Внаслідок Берестейської унії Церква в Україні поділилася на дві: стару, зв'язану з православним Сходом, з Константинопільським патріярхом, із давньою українською традицією, що вела до св. Володимира, Ольги, Києво-Печерського манастиря, князів, патронів та засновників православних церков, і нову, що творила нові взаємовідносини, нав'язувала зв'язки з Римом, творила ту унію, яка мала покласти край розривові 1054 року, загоїти рани на тілі єдиної Христової Церкви й створити нову Церкву, з'єднану з Римо-Католицькою. Прекрасні ці ідеї поки що не здійснювалися, але єдина до того часу Православна Церква України поділилася на дві, за які народ почав жорстоку, тяжку боротьбу.

а) Православна Церква

Після Берестейської унії Православна Церква опинилася в катастрофічному стані. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніятської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан — Львівський та Михаїл Копистенський — Перемиський, яких уніятський Берестейський собор низложив, а польський уряд не визнавав за єпископів. Православна шляхта звернулася була до Сойму, що зібрався в лютому 1597 року, але Сойм став на стороні унії і засудив протосинкела — екзарха Константинопольського патріярха, Никифора, який був головою православного Берестейського собору. Після Сойму, за наказом короля, Никифора ув'язнено й вивезено до Магдебурзької фортеці. Надії на Сойм не виправдалися.

Року 1599 у Вільні зібралася конфедерація протестантської та православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі постала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимости супроти православних та протестантів — «дисидентів». Почалися «рокоші» — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 року їм повернено Києво-Печерський манастир, що його на праві надання дістав архимандрит Єлісей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

1607 року Сойм прийняв конституцію стосовно «грецької релігії». За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою цієї конституції було те, що вона не відрізняла уніятів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніятів.

Проте, поступки ці не зміняли справи: уніяти продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. Тяжке становище було з єпископами. Року 1607 помер Гедеон Балабан, а року 1610 — Михаїл Копистенський. У Православній Церкві не залишилося б жадного єпископа, якби не пощастило Єреміеві Тисаровському посісти Львівську катедру, давши королеві запевнення, що він — уніят. Висвячений він був Сучавським митрополитом Анастазіем. На перемиську єпархію король призначив уніята Афанасія Крупецького, хоч в цілій парафії не було жадного уніята. Православна шляхта виставила проти нього Гулевича-Воютинського. Допомагали, правда, в хіротоніях священиків східні ієрархи, що приїздили за «милостиню», але вони не знали людей, яких висвячували, і це не раз приводило до висвяти осіб, не гідних сану.

Велику допомогу Православній Церкві подавали православні братства, які видавали антиунійні твори, укладали протестації, подавали петиції, виступали на судах, обороняючи церковне майно, і т. д. Властиво проти унії підносився єдиний голос — колективний голос православних братств.

Проти Православної Церкви вели пропаганду головним чином єзуїти, але вели в користь не унії, а римокатолицизму. Король Сіпзмунд католик, підтримував усіма засобами католиків, давав їм посади, багаті, староства, бенефіції. Православні шляхетські роди убожіли і багато православних, піддаючись католицькій пропаганді, кидали свою Церкву. Онука славетного оборонця православ'я, князя К. Острозького, Анна Алоїза Ходкевичова, після його смерти, уфундувала в Острозі єзуїтську колегію, замість православної академії, і будувала костели у володіннях князя. Інший спадкоємець кн. К. Острозького, князь Домінік Заславський, наказав, щоб усі православні священики в його володіннях перейшли на унію. Він мав на те юридичне право, бо після релігійних воєн в Европі був прийнятий принцип — «чия країна, того й релігія» — «cuius regio, eius religio».

Мелетій Смотрицький, один із найвидатніших полемістів XVII ст., в «Треносі, або ляменті Православної Церкви» дав перелік «дорогоцінних світильників, каменів блискучих» у короні Православної Церкви — визначних православних родів, що перейшли на католицтво. В цьому реєстрі майже всі славетні православні роди. Але цікаво: на унію переходили тоді православні дуже рідко; зрікаючись своєї Церкви, вони разом із тим польщилися, і таким чином український народ втрачав свою культурну провідну верству.

В боротьбі з унією на початку ХVП ст. помічається зміна.

Кінець XVI і початок XVII ст. характеризувалися гарячою полемікою православних з прихильниками унії. З 1610 року вона припиняється, не друкується навіть таких видатних творів, як «Панінодія» архимандрита Копистенського: безвиглядність продовження полеміки стала ясною для православних.

До голосу щораз більше доходила нова молода сила — козацтво. Блискучі воєнні перемоги, міцна організація козацтва творили з нього ту реальну силу, на яку стали покладати надії православні, що не могли знайти оборони ні в короля, ні в Соймах.

Року 1610 війт і православне духовенство Києва вперше звернулися по захист до козаків. Уніятський ігумен Видубицького манастиря, Антоній Грекович, що був також намісником митрополита Іпатія Потія, не дозволяв православним служити в Софійському Соборі, поки вони не визнають митрополита Потія. У відповідь на скаргу бурмістра та духовенства гетьман Григорій Тусканевич звернувся до заступника воєводи, Холоневського, з заявою, що, коли ігумен Грекович перешкоджатиме православним служити в св. Софії — його заб'ють, а того, хто, заб'є, козаки захищатимуть. Грекович не уникнув смерти: року 1618, коли він знову почав тиснути на православне духовенство, до його помешкання в Видубицькому манастирі з'явилося кілька козаків, схопили ігумена і вкинули в ополонку на Дніпрі Митрополит Велямин Рутський вніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство та міщан про те, що вони «противляться зверхній владі своїх митрополитів», але скарга не мала наслідків.

Ще раніше, 1614 року, козаки допомогли Єлисеєві Плетенець-кому в боротьбі з митрополитом Иосифом Веляміном Рутським за землі Київського Печерського манастиря.

1615 року з допомогою та під опікою козацтва засновано в Києві Богоявленське Братство, до якого, як згадано вище, вписався членом гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». Так козацтво виступає вже як офіційний патрон і захисник Правеславної Церкви. Це підносило престиж козацтва в цілій Україні. Особливо піднісся цей престиж у 1616 році, коли на гетьмана обрано Петра Сагайдачного, православного воєначальника та адміністратора.

Тоді становище Православної Церкви було загрозливе: зі смертю єпископа Єремії Тисаровського, єдиного православного ієрарха, польський уряд міг оголосити Православну Церкву неіснуючою, якщо вона не матиме єпископа. Правда, гостювали грецькі архиєреї — Лука Бєлгородський, Єремія Пеласонський, Сербський єпископ Павло, але польський уряд не визнавав їх, і уніятські єпископи намагалися виселити їх зі своїх територій.

Року 1603 вперше завітав до Москви та Литви архимандрит Теофан; року 1619, вже в сані патріярха Єрусалимського, завітав він удруге до Москви, щоб перевести збірку пожертв, а також взяти участь в рукоположенні патріярха Московського Філарета, батька царя Михайла. По дорозі до Москви Теофан пробув більше як рік в Тулі, де стояло польське військо, а в ньому загін запорожців. Таким чином від запорожців він міг дістати інформації про стан Православної Церкви. Приїздили козаки й до Москви, коли там перебував патріарх. Про намір Теофана довершити в Україні «архиєрейські чинності» свідчить грамота Константинопільського патріярха Тимофія, дана йому ще в 1618 році. Ця грамота надрукована в книзі Мелетія Смотрицького «Оправдання невинности» і свідчить, що в подіях, які сталися в Києві 1620 року, не можна вбачати «московської інтриги», як вбачають її П. Ходиніцький і почасти М. Возняк. Чия не була б ініїцятива, але, безперечно, існувала договореність між патріархом і козаками.

Вліті 1620 року Теофан прибув до Києва. Козаки урочисто зустріли його, і він оселився в будинку Братства на Подолі. До патріярха прибували делегати з різних місць, головно — від братств і, очевидно, обговорювали питання поновлення ієрархії. Сам Теофан писав у своїй грамоті до народу, що відновлено ієрархію «за мирним, загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули митрополії Київської»... «Протестація» митрополита Йова Борецького, внесена до книг ґродських Київських 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій оголошено грамоту патріярха Тимофія. Крім того при Теофані був екзарх патріярха Арсеній. На цій нараді вирішено просити Теофана висвятити єпископів, що «він міг зробити цілком канонічно».
Деякі вагання, які викликало у патріярха Теофана ставлення короля, розвіяли козаки, які обіцяли йому захист.

Не збереглося детальних матеріалів, де саме й коли відбувалася хіротонія єпископів, але в грамоті Теофана 1620 року індикта З названо єпископів, які її переводили, і тих, кого висвячено. Брали участь в хіротонії, крім Теофана, митрополит Софійський Неофіт, який перебував тоді в Києво-Печерському манастирі, та єпископ Страгонський Авраамій. Висвячені були: ігумен Михайлівського ма-настиря Йов Борецький на катедру митрополита Київського та Галицького, ієромонах Мелетій Смотрицький — на архиєпиекопію Полоцьку Вітебську та Мстиславську; ігумен Межигірського манасти-ря, Ісая Копинський — на єпископію Перемиську та Самбірську; архимандрит Терехтемирівського манастиря, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич — єпискогшо Володимирську та Берестейську; ігумен Черницького манастиря, Ісаак Борискевич — на єпископію Луцьку та Острозьку і ігумен Милецького манастиря, Паїсій Іполитоаич — на єпископію Холмську та Більську.

Відновлення православної ієрархії мало колосальне значення не тільки для Церкви. Воно піднесло престиж козацтва, завдяки якому і під захистом якого відбулася ця подія. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 року привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства. «Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського... по морю плавало і Константинополь штурмувало ... Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константинопільської Церкви прийняли». — «Це зв'язування Запорозького Війська з традиціями князівської доби, з „старою Руссю", незвичайно піднесло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті», — так характеризує вагу поновлення православної ієрархії в 1620 році й ролю в тій події Запоріжжя один із найвидатніших істориків України."

Подія ця мала й інше значення. Вона піднесла престиж Києва, як церковної столиці: Київ знову став колискою Православної Церкви. Події 1620 року дали тло урочистому в'їздові Богдана Хмельницького до Києва, духової, церковної столиці нової держави, що вела своє походження від Великого Князівства Київського. Це був ляйтмотив привітань Хмельницькому від київської еліти.

Однак питання про існування Православної Церкви не було ще розв'язане. В листопаді 1620 р. зібрався Сойм, на якому головним питанням була охорона держави від татар. Щойно перед тим поляки зазнали поразки під Цецорою і, щоб забезпечити допомогу козаків, треба було заспокоїти їх в справі Церкви. Ніколи на соймах не було таких палких промов, як на цьому. Лаврентій Древинський, депутат Волині, навів низку фактів переслідування Православної Церкви. Віленське братство поставило питання руба: допомогу від козаків польський уряд дістане лише тоді, коли легалізує нововисвячену ієрархію. Сам Петро Сагайдачний прибув на Сойм з єпископом Иосифом (Єзекйлем) Курцевичем і обіцяв допомогу козаків у війні з турками за умовою визнання нової ієрархії. Зі свого боку король звертався до патріарха Теофана з благанням вплинути на козаків, щоб вони допомогли Польщі, «захищаючи цілість своєї віри й батьківщини.

Битва під Хотином року 1621 вкрила ім'я Петра Сагайдачного та козаків славою і врятувала Польщу від розгрому. Але Сагайдачний був тяжко поранений і наступного, 1622 року помер. Польський уряд нічого не зробив у справі легалізації ієрархії. Протести, петиції, виступи послів на Соймах не мали жадних наслідків.

Висвячення нової ієрархії поновило полеміку між православними та утятами, що припинилася була 1610 року. Цим разом у полеміці орали участь тільки українці без участи поляків. Серед видатних полемістів був один лише не-українець, уніятський митрополит Йосиф Велямін Рутський, москаль. З другого боку — особливістю цієї полеміки було те, що обидві сторони вживали польської мови: так глибоко пройшла вона в українську культуру. Перше місце серед полемістів належить архиепископові Полоцькому, Мелетїєві Смотрицькому. Це була людина надзвичайно обдарована, з широкою освітою, яку він здобув в університетах Ляйпціґу, Нюрнбергу та Вюрцбурґу. Мелетій Смотрицький написав багато видатних творів: «Lament», «Werificatia niewinnoscb, «Оbrona werificatii», «Elenchus», «Appendix», в яких захищав нововисвячену ієрархія» і Православну Церкву від закидів збоку уніятів. Значним твором була «Протестація», яку митрополит Йов Борецький подав до київського Іродського Суду і яка була вписана до книг ґродських. У ній митрополит речево поснював обставини, в яких патріярх Теофан висвятив нових ієрархів. Аналогічним офіційним документом була «Justilicatia niewinnosci», подана 6 грудня 1622 року королеві Сіґізмундові 3 від імени нововисвяченої ієрархії, та «Suppli-catia», подана на Сойм 1623 року від імени всіх православних Речі Посполитої. Збоку уніятів видно дві праці митрополита Иосифа Веляміна Рутського: «Sowita wina» та майбутнього митрополита Анастасія Селяни: «AnteIenchos».

Обвинувачення проти нової ієрархії, що висувалися в цій полеміці, були такі:

1. Теофан був не патріярх Єрусалимський, а шпигун турецького султана.

2. Якщо він і був патріархом, то не мав права висвячувати в чужій митрополії.

3. Якщо і мав дозвіл патріарха Царгородського, то мусів, крім того, мати дозвіл короля; такого дозволу він не мав, отже глибоко образив короля.

Всі ці обвинувачення збивали — «Протестація» митрополита Иова та «Супліка» до Сойму.

б) Уніятська Церква в XVII ст

З самого початку виявилося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єпископами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, не зважаючи на листи в цій справі папи Климента «Була це перша злощасна помилка польського уряду в справі унії», — писав польський історик, єпископ Є. Ліковський.

Уніятська Церква опинилася в стані ізоляції. Польські єпископи також не хотіли визнавати її, рахуючись не з релігійними поглядами, а з національністю уніятів. «Православні ненавиділи уніятів за їх зраду правовірности, а Римо-Католицька Церква не вважала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була національна різниця між уніятськими українцями та католицькими поляками». Уніятська Церква була в Польщі лише терпимою. «Це майже неймовірно, але автентичні свідоцтва не залишають сумніву, що латинське духовенство, замість того, щоб притягати до себе уніятів, їх тільки дратувало й принижувало», — пише єпископ Є. Ліковський. А з другого боку українці-православні покладали на українців-уніятів відповідальність за всі злочини, доконувані проти них католиками-поляками.

