Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ

Роман (1199—1205)

Після смерти Володимира II і припинення роду Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ. Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України, завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з Всеволодом.

Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М. Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим тріюмфом Романа, що зробили його зверхником українських земель». Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія III, пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М. Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників цісарської партії Гогенштавфенів.

У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман виселив з Галичини. Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі. Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія визнавала Романа князем (іgemon), а його противника Рюрика — лише правителем (diepon) Києва.

Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція. Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний елемент, якого не було в українській західній державі. Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським — залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий.

Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 1205- 1246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство, беспорядочное шатаниє й смутность».

Данило (1205—1264) та Василько (1206—1269)

Після смерти Романа, вдова його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як її називався літопис, відразу, звернулася по протекцію до Андрея ІІ Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, і в 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.

У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр. Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм. З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони викупили їх в угрів і повісили. Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич — факт єдиний в історії України. Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя, Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину — брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю.

Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава. В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.

Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость. Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром Мстислав помер.

В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу. Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв'язків. Року 1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Святополком, за якого він видав свою сестру Соломію. З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. Фортецею цього боярства був Перемишль.

Смерть королевина Андрея та Андрея ІІ мало змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Данило, прагнучи миру, навіть піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича та Перемишля. В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» — всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини. На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Після того ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців.

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг обов'язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана. Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», — резюмував ці переживання літописець. Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Европі. Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зріс піcля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.

В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля затримав титул «короля Галіції і Лодомерії». Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько- Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав. В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року. Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А. Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі». Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра (Невського). В листі до магістра Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до “Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського”. Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році “світлим королем Володимира” називає папа Василька, а “світлою королевою” Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито “удільний” князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздальський та Володимирський - Олександер.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І - Ярополк - 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави, “королем” (“rex”) русичів, а Болеслава, короля Польського - тільки князем (“dux”).

Пізніше, в 1214 році, коли Андрей II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідности короля, а писав, що “народи Галичини... просили ..., щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля”, а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно - уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проєктував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. “Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів”, - записано в літописі.

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав і Данило себе зв'язаним обіцянкою унії з Римом. Побачив і папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександер II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, - пише М. Стахів. “Татарська небезпека ... була вистарчальним поштовхом і причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з'єдинення була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв'язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом”.

Тому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, і Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Руси. “Традиції княжого і королівського Києва перейшли леґально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу і повищення аж до XVII ст.”, - пише А. Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичині. Перед масою політичних мотивів, - писав о. Є. Камінський, - “ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий плян”.

Як вище згадано, Данило намагався нав'язати міцні зв'язки з сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки з Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх II, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, одружена з королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Ґертруда, з якою р. 1252 одружився син Данила - Роман. Це викликало війну Австрії з Чехією. На захист Ґертруди та Романа склалася ціла коаліція - з Белі IV, Данила, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ під проводом князьків Товтивіда та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але, пограбувавши й сплюндрувавши околиці Опави й Оломюца в Моравії, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Ґертруду.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями. Після смерти Лєшка почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під час цих війн 1243 Року Данило з Васильком заволоділи Люблином.

Після смерти Конрада Данило підтримував добрі відносини з обома лініями польських князів - Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким. Литовські племена, що їх “примучив” свого часу Роман, чинили постійні напади на Волинські землі. “БЪда бЪ в в землЪ ВолодимерсьтЪй от воевання литовского и ятвяжьского”, - писав літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським і Жомоїтським трохи послабила гостроту, але ятвяги не припинили нападів. Одні литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші - як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати з литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин з Романовичами і допомагав їм у боротьбі з ятвягами. В 1252 р. (?) Данило навіть одружився з його племінницею, сестрою Товтовіла.

Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів і привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них - Городно. Мендовг відступив Чорну Русь, Новогрудок, Слоним, Волковийськ - Даниловому синові Романові, який Одружився другим шлюбом з дочкою Волковийського князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данила - Шварна.

Після смерти Мендовга, син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ'є і пішов до манастиря. Таким чином на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньої політики Данила.

