, на селян, яких переводив на козацтво, на міщан. Він мав тісні зв'язки з православним духовенством і робив манастирям Щедрі надання, переважно млини. 1701 року коронний гетьман Потоцький попереджав шляхту, що Палій «намагається йти слідами Хмельницького, що він запалив смолоскип хлопської війни».

Політичні обставини змінилися не на користь Палія. 1699 року підписано Карловицький договір. Поділля повернулося під польську владу; поновлено права володіння землями, і польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину та південну Київщину. Селянство мало знову відбувати панщину; міщанство було обмежене в правах (не мало права мешкати в Кам'янці). Сойм 1699 року ухвалив розв'язати козаччину: полковникам під загрозою кари смерти наказано негайно розпустити козаків і покинути королівські, шляхетські та церковні добра. Польські полки рушили на Паліївщину Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися до Хвастова з вимогою виконати його наказ, Палій відмовився. «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут», — сказав він.

У вересні 1700 року 4-тисячна польська армія з гарматами атакувала Хвастів, але була відбита. Палій готується до боротьби з Польщею, гуртує правобережних козаків, зноситься з Лівобережжям, з Запоріжжям. Почалися селянські повстання на Поділлі, на Брацлавщині, Київщині. Самусь проголосив селянам вічну волю від панського гніту. Козацтво визнало Палія своїм проводирем. У 1702 році Самусь розгромив польське військо під Бердичевом: поляки втратили 2.000 чоловіка. Того ж року козаки зайняли всю Брацлавщину та частину Поділля. Здобута була твердиня поляків на Правобережжі — Біла Церква.

Багато козаків ішло з Лівобережжя на Правобережжя, не зважаючи на жорстокі кари. Почалися повстання в Переяславському полку. Особливо гостро настроєні були на Запоріжжі: запорожці загрожували йти на Гетьманщину, бити старшину. Мазепа характеризував це так: «Не такі страшні запорожці, як те, що за малим не вся Україна тим же запорозьким духом дихає».

Зрозуміло, що в таких умовах не міг Палій мати допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки почали перемагати: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували Абазина Почалася жорстока помста; населення знову тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія. Року 1704 повстання селян охопили все Правобережжя.

Року 1704 Мазепа вступив до Київщини. Незабаром Палій був заарештований разом з його ближчими співробітниками. Інші визнали владу Мазепи. Палія заслано на Сибір.

На Правобережжі почалася влада Мазепи, бо Польща, знесилена війною зі шведами, які окупували значну частину її, була неспроможна боротися за Правобережну Україну. Мазепа доводив цареві, що під час війни зі Швецією конче потрібно вдержати гетьманське володіння на Правобережжі. Мазепа збільшив число полків з 4 до 7, залишив декого зі старих полковників і призначив нових, переважно з правобережної старшини. Він почав запроваджувати той самий суспільно-економічний лад, який був на Гетьманщині: надавав землі старшині та манастирям, дозволяв заводити салітряні майдани, давав доручення «осаджувати» міста та села.

Так під булавою гетьмана Івана Мазепи на короткий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна. Діяльність Мазепи була обірвана подіями 1708-1709 років.

 

Україна і Північна війна

Взаємовідносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи набули з самого початку царювання Петра особливого характеру. Вже була мова про те, що Мазепа мав значний авторитет в Москві за правління царівни Софії. Цей авторитет був зв'язаний з його особистими добрими, може навіть дружніми відносинами з фаворитом царівни, керівником держави, князем В. В. Голіциним, що був один із найбільш освічених людей Московщини і, природно, що міг знайти спільну мову з гетьманом. Більше несподіваним може здаватися те, що після падіння Софії та Голіцина Мазепа не тільки не потерпів, як близька до них людина, але й здобув пошану молодого, свавільного, малокультурного, але талановитого царя Петра.

Мазепа, в міру можливости, використовував довір'я царя для України. Він остерігав Петра від союзу з Польщею, мавши на увазі небезпеку, яку ніс такий союз для України, зокрема для об'єднання Лівобережжя та Правобережжя. Трагедія Мазепи полягала в тому, Що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статтей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних плянах: Україна повинна була брати участь У війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків.

Примусова участь в політиці царя робила Мазепу непопулярним серед старшини, яка вважала, що він запобігає ласки у царя. Цим настроям сприяли нагороди, що їх діставав він від царя: коштовні подарунки, року 1700 за заслуги під час турецької війни — орден св. Андрея Первозваного; 1707 року, за клопотанням Петра 1, дістав він від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії. Чимало старшини дістало московські ранґи стольників. Мазепа часто бував у Москві і придбав там у Меншикова пишний палац. Мав гетьман дружні зв'язки з багатьма з вищих московських бояр — Шеремстьєвим, Головкіним, Д. М. Голіциним та ін.

Це викликало закиди українського суспільства в «промосковській політиці» гетьмана.

На Запоріжжі вважали Мазепу не батьком, а «вітчимом України».

Петрик казав, що душа Мазепи в Москві, а в Україні тінь його. Така опцгія старшини, тієї частини суспільства, яка мала бути найближче зв'язаною з гетьманом в політичній діяльності, зв'язувала його руки і примушувала усамітнюватись та затаювати свої пляни.

Самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтицького моря, що належали Швеції. Проти Швеції створена була коаліція держав, до якої входили Данія, Московщина та Польща, король якої Авґуст П був одночасно курфюрстом Саксонським. Року 1700 данські війська ввійшли у Гольштинію, що була в союзі зі Швецією, а польські війська зайняли Ліфляндію і обложили Ригу. На допомогу їм ішли московські війська.

Але шведський король Карл XII несподівано напав на Данію, змусив ц вийти з коаліції і укласти мировий договір. Не знаючи про це, московські війська почали облогу шведської фортеці Нарви, але 19 листопада 1700 року Карл XII розбив їх ущент. Поразка московських військ сталася так раптово, що українське військо, яке йшло до Нарви під проводом наказного гетьмана Івана Обидовського, не встигло дійти до призначеної цілі. Воно обмежилось частковими нападами на шведські кордони, а після смерти Обидовського, на початку 1701 року, повернулось в Україну.

Карл ХП скерував усі свої сили на Польщу і тим дав час Петрові 1 зреформувати та збільшити армію, забезпечити її новими гарматами та зброєю. 1701 року московські і українські війська знову виступили на допомогу польсько-саксонським силам. З року 1703 почалися успіхи Петра: він здобув Нотебурґ і Нієншанц, де заснував Петропавловську фортецю — майбутній Санкт-Петербург, року 1704 здобув Дерпт і Нарву. Вся Інгрія опинилась під владою московського царя.

За той час Карл XII зайняв значну частину Польщі. Серед польських магнатів почалася боротьба: одні підтримували короля Авґуста II, інші — з Сапігою на чолі, перейшли на бік Швеції і обрали в 1704 році на королівський престіл Познанського воєводу Станіслава Лещинського. Польща поділилася на дві ворожі частини. Підтримували Авґуста П московські та українські війська з гетьманом на чолі. В 1705 році Петро зайняв Курляндію, Литву.

Ця війна, нічого не даючи Україні, коштувала багато сил; був забитий полковник Стародубський Михайло Миклашевський; помер у полоні полковник Переяславський Мирович. Петро будував багато укріплень, в тому числі нову фортецю в Києві, біля Печорського манастиря, і все це важким тягарем лягало на українське населення. Руйнували його постійні переходи московських військ, які вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частики му сіли виступати під комавдою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меншихову, або англійському герцоґові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Українській державі.

Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг — український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Авґуста П — безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського — вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до закінченая війни й укладення мирного договору.

Про це думав Мазепа, думали й інші представники старшини. В зв'язку з тим виникли дві концепції, які мали багатьох прихильників серед старшини: перша — створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою; друга — союз з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежність Української держави. Перша концепція, пов'язана з Гадяцькою угодою 1658 року, мала найбільше прихильників серед старшини північної та центральної

України, переважно правобережного походження. То були: генеральний обозний Ломиковський; полковники: Миргородський — Д. Апостол, Прилуцький — Д. Горленко, Лубенський — Д. Зеленський, Стародубський — М. Миклашевський та шші. Ця концепція незалежно від наслідків війни нібито забезпечувала політичні інтереси України, гарантувала об'єднання Правобережної та Лівобережної України, а разом з тим була в інтересах старшини. Вона мала прихильників і серед польських, а головне литовських магнатів, навіть серед прихильників Августа П. 1703 року розпочав у цій справі М. Миклашевський переговори з литовсько-подьськими магнатами, і тоді вироблено форму створення Великого Князівства Руського на засадах Гадяцької унії. Взагалі в часи Шведської війни старшина уважно перечитувала пакти Гадяцької угоди, як згадував пізніше П. Орлик. Про ці пляни говорилося в Варшаві і в Швеції.