Зав'язувався вузол відносин, з якого тяжко було знайти вихід. Годі теж казати, — пише історик Г. Лужницький, що тільки православні українці виступали проти уніятів. Не в меншій мірі українці-уніяти переслідували православних. Як українські католицькі, так і українські православні джерела подають чимало фактів взаємного переслідування, і з цим об'єктивним твердженням не можна не погодитися. В запалі боротьби обидві сторони не знали меж. Вище згадувалося про морд Антонія Грековича, намісника митрополита в Києві; забито було ієромонаха Будкевича в Перемиській єпархії, Шаргородського декана Матвія, архиепископа Йосафата Кунцевича. Єпископ Суша нарахував біля 100 уніятських священиків, забитих православними. Поранені були митрополити Михаїл Рогоза та Іпатій Потій. Православні не мали такого реєстру, але число жертв їх було теж не мале. Досить згадати хоч би розгром єзуїтами Братства та школи в Луцьку в 1634 році, про що єпископ Афанасій Пузина вніс до владики опис події з протестом до книг ґродських Луцьких.

Після смерти Михайла IV Рогози, уніятським митрополитом став Іпатій Потій (1600—1613) єпископ Володимирський та Берестейський. Магнат з походження, високоосвічений, до переходу на унію близький до князя Костянтина Острозького та його гуртка, Потій був один із видатних діячів XVI—VII ст.. Його називали «батьком унії». Він був видатний проповідник та полеміст. Потій вважав за своє головне завдання піднести освіту і заснував католицькі школи в Бересті та академію у Вільні.

У своїх проповідях та друкованих творах Потій відшукував історичні факти — права та привілеї, надані князями та королями Українській Католицькій Церкві; він доводив, що Українська Церква була завжди католицькою, і таким чином Берестейська Унія тільки завершила те, що було раніше. Такі твердження Потія викликали обурення з боку православних, протестантів та польського кліру обвинувачення його в фальшуванні архівних документів. Лише Апостольська столиця — папа Климент VIII та Павло V підтримали Потія. Папи закликали латинських єпископів Вільни, Луцька, Львова допомагати Потієві, але з цих закликів нічого не вийшло. Навпаки, року 1608 проти митрополита почався рух. Православне духовенство Вільни зі ставропігійним Віденським Братством оголосили «непослух» митрополитові й зачинили двері церков. Боротьба проти Потія закінчилася атентатом на нього: в 1609 році лавник віденського магістрату Іван Тупека кинувся на нього з мечем і відрубав йому два пальці правої руки, якою Потій заслонив голову.

Мавши офіційно титул «митрополита Київського», Іпатій Потій ввесь час перебував у Вільні, яка стала резиденцією митрополитів. Козаки не впускали митрополита до Києва.

Ворожнечу між православними та уніятами розпалювали матеріальні справи: питання — кому належить право володіти церквами та маєтностями? Бо обидві Церкви вважали себе правними володільцями церков і маєтностей, що належали Церкві грецького обряду.

Иосиф Велямін Рутський (1613—1632), ще за життя митрополита Іпатія Потія 1612 року був призначений старим митрополитом правити митрополією, і по смерті Потія став митрополитом. Батько його, Велямін, втік з Московщини за Івана Лютого. Родина оселилася на Білорусі, в селі Рута, і від цієї назви взяв своє прізвище митрополит. Батьки його перейшли на кальвінізм, але старшого сина, Івана, майбутнього митрополита, охрищено в православній вірі. Першу освіту дістав він при дворі княгині Заславської, потім закінчив школу у Вільні; після того був у князя Острозького в Острозі. Після смерти батька Вельямін Рутський виїхав до Праги, де перейшов на католицтво. Закінчивши Вюрцбурзький університет із ступнем доктора філософії, став він стипендіатом грецької колегії Афанасія Великого в Римі, де підготовлялися місіонери для навернення православних на католицтво, і для цього му сіли самі мати східній обряд. Цього довгий час не хотів Велямін Рутський, і тільки на вимогу папи Климента VIII змінив обряд.

Повернувшись до Вільни, Велямін Рутський побачив, яка слаба була унія: «загал громадянства, переважна частина духовенства зве унію народньою зрадою, відступництвом, запроданістю полякам. Поміж духовенством немає ні одного вченого, за вийнятком митрополита з незначною горсткою прихильників. Єдиний манастир, що приєднався до унії, св. Тройці у Вільні, був майже пустий», — так змальовує Г. Лужницький картину того, що застав у Вільні в 1603 році Велямін Рутський.

Г. Лужницький дає таку картину поширення унії по єпархіях: 1. Найкращі були — Холмсько-Бельська єпархія, де унію визнала більшість населення, та 2. Луцько-Острозька, де вона трималася міцно; 3-4 — в єпархіях Володимиро-Берестейській разом з Вітебською та Мстиславською, унія поширювалася слабо; 5. В Полоцькій «унія ніякого поступу не мала»; 6 та 7 — в Галицько-Львівській та Перемисько-Самбірській єпархіях уніятів не було, Не можна забувати при тому, що з двох Церков — Православної та Уніатської, — які були «толеровані» польським урядом, Уніатська мала завжди перевагу перед Православною, вона була матеріяльно забезпечена, бо мала більшу частину «дібр», якими раніше володіли православні, а головно — почувала над собою високу протекцію й моральну допомогу Апостольської Столиці.

Ознайомившися з реальним станом Уніятської Церкви і змушений папою Климентом VIII вступити до неї, Йосиф-Велямін Рутський палко взявся за справу допомоги Церкві. Насамперед він вирішив реформувати орден св. Василія Великого — Василіян, якому належав манастир св. Софії у Вільні. У 1607 році він вступив до цього манастиря і знайшов там співробітника в особі Йосафата Кунцевича, пізніше єпископа Полоцького. Вони упорядкували манастир, ввели чернечу дисципліну. На архимандрита призначено Веляміна Рутського. З 1611 року він був уже єпископом. Під проводом Веляміна Рутського розвивається Троїцький манастир. Він переносить до Вільни жіночий манастир з Битеня, а в Битені засновує Василіянський манастир.

У 1616 році Йосафат Кунцевич дістав манастир у Жировицях, який теж передано Василіянам. Далі, під впливом св. Троїцького манастиря, що під кермою архимандрита Йосафата, став відомий своєю святістю і суворим додержуванням чернечих правил, відновлено манастирі в Мінську, Новгородку, Красноборі та Гродні, але кожний з них жив своїм окремим життям. Митрополит Иосиф IV хотів об'єднати всі манастирі під кермою одного генерального наставника, на зразок латинських чинів. Не маючи відповідних сил, він звернувся по допомогу до генерала Чину Єзуїтів, щоб. він делегував для інструктажу двох членів. Це звернення до єзуїтів викликало ще більше ненависти збоку православних, які бачили в тому латинщення чернецтва. Року 1617 затверджено новий устав Василіян: на чолі став протоархимандрит, якого обирали ченці на все життя і якого затверджував митрополит. Раз на 4 роки збиралася Генеральна Капітула. З того часу єпископами могли бути тільки Василіяни тому, що біле духовенство було одружене. Року 1624 василіанська реформа охопила вже 20 манастирів.

Иосиф IV, прагнучи піднести престиж митрополита, хотів перенести катедру до Києва. До того, з XV ст., митрополити перебували в Новгородку або у Вільні. Справа була нелегка, бо вся Київщина залишалася православною, і уніятів в ній майже не було. Проте, Велямін Рутський досить легко дістав Софійський Собор та Видубицький манастир. Митрополит переводить до Києва групу Ваг силіян з Вільни й доручає їм місійну працю.

У православних залишилися — Києво-Печерський та Михайлівський манастирі Вище вже була мова, яку реакцію збоку православних викликали передрання митрополитом Веляміном Рутським св. Софії та місійна діяльність намісника митрополита, ігумена Видубицького манастиря, Грековича, який заплатив за цю працю своїм -життям.

Поновлення православної ієрархії в Києві 1620 року було тяжким ударом для Уніятської Церкви. Православні мали з того часу свій осередок, що об'єднав їх. Поновилася боротьба. В кожній єпархії з'явилося по два єпископи: уніатський та православний. І поруч стали два митрополити: Иосиф IV Велямін Рутський та Йов Борецький. Уже в нарадах перед висвятою нових владик гостро виявилося вороже ставлення православної шляхти та козацтва до католицьких владик та Веляміна Рутського. На першому ж засіданні Синоду нововисвячених православних владик порушено справу про повернення від уніятських владик церковного майна. Дальшу боротьбу доручено вести братствам.

На Соймі 1621 року ввесь польський клір з примасом Ґембіцьким та польська влада поставили «вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви» і взяли під оборону Православну Церкву тому, що за нею стояли козаки, допомога яких була потрібна після поразки під Цецорою. Так пише Г. Лужницький. На Соймі Велямін Рутський та Йосафат Кунцевич, що супроводив його, зазнали образливого ставлення від польських сенаторів, послів, єпископів. Волинський посол Древинський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» — унії. Примас Ґембіцький вимагав, від Апостольської Столиці скасувати унію і перевести уніятів на латинський обряд.

Однак, унію взяв під захист папа Григорій XV, який 1623 р. вислав спеціяльного легата з наказом спільно з нунцієм Лянцельотті боронити унію та митрополита Иосифа IV. У своїх звітах до «Пропаганди» Велямін Рутський скаржився, що, внаслідок зневажливого ставлення до унії польського кліру, українці втрачають довір'я до справи; щороку коло 100 шляхтичів переходять на латинський обряд і спольщуються; особливо спольщується молодь, що навчається в єзуїтських школах.

Року 1624 папа Урбан VIII заборонив переходити з грецького обряду на латинський, але це викликало протест збоку польського кліру, який настоював, щоб Апостольська Столиця перевела уніятів на латинський обряд. Серед аргументів були такі: наслідком приросту українсько-білоруського населення і запанування грецького обряду латинські церкви стоятимуть порожніми; заборона переходити на латинський обряд зробить те, що українські священики зденаціоналізують і перетягнуть до своїх церков дітей латинників, що живуть в Україні та Білорусі. Але найцікавішим був аргумент, що більшість украінсько-білоруського населення походить з латинників-селян, які переселилися до України та Білорусі й тут з українізувалися.

Переломом в історії Уніятської Церкви в деякій мірі стала мученицька смерть архиепископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Він не мав високої освіти, але був єнтузіястом унії й блискучим проповідником. Завдяки Йосафатові перейшли до унії знатні роди — князя Друцького-Соколинського, Новгородського воєводи Скумина-Тишковича, Тризнів, Мєшків та інших. Як архиепископ, Йосафат багато зробив для піднесення Церкви: він встановлює синоди в Полоцьку, Вітебську, Мстиславі; вживав заходів, щоб повернути церквам утрачені землі; йому вдалося поширити унію в своїй єпархії. . Тільки Могилів не допускав до себе Йосафата, бо там енергійно діяло православне братство.

Року 1620 до Полоцька приїхав Мелетій Смотрицький, теж архиепископ Полоцький, блискучий проповідник та енергійний адміністратор, і почав боротьбу проти архиепископа Йосафата, доводячи у своїх відозвах та листах, що він не правдивий архиепископ, що він — латинник. В обороні нововисвяченої ієрархії Смотрицький пише свої твори: «Верифікація», «Оборона верифікації», «Еленхус». Проти Йосафата починаються бунти у Вітебську, Могилеві, Орші. Йосафат поїхав до Вітебська, де найгостріше було обурення проти нього та унії, і відібрав у православних всі церкви. Тоді православні поставили замість церков два намети і, коли Йосафат ішов до собору, його зарубали. Король наказав покарати міщан: згідно з цим наказом виконано 93 вироки смерти, у багатьох міщан сконфісковано майно, місто позбавлено Магдебурзького права.

Ця смерть справила враження на сучасників, незалежно від їх віровизнання. Вона, за словами Г. Лужницького, «добула пошану для унії серед тодішнього польського громадянства... змінила в основі своїй погляд Апостольської Столиці на унію і її визнавців» ... «Мученицька смерть архиепископа Йосафата кинула зовсім інше світло на унію, Українську Католицьку Церкву спрямувала на інший шлях, вороги її замовкли». Той же дослідник пише, що наступник архиепископа Йосафата, Антін Селява не зустрів опору в Плоцьку, ні у Вітебську. І за дев'ять років, у 1632 р., коли на престол вступив Владислав IV, уніяти рахували вже понад 3 міл. вірних. Дуже велике значення для розвитку унії мали переходи на унію кількох видатних діячів Православної Церкви, як ректора Братської школи, автора панегірика на честь гетьмана Сагайдачного, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона Ставровецького, а головне — архиепископа Полоцького Мелетія Смотрицького.

Тяжко казати, чи був якийсь зв'язок між смертю Йосафата Кунцевича і подорожжю Мелетія Смотрицького на Схід у 1624 році, Як сам М. Смотрицький пояснював, він поїхав, щоб на місці переконатися в чистоті православної віри патріархів, але мав і інші завдання. Повернувся він уже «напіввуніятом», а з 1626 р. перейшов до унії, спочатку потайки, за згодою папи, а 1629 р. вже офіційно. Цей факт викликав багато різноманітних думок, оцінок, ціла література присвячена йому. Але найкращу оцінку цьому фактові дав видатний історик Церкви, професор Київської Духовної Академії Ф. Тітов: «Перехід М. Смотрицького в унію був не стільки грубою зрадою православія... скільки сумним кінцем душевної драми людей, що бажали добра своєму народові і шукали можливо кращого і певного шляху до примирення двох частин його, які запекло між собою боролися».

в) Спроби «об'єднати Русь з Русю»

Перші спроби досягти компромісу виявляються серед головних репрезентантів Української Православної Ієрархії з перших часів існування її. Причин для цього було багато. Передусім — тяжке становище нової ієрархії, обмеженої фактично невеликою територією, де вона перебувала під захистом козацтва, але не могла виконувати завдань у своїх єпархіях. Наприклад, Ісая Копинський, єпископ Перемиський, не міг туди дістатися. Переведений до Смоленської та Чернігівської єпархій, не міг оселитися й там. Пізніше, як уже втратив Київську митрополію, іменувався єпископом Лубенським, але мешкав на Поліссі. Інші єпископи перебували в різних манастирях або в Києві. Незабаром виявилася, вся безнадійність соймової боротьби, марність козацьких домагань та переговорів з польським урядом. Навіть такі факти, як домовленість Сагайдачного з Сіґізмундом ПІ і Хотинська перемога, нічого не дали Церкві. Безнастанна загроза репресій та декрети уряду про арешти тощо, які не виконувалися тільки внаслідок безсилля уряду.

