Святий Володимир І Великий (980–1015)
Із загибіллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної
держави. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були
і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще
об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної
боротьби його синів, Отож, Володимир повинен був час від часу
приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює. Року 981 повстали в'ятичі,
Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову
ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з
воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний
опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і
переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сего дне» – себто XII
ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис. Володимир
намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка,
він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року
пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» –
Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські»
міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена
українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі;
можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою
Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав,
що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою
Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічується серед
племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав
переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Руси, її
поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до
980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків
до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу
України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними
польського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир
відібрав ці міста не від поляків, а від чехів. На залежність тієї території від
Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота
Оттона 1, половини Х ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугута
Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу
там закріплюється назва «Русь».
Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в зв'язку
з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз соли з
Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та інших
місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня
лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на
захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю. Року 983-го
Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і переміг іх. Над
Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993
році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець згадував, що так
далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії,
Німеччини, Польщі. Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року
985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на
них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів
робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам
назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою
він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь,
словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з
дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала
римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що
нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід порівнював із
багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів
існують і донині. Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу
печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села.
Літопис зберіг фолкльорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під
Києвом. Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу
допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після
заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і
спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь
радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й
ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних
намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько
його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в
билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його
«багатирі-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня – аристократ,
Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муромець – селянин, Дюк Степанович – з
багатого купецтва і т. д. Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі
в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає
у своїх руках. Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни,
сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій
Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми
багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім
культурним світом того часу.
Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних
племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади,
об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію. Спочатку Володимир
віддавав перевагу поганській релігії. Літопис оповідає, що в Києві, на горі
перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога,
Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає
багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за пізнішу
вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний.
Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у
пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог
– боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша – фінський. У цьому е
деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних
народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую
Перуна. Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть
людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,
Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився
батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров
мучеників за віру.
Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія
не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку
відігравала християнізація для всіх держав Европи. Вище вже
була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в Україні-Русі. З
далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського
півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ЇХ ст.
маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та
християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн
Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе християнами». Ця вказівка
свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від
будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте Кирила та Методія
і їхніх учнів. Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні
Володимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були
християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.
Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої
половини IХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів Володимирової
держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962- 992 – Польща.
Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе
ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно,
з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності
охрищення. З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство
Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він у Корсуні, але
додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві, инни же
реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що зробив він це десь тихо й
потаємно. Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?
Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього слушної
нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.
Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків, пишучи,
що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна –
1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті Бориса та Гліба»
подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987
візантійський полководець Барда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе
цісарем. Василь II та Константан звернулися до Володимира по допомогу. В
передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як
передумову шлюбу – охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді,
наприкінці 987 року, Володимир і охристився. Володимир вислав цісарям на
допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Барду Фоку, а в 989 році самого його
взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не
виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина
Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний
або скитський народ. почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з
імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за
імператора чи його сина – треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те е
заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина». Тож
Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в
Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а погроза
Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів, всупереч
забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з
Володимиром.
Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир
вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями – в тому
числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як
зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновладний
володар величезної держави, в авреолі непереможного «воїтеля», під моральним
прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.
За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно просто:
Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над
ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на
небеси й на земли, толико душ спасаемьіх». Звичайно, справа не виглядала так
ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення
Руси, писав: «аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе
благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в
Києві пройшло легше, ніж на перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися
поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи
так зване «двоевір'я». Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах
фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.
Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство
христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За
давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів, священиків –
дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з «попами»,
і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву. Ця візантійська традиція
трималася в російській та українській історіографії до XX ст.
Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський В.
Пархоменко останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що
Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція
викликала заперечення. Насамперед – у візантійських джерелах не згадується такої
важливої події, як охрищення величезної держави за Володимира, тоді як у
багатьох джерелах згадується охрищення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про
одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла
пишатися Візантія. Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були
безперечно–при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало
чужою для людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали
посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких
ознайомлювано людність з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки
зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все
це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою. Ці
міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват- доцента
Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на
Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди,
де існував незалежний від Візантії патріярхат.
Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед них:
С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т.
Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, О. Назарко та чимало інших. Ця гіпотеза
має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного
характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)
перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю
улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,
що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія
була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за
собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов
болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики- болгари легко
могли порозуміватися з новою паствою. Все це промовляє за те, що першими
вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї
гіпотези додав проф П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її
збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами
Охріди, а не Візантії. Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке
походження християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М.
Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их
років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне
місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в
наверненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній
багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники,
як С. Томашівський, О. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін. Прийняття
християнства, яким би шляхом воно не прийшло – безпосередньо з Візантії чи за
посередництвом Корсуня або Болгарії – включало Україну в лоно православної
Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури,
що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс.