Тут треба згадати ще один шлюб, який мав значення, але пізніше: шлюб Данилової дочки, Софії, з графом Тюрингії Шварцбурґом на початку 1250-их рр. Син їх додав до свого прізвища слово “ройсен”, і після нього велика провінція Тюрингії називалася “Ройсен”.

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівський, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, і призначили туди свого баскака. З Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 році воєвода Куремса, і це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило заалярмував папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом і Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. “Татарське” населення та “болоховці” покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їх, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами.

Відносини Данила та Василька з єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, і князі боролися з ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який сам себе проголосив митрополитом після татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмі і сам призначив єпископом Івана. Володимирські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони походили переважно з манастиря св. Данила, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Він заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього “німці і русь, іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день і ніч”, і підмайстери і майстри, і ремісники різних фахів, які втікали від татар, “бЪ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и леса”. Відзначаючи розмах колонізаторської діяльности, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його “перлиною” серед українських літописів. Писав його спочатку “печатник”-канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при европейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західньої Европи.

Державу Данила добре знали в Европі: вона репрезентувала і Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: “Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pluribus nominatur”, себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. Це і яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення то modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Руси й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західньою та північно-східньою Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди і монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого, князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга; виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: “Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, о т т у д а і к Києву”.

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександер (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він “великим князем Руси”. В. Пашуто вважає, що цей виклик, і призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в битві на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей “фавор” у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму і там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Мйхаїл та Данило - стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний, уник небезпеки.

Після вмерти Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександер - Київ та “всю землю Руську”. Крім того Олександер володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія підтримували: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександер поїхав до Бату, до Золотої Орди, і дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрей втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він “ц а р е м (себто татарам) служити”. Великим князем став Олександер, який повів політику повної супроти татар покори.

З цією політикою Олександра ставить В. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександер, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-волинський князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь і 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Нікеї нову столицю. Туди перейшли і цісарський двір з Федором І Ласкарисом, і патріярх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Курією. Союз з цісарем Фрідріхом ІІ у 1240-х роках хвилював Курію. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександер включився в союз, який наприкінці 1250-ох років зв'язав Нікейський Візантійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Каракорумі. “Не може бути сумніву, - пит. ше В. Нашуто, - що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати”. В ході переговорів Олександер 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків і досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-волинського князівства: замість Куремси прийшов року 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав їх на допомогу в поході на Литву, і Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами і примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки дуже добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу і зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадности свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був “мудрий, як Соломон”.

З Данилом зійшов з історичного кону один із найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави, і уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед европейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західньою Европою, культура, закони, література, релігія Галицько-волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Европою, Олександер, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два різні світи.

Василько (1205-1270)

Головою Галицько-волинської держави після смерти Данила став Василько. Він залишився у Володимирі, а сини Данила - в Галичині.

Історія Галицько-волинської держави залишається неясною: М. Грушевський, С. Томашівський, А. Пресняков, І. Холмський вважали, що, так би мовити, великим князем був Василько, а за ним Лев, що дістав Галичину - землі Галицьку, Перемиську та Холмщину. Совєтський дослідник В. Пашуто вважає, що Східню Галичину з Галичем, Чорну Русь і все Забужжя з Белзом, Холмом, Червеном, Мельником та Дорогичином об'єднав Шварн, а Лев мав тільки західню Галичину зі Львовом та Перемишлем, і тільки після смерти Шварна у 1269 році заволодів східньою Галичиною та Забужжям. По суті це розходження не змінює стану, але пояснює дещо з поведінки Льва. Третій син, Мстислав, дістав - на думку М. Грушевського - Теребовлю. На думку В. Пашута - східню Волинь з Луцьком.

Як уже згадано, син Мендовга, Войшелк, 1267 року пішов до манастиря й передав Шварнові своє князівство. Це викликало обурення Льва. Років через два чи три Лев підступно забив його, коли гостював він у Василька. Наслідки цього злочину були тяжкі: у Литві великим князем став Тройден, який вороже ставився й до руської культури, і до Романовичів.

Взагалі гармонія Романової родини порушилася зі смертю Данила, і намітилися дві партії: Василько та Шварн і осторонь - Лев.