Уніятська Церква в першій половині XVII ст. була ще слабшою ніж Православна: слаба була вже тим, що в лавах її не було знатних людей, навіть шляхтичів. За нею не стояв ніхто, і польське громадянство не рахувалося з нею.

Прихильникам компромісу здавалося, що, об'єднавшись з унією, Православна Церква стане міцнішою, хоч сила була на боці православних, що тоді були єдиною відпорною формою українського елементу в сфері культурно-національній.

Перші прихильники компромісу — Касіян Сакович та Мелетій Смотрицький — сподівалися цим шляхом зміцнити Україну, «поєднати Русь з Руссю» — за виразом Смотрицького. 1628 року в листі до Лаврентія Древинського Смотрицький називав своїх однодумців — митрополита Йова, архимандрита Петра Могилу і «декого інших» їх, можливо, було чимало, але всі вони «затрималися на небезпечній дорозі, коли з такою силою прорвалася загальна опозиція їх плянам серед української суспільности. Смотрицький не встиг завернутися і пройшов до кінця, з ролі миротворця подавши в ролю апостата, і се була одна з багатьох тодішніх трагедій ... яка спіткала найвизначнішу літературну й наукову силу тодішньої України.

Перший конфлікт Мелетія Смотрицького з духовенством та православним суспільством виник з іншого приводу. Ще за часів розквіту братств у середині XVI ст. помічалися прагнення їх розширити свої компетенції коштом владичної влади, що вигасала майже на всьому просторі українських і білоруських земель. Касіян Сакович, ректор Київської Братської школи, 1625 року сформулював це становище Церкви так: «не клір править народом, а народ кліром». З цього погляду дуже показові були ті ставропігії, які виводили окремі манастирі і братства з-під влади місцевого владики і віддавали їх під безпосереднє керівництво патріярха Царгородського. Таке становище застали в Україні нововисвячені владики.

За 25 років, що минули від часу переходу владик на унію, народ зник обходитися без владик, а братства звикли до народоправства. Тому цілком зрозумілим було доручення митрополита Йова Борецького Мелетієві Смотрицькому, коли він у 1624 році їхав до східніх патріархів — довести шкідливість наслідків децентралізації, яку вносила ставропігія. Очевидно, патріярх поставився до цього прихильно і дав грамоту, яка по суті ліквідувала ставропігію і передавала манастирі під владу єпископів.

Ця патріярша грамота викликала страшне обурення — в першу чергу архимандрита Києво-Печерського манастиря, Захарія Копистенського. Грамоту патріярха оголошено фальсифікатом, так само, як і грамоту митрополита Йова, яка викликала її. Обох — і Смотрицького і митрополита — стали обвинувачувати в неправовірності, відступництві. Щоб зберегти своє становище, митрополит Йов виголосив ряд заяв на соборі, що відбувся в Києві, в яких запевняв, у правовірності своїй до Смотрицького. Але підозріння залишилися, їх не розвіяла друга грамота патріярха, якою він залишав тільки ті ставропігії, що дав патріярх Єремія, хоч ця грамота цілком ясно доводила автентичність обох попередніх — і митрополита до патріярха, і патріярха до митрополита.

К.Сакович перший пустив чутки, про бажання православних знайти порозуміння з уніятами і ролю в цьому Смотрицького. Подорож його до східніх патріархів пояснює він бажанням дістати у них згоду на «заспокоєння релігійної боротьби», — себто на компроміс з уніятами (в передмові до «Desiderosus», року 1625).

Року 1623 вперше на Соймі поставлено питання про скликання Собору спільного — уніятів з православними, але православні владики, запротестували. Собор —заявили вони — можливий тільки за згодою патріярха і під його проводом. Року 1626 на Собор в с. Кобрині ніхто з православних не приїхав.

Року 1627 Смотрицький мав побачення з Петром Могилою, який, як писав Смотрицький Велямінові Рутському, «дуже толерантно» ставиться до Католицької Церкви. Того ж року в Києві відбувся з'їзд в дуже тісному колі: Смотрицький, Могила та Борецький. Вирішено, що Смотрицький на наступному з'їзді подасть свої зауваження про основні різниці між православ ям та католицтвом. Присутні — Йов Борецький і Петро Могила — були солідарні з Смотрицьким і визнавали за можливе прийняти почесне зверхництво папи над Українсько-Білоруською Церквою.

Року 1628, у Великий Піст, відбувся Собор в Городку, Рівенського повіту, на Волині. На ньому були присутні: митрополит Йов, Мелетій Смотрицький, єпископи — Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович і архимандрит Києво-Печерський Петро Могила. На цьому Соборі обговорено меморіял Смотрицького, в якому було зазначено шість різниць між Західньою та Східньою Церквами, а саме: 1) зішестя Духа Святого від Отця й Сина; 2) чистилище; 3) блаженство праведних після розлучення душі з тілом: 4) примат папи; 5) опрісноки та 6) причастя мирян з Тіла та Крови Христових. Владики обмірковували спокійно питання, як поєднати «Русь з Руссю», не порушуючи віри. Ухвалено скликати Собор з духовних та світських людей для розгляду меморіялу та самої справи.

Собор скликано на 13 серпня 1628 року в Києві. Перед Собором Мелетій Смотрицький надіслав митрополитові та Петрові Могилі свій новий твір: «Апологія перегрінації до країн східніх». Це був великий трактат, присвячений його враженням від подорожі на Схід. Вояк були дуже негативні: правдивої віри він не знайшов; сам патріарх Царгородський отруєний протестантизмом. Смотрицький гостро засуджував Східню Церкву за єресь і картав авторів, що виступали на захист Православної Церкви, в тому числі — самого себе, як автора «Треноса». «Апологія» викликала сумнів у Петра Могили та Йова Борецького, і вони не поспішали її друкувати. Тоді Смотрицький надіслав манускрипт Касіянові Саковичу (він уже приєднався до унії), і той надрукував кілька аркушів у Кракові їх одержали в Києві перед Собором, і вони викликали обуренні серед православних. Митрополит та Петро Могила теж відступилися від Смотрицького і стали підготовляти боротьбу з ним на Соборі. На допомогу виписали вони видатних богословів: о. Лаврентія Зизанія та о. Андрія Мужиловського.

Собор був дуже людний: були — митрополит, єпископи, архімандрити, багато духовенства та мирян. Акт обвинувачення проти Смотрицького мав 105 неправославних» пунктів. Мелєтій Смотрицький змушений був зректися «Апології», і цю книгу урочисто виклято й знищено. Але зречення Смотрицького було вимушене обставинами.

Після Собору надрукував він у Львові «Протестацію», в якій обвинувачував Собор 1628 року в неправильних діях, насильстві. На ці твори відповів А. Мужиловський «Антидотумом», що викликав відповідь М. Смотрицького «Екстезисом». Цей твір Г. Лужницький називає «одним із найкращих творів того часу».

Після того Мелетій Смотрицький офіційно приєднався до унії Але катедри він не дістав і ненадовго пережив свою київську трагедію. За оцінкою М. Грушевського, «перехід Смотрицького на унію нічого не дав унії».

Спробу об'єднати православних з утятами взяли в свої руки поляки. Року 1629 Сіґізмунд III запропонував православним увійти в згоду з уніятами і призначив спільний Собор у Львові в жовтні 1628 року. Для підготови призначив він окремі собори: в Києві — православних і у Володимирі — для уніятів. На Київський Собор православна шляхта не приїхала, мотивувавши тим, що скликання Собору з наказу короля, але без відома шляхти, порушувало її право. Проте, запорозькі козаки без запрошення з'явилися на Собор і зажадали закрити його.

Повідомляючи королівського представника, Адама Киселя, про такий стан речей, митрополит Йов додав, що духовні члени Собору погоджуються далі вести переговори про об'єднання, але просять, щоб Сойм, призначив новий Собор, дав час домовитись перед тим з патріярхом Царгородським.

На уніятському Соборі того ж числа у Володимирі вироблено умови згоди з православними, але на Собор у Львові ніхто з православних не приїхав. На цьому припинилися спроби об'єднання Церков. Проте, прихильники унії, а також Адам Кисіль, винесли враження, що вища ієрархія готова піти назустріч об'єднанню, навіть визнати примат пали, але самі не погоджуються зробити цей крок без згоди патріярха. Велямін Рутський порушив при цьому питання про утворення окремого руського патріярхату, — думка, яку вже підніс був у «Паренезисі» М. Смотрицький. Ліпшим кандидатом на патріярха вважав він архимандрита Києво-Печерського манастиря Петра Могилу. Він міг би, на думку Веляміна Рутського, прийняти спочатку унію/ потай, залишаючись назверх православним, і підготовити ввесь народ до переходу на унію.

Пропозиція уніятів православним у справі об'єднання складалася з 4-х точок: 1. питання про походження св. Духа залишається для обидвох Церков, як вони те визнають; 2. Православні приймають учення про Чистилище; 3. Уніяти визнають ієрархію і Таїнства Східньої Церкви; 4. Православні визнають зверхність пали, але залишається і зверхність Царгородського патріярха.

Відходячи щораз далі від можливості порозумітися з уніятами, знайти з ними спільну мову, православні шукали моральної підтримки у протестантів, а з другого боку щораз більше схилялися до порозуміння з іншими православними. Патріарх Царгородський був далеко, але ближче, в Москві, був також православний патріярх.

Першим звернувся до патріярха Філарета в 1622 році архиепископ Ісая Копинський, з Мгарського манастиря. Він скаржився на утиски збоку поляків і питав, чи не дозволено буде перейти до Московщини йому з 150 ченцями. 1624 року митрополит Йов Борецький, не зважаючи на толерантне ставлення до унії, теж звертався до царя Михаїла та патріярха Філарета з «чолобитнею», в якій скаржився на утиски збоку польського короля, «государя Богом, попущеного над нами»; особливо ж скаржився на те, що їх, православних єпископів, «от престола, от мест... изгнаша», і просив захисту.

Єпископ Йосиф — Єзекіїль Курцевич у 1625 році перейшов до Москви і став єпископом Суздальським. У 1638 році збільшилася масова втеча ченців до Московщини: з Густинського манастиря перейшло 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського манастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського манастиря - 14 ченців.

Звичайно, не можна пояснювати ці факти так, як іноді роблять історики: не агентами були ті втікачі, вони були такими ж фанатично відданими Православній Церкві людьми, як були віддані унії уніяти. В тому загостренні обопільної ворожнечі, ненависти, що охопили Україну, православні му сіли або переходити на унію чи римокатолицтво, або шукати захисту в тому «ІІІ Римі», «єдиновірній» Москві, овіяній ще авреолею правої віри, яка ввесь час простягала руку з щедрою допомогою і обіцяла захист. Це була ідеалізація, від якої вилікували події 1655 і наступних років, але як ще багато українців — навіть після 1655 року — не втрачали віри в благодійну опіку «старшого брата»!

г) Легалізація Православної Церкви

Становище Церкви ставало дедалі тяжчий. Минуло одинадцять років з часу поновлення ієрархії в 1620 році, але добитися її легалізації православні не могли, хоч до кожного Сойму подавали умотивовані заяви з проханням легалізувати Церкву.

Року 1631 помер Сіґізмунд ІІІ. Кандидатом на престол був королевич Владислав, відомий своїм толерантним ставленням до питань релігії На конвокаційному Соймі 1632 року православна шляхта, братства, козацтво, духовенство знову виступили з вимогами привернути права Православній Церкві. Провідником духовенства був Петро Могила. Очолена королевичем Владиславом комісія з п'яти сенаторів і шести земських послів виробила проект згоди між уніятами та православними під назвою «Пункти заспокоєння».

В цьому проекті були такі пункти: 1. Православним (грецької релігії) дозволяється відправляти Богослужби, св. Таїнства, мати церкви, семінарії, школи, шпиталі, братства; 2. Залишається два митрополити: уніят і не-уніят, обраний за звичаями народом та настановлений патріярхом Царгородським; 3. До православних належатимуть єпархії: Львівська, Луцька, Перемиська і Мстиславська (відділена від Полоцької). Православним повертається київські манастирі, крім Видубицького. Уніятські владики до смерти зберігають за собою церкви та добра, якими користалися; 4. На коронаційному Соймі король призначить комісію з 2 уніятів та 2 православних, яка має об'їхати всі міста та села, встановити число уніятів та православних і розподілити між ними добра; 5. Кожний має право вільно обрати для себе опіку Православної чи Уніятської Церкви і переходити від одної до другої.

«Пункти заспокоєння», підписані королем Владиславом IV, внесено до книг ґродських Варшавських 1 листопада 1632 року.

8-го листопада того ж року митрополит Йосиф Велямін Рутський з усім єпископатом вніс заяву про те, що вони не визнають «Пунктів», поки їх не затвердить Апостольська Столиця. Аналогічну заяву надіслав примас Польщі Ян Вєяжик з польськими єпископами і за підписом 54 сенаторів та послів. Папа Урбан VIII відмовився підтвердити договір і доручив Ведямінові Рутському боронити права Католицької Церкви.

Під тиском католицької опінії Владислав IV скликав на лютий 1633 року раду теологів, представників чернечих орденів — Єзуїтів, Капуцинів, Кармелітів — і професорів Краківської Академії, щоб вирішили, чи годиться робити такі поступки на користь «не-з'єдинених». Більшістю голосів теологи вирішили, що такі поступки є «потоптанням Божого права й пониженням віри». Але на Соймі 1633-го ж року Владислав IV підтвердив, що буде додержуватися «Пакта конвента», в тому числі й «Пунктів заспокоєння».

На підставі «Пакта конвента» обрано нову ієрархію Православної Церкви. Від ієрархії.1620 року залишився Ісая Копинський, якого козацтво, після смерти Йова Борецького, висунуло на митрополита. Під час Елекційного Сойму православні посли, а не церковний Собор, вибрали: архимандрита Петра Могилу — на митрополита Київського, Олександра (в чернецтві Афанасія князя Пузину) — на єпископа Луцького та Иосифа Бобриковича — на єпископа Мстиславського.

Не все складалося так добре, як було вказано в «Пакта конвента». Уніяти не погоджувалися з ухвалами комісії, що об'їздила українські землі, і силою відстоювали церкви, манастирі, землі Вони здобували від короля привілеї, що в корені змінювали «Пакта», наприклад: Луцька єпархія мала перейти до православного єпископа, але на підставі королівського привілею залишалася за епископом-уніятом до його смерти. Таких прикладів було багато. Це все посилювало втечу населения до Московії. За перших років правління Владислава IV ця втеча припинилася, з 1638 року знову почалася цілими манастирями. Ширилась думка про перехід під владу православного царя всього українського народу.