Друга концепція — Кримська — на думку її прихильників, забезпечувала повну незалежність України від Польщі та Москви. Традиції її вели від Хмельницького, Дорошенка, Петрика. Вона була популярна переважно серед старшини Південної України, передусім — Полтавського полку. Головними представниками її були: генеральний суддя Василь Кочубей, Полтавський полковник Іскра (вони були одружені з рідними сестрами, дочками кол. Полтавського полковника Жученка) та Кость Гордієнко, кошовий отаман Запоріжжя. О. Оглоблин припускає, що по суті Мазепа, як правобережець сам і як прихильник Дорошенка, не був противником обох кокцепцій, але він не вірив у можливість існування навіть фікції "Великого Князівства Руського".

Плани Мазепи були ширші: він хотів створити незалежне «особое княжеше». Про це одноголосно твердили московський офіційний «Дневник» бойових дій 1708-1709 рр., сам Петро 1 у промові до війська перед Полтавським боєм, Гнат Галаґан, П. Орлик, історіограф ХVIII ст. Іоліков, а також полонені в Батурині.

Не втаємничуючи нікого зі старшини, за вийнятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра, затримав Волинь та Київщину і з ініціятиви Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещинським. Допомагала в цих переговорах княшня Додьська, особисто знайома з Карлом XII, рідна тітка короля Станіслава Лещинського, з якою покумився Мазепа в Дубні. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польщею, за виразом проф. Оглоблина, залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз зі Швецією. Альтранштадтський мир, внаслідок якого Август зрікся престола і Польща розірвала союз з Москвою, розв'язав руки Карпові XII і дав змогу розпочати похід на Москву. Справа ускладнювалася тим, що Мазепа повинен був зберігати таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка не погодилася б на незалежність Української держави.

У складному вузлі подій, які насувалися на Україну в 1705-1706 роках, був ще партнер, ролю якого довгий час не згадували дослідники, почасти може тому, що він був добре засекречений. Це була значна група московського дворянства, опозиційного супроти політики Петра, що пізніше була зв'язана з драмою царевича Олексія, закатованого Петром. Довгий час панувала думка, що та група складалася з, так би мовити, «старовірів», людей, прихильних до старої Москви, реакціонерів, противників реформ Петра. Нові дослідження, головно В. Ключевського та Н. Юнакова, виявили, що серед тієї опозиції було чимало людей з європейською освітою, які своїми поглядами значно випереджали царя. З такими людьми Мазепа мав давні дружні зв'язки, які розпочалися ще за часів Софії та В. В. ґоліцина. Серед них були: фельдмаршал Б. П. Шереметьєв (обидва — Мазепа і Шеремєтьев, були кумами княгині Дольської), Д. Головкін та інші. Вони високо цінили Мазепу і ставилися прихильно до його намагання звільнити Україну. На цю опозицію розраховував і Карл XII, який хотів детронізувати Петра так, як то зробив з Августом II; знав про це і Станіслав Лещинський.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст Цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством; Мазепа — довічним князем, або гетьманом. Після його смерти стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

В той же час Мазепа, затаюючи переговори з Карлом XII, веде переговори з Станіславом Лещинським про федерацію України з Польщею; Лещинський мав визнати Мазепу князем Чернігівським на правах васаля Речі Посполитої. Мазепа старався забезпечити для України допомогу збоку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії, православних патріярхів Сходу.

Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоч незадоволення політикою Петра 1 було загальне, в колах старшини зростало також незадоволення політикою Мазепи, його прагнення до абсолютизму. Такій політиці гетьмана протиставлялися тенденції старшини, яка прагнула участи в правлінні. Незадоволення підсилювали чутки, нібито Мазепа хоче зробити гетьманство спадковим, передавши булаву племінникам: спочатку Обидовському, а після його смерти — Войнаровському.

Час від часу до Москви приходили доноси на Мазепу, при чому душею акцій старшини проти гетьмана був Василь Кочубей, генеральний писар, а з 1707 року — генеральний суддя, з дочкою якого, Ганною, був одружений Обидовський.

На початку 1708 року Кочубей і полковник Полтавський Іскра повідомили Петра про таємні зносини Мазепи з Польщею. Почалося слідство. Мазепа давав можливість Кочубеєві та Іскрі втекти до Криму, але вони не захотіли, сподіваючись довести Петрові зраду гетьмана. Петро не дав їм віри, і після страшних тортур Кочубея та Іскру страчено в липні 1708 року.

Ця подія мала величезне значення для майбутнього. Хоч Петро І виявив повне довір'я до Мазепи, гетьман не міг почувати себе спокійним. Він відкрив впливовішим із старшини свої пляни зірвати з Москвою. Крім Орлика, що, як згадано, був утаємничений раніше, то були: Ломиковський, Горленко, Апостол та Зеленський. І вони схвалили його плян. Можливо, знав про це й митрополит Йоасаф Кроковський.

Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, яке підняв був Булавин, хоч вони мусіли б бути природними союзниками в боротьбі України проти Москви.

Стан був безвихідний: Україна була заповнена московським військом. Серед старшини не було сдности, і прихильники Кочубея були дуже численні. Серед селянства та козаків вибухали заколоти, що їх викликали здирства московських воєвод, тяжка війна реквізиції, будівельні та земляні праці. Тяжко погодитися з поглядом М Грушевського, епігона народницького напрямку, в тому, що Мазепа міг і мусів підняти повстання проти Москви; що він перемудрив у тім, бо не підготовив ґрунту для повстання, наперед знищив для нього всякі надії.

Нещасливий збіг обставин вирішив справу України. Карл XII вирішив іти на Москву, щоб детронізувати Петра. Мазепа ретельно заготовляв провіянт, військові запаси в своїй столиці, Батурині, в Новгород-Сіверському та Полтаві. Карл XII мав величезну як на ті часи армію, понад 70.000 вояків, але вона була поділена: 16.000, з генералом Левенгауптом на чолі, були в Ліфляндії, 12.000 — з генералом Лібекером — у Фінляндії і 8.000, з генералом Крассав, залишилися в Польщі. Король сам вів 35.000. Крім того він чекав на допомогу Польщі, Криму, Мазепи.

Московська армія захищала шляхи на Новгород, Псков. Карл XII вирішив піти через Смоленськ або Брянськ. Але шведи опинилися в тяжких умовах: населення, примушуване московськими військами, кидало двори, нищило всі запаси. Шведи голодували. 28-29 вересня Левенгаупт, що вів артилерію та обоз з 7.000 возів, був розбитий військом Петра під Лісною, при чому шведи втратили половину війська, всю артилерію та обоз.

По суті, та поразка вирішила дальшу долю походу. Карл XII розгубився: відрізаний московськими віськами від бази, він залишився без артилерії. До цього приєдналася друга катастрофа: Карл хотів був іти на Стародуб-Брянськ, але генерал Лагеркрона, що мав зайняти Стародуб, заблудив у дорозі, а тим часом Стародуб, Мглия, Почеп, Погар зайняли московські частини. Тоді Карл XII вирішив іти на Лівобережну Україну.

Вступ шведських військ на територію України був страшним ударом для Мазепи, і він примушений був взяти безпосередюо участь в подіях. На той час з 10-ох українських полків лише три були в Україні — Миргородський, Лубенський та Прилуцький; Полтавський був ще на Дону, Київський та Гадяцький — на Правобережній Україні — для допомоги польським союзникам Москви, а 4 полки — Стародубський, Чернігівський, Ніженський та Переяславський — в Білорусі, в розпорядженні московських командирів. Залишалися ще 3 компанійські та 4 сердюцьких полки.

Петро вимагав від Мазепи вислати козаків на Сіверщину. Московське військо пішло всередину України для «захисту та постраху народу». До Батурина наближався Меншиков з кіннотою. 24 жовтня 1708 року Мазепа з генеральною старшиною, 9-ма полковниками та 4.000 козаків виїхав з Батурина. 28 жовтня його прийняв Карл ХІІ. Залишається незрозумілим, чому Карл XII не прийняв Мазепу як тільки він приїхав? Чому не вислав він негайно війська на оборону Батурина, коли була ще можливість випередити Петра?

Ці питання залишаться нез'ясованими в шведській і в українській історіографії. Можливо, що король з самого початку був розчарований: він сподівався, що Мазепа прибуде з більшою кількістю людей.