Лев був, безперечно, найталановитішим із синів Данила. Року 1269 помер Шварн, і всі його володіння перейшли до Льва.

У зовнішній політиці перше місце належало відносинам з Польщею. Після смерти Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: обрано Лєшка Чорного, з мазовецької лінії. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася зі смертю Лєшка в 1288 році. В боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Переяслави. Під час цієї міжусобної боротьби Лев знову захопив Люблин.

З Угорщиною, в зв'язку зі змінами на престолі, відносини зміцнювались. Під час одної з воєн, у 1281 році, Лев забрав частину Закарпаття з Мукачевом. Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Підтримував Лев стосунки з Чехією, Тевтонським орденом.

Ім'я Льва згадується в багатьох західньоевропейських джерелах як союзника Угорщини в 1271 р. у її боротьбі з Чехією. Під час війни Пшемислава ІІ Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбургським чеський король добивався допомоги Льва, але добивався її й Рудольф Габсбургський, і в австрійській хроніці згадується Льва як Рудольфового союзника. Пізніше Лев нав'язав дружні стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідував його в 1289 та 1299 роках.

Тим часом в Орді владу забрав до своїх рук емір Ногай, який став правити іменем слабих ханів, скидаючи або забиваючи ненаручних собі осіб.

Літопис характеризує відносини з татарами так: “були всі князі руські в волі татарській”. Лев, змінивши тактику Данила, не робив татарам спротиву, а прийняв цю “волю”. Ходив за їх наказом на Польщу, Литву. Не зважаючи на це, його політика не забезпечила спокою державі, бо татари, проходячи через Галичину та Волинь, руйнували країну.

Крім участи в походах князі платили татарам контрибуцію - данину, чи то щорічну, чи час від часу - тяжко сказати. Не зважаючи на все, на ввесь жах татарського панування, воно було все ж таки легше, порівнюючи з “ігом”, в якому перебували московські князівства.

Лев був одним із видатних державних діячів ХІП ст. Його держава і він сам були добре відомі в Західній Европі. В анонімовому географічному трактаті 1308 року, який переховується, в Парижі, сказано: “Рутенія - величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ця країна... тепер платить данину татарам, а князь її - Лев”.

Володимир (1270-1289)

Син Василька Волинського, Володимир був іншої вдачі. Людина мирна, “книжник великий і філософ” - як називав його літописець, він неохоче брав участь у війнах, до яких примушували татари. Всю увагу скеровував він на будівництво: за його правління побудовано багато нових міст, замків, укріплень, церков. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої людини. Останні роки життя він тяжко хворів на пістряк щелепи.

Ще за життя передав Володимир Волинське князівство не Львові, а його братові Мстиславові, бо, як і батько, не міг подарувати Львові убивства Войшелка. Володимир заповів роздати незаможним людям все, що мав коштовного: посуд, одяг тощо. Своїй дружині Ользі заповів окрему волость. Він ставився, як і попередні Романовичі, з увагою до міського населення, і смерть його оплакували “німці, сурожці, новгородці”.

Зі смертю Володимира закінчується Галицько-волинський літопис, багатий на факти, докладні характеристики та описи подій. Відомості стають уривчастими й бідними.

Мстислав (1289-1292)

Мстислав об'єднав центральну та східню Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. В літопису про Мстислава сказано, що його оточували “бояри старі й молоді, ність числа”, яким він роздавав села та міста.

Після смерти Мстислава знову об'єдналася вся Галицько-Волинська держава спочатку під владою Льва, а після його смерти 1301 року (точно рік смерти невідомий) - під владою його сина Юрія.

Юрій І (1301-1315)

Юрій був довголітнім співробітником Льва, мав державний досвід, але характер його був неподібний до характеру Льва. Він уникав воєн, і, можливо внаслідок мирної політики, втратив Люблин (1302 р.). Свою столицю Юрій переніс до Володимира, і взагалі в його державі перше місце належало Волині. На печатці його іменується: “король Руси, князь Ладімерії” (“Rex Russie princeps Ladimerie”); на зворотній стороні печатки герб Володимира. Дуже цікаве, але нез'ясоване питання: чому Юрій іменує себе королем, коли Лев І іменувався князем? М. Грушевський припускав, що була коронація Юрія.