ґ) Могилянська доба

Петро Могила (1634—1647) був одним із иайвидатніших діячів Української Церкви. Він народився 1596 року в родині молдавського господаря, Симеона Могили, і був посвоячений з рядом магнатських родів Польщі: Потоцькими, Вишневенькими, Корецькими та іншими. Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині,

Петро Могила здобув блискучу освіту за кордоном і міг би досягти становища як воеводич і багатий магнат. Але з 26-го року він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної урядом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архимандрита Києво-Печерської Лаври, і з того ж часу він брав активну участь в церковних соборах. Він користався великим авторитетом і був постановний на чолі православної делегації, яка мала домагатися легалізації Української Православної Церкви на Конвокаційному, Елекційному і Коронаційному Соймах 1632 року. Там обрано Петра Могилу на митрополита. Патріярх Царгородський благословив його, і у Львові відбулася хіротонія, яку довершили єпископи — Єремія Тиссаровський, Авраамій Страганський, Паїсій Іполитович та Ісаак Борискович.

Однак, висвячення Петра Могили на митрополита не дало йому катедри и посідав Ісая Копинський, який мав підтримку серед козацтва. В «пунктах заспокоєння» не бралось до уваги членів ієрархії 1620 року, які доживали свій вік «на покої» в манастирях (крім Ісаї), — то були — Ісаак Борискевич та Паїсій Іполитович. Митрополит Ісая спротивився новому митрополитові. .Тоді Петро Могила вжив радикальних заходів: старого митрополита вивезли з Михайлівського манастиря, де були митрополичі покої, до Печерського манастиря, і протримали там, поки вія не відмовився від митрополичої катедри. Тоді привезли Ісаю Копинського знову до Михайлівського манастиря, де він перебував до 1635 року, після чого переїхав на Полісся і звідти підтримував контакт з манастирями на Полтавщині. Залишившись ворогом Петра Могили, Копинський багато шкодив йому та Церкві, поширюючи чутки про його «неправовірність», зв'язки з уніятами, перехід на унію і т. д.

Так почалося правління Петра Могили, яке тривало лише 14 років, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей період «Могилянською добою».

Петро Могила, ще коли був архимандритом Києво-Печерського манастиря, склав , який був обговорений на Соборі 1629 року і проголошений як обов'язковий для кожного священика. Служебники складали й раніше, вони відомі з старих рукописів ХІV-ХV ст. та друків XVI ст., але, порівнюючи з ними, Служебник Петра Могили найдокладніши«Літургіяріон» (Служебник)й. У ньому подано текст Літургії та інших Богослужб, очищений від різних помилок, які часто змінювали первісні тексти, і внесено багато звичаїв, властивих тільки Українській Церкві.

Другий епохальний твір цієї доби — це «Православне Ісповідання віри» — катехизис, головним автором якого був ігумен Києво-Печерського манастиря Ісая Трохимович-Козловський. За цю працю Собор 1640 року нагородив його ступенем доктора богословів. Цей катехизис, в укладанні якого велику участь брав Петро Могила і який відомий під його іменем, подає ісповідання Православної Церкви, очищене від чужих впливів — як Католицької, так і Протестантської Церков. Розглянутий Царгородським патріярхом, Собором 1641 року в Ясах, передискутований та виправлений ще раз, він був затверджений 1643 року всіма чотирма православними патріярхами.

Видання катехизиса було великим тріюмфом, бо спростувало думки про занепад високої науки в Православній Церкві. Проте, не зважаючи на загальний успіх Катехизиса, текст його надруковано в Києві тільки в 1662 році. Року 1645 надруковано в Києві скорочений Катехизис, що був перекладений різними мовами. 1667 року Катехизис надруковано в Голландії. Він ширився серед католицьких та протестантських народів, а в Україні залишався єдиним підручником православного ісповідання віри до XIX століття.

Третім видатним твором Петра Могили був виданий 1646 року

Требник, що подає описання Богослужб, зв'язаних з потребами приватного характеру. Требник, значення якого не зменшилося й нині, охоплює також треби спеціяльно українського походження. В ньому багато дуже (Важливих рис, що відрізняють українське Богослуження від московського. Згадується там молебні, водосвяття, які виконувано з приводу рісших подій у житті людини, як освята нової хати, худоби, криниці, молебні з приводу неврожаю, хвороби, подорожі, початку навчання і т. д.

Требник Петра Могили базувався на величезній масі українських звичаїв. Виявилося, що було немало звичаїв, спільних Православній і Католицькій Церквам. Ці звичаї з бігом часу у Східній Церкві забулися, але збереглися вони в Українській. Це, між іншим, викликало обвинувачення Петра Могили в тому, що він вносив нібито католицькі обряди до Православної Церкви.

У зв'язку з переглядом давніх обрядів, звичаїв і Богослужб,. Петро Могила поновив старовинний «Чин Пасій» — страстей Господніх — урочисті Богослужби в перші чотири тижні Великого посту, на яких виступали видатні проповідники.

Багато зробив Петро Могила для піднесення братства, особливо київського Богоявленського братства. Братську школу Могила зреформував на зразок західньоевропейських колегій, і з того часу називалася вона Могилянською колегією.. При митрополичій катедрі зібрав Петро Могила гурток видатних учених, що дав підстави іменувати Київ часів Могили «Могилянськими Атенами». Завдяки допомозі цього гуртка Петро Могила міг перевести реформу Братської школи і зробити багато важливого для піднесення культури та науки України.

Петро Могила діставав прибутки з манастирів — Михайлівського, Пустинно-Миколаївського, Лаври, і це дало йому можливість поновити та перебудовати храми — св. Софії, Спаса на Берестові та інші. При цьому, шукаючи гробу Володимира, Могила провів розколини руїн Десятинної Церкви.

За Петра Могили впорядковано Києво-Печерський манастир, реставровано і приведено до порядку печери. Манастир зростав, за Могили в ньому було до 800 ченців.

Великі були заслуги Петра Могили в справі організації церковного життя, розбурханого за часів, коли не було єпископів, а також, коли ієрархія 1620 року була по суті номінальною. Він настановив візитаторів та намісників митрополита, постійних і тимчасових, які, між іншими обов'язками, провадили суд Для єпархіального управління залишилися кліроси, що складалися з вищих членів кліру. Петро Могила заклав нову установу для судових розправ між членами кліру — Митрополичу Консисторію. Парафіянам «під клятвою» заборонено було звертатися до інших судів зі скаргами на священиків.

Петро Могила прагнув встановити в Церкві сильну, самодержавну владу — так характеризував його владу М. Грушевський. Як екзарх Царгородського патріярха, він вважав непотрібним втручання патріярха у внутрішні справи Українсько-Білоруської Церкви. Могила вів боротьбу за ставропігіями манастирів та братств і старався тримати в своїй юрисдикції і владик, і ставропігійні установи. Він хотів мати цензуру над усіма виданнями, безпосередню владу над братствами, контролю над господарюванням владик та манастирів у маєтках. Він не послухав навіть наказу Царгородського патріярха Пахомія, який заборонив йому втручатися в справи братств.

Петро Могила мав у пляні укласти Велику Мінею, але цього не здійснив. «Патерик Печерський» видано кілька разів. Продовженням його була «Тературґіма», написана Афанасіем Кальнофойським, при чому до неї використано власні записки Петра Могили. Метою її було показати, що й за пізніших часів, після «Патерика», серед ченців Києво-Печерського манастиря були святі, що творили чудеса.

Видання Печерського Патерика та Тературґіми зв'язані з планом Петра Могили канозівати всіх печерських угодників. Канонізація українських святих завжди зустрічала опозицію збоку візантійських патріархів, і навіть княгиню Ольгу та Володимира вдалося канонізувати лише в ХІП стол. Правда, були вийнятки, наприклад, Мстислава І, сина Володимира Мономаха, канонізовано дуже скоро після його смерти. В той же час у Московському князівстві дуже часто ханозізували праведників, а серед них і політичних діячів. Є. Голубинський звертав увагу на «разячу» щодо цього різницю між Київською Руссю і Московською. Головна причина цієї різниці полягала в тому, що в Московській державі самі князі дбали про канонізацію місцевих святих, що підносило її славу і моральний авторитет.

Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах: у Ближніх — 73 і в Дальніх — 45. Московська Церква тільки через 120 років — в 1762 р. — внесла їх імена до святців. В зв'язку з цими заходами Петра Могили надруковано в 1643 р. «Правило молебное ко Преподобным Отцям нашим Печерським и всем Святым, в Малой России просиявшим».

Було багато інших плянів видань у Петра Могили, але смерть перекреслила ці пляни; те, що було зроблено Петром Могилою та його гуртком мало велике значення. Катехизис, Требник не втратили свого значення протягом трьох століть.

Проте, темпераментна і визначна особистість Петра Могили викликала багато незадоволення. Головними противниками Могили були прихильники нав'язання тісних зв'язків з Московською патріярхією, на чолі їх стояв Ісайя Копистинський, що його висунули на митрополита козаки, і який примушений був відступити катедру Петрові Могилі. Ісайя і раніш був прихильником переходу під юрисдикцію Московської патріярхії, а втративши митрополичу катедру, став відкритим ворогом Могили. Бін обвинувачував його в схильності до католицизму, та відсутності чистого православ'я. Приводом для цього обвинувачення було з одного боку те, що для своїх видань (головне Требника) Петро Могила користався тими ж джерелами, якими користалися католики, а з другого боку — дружні персональні зв'язки з уніятськими діячами. Ці ворожі тенденції прийняли й деякі історики Церкви, і лише останніми роками доведено бездоганність православ'я Петра Могили.

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для Української Церкви обох визнань. Православна Церква була властиво без проводу, бо ієрархія 1620 року залишилася номінальною, не визнаною польським урядом. Уніятська Церква не дістала того, що їй обіцяв уряд і Римо-Католицьке духовенство й польські пани ставилися до неї вороже, і за влучним виразом М. Грушевського, компроміс 1632 року, легалізувавши Православну Церкву, зробив Уніятську «непотрібним буфером між Католицькою та Православною Церквами»; вона тільки ускладнювала їх відносини, — писав М. Грушевський.

Православні, гостро виступаючи проти унії, підкреслювали свою пошану до Католицької Церкви, як старої, спертої на традиціях. З католицької сторони вороже дивилися на домагання Уніятської Церкви створити для неї. становище, рівноправне з Латинською Церквою. Наприклад, на Холмщині, де владика Терлецький боровся з православними, уніяти скаржилися на вороже й зневажливе трактування їх збоку католицького духовенства.

Синоди 1643 та 1644 років винесли ряд ухвал, ворожих Уніятській Церкві. Так, латинське духовенство ухвалило в 1643 році, що уніятське духовенство не повинно мати прав та прерогатив, які мало латинське. Року 1644 воно пішло ще далі: заборонило латинській католицькій молоді вчитися в школах уніятів, латино-католицько-му духовенству —- служити в уніатських церквах, а уніятам — в латино-католицьких і т. п. Латинське духовенство хотіло відділити Уніятську Церкву від Латино-Католицької.

Дратували польський уряд звернення уніатів до папи та вимоги пап допомагати їм. З погляду польського уряду, унія, замість сприяти відриву Православної Церкви від Москви та Царгородської патріярхії, що стояла на послугах турецькому урядові, штовхала православних шукати захисту в тій самій Москві і в тому самому Царгородському патріярхаті.

д) Український патріярхат

Польський уряд, який бачив, як зміцнюється Московська держава, готовий був цілком пожертвувати унією і створити порядок, що остаточно зліквідував би залежність Православної Церкви в Польщі та Литві від Царгородського патріярха і зробив би непотрібним для неї шукати протекторату Москви. Найкращим виходом, на думку Владислава IV, було створення незалежного ні від кого Українського (руського) патріярхату. Ідея такого патріярхату зародилася ще у Мелетія Смотрицького, як засіб примирити Русь з Руссю. Носієм її був митрополит Йосиф-Велямін Рутський. Владислав IV звертався до папи Урбана VIII з пропозицією зорганізувати цей патріярхат, але не знайшов співчуття в Апостольській Столиці. Папа сподівався на унію з Цар-городом, а організація Українського патріярхату виривала з рук Царгородського патріярха Православну Церкву в Польщі та Литві. Пала відповів Владиславов IV твердою вимогою поширити унію на засадах флорентійського Собору.

Ідею заснування Українського Патріархату сучасники і значна частина істориків зв'язували з іменем Петра Могили, Дійсно, в 1626-их роках він поділяв думки Мелетія Смотрицького, брав участь в Соборі 1627 року разом з митрополитом Йовом Борецьким, розглядав «Унійний катехизис» Мелетія Смотрицького; брав участь у 1628 році і в Соборі в Городку, що ухвалив «знайти спосіб..., щоб утворити єдність Руси з Руссю, уніятів з не-уніятами. Але далі Петро Могила не пішов, і 1628 року брав у Києві участь в Соборі, який засудив «Апологію» Смотрицького.

Ставши митрополитом, Могила не припинив зв'язків з унїятами в тому числі з Веляміном Рутським. Відоме його листування з папою Урбаном VІІІ в справі заснування Українсько-Білоруського патріархату, але він сам дуже обережно ставився до реалізації цієї ідеї. 1636 року Могила звернувся до братства із закликом примиритися з уніятами і радив добре обміркувати справу патріархату, яка буде поставлена на Соймі 1637 року. Проте, ця справа далі переговорів не пішла, бо православні як умову приєднання до унії ставили згоду патріярха. Петро Могила нічим не зрадив православної віри, про що свідчить і його «Ісповідання», якого не наважився він надрукувати, не діставши ухвали східніх патріярхів, а також його «Заповіт».

Погляд на Петра Могилу, як на прихильника унії, значною мірою базується на ворожій пропаганді б. митрополита Ісаї Копинського, який поширював чутки, нібито Могила відпав від православної віри, з благословення папи стане патріархом, православні церкви оберне на костьоли, Печерський манастир передасть Бернардинам, а Михайлівський — Домініканам, і митрополитом Київським буде уніятський єпископ Корсак. Наслідком цих чуток щось із 150 ченців полтавських манастирів, зв'язаних з Ісаєю Копинським, виемігрували до Московщини і були розкидані по манастирях Нижегородщини та Симбірщини.