Справа ускладнювалася тим, що стиснутий з усіх боків, Мазепа не міг своєчасно підготовити серед української людности громадської думки: після закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як «визволителі».

 

Україна перед Полтавською катастрофою

Перехід Мазепи до шведів застав Петра 1 в Новгород-Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії — Меншиков та Шеремстьєв, керівні члени уряду: канцлер Головкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.

До цього часу в історії панувала думка, що перехід Мазепи був несподіванкою для Петра 1. Треба погодитися з гіпотезою, що її висловив проф. О. Оглоблин, — що «ця несподіванка, хоч може в якійсь формі, пердбачалася вже раніше», і ніколи повного довір'я збоку Петра до гетьмана не було.

Петро 1 розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині, полковникам і «прочим» на нараду, і, якщо виявиться «невірність» Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня Петро 1 видав другий маніфест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати «Малоросійську землю» знову під польське володіння, а церкви віддати уніятам. Себе виставляв цар, як захисника українського народу, і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архиепископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захаріеві Корниловичу та полковникам обіцяно при тому «високу милість». Так розпочалася пропагандивна діяльність Петра 1, яку Б. Крупницький влучно назвав «війною маніфестів».

Одночасно Петро дав наказ Меншикову знищити столицю гетьманів — Батурин, де залишалася понад 23-тисячна українська залога. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довгий час, поки не підійшли б на допомогу шведи, — такий був розрахунок Мазепи. Оборона Батурина була доручена сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелеві. Дійсно, ні намови Меншикова та Д. ґоліцина, що підійшли з 10-тисячним військом, ні наказ Петра не захитали його оборонців. Під час облоги, на пропозицію Меншикова здати місто та обрати нового гетьмана, старшина й козаки твердо, рішуче відмовилися. «Пока де швед из здешних рубежей не виступит, по то время й гетмана им вибирать невозможно», — так писав Меншиков цареві. З цієї відповіді видно, що навіть у Батурині не уявляли суті відносин Мазепи зі шведами.

Зрадив оборонців полковник, згодом Прилуцький полковий обозний, Іван Ніс, який показав москалям таємний підземний хід. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Усе населення, включно з немовлятами було по-ворварському катоване і вигублене Місто спалено. Так учинено згідно за наказом Петра Меншикову: «Батурин. . . другим на приклад сжечь весь». Приклад цей примусив здригнутися всю Україну. Про звірства в Батурині писали й чужинці (пруський посол Кайзерлінґ та англійський Вітворт), і росіяни (Новгородський літопис, листи Меншикова Петрові), і українці (Лизогубівський літопис).

Трагедія Батурина була тільки початком довгого ряду трагедій, що їх перенесла Україна. Терор охопив всю країну. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи. В Лебедині, на Слобожанщині, при царській квартирі діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Жах ширився по містах і селах, населення яких постшали засвідчити перед московським урядом свою льояльність: Прилука, Лубні, Лохвиця, сотні Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Петро охоче приймав численні доноси. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя, за життя кревних.

Негайно після переходу Мазепи до шведів розпочато підготову до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив був наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського. Це був один із видатних полковників і однодумець Мазепи, що чористався його повним довір'ям. Випадково він був відрізаний зі своїм полком від Мазепи, оточений московським військом і не мав іншого виходу, як засвідчити свою льояльність Петрові. Петро не довір'яв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана. Спочатку він хотів був запропонувати Данила Апостола, полковника Миргородського, але той був з Мазепою в шведському таборі. Мати за гетьмана якусь невідому, другорядну особу Петро не бажав, і тому знову мусів зупинитися на Скоропадському.

Перед обранням нового гетьмана вжито різноманітних заходів для дискредитації Мазепи: його «персону» виставили на глум у Глухові, і кат зірвав з неї ордени, а герб та шаблю поламав. Після того «персону» повішено. Того ж дня уГлухові в присутності царя, членів московського уряду, нового гетьмана Скоропадського та старшини українське духовенство з митрополитом Йоасафом Крокозським на чолі оголосило прокляття Мазепи. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви інші українські ієрархи. В Москві проголошено Мазепу зрадником і 12 листопада 1708 року виконано такий самий обряд церковної клятьби — анатеми, при чому обряд цей виконував Мазепин друг, «місцеблюститель» патріяршого престолу, Стефан Яворський. Усе це мало великий вплив на широкі маси населення, тим більше, що в агітації згадувалося, що Мазепа хотів передати церкви протестантам або уніятам.

«Всі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь, — все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежности», — такими словами характеризує О. Оглоблин стан України в кінці 1708 року.

Україна була поділена на дві частини: одну — меншу — окупувало шведське військо, а друга — більша — перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично — Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.

Непідгтовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустрічають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цього треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав «мазепинцями». Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби. Шведам доводилося з бою брати Пирятин. Смілу, Веприк, Зіньків, які не впускали їх до себе.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Галаґан, Корсунський — А. Кандиба та інші). Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбігалось. Залишилися неповні сердюцькі та компанійські полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню. Наслідки для них були фатальні; почалася протишведт»ка партизанська війна.

На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походом в Україну.

Мазепа ввесь час провадив широку дипломатичну діяльність. Він властиво був позбавлений можливости вести військові акції: провід був у руках Карла XII, а крім того українського війська було небагато. Мазепа намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансильванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів. Це, за словами О. Оглоблина, «був епохальний плян подолання московської могутности, утворення непереможної греблі проти московського імперіялізму».

Мазепа — і тільки він один — міг створити цю коаліцію, бо він добре знав московський імперіялізм і мав досвід у західньоевропейській політиці. Він розумів, що поневолені народи були дійсними ворогами Москви, а не шведи і не поляки, з якими вона могла порозумітися. Йому було ясно, що шведська армія, виснажена і відрізана від своєї бази, не зможе сама подолати московську армію, забезпечену людськими й матеріяльними резервами. Тому він сподівався підняти проти Москви Туреччину та Крим, а також Запоріжжя та донських інсургентів з Некрасовим на чолі. Гетьман розсилав довірених людей (Д. Горлечка, К. Мокієвського, В. Чуйкевича, Ф. Мировича, Ф. Нахимовського та ін.) до різних держав, але практичні наслідки з того були невеликі: Туреччина і Крим вичікували і, обіцяючи участь, відтягували акцію; Станіслав Лещинський розпочав невдало похід і затримався на Поділлі. Наслідками цих переговорів була, з одного боку, можливість після Полтавської катастрофи знайти азиль в Туреччині, а з другого — зорганізувати Прутський похід у 1710 році.

Найбільшим дипломатичним успіхом старого гетьмана було приєднання 8.000 запорожців з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це було великою подією: протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. В березні 1709 року Запорізька Рада вислала до Мазепи та Карла XII делеґацію. З королем був підписаний договір, за яким Запоріжжя пристало до шведсько-українського союзу, а він зобов'язався не укладати миру з Москвою, поки не визволить Україну та Запоріжжя з-під московської влади. Це був тріюмф політики Мазепи. Успіх її позначився негайно: укладено прелімінарну угоду з Кримом, і Мазепа дістав 8.000 першорядного війська; наслідком були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини. Між Ворсклою і Ореллю діяло 15.000 повстанців. «Здесь большой огонь розгорается», — писав генерал Ренне Петрові в березні 1709 року.

Відповіддю на приєднання запорожців з кошовим Гордієнком до Мазепи було знищення Запоріжжя. На початку березня 1709 року, за наказом Москви, прибули до Запоріжжя козаки з полку Данила Апостола і почали провадити агітацію проти Гордієнка. Але місія їх не вдалася і вони ледве втекли. Тоді на початку квітня 1709 року з'явилось на Січ російське військо під командою полк. П. Яковлева та компанійського полковника Г. Галаґана. Меншиков, головний ініціятор зруйнування Січі, писав Петрові: «живьем взято старшини й казаков с 300 человек», яких наказав він «по достойности казнить». Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському: «голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано . . . мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкопувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано». Січові будинки спалено, взято артилерію, амуніцію. Зруйновано також Переволочну, запорізьку фортецю над Дніпром біля гирла Ворскли та фльоту. Після того російське військо спустилося Дніпром наниз і там хапало й нищило запорожців, що пішли на промисли, не знаючи навіть про події на Україні. В Москві тріюмфально відзначили знищення «розбійницького гнізда».