Правління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту його держави. З видатніших подій в періоді його правління було заснування 1303 року окремої митрополії в Галипько-Волинській державі. Цей факт промовляє про пошану, яку викликав він до себе в Візантії.

У сусідніх країнах Юрій І користався пошаною. Зокрема тісним був його союз з Куявською лінією польських князів. Юрій був одружений з Евфиміею, сестрою Владислава Локетка, Куявського князя. Він уклав союз з Тевтонським орденом, який був потрібний проти Литви, що стала небезпечним сусідом.

Андрій і Лев II (1308-1323)

Сини Юрія, Андрій і Лев II дістали його спадщину. Невідомо, як вони правили: чи спільно, чи поділили її. У всякому разі в грамотах вони іменували себе “князями всієї Руси”.

У зовнішній політиці вони спиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, що їх видали вони торунським і краківським купцям. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі.

Очевидно, вони вели боротьбу з татарами, і, можливо, обидва загинули в тій боротьбі. На це вказує лист Владислава Локетка до папи, в якому він називає братів “останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу”. Становище їх в політичному світі мусіло бути дуже поважне, коли вони могли удержати довший час закарпатські здобутки Льва І і в Угорщині знайшлася партія вельмож, яка поставила одного з них кандидатом на угорський престол супроти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті.

Очевидно, дітей вони не мали, і династія Данила урвалася. Можливо, деякий час не було князя, хоч, звичайно, претендентів не бракувало. Неясно, чому в 1324-1325 роках Генрих Глоговський (на Шлезьку) та його брат Ян титулували себе князями Галичини та Лодомерії, і ці титули визнавав папа. Але цікаво, що серед претендентів не було “великоруських князів”, що свідчить про відокремлення Галичини.

У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, - сина Мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Льва, - який прийняв православ'я і ім'я Юрій.

Юрій II Болеслав (1325-1340)

В зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка тоді об'єдналася, відносини були ворожі. Року 1337 Юрій, разом з татарами, намагався привернути Люблин, але не мав успіху.

З Литвою Юрій мав дружні стосунки, які скріплено в 1331 р. шлюбом його з дочкою князя Гедиміна, Євфимією (Офкою). Продовжуючи політику Данила, Юрій протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Зберігся його привілей місту Сяноку на німецьке право року 1339, - перший привілей такого роду. В ньому він дає війтівство своєму “слузі” Барткові з Сандомиру із правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією й іншими вигодами. Вся грамота складена за зразком надань Магдебурзького права. Міщан цієї громади на 15 років звільняється від податків, а осадниками її названо: “німців, поляків, угрів та русинів”. Свідками на цій грамоті підписалися два війти німецького права з Бохні і “Варсов” (?) та ще один або два німці. Це цілком природно, якщо йшлося про Магдебурзьке право.

Грамоти 1334 та 1335 років, крім підпису Юрія-Болеслава, мають підписи єпископа й бояр, серед них - Дмитра Дедька. Поруч княжої печатки, що її вживав Юрій І, висять печатки бояр. Себе князь називає “з Божої ласки прирожденний князь”.

Не зважаючи на все, - обрання боярами, участь їх у правлінні, - проти Юрія-Болеслава діяла міцна боярська група. Йому закидали протегування чужинцям, сприяння німецькій колонізації, - хоч в цьому відношенні він мав попередників Василька та Володимира, - і те, що він нібито хотів повернути на католицтво. 1340 року його отруєно. Тоді ж почали побивати його прихильників та чужинців по всій землі.

Загибель Юрія ІІ Болеслава була великою трагедією для України. Це була доба, коли два сусіди України вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казіміра Великого та Угорщина - під проводом Карла-Роберта.

Замість того, щоб протистояти цим оновленим міцним державам, українці “збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди”, - так стисло, але яскраво характеризував ситуацію, яка утворилася в Україні в 1340 році, С. Томашівський.