У Х ст. Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину,
оновлену Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава,
ввесь народ це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком
вселенної» і «взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом
можна назвати й Київ. Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не
припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис
зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під
час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св.
Климента. 991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис
нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від
папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем
цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою
Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та
чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт
взаємовідносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у
1006- 1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир
його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. Усі ці факти свідчать
про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього треба додати, що в Україні дуже
шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в
Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і
Охрідського патріярхів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На
незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції
патріярха Фотія з його передмовою, а до-«фотіївський», у болгарському перекладі.
Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не
відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а
руським», – українським, скажемо ми. Літописи не зберегли ані вказівок про
організацію Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується
єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не
вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні
дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.
З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі
його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що найдавніший список
його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов,О.
Лотоцький, М. Чубатий, О.І. Назарко, вважають його, бодай частково, за
автентичний. Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді
найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними
князями - з Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».
Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон,
майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про
що оповідають саги. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин
західньоевро-пейських володарів. Старший син – Святополк – був одружений з
дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції
Олафа – Інгігердою- іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським
королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя –
Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з
Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями:
сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і
матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.
Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того
монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою
лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у
Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ
Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;
ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку
«тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах
Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах,
прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та
його нащадків. Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі
українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських
та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними
зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала на
одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,
Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс
новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з
палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром,
з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-
Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті
збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв
Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану
Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих
прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки,
болгари, українці, і була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та
мозаїками.
Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що
прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,
його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,
скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою людности.
Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру,
осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати
багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало
малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було
багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував
школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й
по інших містах – в Овручі, Василеві. Можна сказати – жадна з історичних
постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була
такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних
переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира-«красне
сонечко», про його людяність, приступність, демократизм, як сказали б
тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після
смерти Володимира, в надхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в
худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і
слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем». З Володимиром почалася
нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи
Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною
точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу
утворення давньої Руської, Київської держави».
Боротьба за Київ
15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були
дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за
життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її до
загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин
держави. Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті
років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю
центральну Европу, розпалась через 30 років після його смерти та смерти його
сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох
незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим
життям. Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй
правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,
можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти між
Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він
призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а
іноді керівників, надійних бояр.
Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство
Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого
Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія – осередок
майбутньої Білоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та
грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління
Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його
жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні,
але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який
разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно
довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у
в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля
себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород. За два роки «вийшов із послушности
батькові» другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити
Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати
відсіч непокірному синові, несподівано помер. Є підстави гадати, що у змові з
Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає
з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що
995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік
він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та
Мстислав.
Святополк (1015–1019)
Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти
батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією
державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового сина Бориса
Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя
Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави
Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили
землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. Стероризовані
вбивством братів, інші брати не виявляли активности. Тільки Ярослав
Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом проти Святополка. В
1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом.
Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. Влігі 1018 року Болеслав з
військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів
печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами і в серпні 1018 року
здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина:
дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.
Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши
посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу
частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями.
За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу
Галичину.
Ярослав І Мудрий (1019–1054)
Тріюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та
варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів.
Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на
захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном
перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С.
Томашівський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности.
Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх
«забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою
з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році,
після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по
Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того,
до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів.
Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і
продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної
держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно
правив він 18 років, до 1054 року.
Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у
зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.
Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути
землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя;
скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на
Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши
їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М.
Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько- українського
пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти
Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до
Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст.
перебувало воно в складі Угорської держави. Ярослав кілька разів ходив також
проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у
1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два
походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато
уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась
після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім –
його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів
Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він
видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених,
яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина
Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про віднову польської держави і
Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не
відповідало відновлення могутности Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських
земель. У 1030 році ходив він на чудь і над Захід-ньою Двіною збудував місто,
яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту),
закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на
заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був
невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь син
Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До
1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного
боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу
узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів
відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх
постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого
вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі. збудував Ярослав
храм святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно
посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема
місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому
Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала
багато позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря
перетятий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед
тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу
були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у
Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.
Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,
хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.
Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський
престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З
цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.
Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі. Похід, яким керували син
Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини
руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з
воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина
Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з
західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з
приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці
відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та
Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою. Ярослав мав широкі стосунки з
Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з
цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився
і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв
у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до
цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але
Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з
сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був
одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши
чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога
Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою
Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки
іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі
Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх
головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч
не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II
Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також
король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля
Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була
одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з
дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її
склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка
нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше
він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з
військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті
одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном. У 1016 році, коли Канут Великий
заволодів Англією,сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард,
втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава. Були стосунки Києва з
Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським
королем Владиславом Лисим. За правління Стефана 1 Святого (1000-1038),
одруженого з ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини
Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031
до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою
Ярослава, Анастасіею- Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою
українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд
над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева
Андрій заснував манастир.
Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061- 1074),
сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про
що свідчать закони Владислава. По Ганну приїхало пишне посольство з трьома
єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й
коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На
деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в
присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася
регенткою. її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго –
родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася
з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина. Ганна була
видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали до неї шанобливі
листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На актах збереглися ії
підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі
неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т.
зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію
присягали всі французькі королі під час коронування. Так Ганна Ярославна,
а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки
коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та
вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру. В Ярославовій добі, дуже важливій в
історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в
1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й
в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він
зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в
справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор
канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну
церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На
підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за
слов'янина; Є. Голубинський – за українця («Природженого руського», М.
Приселков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина. Невідоме походження
другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба
незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ Неясно, в яких обставинах прибув
десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна,
велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріярхат, стала звичайною його
провінцією.
Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом.
У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом
«Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі
Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник».
Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну
національну Церкву. Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,
високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово
о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного
якому не було в тогочасній грецькій Церкві. За Ярослава можна вже сказати про
організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у
Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в
Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю. Християнство за
Ярослава значно поглиблюється.
В Києві з'являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова,
на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон,
згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і
приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти,
і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них,
настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там
заснували вони Печорський манастир. Біля Володимира-Волинського засновано
манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші
манастирі. Монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.
Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді
вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.
Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.
У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької
мови. Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис
оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в
Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали
та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав,
положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку. Вище
згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів,
які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити
грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам
Володимира у справі християнізації Русі та ширення
християнської моралі.
За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому
в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та
переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні
Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво- Печерського манастиря,
зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона,
автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові
та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то
були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як
він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба
було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав
оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками
їх були літописці. За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали
розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література. В тих часах
з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в
нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук –
посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого
переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч
часів синів Ярослава. Сім поколінь! Наявність висококультурних людей, що їх
зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу
«Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому
тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської
Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право,
поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це
лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному
судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під
цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж
мало місто Володимира, і оточив її валом. Археологічні досліди виявили
Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з
дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6
таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше.
На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири
в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську Угорську. Головна південна
брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому
поверсі, завершеною позолоченою банею. У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р.
переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою
видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали
її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона
дивна й славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи
земленим од востока до запада». Недалеко церкви св. Софії стояли храми,
присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких
залишилися гільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії
стояв палац митрополита, а далі – палаци. Вони були кількаповерхові і також
оздоблені мозаїками та фресками.
У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він ,
приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» –
балькон чи ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих
сановників: Борислава, Воротислава, Гліба. Попід горою, на Подолі, розташувалось
торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де
причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський
нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на
«торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста. Ярославова доба
характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва. Храм св. Софії був
справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких
пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського
мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив
український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним
такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм
Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.
Сеньйорат
20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж
дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші.
Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово- Пинську волость і,
очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною
Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Південна частина
Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя
припали Всеволодові. Молодші сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав – Смоленськ.
Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо,
одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини володіли там пізніше.
Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм
окремим, сепаратним життям. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили
дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином
моральний пріоритет старшого брата. Це було фатальне рішення.
Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову
об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з
них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат —
Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею єдности, а ідеальна влада сеньйора не
мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави. Ярослав не передбачав,
як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і обмежився порадами
морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний
зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був
загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права
Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так
званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на
великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент
смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.
Ізяслав І(1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078)
Декілька років старші Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю
добу можна назвати фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і
новгородського князя, Святослава — князя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та
Всеволода — князя Переяслава і Ростова. Після смерти Вячеслава, в 1057 році,
брати спільно перевели Ігоря з Волині до Смоленська, а Волинь перейшла до
Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили Смоленськ, В обох випадках синів
Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати спільно звільнили з «порубу»
Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили «Руську Правду», спільно воювали
проти Всеслава Полоцького, який захопив був міста Ізяслава — Псков та Новгород.
Після перемоги над ним на р. Немизі брати в 1067 р. підступно схопили Всеслава з
синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю брати поділили так: Галичину, Волинь
та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород передав він Святославові; Смоленськ
узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року проти торків, або узів, які без бою
повтікали, але за ними прийшли найміцніші з усіх кочовиків — половці. 1062 року
вони розгромили Всеволода й пограбували Переяславщину, а коли три брати 1068
року виступили проти них з великими силами — розбили їх над р. дельтою й
сплюндрували Київщину та Переяславщину.
Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на
торгорищі, віче, на якому ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та
зброю для походу проти половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже
раніше були — невідомі ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він
побоявся, що цю зброю звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору»,
розгромили двір тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця
поразки. Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою
дружину» (це стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між
Ізяславом і населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася
з князем, який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і
він кинувся до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим
князем. Так описує літописець перше народне повстання у Києві. Ізяслав,
почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців повернувся
з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим. Всеслав утік до
Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні син його,
Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато осліпив. Віче
з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити. Назовні відносини
братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в урочистому перенесенні
мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку спорудив Ізяслав. Але
незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком володів
Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як компенсацію
за Полоцьк, залишився у нього.