Підводячи підсумки діяльности Петра Могили, як митрополита, треба підкреслити велику ідеологічну різницю, яка спостерігається між Церквою початку XVІІ ст. і його часами. Церковна ієрархіям 1620 року постала революційним шляхом, без дозволу короля, і була тісно пов'язана з широкими кодами українського громадянства — його елітою, козацтвом. Петро Могила дав багато для Української Церкви, і його досягненням вона жила аж поки її не поглинула Російська Церква. Але все, що дав Могила — «Ісповідання Віри», Требник, Служебник, реформу чернечого життя, школи — все це дав без будь-якого зв'язку з козацтвом.

Православна Церква на Україні У першій половині ХVІІ ст. Українська Церква після бурхливої боротьби з унією, оформлюється як національна Церква, скупчуючи видатні інтелектуальні сили, які залишили для науки цінні твори богословською, філософського, літературного характеру. В цій добі здобув собі славу науковий осередок — Київська Колегія.

Величезне значення мали скликувані головним чином у 1620-их роках собори, які обміркували важливі питання Церкви, вони зв'язували духовенство з мирянами й давали можливість духовенству довідуватись про бажання, настрої мирян. Собори в ширших маштабах продовжували те, що робили братства. Року 1629 Собор у Києві не міг вирішити питання про участь в спільному з уніятами Соборі у Львові тому, що не було представників мирян-шляхти.

Як підкреслює І. Власовський, церковне життя, навіть чернече, не відмежувалося від світу, не замикалося в аскетизмі; в ньому сполучалися в гармонійне ціле християнська віра та національні ідеали.

Важливе явище в церковному житті XVII ст.: архимандрити беруть жваву участь в соборах з мирянами, а з другого боку — в обранні архимандритів беруть участь миряни.

Кінець XVI ст. і перша половина XVII характеризується піднесенням чернечого життя. Братства і окремі особи засновують нові манастирі. Найбільші відомі серед фундаторів нових манастирів князі Гольшанські, Кірдейки, Чарторийські, князі Острозькі, князі Корецькі, княгиня Вишневецька, Гулевич-Воютинський, Адам Кисіль, Вороничі, шляхтичі Загоровські, Гойські. За підрахунком І. Власовського, до Хмельниччини засновано в Україні 55 манастирів, в Білорусі — 45. Деякі з них, як Почаївський, Успенський та Дерманський на Волині, Межигірський під Києвом, набули великої слави моральними гідностями ченців і стали важливими осередками української культури.

Церква на Буковині. Після переходу Буковини в другій половині XVI ст. під владу Молдавської держави, вона ще довгий час зберегала свій український характер. Українська культура, передовіша ніж румунська, спричинилася до духового ренесансу. Українська жива мова панувала в державних установах, а церковно-слов'янська — в церковних. Молдавське духовенство спочатку було залежне від львівського й допомагало Православній Церкві, яка в Західній Україні зазнавала утисків. В ті часи на Буковині було багато православних манастирів, при яких існували школи — в Сучаві, Путні, Радівцях. Хто хотів здобути вищу освіту, їхав до Львова, Києва або до Німеччини, Відня, Парижу. Звичайно, перші буковинські літературні пам'ятки мають релігійний характер. Першою рукописною пам'яткою Буковини є Євангеліє манастиря Путна ХІІІ ст., яка має сліди тодішньої української літературної мови.

Не зважаючи на те, що Буковина, як складова частина Молдавії, не входила в сферу впливу католицизму і українці та румуни (молдавани) були православні, вона втягнулась у релігійну боротьбу, що охопила Україну XVI ст. На Буковині знайшлися палкі оборонці православ'я. В буковинських манастирях полемісти знаходили багаті книгозбірні, в яких обґрунтували свої тези. У манастирі Путна Захарій Копистенський 1621 року зібрав чимало матеріялу для своєї «Палінодії», про що сам згадував.

Значну допомогу буковинським школам і бібліотекам подав митрополит Суланський, Анастазій Крімкевич (1589-1631), який розбудував у Драгомірні манастир і скупчив там письменників з сусідніх країн. Там збереглись Апостол 1610 р. та цінна Євангелія.

Пізніше відзначаються релігійно-культурною діяльністю митрополит Варлаам і митрополит Досифей, що зміцнював зв'язки Молдавії з Україною.

Між Молдавією і Західною Україною існували тісні зв'язки на церковному тлі. Пам'яткою того є «Волоська церква» у Львові, збудована молдавським воєводою (1592-1629), та щедрі дари манастирям.

Великий вплив на культурний розвиток Буковини мали українські центри — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Бар, Увів, Жовква та інші. На звернення воєводи Василя Лупула, Петро Могила вислав до Молдавії ченців та досвідчених учителів, які заклали низку духовних та світських шкіл, де вчилася не тільки українська молодь, але й румунська.

Однак, поступово, під тиском румунської українська культура в Молдавії відступає. Українську мову в установах та родинах заступає румунська. Серед урядовців зростає число румунів. Уже перенесення в 1564 р. столиці з української Сучави до румунських Яс сприяло румунізації Молдавії, яку закінчив Василь Лупул, запровадивши румунську офіційну мову замість' української. Одночасно йшла денаціоналізація українського елементу. Довший час затрималася українська культура в північній частині Буковини.

е) Церква на Закарпатській Україні

Про Церкву Закарпатської України збереглися до XVI ст. лише уривчасті відомості. За княжої доби на Закарпатті українська людність належала до східньої, Православної Церкви. З кінця X або XI ст. Починає ширитися католицтво; завдяки королеві: Угорському, Стефанові Святому (975-1038), який ревно його підтримував. Латинське духовенство та манастирі набувають на Закарпатті великі маєтності, а православні залишаються без будь-якої підтримки. Тільки наприкінці XV ст. в 1479 році, король Матвій звільнив православне духовенство від королівських податків, а в роках 1481 і 1495 звільнено все «руське» населення від королівської десятини.

Не зважаючи на тяжке становище Церкви, в Закарпатській Україні було сім православних манастирів. У XIV ст. з них здобули славу манастирі св. Миколая на Чернечій Горі та св. Михаїла — Грушівський на Мармарощині. В 1391 році Грушівський манастир дістав від патріярха право ставропігії та право засновувати церкви в областях — Бережській, Учанській, Угочській і Мармарошській. В XVI ст. при Грушівському манастирі засновано друкарню; надрукована в ній «Тріодь пісна й цвітна» належить до найстарших друків Закарпаття. Існували при манастирі школи — народня та богословська.

Першим єпископом на Закарпатті був Мукачівський єпископ Лука. Певна історична згадка про нього датована 1458 роком.

З кінця XVI ст. на Закарпатті, головним чином внаслідок єзуїтської пропаганди, серед православної людности зростає прагнення шукати захисту у папи. Не бравши безпосередньої участи в Берестейському Соборі, закарпатські українці уважно стежили за боротьбою, яка після нього розпалилась.

У XVII ст. релігійна боротьба захопила і Закарпаття. Воно стало теремом боротьби між католиками, представником яких був цісар Рудольф П Габсбурзький, і протестантами, очоленими князем Семигородським, представником якого на Закарпатті був воевода Стефан Бочкай, кальвініст.

Коли на Закарпаття прийшла уніятська проповідь, то її підтримали Габсбурги і магнат закарпатський — Гомонай, Православну Церкву боронив Мукачівський єпископ Сергій, якого визнав цісар Матвій. Але — проти волі єпископа Сергія — Гомонай запросив Перемиськогр владику-уніята Атанасія Крупецького, який 1614 року окликав у с. Гуменнїм Собор. Духовенство погодилося приєднатися до унії, але селяни зробили повстання; з вилами, кілками кинулися на священиків, що прийняли унію, побили їх і поранили єпископа Крупецького. Так не вдалася перша спроба ввести унію на Закарпатті. 3 того часу постали на Закарпатті дві Церкви, з двома єпископами. Уніатських підтримували Габсбурги, а православні спиралися на протестантів.

Селянське повстання року 1631, під проводом Петра Цісаря, викликало об'єднання шляхти обох таборів. Об'єдналися католик Фердинанд ІІІ Габсбург з кальвіністом Юрієм Ракочієм, Семигородським князем, і спільними силами криваво здушили повстання.

Року 1645 Фердинанд ІІІ визнав права землевласників-протестантів на православні церкви, що знаходились на їх землях. Таким чином Українська Церква опинилася під владою протестантів. Зрівняне з селянами православне духовенство, мусіло відбувати панщину, нести всі тягарі, підлягало протестантським судам. Кальвіністи втручалися у внутрішні справи Православної Церкви, призначали та звільняли священиків. З другого боку — католики ставилися також зневажливо до Православної Церкви, вимагали від священиків панщни, а за невиконання її або непослух забивали в кайдани. Словом — православна Церква опинилася між двох вогнів, безпорадна та беззахисна, бо українська шляхта відстала від неї.

Щоб врятуватися від знущань та образ, а також звільнитися від матеріального тягару, єпископ Мукачівський, Василь Тарасович, задумав у 1640 році проголосити унію з Апостольським Престолом. Коли про це довідався намісник Семигородського князя Юрія Ракочія, Балінг, він наказав арештувати єпископа. Його арештували під час служби Божої і провели через усе місто в облаченні, до в'язниці. З великими труднощами, завдяки клопотанням; папи, Тарасовича звільнили. Він негайно приєднався до унії, і тоді Балінг сконфіскував всі його маєтки і заборонив йому вертатися до Мукачева. Тарасович зрікся унії. Графиня Анна Другет, власниця Ужгородського замку та сестра Ягерського єпископа, Юрія Якушина, закликала оо. Василіян і доручила їм ширити в народі унію. Року 1646 в Ужгородському замку 63 священики прийняли унію від Ягерського єпископа, Юрія Якушича. Умови приєднання були такі: 1. зберігаються обряди Грецької Церкви; 2. єпископів обирає місцеве духовенство та затверджує папа; 3. уніяти матимуть такі ж права, як і католики.

Мукачівське єпископство поділилося на дві частини: уніатську та православну, і ще довгий час на Закарпатті точилася релігійна боротьба.

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

а) Школа

Кінець XVI та перша половина XVII ст. в Україні характеризується поширенням шкіл, що їх головним чином засновували братства. Після Берестейської унії засновано школи за зразком Львівської Братської — в Стрятині, Луцьку, Кам'янці, Пинську та інших містах. Велику увагу звертали в цих школах на вивчення грецької мови, так що називали їх «грецькими». Гетьман Сагайдачний — у своєму заповіті з 1622 року залишив спеціяльні кошти на утримання вчителів грецької мови у львівській та київській школах. Письменність поширювалася не тільки серед міщан; але й селян. Павло Алепський, який був в Україні 1654 року, звернув увагу на поширення письменности навіть серед жінок.

1615 року Гальшка Гулевичівна, дружина мозирського маршалка Лозки, «палаючи побожною ревністю до віри грецької», подарувала Київському Братству садибу на Подолі під манастир та «школу дітям, так шляхетським, як і містським». Школа була поставлена добре: в ній було чотири відділи, в яких вивчали граматику, риторику, філософію, мови — грецьку, латинську, слов'янську, польську та українську (руську). Все навчання велося в дусі релігійному, православному. Ректорами школи були: Йов Борецький (1615-1618), Мелетій Смотрицький (перед 1620 р.), Касіян Сакович (1620-1624 р.).

Року 1631 Петро Могила заснував у Києво-Печерській Лаврі школу за типом західньоевропейських шкіл. Перед тим він вирядив у тій цілі кількох молодих людей за кордон, щоб вони підготовилися до викладання в школі. З львівської школи запросив видатних учених: о. Ісаю Козловського та о. Сильвестра Косова. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мовами. Від цієї школи залишалася пам'ятка: панегірик Петрові Могилі під назвою «Євхвристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

Заснування школи в Лаврі викликало невдоволення серед членів братства та козаків, які бачили в цьому конкуренцію з Братською школою. Опозицію очолив сам митрополит Ісая Копинський. Цей конфлікт закінчився злиттям двох шкіл в одну. Викладовою мовою залишилася слов'янська, хоч деякі курси викладали латинською мовою, — так читав психологію Інокентій Гизель.

Реформа Братської школи, надання їй західноєвропейського характеру викликала протест поляків-католиків, які 1634 року добивалися навіть заборони православним мати «латинські школи». Це викликало 1635 року відповідь Сильвестра Косова під назвою «Екзегезис», в якій він доводив, що українці не можуть обходитися без латинської, мови, яка панувала тоді в усіх польських установах, судах, соймах.

1635 року Влади слав IV надав православним привілей, яким дозволялося вивчати в школах польську мову, але не дозволялося викладати богословських дисциплін. Так Петрові Могилі не вдалося зробити Київську колегію високою школою з повним курсом навчання. Це обмеження було зроблено з метою, щоб українці вступали до польських католицьких академій.

Киево-Могилянська колегія мала великий вплив на культуру України «Школи Могили, — писав М. Возняк, — далеко поширили круг братських шкіл. Маючи професорами людей із західноєвропейською освітою, вони розвивали й серед українського громадянства та й у письменстві серйозний науковий напрям, ознайомлювали з західньоевропейською наукою й методами наукових дослідів»; знання латинської мови відкривало шлях до європейської науки.

«Могилянська колегія, — пише М. Чубатий, — стала правдивим першим українським університетом, що виховував сотні української освіченої інтелігенції за зразками західньої культури».

Киево-Могилянська колегія була не тільки школою, але й прикладом і зразком православного християнського життя. За статутом, що його уклав Петро Могила («Анфологія»), в колегії були дві «конгрегації», або «младенчеські братства», старша — під покровом Богородиці і менша — під покровом св. Володимира. В них учні привчалися до самодіяльности, обирали свою управу, вступаючи до конґреґації, давали присягу шанувати свій манастир.

Такі організації існували з початку XVII ст, в різких Школах України: 1606 року «юнацьке братство» у школі в Замості дістало благословення Гедеона Балабана; 1620 року в Київській Братській школі було студентське братство; 1625 року в Мотелеві постало юнацьке братство; 1655 року у Вільні існувала «студентська конгрегація св. Константина й Олени».

Учні Київської колегії урочисто брали участь у всіх святах; за Петра Могили в колегії влаштовували шкільні драматичні вистави на теми релігійного та морального характеру.

За прикладом Київської колегії, Петро Могила в 1634 році заснуй вав філію колегії у Вінниці, а року 1639 переніс її в Гощу, де вона існувала до 1672 року.

На Західній Україні виникли в першій половині ХVII ст. школи в Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Люблині, Бересті, Білій, Камінці, Замості, Галичі, Луцьку, Крем'янці, Холмі, Немирові, Пересопниці, Стрятині, Дубні, Ярославі, Межибожі, Пинську та інших містах.