Жорстоке зруйнування Запоріжжя викликає різні спроби пояснити його мотиви. У всякому разі, не можна казати про потребу знищення Січі та загального вимордування запорожців включно з промисловцями у Дніпрових плавнях, знущання з похованих покійників. Масово вигублено тих запорожців, що з тих або інших причин не пішли з Гордієнком до Мазепи. Пішли з ним тільки 8.000 чоловік, решта не поділяла його ставлення до Мазепи і не пішла; і якраз вони були в нелюдський спосіб закатовані. Причина була інша: Запоріжжя було головним джерелом, осередком вільнолюбних прагнень українського козацтва, і Петро використав нагоду, щоб знищити цього найстрашнішого ворога. Сповнилися передбачення запорожців — що коли москалі виженуть запорозьке військо з Січі, то «на вічні часи всі українські люди будуть Москві невольниками, чого. . . давно держава Московська бажає».

Розгром Запоріжжя справив гнітюче враження в Україні. Населення різних сіл знову почало відходити від Мазепи та шведів, чому сприяло вороже наставлення шведів. Зима була люта, шведи дуже терпіли від холоду і втратили багато коней. Допомога не приходила: польський король Станіслав Лещинський зі шведським генералом Крассав затрималися на Поділлі в боротьбі з московським військом. Шведські війська Крассава примушені були відступити до Висли.

Турки і татари вичікували дальшого розвитку подій і не спішили на допомогу шведам. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полавою.

Полтавська катастрофа

Полтава мала велике значення для ходу кампанії; вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або обіогою були невдалі. Карл ХII вирішив закінчити справу генеральним боєм.

Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в ранзі полковника Охочекомонного полку. Користи від Палія не було, але він стояв на видному місці, на коні, як символ колишньої слави. Українські полки не брали безпосередньої участи в бою, служачи резервом для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25.000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною. Крім того бракувало набоїв, запаси яких залишились в Батурині. Військо було втомлене суворою зимою та безнадійністю загальної ситуації. За шведською славетною армією не стояло резерв; вона відрізана від батьківщини, стояла на чужій території, оточена ворожим населенням. В таких умовах тільки чудо могло врятувати шведів, і вони вірили в чудо, в щасливу зірку свого короля. На лихо, легковажний і необережний Карл XII за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава — з одного боку — і велика московська армія — з другого. Карл XII сподівався розпочати бій 29 червня (ст. ст.), але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27-го, передавши командування генералові Реншільдові. Короля привезли на поле бою на ношах. Війська Мазепи та запорожці, розташовані біля с. Пупікарівки — з одного боку — недавали можливости полтавській залозі приєднатися до московської дійової армії, а з другого — захищали шведську армію від обхідного маневру ворожих військ.

На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, але, не зважаючи на хоробрість, здобути їх не змогли. Карл XII вирішив обійти ці укріплення — і знову зазнав невдачі. Втрати були дуже великі і це примусило шведів відступити до Будищенського лісу, щоб перешикуватись там. О 9-й годині ранку почався рішучій бій, в якому перевага виявилась на боці московських сил. артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли, і тому кинулися в рукопашний бій. Але їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розбило ноші Карла XII. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це викликало серед шведів паніку. Страшним натиском та гураганним вогнем артилерії московське військо примусило їх відступити, залишивши табір та масу полонених. За ці вісім годин перевернулася сторінка історії: сталася найбільша катастрофа в історії не тільки України, а й всієї Европи.

Перемога Петра 1 була несподівана навіть для нього самого. На полі бою залишилося 10.000 шведів забитими: в полон взято 3.000 і з ними фельдмаршала графа Реншільда і першого міністра графа Піппера. Дісталися до рук переможців велика здобич та архів. Московське військо втратило забитими та пораненими коло 4.500 чоловіка.

Сп'янілий успіхом, Петро 1 на деякий час забув про те, що не вся шведська армія в його руках. Користаючи з цього, Карл XII, Мазепа і кілька старшин, Гордієнко з запорожцями та рештки шведської армії відступили на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись переїхати човнами Дніпро і податися до Криму. Але виявилося, що під час розгрому Переволочної знищено майже всі човни. Тільки Карл XII, Мазепа з почетом та невелика частина війська встигли переправитися на правий берег Дніпра. Решта шведського війська, під командою генерала Левенгаупта, здалася Меншикову, який гнався за ним з кіннотою. В полон дісталося ще 16.000 шведів з 28 гарматами. Фактично армія Карла XII перестала існувати.

Фатальну ролю відіграв в історії походу Карла XII на Україну Левенгаупт, програвши під Лісною, чим по суті була перерішена доля походу. Він здався в полон з 16.000 війська, славетною піхотою Карла XII тоді, як ще не була виключена можливість перемоги над значно меншою чисельно кіннотою Меншикова та козаками Скоропадського.

Величезна література присвячена Полтавській катастрофі. Російські, українські, а останнім часом шведські історики писали і пишуть про цю подію, по-різному її висвітлюючи. Але безперечне одне: вона поклала межу в історії Московської та Української держав. Полтавська катастрофа, за словами М. Грушевського, «дала царству Російському не тільки рішучу перемогу в Східній Европі, але пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, нових завоювань і прилучень на цілі. . . століття».

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні пляни її зруйновані. Але ім'я Мазепи залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.

Еміграція і смерть Івана Мазепи

6 липня 1709 року Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковський, Войнаровський, Горленко, Мирович Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер уже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл XII чекав нових військ із Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцю держав для боротьби з Москвою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до манастиря в Галаці. З ним зійшов зі світу один із найвидатніших діячів України, людина вийняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув створити з України незалежну державу західньоевропейського типу, з абсолютною владою правителя — гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на високий рівень культури. Українська Колегія за його гетьманування була підвищена на рівень Академії. Пишні будови, блискучий стиль «мазепинського барокко» прикрашали не тільки Київ та Чернігів, але й інші міста. Багаті дари в манастирі розносили славу України та її гетьмана. Зла доля поставила його супроти Петра 1, що також прагнув піднесення своєї держави і що в цьому двобою вийшов переможцем.

Пилип Орлик (1710—1742)

Смерть гетьмана Івана Мазепи була новою катастрофою для України. Старий, хворий, прикутий до ліжка, пін залишався гетьманом до кінця, силою свого авторитету стримуючи групу українців, що подалася на еміграцію, від морального розкладу і впливаючи авторитетом свого ймення на молодого короля Карла XII.

По смерті гетьмана почався серед емігрантів неспокііі. Він залишив великі скарби в золотих монетах, коштовностях, гетьманських інсигніях. Поки був живий гетьман, ніхто не цікавився природою та походженням цих скарбів, бо за старими традиціями гетьман не робив різниці між «приватом» і «фіском». Після його сморти постало питання: хто мас їх успадкувати? Чи вони належать державі, як державний фонд, чи персонально гетьманові і мають перейти до його єдиного спадкоємця, небожа Андрія Войнаровського.

Спеціяльна, так звана Бендерська комісія, що складалась з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінгерштірна і радника фон Кохена. вирішила, на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького, що Мазепині скарби е його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був листа Карпові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів.

У 1710 році обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі зі незалежність України. Він походив із чеського роду, одна лінія якого подалася до Польщі. Він народився 1672 року на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше «місцеблюстителем» патріяршого престолу в Москві. Орлик працював у Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700 року став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв'язаний з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика) і всім був зобов'язаний своїл здібностям та гетьманській ласці. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні пляни Мазепи й залишився вірним йому до смерти.

Обрання на гетьмана в 1710 році не було тільки почестю для Орлика воно було великим тягарем, тим більшим, що не дістав він нічого зі скарбів Мазепи і ввесь час повинен був витрачати власні гроші.

В день виборів Орлика схвалена була державна конституція під назвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежности України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парляменту який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку

Козацький парлямент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став Гарантом незалежности України Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, стариптни як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була «вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки», — так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою . . . гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».

До цього можна додати, що поява її негайно після Полатвської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме пляни великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого грунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII — у Царгороді, Орлик — в Криму, переконуючи Схід, що Москва — спільний ворог. 1710 року був підписаний союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність України і зобовязувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмаяа. Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осаул, їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків-ребелянгів з Некрасовим на чолі. Гірші наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя Україні.

В листопаді 1710 року Туреччина проголосила війну Московщині. В поході брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Кубанський султан. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму.

Пізніше вийшла на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського хана. Союзники досягли Білої Церкви, але здобути Н не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Беядер, до своєї штаб-квартири.

1711 року Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Озів, а Петро 1 зрікся Запоріжжя та Правобережної України. Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало нічого: Правобережжям заволоділа Польща.

Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Европи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку виявляла імперіялістичні нахили, і жертвою їх ртала Україна. Російська імперія вважала себе спадкоємницею Московського царства — ПІ Риму. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії — із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людвик XV, одружився з дочкою Станіслава Лещинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, Донське козацтво, астраханських та волзьких татар.

30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Европі ідею незалежної України, потрібної для Европи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була ваяиіива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.

Іван Скоропадський (1708—1722)

Як уже сказано, негайно після того, коли Петро 1 дізнався про перехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець.. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «бувший гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характеристику нового гетьмана та його моралі.

Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям; в 1709 році мав усі права вважатися за одного з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра 1, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника—Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутности Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Треба було багато такту, вміння лявірувати між тріюмфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу і прагненням врятувати рештки державности.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом князя Голіцина до канцлера Головкіна. Цей лист подас політичну програму російського уряду супроти України. «Задля нашої безпеки, — писав Д. Голіцин, — треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. . . Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра 1 з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольності України і ще з такими проханнями: 1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; Петро відмовив; 2) щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині, — відмовлено; 3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України, — Петро обіцяв, що накаже воєводам «не интересоваться» внутрішніми справами України; 4) щоб не обтяжували населення постоями московських військ. Підсумок того всього був такий: «український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ на світі».

Петро 1 призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції — таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова.

Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Чуйкевича, Максимовича, Зелеяського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепияців» заслано на Сибір, а маєтки їх сконфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніженсмюго були призначені москалі; призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у "мазепинців", росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці діоди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків. Так — на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полковника Прилуцького — Гната Галатана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського — кол. священика Лісовського. Багато українців також, поминаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана сходили нанівець.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей — козаків та посполитих — виряджалося на спорудженшт фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі примусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування нової столиці Санкт-Петербурґу на фінських болотах, тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, над Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових — і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, що загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією р. 1721 — під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 році з 6.800 козаків тільки 646 повернулося додому . . .

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла реквізіція коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики Україна за 20 років після упадку Мазепи збідніла, що стали помічати й московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав підупадати. На це сиаржився в 1735 році фельдмаршал Мініх.

Українська старшина бачачи, як політичний провід виходить з її рук, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними руками, включається в торгівлю.

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII ст зв'язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною. Петро 1 вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було вивозити деякі продукти; року 1711, коли завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги; року 1714 додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регляментацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало уііраїиську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя — здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро 1 грав ролю захисника гнобленого старшиною народу.

1722 року засновано Малоросійську Колегію із шістьох московських старшин з президентом-бриґадиром Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. У грамоті до українського народу Петро 1 заявив, що Малоросійську Колегію засновано для того, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений — ані неправими судами, ані утисками старшин».

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром — 3 липня 1722 року — помер.

Павло Полуботок (1722—1724)

Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра 1 дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вельямінов і зформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим, і між ними почалися тертя.

Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Вельямінові звертатися до Військової Канцелярії з «промеморіями» і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але Вельямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіяльним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.

Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербурґу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Вельямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про привернення Україні старих прав і обрання гетьмана.

Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реєнт Генеральної Канцелярії Володховський та полковник Переяславський Карпека померли у в'язниці. Інших, після смерти Петра, в 1725 році, звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято закладниками. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом з слухняною старшиною.

Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано 45.527 карбованців, року 1725 — 244.225. Все надсилалося до російського уряду.

В пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів ХVIII-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись За отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».

У січні 1725 року помер Петро 1. В хаосі, який почався, коли не стало твердої, жорстокої руки Петра 1, несподівано дістала престіл друга Петрова жінка, слаба волею, мало культурна Катерина Г. Фактично правив Росією за Катерини 1 Меншиков, який допоміг їй здобути трон.

Престиж Петра 1 залишався таким великим, що коли в Найвищій Таємній Раді поставлено питання про облегшення режиму в Україні й обрання гетьмана, в зв'язку з можливістю війни з Туреччиною, граф Толстой виступив з протестом. При цьому він покликався на політику Петра 1, якої, мовляв, треба дотримувагися. Цариця погодилася з Толстим. Взагалі питання про обрання нового гетьмана було дуже складне, бо, на думку царського уряду, в Україні не було надійного кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог Голштінський, чоловік старшої Петрової дочки Анни, виставляв кандидатуру Пилипа Орлика, який тоді перебував у Туреччині.

Справи змінилися, коли Малоросійська Колегія наклала нові податки на землевласників України, в тому числі й на Меншикова, що володів величезними маєтками й цілими містами — Почепом, Стародубського полку, та Ямполем, Ніженського полку, які подарував йому Скоропадський. Меншиков став ворогом Малоросійської Колегії.

1727 року померла Катерина 1 і престіл перейшов до законного наслідника, Петрового внука, хлопчика Петра II, за якого фактично правив Меншиков. Негайно скасовано податки, накладені Малоросійською Колегією, відкликано Вельямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійську Колегію зліквідовано. Справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ

1-го жовтня 1727 року в Глухові, в присутності радника Наумова, обрано на гетьмана полковника Миргородського полку Данила Апостола, а Наумову наказано бути при ньому радником. Обрання Данила Апостола переведено дуже урочисто і воно викликало в Україні загальне задоволення, яке виявилося не в адресах, привітаннях, але в тому, що посилився поворот українців з-закордону.

Данило Апостол (1727—1734)

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра 1. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерти Петра 1. Син Данила Апостола, Петро, залишився закладником в Петербурзі. Так само, як згадано вище, затримано синів інших старшин, випущених після звільнення на Україну.

На початку 1728 року Данило Апостол в супроводі визначних старшин поїхав до Москви на коронацію Петра II. Там українців дуже добре приймали, запрошували на урочисті прийняття царя та сановників. Головною метою їх подорожі до Москви було бажання здобути «гетьманські статті», які завжди під час обрання нового гетьмана затверджував цар. Вийнятком було гетьманування Скоропадського, коли зовсім не укладалось «договірних пунктів».

22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державности, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Щодо цього уряд Петра П пішов далі, ніж уряд Петра 1.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіяльну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління — «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прероґативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх і Військова Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман. Петро 1 намагався відокремити її від гетьмана як окрему установу. Року 1724 стали призначати окремих «правителів» Генеральної Канцелярії, а генеральний писар мав завідувати тільки В технічною канцелярією.

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину — та сама Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники з гетьманом? У всякому разі старшину не обрано, тільки намічено кандидатів, переважно по два на кожну посаду, а Верховна Таємна Рада призначила з цих кандидатів генеральну старшину: генерального обозного — Якова Лизогуба; генеральних суддів — М. Забілу і А. Кандибу; писаря — М. Турковського; 2-ох осаулів — І. Мануйловича та Ф. Лисенка; хорунжого — К. Гречаного та бунчужного — І. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, А. Маркевич, призначений був проти волі гетьмана.

Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміністрацією був катастрофічний. В 1725 році було так:

У 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини не була в комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці командували 5-ма полками: Богданов — Чернігівським, Пашков — Стародубським (замість Кокошина); І. Хрущов — Ніженським (замість Толстого); Г. Милорадович — Гадяцьким (замість свого брата — Михайла Милорадовича); В. Танський, волох — Переяславським. Тільки до Полтавського полку призначено полковником українця В. Кочубея. Призначені поза гетьманом полковники, як чужинці, так і українці, поводилися незалежно, не слухали його наказів, а визнавали тільки російське начальство, ширячи анархію і підриваючи престиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина Марковичів: кол. гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський полковник Андрій Маркевич. На обох надходило багато скарг за здирства, захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у російських начальників, головно у Вел^ямінова. Не кращі були волох Василь Танський, полковник Переяславський, та серб Гаврило Милорадович, полковник Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупницького, поводилися в своїх полках, як у завойованій країні.

Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. За старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність, з обов'язковою працею посполитих. Цією маєтністю володів старшина, поки посідав певну посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка звалася «рангою», переходила до його наступника, а він з новою посадою діставав іншу рантову землю. Таким чином рангові землі були платнею, нагородою за виконування певних обов'язків і не могли залишатися в посіданні тимчасового володільця, якщо він не мав посади, і в жадному разі не могли бути передані як спадщина.

З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рангових земель на власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у наступних часах — за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Наслідком цього фонди рантових земель вичерпались і люди, мало забезпечені, уникали посад, за які вже не могли діставати компенсації. На цьому ґрунті, було багато зловживань. Вдова гетьмана Скоропадського, Настасія Маркевич, користаючи з протекції російських начальників, затримала за собою володіння величезними маєтками, що їх гетьман мав на рангу. Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, призначений у 1730 р., так і яе дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апостол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше діставали гетьмани «на булаву». Багато заколоту вносили російські достойники, які також діставали рантові земзгі, але ставилися до них, як до власних. Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни залюднювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки.

