Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Святополк-Михаїл (1093—1113)

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні. На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно. Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло Витечева.

Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити «котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями», — казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче, урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»: Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав — по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці, доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до Святополка. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних союзів князів з половцями. Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Давида визначено не надто тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.

Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098 року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які стратили їх. Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі. Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину: Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя — Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому. Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями. По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями. Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито, взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії — «за залізні вороти». Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід 1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті пройшла й до Риму».

На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх сварках. Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жидів лихварів. Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав: Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче, додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде, княже, на стол отен й деден». Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення, внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

 

Володимир Мономах (1113—1125)

Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира- Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника. У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі. У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб задержати ці міста в своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою Гітою, дочкою короля Англії Гаральда II, яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора- Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара, Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол. Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира — видатний документ гуманности. «Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його Гіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра. Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар — дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до Регенсбургу. Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».

 

Мстислав-Федір-Гаральд (1125—1132)

Продовжуючи правління Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року 1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі, якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича. Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з половцями з допомогою всіх князів.

Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута II, короля Оботритів, а Другу, Мальфрідь — за норвезького коропу Сігурда II, прославленого героя хрестових походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком- Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів — Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед європейських держав. Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода. Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав, передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті старшому племінникові.

 

Ярополк II (1132—1139)

Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько- Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче. Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав («показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава, після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі, скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

Вячеслав (1139)

Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

Всеволод II (1139—1146)

Всеволод II увесь час свого правління, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові Мстиславичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

Ігор II (1146)

Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і майно його та його бояр пограбували.

 

Ізяслав ІІ (1146—1154)

Усе правління Ізяслава ІІ виповнила війна з князями. Спочатку Ольговичи, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер. Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці

На боці Ізяслава стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Болеслав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — Гейза II, король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один раз заходив аж до Києва. Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два рази Ізяслав покидав Київ — здебільша добровільно — і престол посідав Юрій Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян були на боці Ізяслава. Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося, переміг Юрія.

Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й господинові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу. У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та державницька свідомість. Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха — більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений «книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св. Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві.

Таким чином Ізяслав П, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії. Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава — започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського престола. Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по 3 рази, 8 — по два рази. Щодо тяглости панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 — однорічних.

 

Юрій Довгорукий (1154—1157)

Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали. Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

Ростислав І (1158—1167)

За правління Ростислава I княжі міжусобиці трохи затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели Володимир Мономах та Мстислав І, і примушений був обмежитися обороною своєї землі.

 

Мстислав II (1167—1170)

Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», — пише він. Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі, смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств.

Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський. Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8- го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і, пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брано в неволю» . .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців. Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, — пойди в Смоленськ, .. . а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити».

Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі, що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174, готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми. Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

Святослав III (1175—1194)

Довгий час — від 1175 до 1194 року — сидів на Київському столі Святослав III Всеволодович, але майже вся Київщина дісталася Рюрикові Ростиславичу, і літопис називає обох «великими князями», ніби припускаючи діярхію Великі князі спільно боролися з половцями, головно в 1184- 1194 рр. і наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном престижем: у 1194 році Візантійський цісар Ісаак Ангел посватав його онуку Єфим'ю Глібівну за «царевича» Олексія.

Рюрик (1194—1215)

Після смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик. За його правління конфлікти серед князів загострилися, зокрема внаслідок інтриги Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українські справи. Зокрема гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князівство з Галичиною. В 1200 році він заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інґвара. Після того пішов походом на половців і розгромив їх. Але в 1203 році, коли він повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половців здобув Київ і пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році. Цим разом робив це той самий Рюрик, який так завзято боронив його від половців. Отже, протягом 35 років столицю України двічі пограбовано й зруйновано. Навала татар 1240 року завершила процес її занепаду.

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24