Братські школи, а головним чином Киево-Могилянська колегія, прислужилася до ширення освіти в народі. Учні шкіл та «спудеї» — слухачі колегії або «бурсаки», що жили в гуртожитку — «бурсі» — на вакації розходилися по селах України і там вчителювали, давали вистави, показували «вертеп», співали колядки.

Українські митрополити дбали про засновування шкіл. Митрополит Іпатій Потій, що сам був високоосвіченою людиною і розумів значення освіти для народу, заснував католицьку колегію у Вільні та католицьку школу в Бересті. Митрополит Иосиф IV — Велямін Рутський 1624 року заходився заснувати руську «Семінарію» — «велике учбове заведення», — як характеризує її о. А. Великий. Ідея ця зародилася у митрополита ще в 1605 році, коли він обмірковував реформу Василіянського Чину; василіяни повинні були забезпечити Семінарію професорами, ректорами, адміністрацією. Ця Семінарія, на думку митрополита, мусіла бути єдиною на всю митрополію, «спільною, для русинів та москалів, але чисельною, звідки вийде багато робітників, з поміччю яких цілковито, зникне роз'єднання не тільки в усій Русі, але й у Московщині та й у багатьох інших народів того ж обряду й мови, що й русини, як Волощина, Молдавія, Рашія, Болгарія і т. д.». Спільне навчання в Семінарії зродить у духовенства почуття єдности, — думав митрополит.

Загальні умови життя Церкви значно змінилися за 20 років: походи королевича Владислава на Москву, закріплені згодою в 1618 році, давали надію, що католицька Церква зможе поширити місійну діяльність на новоздобуті землі. З другого боку, 20 років діяльности Веляміна Рутського дали багато позитивного для освіти України та Білоруси: Віденську Семінарію перетворено на високу чернечу школу богословія; новіціятів перенесено до Битеня (1616 р.); настоятелями манастирів, де були школи, митрополит призначав тільки людей з високою освітою, головним чином тих, що закінчили студії в закордонних університетах. Укладають підручники, книжки, писані народньою мовою, щоб зробити навчання доступним для широкого гурту людей наблизити їх до розуміння обрядів, Богослужб. У склад Чину св. Василія Великого входило вже 20 манастирів і майже стільки шкіл. Митрополит Иосиф IV записав, що «Віденське Згромадження св. Василія починає мати теологів, знавців грецької і латинської мов, що за нашої і наших батьків пам'яті було невидане».

За одну з передумов розвитку Семінарії Рутський вважав заборону переходити на латинський обряд. На підтвердження цього наводив він такий приклад: У латинських школах майже 200 шляхетських руських хлопців перейшли за чотири роки на латинський обряд, стільки ж у війську. «Тоді я питаю: після 10 років — що залишиться від руської шляхти? Тим то сьогодні греки, а незабаром і ми зможемо сказати: немає в нас людей, які могли б поміж русинами вести християнську справу». Годі чекати допомоги від короля. Рятувати може тільки декрет про заборону переходити на латинський обряд від папи в формі булі. Але такої булі не було видано.

Витративши власні кошти на колегії у Вільні та Новгородку, Рутський звертався по допомогу до Апостольської Столиці, просин наказу повернути маєтності, що їх забрали єзуїти, але допомоги не дістав лише пораду «шукати інших засобів». Кобринський синод одноголосно ухвалив перевести самооподаткування всіх єпископів та манастирів на заснування Головної Гімназії (Семінарії), «до якої і усіх частин Руси (тобто Білоруси, України та Московщини) люди шляхетського стану грецького обряду посилали б своїх хлопців для навчання добрих наук і своєї рідної віри, що в ній вони народилися». При цьому заможніші учні мали б харчуватися власним коштом, а бідніші — коштом школи».

Проте засновано Семінарію тільки наприкінці 1632 року, бо, як писав єпископ Корсак, землю, що на ній було збудовано Семінарію, передано православним, які вигнали її. «Довелося наново закладати Семінарію, але року 1640 пожежа її знищила. Єпископ Корсак, повідомляючи про це папу Урбана VШ, просив допомогти відбудувати Семінарію. Громадянство допомогло щедрими пожертвами, і тільки в 1646 році закінчено відбудову Семінарії і в ній відкрито кляси, починаючи з нижчих. Митрополича Семінарія, хоч і не виконала завдання, залишилася як висловлюється А. Великий — грандіозно задуманою інституцією, що в кращих обставинах була б стала для українців-католиків тим, чим стала Могилянська колегія для українців-православних ».

б) Друкарство

У першій половині XVII ст. в Україні зростає число друкарень. З'являються друкарні: 1604 р. — Дерманська на Волині та Стрятинська біля Львова; 1606 р. — Крилоська під Галичем; 1616 р — Києво-Печерська; 1619 р. — Рахманівська на Волині; 1628 р. — Луцька; 1638 р. — Крем'янецька на Волині. Крім того були приватні друкарні: 1625 р. у Києві — Тимофія Вербицького та 1628 р. — Спиридона Соболя; 1625 і 1639 р. — у Львові — Михайла Сльозки; 1645 р. — єпископа Арсенія Желиборського. Були мандрівні друкарні, наприклад, ієромонах Павло Люткевич з ієродияконом Сильвестром між 1618 та 1628 рр. друкували книжки в Угорцях, біля Самбора, в Мінську, Четвертні, в Луцьку. В Білорусі були друкарні; 1611 р. — в Евю біля Вільни, 1616 р. — в Мо-гилеві, 1630 р. — в Кутейському біля Орші та в Буйницькому манастирях. Число друкарень свідчить, яка була потреба в друкованому слові.

Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. Її придбав у Федора Балабана в Стрятині архимандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький. Щоб забезпечити друкарню папером, Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню черенків. Про значення цієї друкарні свідчить така таблиця:

Серед видань Києво-Печерської друкарні були книги по 1000— 1500 сторінок.

Першою книгою, надрукованою в Києво-Печерській друкарні 1616 року, був «Часослов» з передмовою Захарія Копистенського, призначений як підручник для учнів Братської школи. 1624 року вийшов «Псалтир», звірений з грецьким текстом. Після того, як митрополитом став Петро Могила, друкарня почала видавати книжки польською та латинською мовами. Так, 1635 року вийшла перша книжка польською мовою: „Paterikon" («Печерський Патерик»), а 1638 р. — „Teraturgia" Кальнофойського, присвячена Києво-Печерському манастиреві.

У Києво-Печерській друкарні друкували, крім книг релігійного змісту, твори з історії, філософії і ін. Тут надруковано «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, 1622 року — «Вірши на жалосний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного», 1627 року — «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди. Цей лексикон, перевиданий 1653 року, був підручником і відіграв велику ролю в слов'янській культурі. 1619 року надруковано «Анфологион» — переклад з грецького. Всі ці книги були багато ілюстровані.

Відповідно до смаків доби, у Лаврській друкарні друкували фігурні твори, головним чином панегірики. Вершком творів такого роду були вірші Степана Беринди, присвячені Єлисеєві Плетенецькому у вигляді його герба (півмісяць і половина хреста).

в) Наука

Короткий період між Берестейським Собором 1596 р. і повстанням Хмельницького 1648 р. є одним із найвидатніших в історії України. За цей час Київ став церковним осередком і осередком української культури.

Початок цьому відродженню поклав архимандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький (1550—1624). Народився він у родині дрібних шляхтичів села Плетеничі, біля Золочева в Галичині. Бioграфія його мало відома, поки він у 1599 році, після смерти борця проти унії, Нікифора Тура, не був обраний на архимандрита Києво-Печерського манастиря.

З допомогою козаків Плетенецький повернув Лаврі земельні маєтності, що їх король передав був уніятам, і почав закликати до Києва учених, проповідників, письменників, перекладачів. В цьому сприяли йому утиски, яких зазнавали православні на Правобережній Україні, в Галичині та на Волині від католиків та уніятів, і до Києва охоче їхали вчені. Так зорганізував Плетенецький гурток людей, серед яких були такі видатні особи, як Захарій Копистенський, брат єпископа Перемиського, «муж учительний і достовірний в божественних писаниях»; Памва та Стефан Беринда — учені, відомі своїми працями; Тарасій Земка — знавець грецької, латинської, церковно-слов'янської і «руської», себто української мов; Лаврентій Зизаній Тустановський — «дидаскал і вітія»; Гавриїл Дорофеевич — перекладач творів св. Отців; Йосиф Кирилович — знавець грецької мови. Крім того інші особи, потрібні для друкарської та наукової справи. Недурно сучасники називали Єлисея Плетенецького «вчених людей притулком, люблячих науки промотором, шкіл зичливим фундатором». За словами Захарія Копистенського, був він «батьком не тільки для Лаври, але й для всього українського народу».

У «Пунктах заспокоєння» обумовлено припинення полеміки, образливої для обох сторін, і цього по можливості дотримувалися православні Мовчанку порушив 1642 року Касіян Сакович, що перейшов уже від унії на латино-католицтво. Він виступив з «Епанортосисом» або «Перспективою» і виясненням блудів, єресей і забобонів в греко-руській церкві дизуніцькій», — надрукованою в Кракові польською мовою, працею, зверненою проти Православної та Уніатської Церков.

На ««Перспективу» в 1644 році відповіддю був «Літос, або камінь з праці правди Церкви Святої Православної», підписаний псевдонімом «Евсевей Пимін», себто «благочестивий пастир». До цього часу немає певності, хто заховався під цим псевдонімом. Сучасники вважали, що то був сам митрополит Петро Могила, але пізніші дослідники схиляються до думки, що це був твір кількох осіб з великою участю митрополита. В «Літосі», високо оцінюваному за його значення для сучасників, а також за його внуковою вартістю для історії Церкви, автори виявили широку ерудицію. «Це була повна апологетика Православної Церкви проти... уніятів та католиків», — так характеризував значення «Літоса» митрополит Макарій.

Величезне значення мали праці догматичного характеру, в першу чергу — «Ісповідання Православної Церкви». Перша спроба — малий Катехизис, укладений Стефаніем Зизаніем і виданий у Вільні 1595 року, не зберігся. Другий твір — «Великий катехизис» брата Стефанія, о. Лаврентія Зизанія Тустановського, надрукований в Москві 1624 року — спалено, він ще перед тим був поширений в рукописах.

Невдалою була спроба Мелетія Смотрицького, який 1624 року почав був працювати над Катехизисом, але не видав його. 1618 року в Почаївській друкарні надруковано «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького, який року 1627 перейшов на унію; «Зерцало богословія» було першою догматичною системою в українському православному богослови» — пише І. Власовський.

Всі ці спроби дати ісповідання віри свідчать, якою великою була в них потреба і яке величезне значення мало «Ісповідання» Петра Могили, ухвалене Собором 1640 року.

Наступник Плетенецького, Захарія Копистенський, визначний учений, продовжував його діяльність. Його «Палінодія» була вершиною богословської науки.

Про характер духовного рівня вчених, що зібралися в Києві у 1620-их роках, свідчить, що «Номоканон» або «Законне правило» надруковано було 1620 року — з передмовою ієромонаха Памви Беринди, 1624 року — з передмовою ієромонаха Захарія Копистенського, 1629 року — з передмовою архимандрита Петра Могили; 1646 року вийшло останнє видання. Таким чином протягом 26 років розійшлося чотири видання «Номоканона», підручника для священиків, як поводитися при сповіді та накладанні покут за гріхи. В «Номоканоні» подано правила, яких повинен додержуватися сам духівник; між іншим, в ньому гостро заборонялось відкривати будь-кому таємницю сповіді Порушення цієї таємниці «Номоканон» називав «предательством, Юдиному подобним».

Наукова праця Печорського гуртка ще більше пожвавилася за Петра Могили, що став архимандритом і посів митрополичу катедру.

Богослужбові книжки друкувалися в різних місцях України ще до поновлення православної ієрархії. У 1602 та в 1612 рр. в Острозі : і в 1617 році в Києві видано «Часослов»; у 1604 році в Дермані — «Октоїх»; в 1606 році в Стрятині, в друкарні Федора Балабана видано «Требник», укладений Гедеоном Балабаном і відомий під назвою «Стрятинський Требник». Укладаючи цей «Требник» Гедеон Балабан зібрав українські, слов'янські чини, звертався до східніх требників. Року 1616 та 1617 у Вільні видано знову «Требник». У 1620 році у Києві вийшов «Служебник». У 1619 році надруковано монументальну працю — Мінею — «Антологіон», що її переклав Йов Борецький, а перевірили Захарій Копистенський та Памва Беринда.

Після поневолення ієрархії і особливо після обрання на архимандрита Петра Могили, видання богослужбових книг збільшується: в Києві друкують «Бесіди св. Іоана Золотоустого на Діяння Апостолів» та його ж «Бесіди на послання св. Апостола Петра», «Тріоді» — з передмовами Петра Могили; «Служебник» — в рр. 1629, 1639 і 1653; «Требник» — понад 10 видань; «Акафісти» — в р. 1625, «Тріодь Пісну» — 1627 р.; «Тріодь Цвітну» — 1631; «Антологіон» — 1625 і 1626 рр.; «Октоїх» — 1629, 1630 і 1639 (Львів); «Псалтир» — 1625 р.; «Апостол» та «Євангелію», «Мінею Загальну» — 1628 р., «Апостол» — р. 1630.

Найвизначнішими виданнями Петра Могили були: «Служебник» 1629 та 1639 рр. і «Требник» 1646 р. Могила мав на меті перевидати острозьке видання Біблії, в якому були помилки, і видати «Біблію» українською мовою. Взагалі він дотримувався двох мов: слов'янської і української. Наприклад, молитва Господня подана у нього українською мовою: «Отче наш, Котрий естесь на небесех... не введи нас в іскушеніє, але збав нас от злого».

Не бракувало в першій половині XVII ст. і сутонаукових творів. До таких, беручи до уваги загальний характер науки, треба віднести підручники для шкіл: поетики, аритметики, граматики, фізики, астрономії тощо, писані слов'яно-українською або латинською мовою. Сутонауковий характер мало «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 рр.). В цій книзі подається виклад науки про Бога, про світ, про смерть. До наукової літератури можна віднести деякі полемічні трактати, як «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Літос», «Палінодій» — Захарія Копистенського.

Авторам цих творів була добре відома антична література; дехто з них володів грецькою мовою (Копистенський читав, а Ставровецький навіть говорив по-грецькому). Латинську мову знали всі. Добре відома була схоластика середньовіччя та твори Ренесансу, але перекладів в цю добу було мало.