Виникли пекучі питанння про працю посполитих, про терміни зобов'язань і т. п.

Це питання порушив російський уряд ще в «Решительньіх пунктах». На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об"іхали полки й зібрали від старожитців відомості — коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусіла зсистематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маетностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціяльного становища. Цілі — допомогти поворотові незаконно захоплених рангових земель — вони не досягли, але виявили дуже цікаві явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно в північних полках, і перетворення їх на людей залежних від землевласників (на півночі — в Чернігівському полку було вільних щонайменше — 7% усіх посполитих дворів, а в Полтавському — щонайбільше — 81%). Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом: посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі «поміщики», був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна норма.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти правні книги російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але осяти його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 року взято в «казну»; великі полотняні підприємства — Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловости — тютюновій, шовківництві тощо — виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали підприємствами російського уряду чи окремих росіян, в руках української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов,

залишатісь дрібні промислові заклади. Розбудові великих закладів перешкоджала загальна економічна політика Петра та його наступників; господарчі заходи гетьмана були тут безсила. Таке було становище і в залізообробній, салітряній, скляній, паперовій промисловостях, ґуральництві тощо. Перешкоджали високі експортові мита, обов'язкові маршрути для купецьких транспортів, які збільшували кошти транспорту.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з украінським купецтвом у внутрішній торгівлі, ве платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони е цікавого пам'яткого про те, як розумів Данило Апостол економіку України, як дбав за торговельні справи.

Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих: 1732 року — на зміну їм — знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року — додатково 10.000. Року 1732 до Польщі відряджено український корпус з 11.000 козаків, під проводом генерального обозного Якова Лизогуба, на підтримку сина Августа П, кандидата на польський королівський престіл, ворожого Станіславові Лещинському.

1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. їхнє перебування було там дуже тяжке Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливости провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 році почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусіли повернутися під татарську протекцію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейебаха, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар плянам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів підтримував серед запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід стався вже після смерти Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 року.

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадир інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Вище дано стислий перелік заходів гетьмана для впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку апеляцій, забезпечення української промисловсти, торгівлі. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і — навпаки — збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема — повернення запорожців У 1734 році вже після смерти Данила Апостола.

Своїми талантами, зокрема дипломтичним хистом, Данило Апостол не міг дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був глибоко переконаний український патріот, який останні роки свого бурхливого життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежности, того, що мовою XVIII ст. називали «автономією». Про щось більше не мріяли українські патріоти. «Його шестилітнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих українських властей», — характеризував Данила Апостола Д. Дорошенко.

Правління Гетьманського уряду (1734—1750)

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це реішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду». Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців; з російського боку були: князь Шаховской, князь Барятинський та пояковник ґур'їв; з українського — генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осаул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркевич (той самий, з яким вів боротьбу Данило Апостол і на якого подано було багато скарг за хабарництво та всякого роду зловживання).

Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну сторону стола, а українці — по другу. Фактично, не зважаючи на нібито «рівність», правителем України став князь Шаховской, який в усьому керувався «Решительными пунктами». Шаховской дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами, сприяти мішаним шлюбам, а з другого боку — не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською — правобережною — шляхтою.

Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під назвою «Права, по которым судится малоросийский народ»

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана. Тоді з Петербургу надіслано кн. Шаховскому таємну інструкцію; ширити серед населення чутки, що всі неполадки, утиски, податкові тягарі, кривди людності походять від гетьмана, і що без гетьманів буде ліпше. Але дійсність не відповідала цим чуткам.

У Правлінні почалися зміни: Шаховского змінив князь Барятинський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями і викликало ненависть за брутальну поведінку.

Князь Барятинський наказав арештувати старого архиепископа Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до хреста російського капітана. Року 1737 він наказав виарештувати ввесь київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мотивуючи це тим, що мііцяни забудуть зміст своїх привілеїв. Так само поводилися інші правителі, переважно німецького походження. Генерал Мініх, незадоволений сусідами по мастку, синами члена Правління Андрія Маркевича, подав скаргу до Генерального Суду. Суд ухвалив вислати на «Українську лінію» Маркевичів як простих козаків. Незадоволений з цього вироку, як надто легкого, Мініх з'явився до Генерального Суду і брутально вилаяв суддів. Тяжко передати всі ті знущання російського начальства, які переживала старшина.

Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькаеться» з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві — росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона.

Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не поповнювали. За цим ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на палях, вирізування язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова — «слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії безпеки не мав ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член української групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус, забрано документи, листи.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусіла постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 року. Як і за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію постачання. У тій невдалій авантурі загинуло з голоду 12.000 козацьних коней. Року 1736 похід почався під командою фельдмаршала Мініха, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці козаки були виснажені, погано озброєні і половина їх не мала коней. До такого стану приведено Україну вже в 1736 році. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його столицю Уахчесарай, але мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись пошесті. Мініх утратив половину армії. Особливо великі втрати були в українській частині армії.

На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох із них татари забили, багатьох забрали в полон, забрали з 10.000 коней, 150.000 овець та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів вони відійшли. Збитки нараховувано на 345.000 карбованців.

Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Очаків та Озів, в якому брали участь гетьманські, слобідські та запорізькі козаки, разом біля 50.000 чоловіка. Правда, Очаків здобуто, але самих українців загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які примусили армію відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч українських козаків та коло 40.000 коней, взятих з України.

Готуючись до нового походу в 1738 році, російський уряд зреквізував в Україні 46.000 волів, змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян для обозів. Російський міністер Волинський, переїжджаючи через Україну, писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіятті хліб, щоб прогодувати самий край. Багато ланів не засіяно. — нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут срють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають. У самому Ніженському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те ще не маю докладних відомостей» Але це не спиняло від дальших вимог, що їх ставили Україні Мініх, Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви.

Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову відступила через погану організацію. Під час відступу татари напали на авангард українців і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України, яку залишено Запорізькому Військові.

Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували Україні колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська 157.300 козаків та 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47,000 коней. Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців — колосальна цифра як на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб. Волів та коней уряд забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю суму — і не повернув. Не повернув і 140.138 карб. за провіянт та фураж. Сільське господарство занепало: в Ніженському полку, що мав 140.000 населення і споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570 тон), зібрано в 1737 році лише 160.000 пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому сіяти. А на Україні стояли в 1737 році 75 російських полків, в тому числі 23 кінних, які населення мусіло утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще повернутися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння збільшилася втеча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і села заповнювались там утікачами з Лівобережжя.

Року 1740 цариця Анна померла і пресгіл перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регенством Бірона. Але незабаром її усунули і престіл зайняла Єлисавета, дочка Петра 1.

Єлисавета (1741-1761) внесла в правління інший характер, сприятливіший для України. Німців усували й заміняли росіянами. Нова цариця була одружена (морганатичне) з українським козаком із села Лемеші з-під Козельця, Чернігівського полку, Олексієм Розумом. Ще бувши царівною, вона запізнала його в царській капелі, до якої Олексія Розума призначено як доброго співака. Царівна Єлисавета призначила його управителем свого маєтку, а опісля й одружилася з ним. Він дістав прізвище «Розумовський» і графський титул. Олексій Розумовський виявив великий такт, не втручався в державні справи, залишився щирим ухраїнським патріотом і защепив Єлисаветі симпатію до України.

Року 1744 Єлисавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві, де старшина звервулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана, і вона дала свою згоду. Але вибори гетьмана відкладено, бо Єлисавета хотіла, щоб гетьманом став молодший брат Олексія Ровумовського, Кирило, який ще був замолодий. Тож його виряджено за кордон, з ментором, адьюнктом Академії Наук, Г. Тепловим, де слухав він лекцій в університетах Німеччини, Франції, Італії. Коли Кирило поверяувся до Петербургу, його призначили президентом Академії Наук (йому було тоді 18 років). Він був одружений з родичкою Єлисавети — Нарішкіною.

Року 1746, коли помер президент Правління Гетьманського Уряду, Бібіков, наступника йому не призначали і Україною правила Малоросійська Колегія. Року 1745 поновлено Київську митрополію (після арештування Йоасафа Краковського в Києві були тільки архиспископи). Тепер архиепископ Рафаїл Заборовський дістав титул митрополита. Року 1747 проголошено царську грамоту про обрання гетьмана.