Любарт-Дмитро (1340-1385)

Боярство, хоч і звільнилося від немилого князя, не наважилося урядити боярську олігархічну республіку, хоч влада була в його руках. Як покликало воно Юрія ІІ Болеслава, так тепер покликало Любарта Ґедиміновича, сина литовського князя Ґедиміна. Він прийняв православ'я з іменем Дмитра і був посвоячений з якимось із галицько-волинських князів, можливо, з одним із Юрійовичів. М. Грушевський вважав, що він був одружений з дочкою Юрія ІІ Болеслава. У всякому разі, Любарт-Дмитро не був чужий на Волині, і, можливо, мав стосунки з боярами до смерти Юрія-Болеслава.

Після смерти Юрія він без заперенень був визнаний князем Галицько-Волинським, і волинські бояри міцно його трималися. Доказом того, що він негайно, по смерті Юрія, став князем Галичини, був напис, якого М. Грушевський бачив на дзвоні Свято-Юрського собору у Львові з іменем князя Дмитра і датою - “1341” рік. Року 1347 Візантійський цісар звертався до Любарта-Дмитра, титулуючи його “королем” Володимирським Дмитром-Любартом”. В той час Любарт уже втратив Галичину.

Спроба Любарта затвердитися в Галичині зустріла конкуренцію Казіміра Великого, короля Польщі, який негайно після смерти Юрія-Болеслава поспішив до Галичини, щоб “помститися” за вбивство князя та чужинців-католиків. Він звільнив із Львівського замку західніх купців і вивіз галицькі інсигнії.

Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Детька, закликали на допомогу татар, і за їх допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їх зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько, як “староста та управитель Руської землі”. Завдяки його політичній зрілості, Галичина зберегла свою державність до 1349 року, - до смерти Детька. Великою помилкою його та галицьких бояр було те, що вони не підтримали Любарта в його боротьбі за Волинь.

З 1340 року почалася боротьба за Галицько-волинські землі між їх сусідами. Року 1349 Казімір Великий дістав від татар за річну платню “право” на Галичину; він удруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул “пана Руської землі”. Любарт, за допомогою литовців, почав нападати на Галичину, на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. В цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народньої війни. Але сили були нерівні, і Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків. Любарт, князь Волинський, став васалем Польщі.

Казімір намагався тісно зв'язати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву “королівство Руси”, українську мову, як урядову, деяким боярам залишив їхні уряди. Але він багато земель роздавав чужинцям - полякам, уграм та німцям і поширював німецьку колонізацію в містах, селах, надаючи німецьке - Магдебурзьке право. В церковних справах підтримував католицькі манастирі, але не переслідував православних.

Року 1350 Казімір та його небіж Людвик, король Угорський, домовилися, що Угорщина має право на “Руське королівство”, але до смерти Казіміра Галичина залишається під його владою, а після смерти переходить, разом з Польщею, Людвикові. Після смерти Казіміра в 1370 році Людвик дістав Галичину, Белзько-Холмську землю, Крем'янеччину та Польщу.

Року 1372 Людвик передав Галичину намісникові, князеві Шлезькому Владиславові Опольському, своєму родичеві, і надав йому широкі права.

Владислав (1372-1378)

Владислав поводився, як володар Галичини, титулував себе “Божою милостю пан і дідич Руської землі”, мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Але він не вживав своїх прав на користь Галичини, нехтував інтересами населення, оточив себе чужинцями, головним чином німцями. Із виданих ним 120 привілеїв лише 15 стосувалися до галицьких бояр, решта - до чужинців. Він протеґував німецькій колонізації. В церковному питанні рішуче підтримував католицизм, дістав папську булю на заснування єпископств в Галичі, Перемишлі, Володимирі, Холмі.

1378 року Людвик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Закінчилася фікція державности Галичини. “В цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства, - пише І. Холмський, - ... виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріяльні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили”.

Роля Галицько-Волинськбго князівства була дуже велика. Воно охоплювало до 0.9 української території, охороняло Україну від передчасного поневолення та асиміляції збоку Польщі і в той же час спинило процес творення нової слов'янсько-фінської держави на північному сході. Галицьке-Волинське князівство відкрило широкий шлях західньоевропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи ліпші культурні традиції української культури. Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицьке-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в західньоевропейському світі, як спадкоємця Київської держави й продовжило традиції її на сто років.

 

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24