Велике значення мало формування української літературної мови. Виявилось, що ця «проста» мова цілком придатна для вияснення найтонших богословських питань, — характеризує її визначний знавець української мови, митрополит Іларіон, в мирі професор І. Огієнко. Ця мова ще не звільнилася від чужих впливів: польської мови, що панувала у житті, в установах, та латинської, що панувала в установах, в науці. Але то не була чиста, клясична латина, а вульгаризована, пересипана польськими словами. Цю мішанину називали «макаронічною мовою». Були ще й східні впливи, . переважно татарської мови. Але, поборюючи ці впливи, вбираючи від них потрібне, на широкій базі церковно-слов'янської мови швидко розвивалася українська літературна мова.

Велику допомогу цьому розвиткові мови дали граматики. Першою з них, яка ставила за мету дати певні закони для церковнослов'янської мови, що сильно українізувалася, була граматика Лаврентія Зизанія Тустановського року 1596. За нею з'явилася в 1619 році граматика Мелетія Смотрицького, яка не виходила з ужитку до 1755 року, коли надруковано граматику Ломоносова, але то була граматика не літературної, а церковної мови.

Дуже важливою справою було укладання словників. Року 1596 Лаврентій Зизаній видав свій «Лексис». Видатним твором був «Лексикон славеноросійський». Памви Беринди, закінчений у 1627 році. Він працював над ним 30 років, але за життя не зміг його надрукувати. Словник викликав спротив впливових людей, які не бажали поширювати українську літературну мову. В своєму, словнику Беринда кожне церковно-слов'янське слово пояснює живою українською мовою.

Деякий час у літературі точилася боротьба між старою, церковно-слов'янською та новою, літературною українською мовою, але поволі нова витісняла стару. Оборонець церковно-слов'янської мови, архимандрит Захарій Копистенський, писав року 1623 у передмові до «Бесід Івана Золотоустого»: «слов'янська мова своєю силою дорівнюється грецькій і перевищує латинську, і цілком надасться до філософії, богословія і взагалі до науки». Далі пише він так: «З віку той язык славенський есть знаменит, которого Яфет і его поколінье уживало, широко и далеко ся ростягал і славным есть». Це була думка, що довго панувала і в Києво-Печерській Лаврі і в Київській колегії, зв'язуючи Україну з давніми часами й підносячи почуття національної гордости.

г) Література

Перші роки XVII ст. в літературі характеризувалися перевагою церковно-слов'янських праць. Полеміка, яка затихла була в 1610 році, з новою силою розпалюється в 1620-их роках, при чому участь у ній беруть тільки українці-уніяти та православні, без поляків, хоч провадиться вона переважно польською мовою. Але, поруч з польською мовою і починають користатися літературною українською. «Інтермедії» Якова Гаватовича в 1619 році написано народною мовою; в 1630 році живою народною мовою написано «Вірші з трагедії Христос Пасхон» Андрея Скульського та «Слово о збуренні пекла»; літературною українською мовою написано року 1646 «Перло многоцінное» — збірник поезій Кирила Ставровецького — і т. п.

Треба відзначити дві зв'язані з особою Петра Могили книги, які займають поважне місце в богословській літературі та красному письменстві і які з захопленням читалися широкою масою суспільства. Це — нове видання «Патерика» та «Тературґіма» Кальнофойського. «Патерик Печерський» з ХІІІ ст. двічі відредагований у Києві в XV ст., був увесь час улюбленим збірником. Він давав у формі невеликих біографічних оповідань ченців історію цього манастиря. В 1635 році Сильвестер Косів видав „Patericon" польською мовою — скорочений текст Патерика. З доручення Петра Могили, Атанасій Кальнофойський у 1638 році надрукував польською мовою «Тератургіму» — збірник оповідань про чудеса, що їх творили угодники Києво-Печерського манастиря. Цю книжку опрацював гурт учених ченців Києво-Печерського манастиря із значною участю Петра Могили, який крім вказівок авторові, дав йому для використання власні записки. «Тературґіма» дуже важлива тим, що в ній XVII ст. безпосередньо зв'язано з давнішими часами. Оповідання про чудеса мали піднести значення Києво-Печерського манастиря, як осередку благочестя. До «Тературґіми» додано було докладний плян манастиря, а також плян Києва.

Характеристичною ознакою літератури початку XVII ст. є захоплення віршами. Багато віршів мали літературний характер, іноді, з українським гумором, але тематика їх ширшала: з'являються вірші-панегірики, привіти, описи гербів, епіграми. Всяке шкільне свято, головно в Київській колегії, викликало вірші, з якими виступали і професори, і спудеї. Було багато віршів штучної форми — акростихів, та вибагливих форм: яйця, піраміди, сокири, чарки тощо. Цікавий вірш на честь Єлисея Плетенецького, написаний Стефаном Бериндою в формі герба Плетенецького.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських нападів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Дуже поширені були панегірики: «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, панегірики на честь Петра Могили, «Ірмологія» Памви Беринди та Тараса Земка, «Евфонія», яку склали друкарі з приводу висвячення Петра Могили на митрополита; «Гелікон, т. е. сад умієтности» (1632 р.); «Евхарістеріон», підписаний учнями школи (1632 р.).

У XVII ст. закладено початок драми. В Україні драматичні вистави згадуються в 1619 р. в Кам'янці Струмиловій, в день смерти Івана Христителя: Якуб Гаватович виставляв польську драму на сюжет смерти Христителя. До драми приєднано дві інтермедії українською мовою та на народні українські теми: «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

Драматичні вистави були зв'язані головним чином із шкільним навчанням. За зразок служили вистави в польських єзуїтських школах, де вони стояли на високому рівні. Ці вистави відбувалися в розкішній обстановці, в пишних залях, у присутності вищих представників шляхетства. В Україні драматичні вистави почали влаштовувати з першої половини XVII ст. головним чином у Києво-Могилянській колегії. Найдавнішою друкованою драмою була «Христос пасхой» — переробка грецької трагедії про терпіння Христа, надрукована у Львові 1630 року. Другою драмою була — «Розмышілянє о муці Христа» — Йоакінія Волковича з р. 1631.

Головними темами шкільних драм були Різдво або інші свята, або щось із життя святих, як драма «Про Олексія, чоловіка Божого», або про різні чесноти — «Милість Божа», «Милість предвічна» тощо. Драма складалася з прологу, в якому автор чи хтось із акторів пояснював зміст та мораль, двох або трьох дій та епілогу.

Дуже цінні для історії культури інтермедії, маленькі комедії-сценки і українського побуту, не пов'язані з текстом драми, що їх грали в антрактах між діями. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною їм українською мовою. Треба сказати, що повното розвитку драма досягла в ХVІІІ ст., а в першій половині XVII ст. були тільки зародки її.

Окремий вид драми являв собою театр, в якому акторами були ляльки. Ляльковий театр був широко відомий в Західній Европі, а в Україні — в першій половині XVII ст. — він набув скорми так званих «вертепів».

Вертеп поєднував у собі шкільні різдвяні драми та інтермедії. Назовні це була велика скриня, поділена на два поверхи, в яких відбувалися одночасно дві дії: нагорі — біблійна, релігійна, а внизу — побутова, українська з її дотепами, жартами. Вертеп здебільшого носили по селах «бурсаки» або «спудеї». Повного розвитку досягнув він також у XVII столітті.

ґ) Проповіді

Окремим видом літературних творів церковного характеру були проповіді, що з кінця XVI ст., після Берестейського Собору, набули особливого значення. Велику ролю в розвитку проповідництва відігравали блискучі проповіді католицького духовенства, насамперед — єзуїтів, які надавали їм великої уваги. В православних церквах проповідям також приділяли поважне місце.

З кінця XVI ст. друкують «Учительні Євангелії», в яких після тексту вміщувано популярні проповіді на євангельські теми. 1606 року, заходами Гедеона Балабана, в Клиросі надруковано виправлений та перевірений текст «Учительної Євангелії» царгородського патріярха Каліста; року 1616 це ж видання повторено в Ев'ю (біля Вільни), а 1638 року — в Києві.

1619 року Кирило Транквіліон Ставровецький видав у Рахманові книгу: «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей. Цю книгу на Соборі єпископів, у складі якого були митрополит Йов Борецький, єпископ Ісая Копинський, Ісаак Ворискович та Паїсій Іполитович, засуджено і заборонено читати під загрозою прокляття, а авторові запропоновано переробити її й після апробати старших перевидати. Кирило Транквіліон на це не погодився і перейшов на унію. Після цього він дістав від короля Сігізмунда ІІІ привілей на Чернігівську єпархію.

При катедрах, братствах, манастирях були так звані «казнодії», або провідники. Деякі з них друкували свої проповіді і мали широку популярність. У Києво-Печерському манастирі казнодієм був Тарас 3емко, який сам означав своє становище так: «Ігумен Богоявленський Київський і проповідник слова Божого манастиря Печерського». Ігнатій Оксенович-Старушич був проповідником Богоявленського манастиря. В бібліотеці Києво-Печерської Лаври зберігся приписуваний йому великий рукописний збірник проповідей 1641 рову. Автор їх — людина широко освічена, наводить цитати з книг польських, латинських. Кас'ян Сакович був проповідник Люблинського Братства.

На проповідях, більше ніж на чому іншому, лежав вплив схоластичної науки, «але вони все ж зробили багато в історії нашої літератури. Вплив західньої науки дійсно був настільки значний, що, як виявили пізніші досліди, збірник проповідей, що їх приписували Віденському архимандритові Леонтієві Карповичу, був дослівним перекладом проповідей Петра Скарги; до них було додано тільки звернення до чудотворців печерських.

На смерть о. Л. Карповича в 1620 році Мелетій Смотрицький виголосив проповідь, що в деяких частинах була панегіриком, а закінчувалася молитвою.

Мистецтво

а) Архітектура

Не зважаючи на короткий час, доба перед Хмельниччиною залишила яскравий слід у мистецтві. Це була доба занепаду мистецтва ренесансу та зародку блискучого бароккового стилю, який розгорнувся на всю широчінь у другій половині XVII та особливо у ХVІІІ столітті.

Від самого кінця XVI та першої половини XVII ст. в Україні залишилося кілька дерев'яних будівель — у сс: Підвисоцькому (1604), Знесінні біля Львова (1605), Крехові (початок XVII ст.) Києві —на деревориті Кальнофойського з 1638 року. Треба пам'ятати, що дерев'яні пам'ятки здебільшого загинули під, час пожеж та воєн.

Значно більше залишилося пам'яток мурованої архітектури. Найцінніші з них збереглися у Львові, що тоді, наприкінці XVI та початку XVII ст., був блискучим осередком культури, де зустрічалися впливи Німеччини, головно Нюрнбергу, Італії — Венеції. Значна частина їх датується серединою XVI ст. або третьою чвертю його. Це — згадані вже раніше — вежа Успенської церкви у Львові, збудована італійцем Барбоні на замовлення патриція — грека Корнякта (1572—1578); Трьохсвятительська каплиця у Львові (трьох королів 1578 р.); Успенська Братська церква (1591—1629). З першої половини XVII ст. — дві чудові каплиці: Боїмів (1617 р.) та Компіяні (1619 р.), остання — в католицькій катедрі. Того ж стилю були церкви, в Сокалі (кінця XVI ст.), Люблині (1607 р.), Луцьку (1630 р.), Городку біля Львова (1633) р.).

В тому ж стилі були реставровані на Лівобережній Україні церкви, що залишилися від княжих часів (у Києві, Чернігові, Острі, Переяславі, Каневі, Новгород-Сіверську тощо).

Серед реставрацій XVII ст. окреме місце належить св. Софії Київській. Руйнували її багато разів, починаючи від 1169 року, коли вперше пограбував її Андрей Боголюбський. В 1240 році зруйнував її Батий, в 1416 — Едігей, який надіслав московському князеві Іванові III дорогоцінні келех та дискос. Після того митрополити Київські жили не в Києві, а в Новгородку Литовському або у Вільні. Св. Софія залишалася без догляду, не відправлялися в ній Служби Божі, дах заріс бур'яном. Лише наприкінці XVI ст. трохи відремонтував храм намісник митрополита Іллі Кучі — Богуш Гулькевич-Глібовський. Року 1595 католицький біскуп Верещинський описав жалюгідний стан св. Софії. За Берестейського Собору св. Софія була передана уніятам, але вони не дбали про неї. Тільки після того, як у 1633 році св. Софію передано православним, митрополит Петро Могила відновив у ній Службу Божу і почав обновляти храм.

Реставрацію св. Софії зроблено власним коштом Петра Могили та коштом жертводавців. Робота була тяжка: храм укрито новим дахом; зашпаровано щілини в стінах, добудовано чотири малих апсиди в зовнішніх притворах; укріплено контрфорсами головну абсиду; відновлено зруйновані внутрішні частини; зроблено головний престол; поставлено новий іконостас. Могила забезпечив храм св. Софії потрібним посудом, книгами, облачениями. Але року 1647 він помер, не закінчивши реставрації св. Софії.

Реставрував Могила й інші церкви, в тому числі церкви Трьох Святителів та Спаса на Берестові, в Києві.

Значно менше відомостей маємо про нецерковні будівлі першої половини XVII ст. Насамперед — це будови кн. Острозького, що постали під венеційським впливом, Острозький замок у Межиріччі, дім Острозьких в Ярославі, замок в Старому селі біля Львова. Збереглися рештки ґотично-ренесансових будівель у м. Гусятині над Збручем, на Поділлі: синагога, замок, ратуш, каплиця.

Сюди ж можна віднести деякі будинки на Ринку у Львові. Звичайно, були будинки того ж стилю на Лівобережній Україні, але вони не збереглися. Є цікава вказівка на палац князів Вишневеньких у Лубнях. Відомо, що будували його архітекти-італіійці і що був він оздоблений мармуром та картинами італійських майстрів. Можна припускати, що навіть цей палац був найпишніший, то в усякому разі не був він єдиним у магнатських лятифундіях, але всі вони були знищені під час Хмельниччини.

б) Різьбарство

Ті мізерні рештки, що залишилися від різьби першої половини XVII ст., свідчать, які шедеври її загинули. Наприклад, залишився іконостас у П'ятницькій церкві у Львові. Павло Алепський, що був у Києві 1651 року, так писав про іконостас Софійського собору, очевидно, поставлений за Петра Могили: «Нікому не сила його описати — через красу та різноманітність його різьби та золочення». Він нього не залишилося нічого. Дуже цікавий іконостас у церкві св. Духа в Рогатині, в Галичині, середини ХVІІ ст.: у ньому в різьбі видно українські мотиви.

Були дрібніші різьблені речі, як хрести, рами ікон тощо. Близькі до них вироби людвісарства, як, наприклад, срібний хрест, що його подарував Сагайдачний у 1622 році Богоявленській церкві в Києві, та срібний хрест, що його подарував Петро Могила Видубицькому манастиреві в Києві.