Обрання гетьмана відбулося в Глухові з додержанням усіх стародавніх традицій, з великою урочистістю. Проте, оскільки останні гетьмани були накинені російським урядом, Скоропадський та Апостол, могли бути обрані й без російського примусу, бо обидва були визначними полковниками, добре відомими в Україні, з великими заслугами перед Батьківщиною, — Кирило Розумовський завдячував своє «одноголосне» обрання лише царициній ласці, бо ніхто в Україні, крім хіба односільчан, не знав цього 22-х літнього юнака, що до 15-ти років жив життям звичайного сільського хлопця в селі Лемеші. Але був і другий бік медалі: Україна надто тяжко терпіла під ярмом Малоросійських Колегій, надто ненавиділа російських урядовців, і перспектива мати знову гетьмана була привабливою для багатьох українців.

Кирило Розумовський (1750—1764)

Новий гетьман дістав тяжку спадщину: Україна була зруйнована війною з Туреччиною. Старшина була пригнічена терором російського панування, здеморалізована систолою доносів, на якій базувалося правління Анни та Бірона. Відійшли з цього світу співробітники Мазепи, і на вершині громадського та політичного життя стали нові люди, що формувалися в добу після Полтавської катастрофи, в сорокаліття, яке відділяло Полтаву від почаку гетьманування Розумовського. З родинних традицій пізнавали вони блиск панування Мазепи, коли Київ став дійсно «Другим Єрусалимом», про що мріяли Сагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та Богдан Хмельницький. Гнітюча антитеза цих мрій — Малоросійська Колегія та Правління Гетьманського Уряду викликала в душах усіх, хто був здатний до аналізи, в кого жевріла іскра патріотизму, бажання привернути Батьківщині кращу долю, її права, її автономію. Такі погляди знайшов молодий гетьман в рідній йому Україні. Приніс він з собою, хоч і поверховну, але значну освіту, враження пишного двору цариці Єлисавети, де ще спліталися азійська розкіш з європейським рококо та багатовіковою західньоевропейською культурою.

Молодий, легковажний Кирило Розумовський все ж таки дав собі раду в цьому конґльомераті впливів і ввесь час свого гетьманування залишався тим, чим створила його природа і що сприйняв він з молоком матері, з першими дитячими враженнями — залишався українцем.

Багато легенд зв'язано з особою Кирила Розумовського та його оточенням. Дуже довго панувала в російській та українській історіографії легенда про великий вплив Г. Теплова, колишнього ментора Розумовського, який супроводив його за кордон і приїхав з ним на Україну, на самого гетьмана й на всю політику Гетьманщини його часів. Розвідки М. Василенка та І. Черкаського ґрунтовно спростували цю легенду. Дійсно, Г. Теплов приїхав на Україну, але отримав посаду головного управителя гетьманських маєтків, і впливу на політику гетьмана не мав.

Кирило Розумовський з самого початку свого правління добивався від російського уряду привернення Україні прав, які втратила вона після Мазепи, Дещо пощастило йому добитись, але багато його заходів не увінчались успіхом. Звичайно, допомогало гетьманові приязне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці Єлисавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну. Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України. Року 1754 гетьманові наказано складати звіти російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу. Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликався на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося добитися скасування цієї контролі. Не вдалося й осягнути права вільних зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від участи у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів України, а також від матеріяльних тягарів, зв'язаних з цими війнами. Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з Прусією, 1757 року мусіла вислати 8.000 погоничів-селян, більша частина яких загинула в поході. Вислала вона й 1.000 компанійців, які брали участь у битві під Егередорфом. Року 1760 вислала знову 2.000 козаків і кілька тисяч волів.

За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині: обозному С. Кочубеєві, підскарбієві М. Скоропадському, писареві А. Безбородькові, осаулові П. Валькевичеві та хорунжому М, Ханенкові. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ. Ці з'їзди мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський сойм. Року 1763 Розумовський скликав до Глухова Генеральні Збори — справжній шляхетський сойм — для затвердження судової реформи.

Питання реформи судівництва понад 20 років було однією з пекучих проблем. Порушував його ще Данило Апостол. 1743 року закінчено укладання кодексу: «Права, по которым судится малороссийский народ», але цього кодексу російський уряд не затвердив і переслав його 1756 року гетьманові. Скликано нову комісію для розгляду кодексу. Тим часом у 1750 році видатний правник, бунчуковий товариш Федір Чуйкевич, написав наукову пращо: «Суд і розправа в правах малоросійських», присвячену Розумовському. В ній він проводив ідею про заведення в Україні станових шляхетських судів на основі Литовського статуту.

Праця Ф. Чуйкевича покладена була в основу судової реформи Розумовського: замість козацьких судів — сільського, сотенного, полкового та генерального — вводилося в 1760 році нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних, гродський — для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства. Таким чином ця судова реформа повертала судівництво до часів з-перед Хмельниччини, до Литовського татуту.

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціяльні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан — шляхетство. Це був процес, який розпочався давно, зародки якого помічалися ще за Хмельниччини і який почав оформлюватися за Мазепи. Процес перетворення дворянства на упривілейований стан швидкими темпами розгортався і в Російській імперії. За цариці Анни дворянство здобуло емансипацію від обов'язкової служби державі, приписаної Петром 1, за Єлисавети воно здобуло ще більше прав.

На одному із з'їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: «Про уліпшення стану Малоросії». Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були «сойми або генеральні ради». Ідеал автора — конституційно-парляментарний лад, в якому всі політичні права належали б українському шляхетству. Одним із найбільших лих сучасного ладу, на його думку, було те, що селяни мали право переходити з місця на місце, тому, мовляв, занепадає хліборобство, убожіють дідичі, держава не дістає належних їй податків і т. д. Потрібна судова реформа — треба зосередити суд в руках старшини.

Це прагнення закріпити за собою володіння маєтками та обмежити права селян було основним прагненням старшини. Під її впливом гетьман Розумовський значно обмежив права переходу селян.

Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західньоевропейським, удосконалено артилерію, введено однакове узброєння та уніформу.

Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціяльну освіту: «військові акзерциції».

З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були каварні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина, над рікою Сеймом. Скасування гетьманства в 1764 році поклало всьому край.

Проф. О. Оглоблин дає таку характеристику гетьманування Кирила Розумовського: «То була епоха, що з повним правом може бути названа ім'ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана Старої України, . . . який поводився як справжній володар, його далекосяжні династичні пляни, блиск глухівської гетьманської резиденції, Грандіозний плян відновити українську столицю в Батурині, з його «национальньіми строениями», проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії .. ., утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіялізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури».

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам'ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам'ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши Осередком опозиції проти Катерини. Коли на престіл вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а регентом при ньому — А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед — зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлисавета. Після її смерти короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцога, Петро III. Він припинив війну з Прусісю, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну ролю: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престіл вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія — провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі; поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель. Це була програма Катерини II, якою вона керувалася.

Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем'яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.

Року 1761 в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Розумовського Андрієві Гудовичеві, генераладьютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї. З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання старшини, яка була зв'язана тісніше з Розумовським, порушивши питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити тетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією незадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жадне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене.

Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила плян, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовський залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.

Президент малоросійської колегії та генералгубернатор П. Румянцев

Третя Малоросійська Колегія складалася з восьми членів: чотирьох українців і чотирьох росіян. Згідно з загальною інструкцією Румянцев мусів пильнувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та зольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.

Румянцев був цікавою постаттю XVIII століття. Народня опінія вперто вважала його за нешлюбного сина Петра 1. Офіційним батьком його був комендант одної з українських фортець. Румянцев мав добру освіту і великі маєтки. Він добре знав умови життя в Україні і мав широкі зв'язки серед старшини.

Здійснити таємну інструкцію Катерини II було тяжко. Економічний і соціяльний стан України був хаотичний. Протягом останніх років, за гетьманування Розумовського, з надзвичайною швидкістю величезні обшири державних земель, на яких мешкали вільні посполиті, переходили до старшини, а це створювало з неї упривілейований заможний стан людности; одночасно з тим вільні посполиті оберталися на залежних від землевласників селян. Це був уже великий крок до закріпачення селянства. Мобілізація земельної власности провадилася так швидко, що кадастри, укладені 1729 року — «Генеральні слідства про маєтності в полках» — вже не відповідали дійсному станові, внаслідок чого доводилося укладати час від часу додаткові.