в) Малярство

В церковному малярстві, церковних розписах та іконах в XVI—XVII ст. помічається прагнення до реалізму, перенесене на Украшу західноєвропейськими майстрами доби ренесансу. Але українські майстри сприймали чужі впливи дуже обережно, не сліпо віддаючись їм, а пристосовуючи до старих українських традицій нові Тому в українських творах, поруч з чужоземними творами, почувається самобутність, як в композиціях, так і в побутових деталях. Подаючи сюжет з Євангелії чи Біблії, майстер дає картину сучасного йому побуту, з його ношами, будовами, інвентарем. Таким чином, нібито вульгаризуючи священну тематику, з другого боку він наближав її до сучасного життя: Христос та святі живуть життям народу.

Основою іконописного стилю в XVII ст. було золоте тло, що було старою візантійською традицією. Поруч з італійськими впливами доби ренесансу, в українській іконографії творився свій власний стиль з улюбленими сюжетами: Христос-виноградар, Христос літургісаючий, Трійця на конях, Христос — Недріманне Око, Михайло — козацький Архистратиг, Страшний суд, птиця Пелікан тощо. З приводу українського іконопису Павло Алепський зауважив: «Козацькі іконописці взяли красу форм, фігур і фарб від західніх майстрів, єднаючи запозичення з потребами православних ікон».

У першій половині XVII ст., — писав Д. Антонович — в Україні були ще меценати-консерватори, що кохалися в давніх традиціях українського мистецтва, зокрема, у візантійській манері письма. Але, — додавав К. ПІероцький, — на золотому тлі візантійського письма вже нерідко-стояли живі, правдиві люди, справжні дерева, будинки, сяяли радісні фарби ренесансу.

Світське малювання значно розгортається в XVII ст. Залишилося кілька портретів (а скільки їх загинуло!), що свідчать про високий рівень мистецтва. Серед них надзвичайно видаються високим мистецтвом портрети К. Корнякта, В. Лонґішівни (знайдений у її могилі і датований роком її смерти — 1635). Прекрасні портрети Гедеона Балабана, св. Йосафата Кунцевича з власноручним підписом, Петра Могили з підписом, Раїни Могилянки, в стилі портретів Рембранта.

Цікавою є складна композиція в заголовку візитаційної книги XVII ст., на якій подано Недріманне Око, св. Миколай у хмарах, а нижче — собор, де проголошено Берестейську унію 1596 року.

г) Ґраверство

У зв'язку з поширенням друкарської справи занепадає мініятюра, занепадають заставки книг. Її вистісняє гравюра, переважно дереворит. Найстарший дереворит датується першою половиною XVI ст.: це — Христос в Євангелії. В половині XVI ст. ґраверство було вже відоме у Львові і українець Лаврентій Филипович мав цілу школу, з якої вийшов гравер Гринь Іванович, виконавець дереворитів Львова та Острога. Перша датована друкована книга — «Апостол» (1574 р.) — прикрашена гравюрами, в яких відбиваються впливи візантійські та готицькі. В другому осередку Граверства, в Острозі, в гравюрах помічаються впливи південно-німецької Готики та ренесансу. В них помітні також впливи Венеції.

Великий успіх видно в гравюрах видань Гедеона Балабана у Стрятинській та Крилоській друкарнях перших років XVII ст.; техніка в них стояла дуже високо (дереворити — св. Василій Великий, Григорій Богослов, «Блудний Син» за А. Дюрером).

У першій половині XVII ст. граверство розцвітає у Києві, в Лаврській друкарні. Вона підтримувала постійні зв'язки зі Львовом, і таким чинок творилася одна — Київсько-Львівська граверська школа. В Києві шириться тематичний репертуар, твориться багато різноманітних ілюстрацій історичного, побутового змісту, портрети, плани міст. Візантійська іконографія відходить, а на Н місце поширюються західньоевропейські впливи. На підставі за-хідньоевропейського реалізму твориться своєрідна манера, яскраво репрезентована гравюрами «віршів» на смерть гетьмана Сагайдачного р. 1622 (картина: козацькі чайки беруть Каффу, портрет Сагайдачного на коні).

З другої половини XVII ст. відомі імена таких граверів, як Тимофій Петрович (його твір — ілюстрації «Бесіди Івана Золотоустого» року 1623), Тарас Левкович Земко, А. Клирик Лука, та ряд монограмістів.

У 1630-их роках граверство досягає найбільших успіхів. У XVII ст. в друкованих книгах бачимо старі традиції рукописів: їх прикрашають рясно орнаментовані літери, заставки, кінцівки, в яких панує ренесансовий орнамент — листи аканта, що ведуть до античного мистецтва. Прекрасні літери прикрашають проповіді Петра Могили 1631 року. Титульні сторінки часто являють складні композиції, наприклад, у «Київському Патерику» 1631 року титульна сторінка прикрашена гравюрою, поділеною на три поверхи, з яких кожен дає окрему картину. Долішній поверх найцікавіший: на ньому — Успенський собор Києво-Печерського манастиря, а обабіч його — печерські угодники.

г) Геральдика та сфрагістика

Геральдика значно розвивалася в XVII ст. в тому розумінні, що серед української шляхти поширювалися герби. Обрамлення гербів було улюбленою галуззю мистецтва і відбивало мистецькі стилі ренесансу і, головним чином, раннього барокко. Серед обрамлень були улюблені мотиви: листи аканта, струсове пір'я, корони. Герби роду Дальмаріїв, вміщені в книзі «Діянь Апостольських» року 1624, Статкевичів, Проскурів, надруковані в «Учительній Євангелії» р. 1637, — мають майже однакове обрамлення: листи аканта та струсове пір'я вміщали в різних виданнях, переважно тих, яких певний рід був протектором. У «Тератургімі» А. Кальнофойського вміщено величезний герб: родовідне дерево князів Четвертинських; в Акафисті» 1625 року — складний герб роду Тризни.

Цікава комбінація регалій владичних (митри) та світського володаря (ворони, скіпетра, меча, орла) в гербі Петра Могили. Розгортається тематика обрамлення герба в символічних гравюрах у панегірику Петра Могили «Гелікон, то ест сад умістности» 1632 року. На одній із них, на горі Гелікон, стоїть Петро Могила в митрі, з жезлом владики в руці, біля ніг його скіпетр, корона та княжий одяг; на другій — на Парнасі — Могила у вигляді лицаря, з мечем, що відсуває корону; над ним Божа рука простягає хрест та іншу корону «вірному вітязеві». Написи — на першій: «вдячний Богу», на другій — «пожитечний з Богом».

Ще складніший герб князя Святополк-Чєтвертинського, проте — дуже скромний Єлисея Плетенецького.

Малюнки гербів та мистецькі рамки на них часто виявляли велике вміння, чіткість графіки, досконалість.

Сфрагістика першої половини ХVП ст. набуває національного українського характеру. Представники української шляхти, українського духовенства вживали печаток із своїми гербами, ініціалами, духовенство — із священними образами, реліквіями. Мали печатки міста та міщани.

Цікаві печатки митрополита Іпатія Потія (1600 р.) та митрополита Антона Селяви; остання представляє складну композицію з Богоматір'ю-Орантою в центрі (1643 р.)

Київ мав ще печатку з луком-аркебузою, Переяслав — з контуром церкви.

Цікава печатка запорозьких козаків 1620 р., яка повторює герб Запоріжжя.

Деякі печатки свідчать про високу вмілість граверів.

ПІДСУМКИ

Короткий відтинок часу —півстоліття — якому присвячений цей розділ, насичений змістом у всіх галузях життя України.

Наприкінці XVI ст. по всій Правобережній Україні спалахували селянські повстання проти дідичів, а міської бідноти — проти патриціїв, купців. Але всі ці повстання мали ізольований характер. Повстанці боролися проти своїх гнобителів, намагаючись поліпшити свос матеріяльне становище. До свідомості народних мас дуже повільно доходило, що боротися треба не проти гнобителів, а проти режиму. В цьому відношенні дуже важливою є спроба встановити народоправство без польського шляхетського режиму. Цю спробу зробили напередодні XVII ст. (1594—1596) брацлавські міщани з допомогою козаків під проводом Наливайка.

Інший характер мають повстання XVII століття. В них беруть участь не селяни з вилами та сокирами, а козаки, ліпше військо Західньої Европи.

Загартоване в боях з татарами і турками, козацтво напередодні XVII ст. вважалося значним чинником у боротьбі з Туреччиною, і недарма сам папа й цісар Рудольф Габсбурзький засилали послів для переговорів у цій справі з козаками. Не «гультяями», не «збіговищем злочинців» вважали козацтво тогочасні могутні володарі Европи. Та й самі козаки з власної ініціятиви виходили поза межі Речі Посполитої та запорозьких степів і активно включалися в європейські війни, головним чином у 30-літню війну; крім того брали вони участь в походах Лжедимитрія на Москву.

Козаки стали тією мілітарною силою, без участи якої годі було вирішувати питання війни та миру Східньої Европи. Вітри зі Сходу приносили думки, які вже починали оформлюватися в головах ліпших представників козацтва. «Показується, що козаки бажали утвердити свою республіку в Україні, а Запоріжжя числили лише лицарською школою», — характеризував ці настрої П. Куліш. До цих висновків приходили й спостережливі чужинці. З Ґданську писали, що козаки «нібито хочуть заснувати нову республіку, для якої буцімто Наливайко прибрав титул князя». Це твердження не відповідало дійсності, але цікава, що воно було. Вдумливий спостерігач, католицький єпископ й. Верещинський, 1596 року подав проект створення Козацької держави на схід від Дніпра. Тогочасні чужинецькі документи свідчать, що думки про створення Козацької держави кружляли на Сході Европи.

На тлі цих чуток та думок набуває цілком іншого забарвлення коротка доба гетьманування Петра Сагайдачного. Перемога над Туреччиною, здобуття Каффи, звитяжна участь в польському поході на Москву, нарешті — бій під Хотином! Як володар правив він Україною, не звертаючи уваги на те, що на Запоріжжі сидів нездалий гетьман Бородавка. І не з гетьманом Бородавкою домовлявся король, а з Сагайдачним. Володарем був він, Сагайдачний, і залишився ним до смерти, яка перекреслила всі досягнення майже 20-ти років.

Але ні підступна політика Польщі, ні сама смерть вождя не змогли знищити того ідеологічного зрушення, яке викликали дії Сагайдачного. Нововисвячені владики в маніфесті 1621 року заявили, що козаки — «плем'я славного народу руського... Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константиногальської Церкви приймали». Так в офіційному документі стверджено спадкоємство козаків від «русів».

Мине 28 страшних, кривавих років, років пригнічення українського народу, років, .коли переможна Польща буде певна, що розчавила козаків. І в мёнт, коли переможець, Богдан Хмельницький, вступить до Києва, вітатиме його Київ цими ж словами. Не зважаючи на поразки, на пригнічення, ідея, яка зродилася, — жила. Ця ідея була породжена Петром Сагайдачним.

Не вбили цієї ідеї і тяжкі невдачі козаків, ні пригноблення переможцями. Під попелом надій жеврів вогонь, що спалахнув революцією Богдана Хмельницького.

Повстання першої половини ХVП ст. вже не були розрізненими селянськими повстаннями XVI століття. Це була вже війна, яка велася «не на живот, а на смерть», війна, в якій обидва противники напружували всі свої сили й виставляли своїх найкращих полководців. Перемогла Польща, яка мала незмірно більше сил. Козацтво, втративши ліпших вождів, втративши десятки тисяч жертв, здобуті права, нібито було розторощене навіки. Так короткозоро дивилися польський уряд, магнати, шляхетство, тріюмфуючи перемогою й насолоджуючись «золотим спокоєм». Але то була тиша перед рішучим боєм!

Цей «золотий спокій» дав можливість Україні піднести господарство, розбудувати промисловість. Нові рудні, гути, буди, бурі ти селітри, соляні жупи, воскобійні, млини вкривають Україну. Величезні гурти вгодованої худоби женуть за кордон. Експорт збіжжя перевищує експорт усіх попередніх років. Звичайно, золото лилося в кишені польської шляхти та магнатів, але діставали дещо й українські козаки, міщани та селяни.

Колонізація Лівобережжя українським народом знову поширила межі України далеко на схід. Щоправда, значна доля ініціятиви належала польським магнатам, але заселяли широкі степи українські селяни. Будували нові міста польські магнати, але мешкали в них українці. Перша половина XVII ст. характеризується поширенням української колонізації ще далі на схід — до Дикого поля, на Донеччину, де виростає нова Україна, Слобідська. Наслідком цих колонізаційних рухів, за межами Польщі, на слободах, у степу, в Дикому полі виростало нове покоління українців, що ще не зазнало гніту панщини, кріпацтва, покоління волелюбних і свідомих своєї сили людей. Все це виявилося пізніше, але визрівало під час «золотого спокою».

На базі економічного розквіту країни зростала національна культура. Остріг, Львів, Київ — ці три осередки з їх школами, друкарнями, ученими за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Київ зайняв своє історичне місце в історії української культури: Братська школа й Києво-Могилянська колегія, що стала першим українським університетом, друкарні, гуртки учених Єлисея Плетенецького, що став «батьком всього українського народу», і головно Петра Могили, що творив «Київський Атеней». Величезними кроками ступали вперед культура, наука, мистецтво. Творилася літературна мова, укладалися словники, підручники, пляни, а головно — виховувалося нове покоління — освічене, активне, національно свідоме, що пишалося минулим України.

Яка колосальна різниця між Києвом кінця XVI ст., коли він був другорядним містом, із зруйнованими церквами, з бідним міщанством — і Києвом перед Хмельниччиною, коли він знову засяяв красою св. Софії, Спаса на Берестові та інших храмів, коли став знову культурною та церковною столицею великого народу.

Церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала ряд видатних письменників. В історії України не було доби, яка була б так насичена церковними дискусіями. Але й не було в історії України доби, в якій ліпші представники обох таборів - уніятського та православного — так тірко уболівали б з приводу поділу України на дві частини й так щиро прагнули б об'єднати Русь з Руссю». Це була остання спроба, яка більше не повторилася.

Український народ піднісся на недосяжну височінь. І що глибше усвідомлював він своє економічне багатство, духову велич, тим гостріше відчував контраст між цим піднесенням і національним пригніченням: йому бракувало свободи та власної держави.

Такий був зміст цієї доби — світанку великої революції Богдана Хмельницького, підготови до неї; доби, початок і кінець якій поклали маестатичні постатті двох видатних мужів України, двох Петрів: гетьмана Петра Сагайдачного та митрополита Петра Могили