Року 1765 Румянцев наказав перевести генеральний опис усієї Гетьманщини: кількосте землі, людности, худоби, підприємств і т. д. Протягом трьох років переводили опис, викликаючи загальне хвилювання селян, які побоювались, що це погіршить їхнє становище. 1767 року ревізію закінчено. Наслідком й були кілька тисяч грубих томів, не використаних на практиці. Проте, цей «Румянцевський опис» має велике наукове значення, він дає докладні статистичні відомості про стан України. Лише в середині XIX ст. дослідник О. М. Лазаревський випадково натрапив на цей опис в одному з чернігівських архівів. Виявилось, що окремі його томи розкидані були по різних архівах Чернігова, Києва, Харкова, Полтави, Петербургу, Москви. Багатющий матеріял опису не був цілком досліджений до другої світової війни, під час якої частина матеріялів, треба гадати, загинула. Опис укладено дуже докладно, і він являє собою надзвичайно цінне наукове джерело, з яким не можуть рівнятися найкращі кадастри Західньої Европи.

Обмеження свободи селян цілком відповідало бажанням старшини. На це вказує, між іншим, адрес, з яким у 1775 році звернулося до Румянцева шляхетство Миргородського, Прилуцького, Полтавського і Стародубського полків. В цьому адресі воно просило зрівняти його в усіх правах з російським дворянством і заборонити селянські переходи. Однак, треба сказати, що не вся українська старшина була солідарна в цьому питанні.

Надзвичайно важливою подією в історії не тільки України, але й цілої Російської імперії після скасування гетьманства було скликання Катериною II Комісії для укладення нових законів. Походження цієї Комісії було таке: цариця Катерина в перші роки правління утримувала тісні зв'язки з видатними письменниками та ученими Франції, т. зв. енциклопедистами, особливо з Дідро. Під впливом «просвітної філософії» XVIII ст. вона проголошувала в маніфестах, що ставить метою свого правління встановити в імперії лад, який забезпечував би добробут, свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.

Наперед Катерина видала «Наказ» Комісії, який надіслала для ознайомлення представникам просвітної філософії. «Наказ» викликав захоплення і Катерину ІІ прославляли, як високоосвічену, ліберальну, гуманну монархиню, як друга свободи. З такими авспіціями скликалося Комісію, до якої населення мусіло відрядити своїх депутатів, що мали виявляти недоліки, хиби сучасного ладу та побажання майбутніх реформ. Депутатів до Комісії обирала уся вільна людність, крім, звичайно, кріпаків, отже шляхта, духовенство, міщани та козаки. Це мав бути свого роду парлямент із законодатними функціями. Населення України поставилося до справи з зацікавленням, сподіваючися довести урядові про свої бажання. Відбувалися станові збори, на яких обирали депутатів та обговорювали давані їм «накази».

Виборчі права не були однакові для всіх: шляхетство, духовенство, міщани, козаки обирали депутатів безпосередньо, а військові обивателі переводили триступневі вибори. В Гетьманщині вибори позначилися кількома несподіваними інцидентами. Так, на зборах ніженського та батуринського шляхетства ухвалено просити про дозвіл обрати гетьмана. Лідером шляхетства був підкоморій Григорій Долинський.

Румянцев ужив різних заходів, щоб вплинути на автономістів, але не мав успіху. Тоді він відрядив бунчукового товариша (в майбутньому канцлера Російської імперії і князя) Олександра Безбородька та секретаря Малоросійської Колегії (в майбутньому міністра освіти, військового канцеляриста Петра Завадовського), які привезли інший наказ, нібито укладений цим шляхетством. Шляхетство одноголосно ухвалило стояти при старому наказі, і обрало депутатом Г. Долинського. Це викликало гнів Румянцева. Він скасував обрання Долинського, а на виборців наклав грошову кару в сумі 550 карбованців. Всіх виборців позбавлено урядових посад, наказано надалі не призначати їх на жадні посади. Крім того всіх обраних депутатів віддано під суд, який провадився найбрутальнішим способом. Вирок був жорстокий: 11 осіб присуджено до смертної кари, решту — на довічне ув'язнення. Катерина П помилувала всіх засуджених, бо ці кари зовсім яе пасували до її ліберального «Наказу».

Ця справа набула широкого розголосу по Україні, а протест Долинського та його товаришів проти поводження з ними російської адміністрації розходився у відписах по всій Україні. Зберігся він у багатьох рукописних збірниках XVIII століття.;

Гучна історія з ніженським та батуринським шляхетством не була вийнятком. У місті Погарі Стародубського полку війт Григорій Покас виступив на чолі місцевої старшини проти частини міщанства, умовляючи не погоджуватися на «новину» і триматися «старовини». Його заарештували, і хоч пізніше звільнили, він утратив війтівство. Козаки Прилуцького полку домагалися виборів нового гетьмана.

1767 року, коли в Москві почалися засідання «Комисии для составления нового Уложения», сталася несподіванка; замість із захопленням сприймати обіцянки цариці про створення нового ладу, українські депутати вимагали поновлення того козацького ладу, який нищила Катерина, і обрання гетьмана, саме ім'я якого хотіла вона пустити в непам'ять. Радником українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, один із найбільш освічених людей свого часу. Українські депутати від Гетьманщини не були самітні в опозиції урядові: треба згадати депутата від Кременчука та Власівки, значкового товариша Павла Денисова (Денисенка), зв'язаного з канцеляристом Військової канцелярії Павлом Корабчевським, про що буде мова далі.

Серед російських депутатів знайшлися палкі противники кріпацтва, як тульський депутат Поленов та інші.

Звичайно, не можна уявляти собі цей «всеросійський парлямент», як зібрання ліберальних діячів. Поруч них було багато депутатів, які виступали з егоістично-становими наказами; багато було таких, що вимагали поглиблення кріпацтва, серед них українські депутата від шляхетства Гетьманщини, Слобожанщини, які просили заборонити селянам переходити з місця на місце.

Наслідком протиріч у Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було несподіванкою для цариці, яка була певна, що її плянами всі захоплюватимуться. Вона охолола до Комісії, і під претекстом війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» — нібито до закінчення війни — розпущено. Але більше її вже не скликали.

Війна з Туреччиною почалася 1769 року. На головнокомандувача російсько-української армії був призначений Румянцев. Україна знову примушена була давати козаків, погоничів, волів, коней і провіянт. Війна велася з більшим успіхом, ніж війни часів Анни. Рунявцев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, і Туреччина погодилась на мир.

1774 року укладено в Кучук-Кайнарджі мировий договір, на підставі якого Російська імперія одержала два трикутники землі: не південному заході, між Богом та Дніпром, і на південному сході — між східнім берегом Озівського моря, течією Єї та течією Єгорлика і Манича. Дуже важливим було те, що Кучук-Кайнарджіський мир занулював заборону Російській імперії мати фльоту на Чорному морі (така заборона діяла після Білгородського миру 1740 року) і давав їй право відновити укріплення Озова і Таганрогу.

Почалося будування фортець по лінії Кінські Води та Берда. У зв'язку з тим втратили своє значення фортеці Бахмут, Тор, Ізюм, Самарський ретраншемент та Переволочна. Найбільше значення мало те, що Кримське ханство було проголошене незалежним від Туреччини і перестало служити для неї пляцдармом у війнах з Росією.

Для України найгіршим було те, що Запоріжжя опинилося в оточені російських володінь і втратило своє мілітарне значення. Оскільки ж Запоріжжя перешкоджало і в торговельних плянах Росії, які виникали в зв'язку з опануванням частини чорноморського узбережжя, року 1775 Запорізьку Січ знищено, а належні їй землі включено в межі нових губерній.

Знищення Запоріжжя було для України страшною катастрофою, яка поклала нову межу в її соціяльній та економічній історії спричинила глибоку травму в психології народу: Запоріжжя було останньою твердинею українських традицій, української державности, з його загибіллю Україну зрівняно з іншими частинами Російської імперії.

Після Кучук-Кайнарджірського миру поглиблювався процес нищення України. Року 1781 Гетьманщину поділено на три губернії, або намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого стояв Румянцев. Глухів перестав бути столицею Гетьманщини. В кожній губернії введено загальноросійські адміністраційні та судові установи. Українська Держава була інкорпорована Росією. 1783 року остаточно скасовано козацький військовий устрій: 10 полків замінено 10-ма регулярними карабінерними полками з 6-річним реченцем служби. Того ж року заборонено селянам переходити з того місця, до якого вони були приписані під час останньої ревізії. Цим санкціоновано на Україні кріпацтво.

Протягом всього свого існування Гетьманщина фактично охоплювала тільки частину України — Лівобережжя. Поруч неї жили своїм окремим життям Слобідська Україна, Запоріжжя, Правобережна і Закарпатська Україна.

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24