Отже Святослав мав найбільше земель. Літопис каже, що Святослав «намовив
Всеволода проти Ізяслава», і 1073 року вони примусили Ізяслава знов тікати з
родиною із Києва. Його землі поділили брати так: Святослав приєднав до своїх
володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод — Волинь і Турів. Святослав став значно
сильніший, ніж Всеволод. Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш
йому за це великі скарби. Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була
поділена між двома силами, які боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і
папою Григорієм VII. Болеслав не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були
прихильники цісарської партії, тоді як сам він належав до папської. Вплинув на
нього й син Всеволода, Володимир Мономах, який вимагав зректися допомоги
Ізяславові; за це князі дали допомогу Болеславові проти Чехії та Угорщини.
Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної
ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта,
єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости, ніж
Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямперт пише, що
Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого
одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно,
тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині:
багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними
впливами штукою», — писав М. Грушевський. Ізяслав, не дочекавшись повороту
Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога Генріха IV — папи Григорія VII.
Папа, замість реальної допомоги, дав два листи — 17 і 20 квітня — один на
ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які він узяв за допомогу, а
другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах закріплюючи за ним
«королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься так званий
«Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими
мініятюрами. На одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка
в князівському корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій —
Христос на престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними
постаті — Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч
М. Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за
докази перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році. Цей короткий
відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами між Україною і
Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів втягнуто Европу.
Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні. Тут, можливо,
родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до саксонського маркграфа Дедо, з
ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій справі Генріх IV двічі висилав послів до
Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького архиепископа Фрідріха);
багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в боротьбі проти папи. Далі —
звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже увійшла в коло європейських
держав.
Святослав II (1073—1076)
Святослав правив надто короткий час, і відомості про нього дуже бідні. Серед
них можна виділити дві важливі групи фактів. Насамперед — пробудження
громадської думки, з якою Святослав мусів рахуватися. Носієм
такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де скупчилася розумова еліта
України. Найбільше значення ц тому манастирі мали його основоположники — Антоній
і Теодогій. За правління Ізяслава його прихильником був Теодосій. Антоній, як
видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати ближче чому; він був на боці
Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до Києва, Антонія переховував у
Чернігові Святослав. М. Грушевський припускав, що за тих часів до Святослава
могло перейти більше людей, незадоволених з Ізяслава. Позбавлення Ізяслава
престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію проти Святослава.
Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього на трапезу, він
писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном, і вимагав
повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з Теодосієм,
запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що
Теодосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава.
Ці факти свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та
його ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в
Київській дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.
Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він
намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя. До історії перейшов
він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані два Збірники —
1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а може це були два
різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из многих книг княжих».
Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та грецьких оригіналів.
Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед них — портретне
зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений був власне не
Святославом, а ще Ізяславом. Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод.
Чернігів він віддав синові Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві.
Діставши вістку про смерть Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив
на Україну. Всеволод без боротьби передав йому великокнязівський престол.
Ізяслав (1077—1078)
Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене боротьбою з
молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за володіння
тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши
Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний
корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту
Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав.
Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки
дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає
сепаратизм окремих земель. Року 1078 вибухла перша війна між старшими і
молодшими князями. Всеволод здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись
володів Святослав. Це викликало похід Святославичів, яких підтримали інші
«ізгої». На допомогу взяли вони половців — явище, що стало постійним у
князівських війнах. На Нежатиній ниві — урочищі біля Чернігова — стався бій, в
якому загинули Ізяслав і молодий князь- «ізгой» Борис Вячеславич. У «Слові о
полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець присвятив
Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і те, що
1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.
Всеволод (1078—1093)
Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під своєю владою
Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув поновити
єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було боротьбою з
«ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя Святослава. У
боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода — Володимир
Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де князював
Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та Новгород
(Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та Звегіигороді три
брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло небагато вісток,
але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини, Польщі, Волині.
Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові.
Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові. Це
викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі до
Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя
Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод
закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею.
Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно
з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові
Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость. Святославичі,
всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув 1078 року на
засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на Переяславщину його ж
спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на Нежатиній ниві 1078
року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й передали грекам —
треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його у в'язниці чотири
роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані. Молодший Святославич —
Ярослав — сидів у Муромі.
Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в
Україну половцям, яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й
самі, палили міста і села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з
ними вів головним чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує
десятки походів. Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь
в походах, і виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в
автобіографії писав, що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома
седяй»), вивчив п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім
дипломатичних стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з
візантійською царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові,
Володимирові), мав свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах;
Польщі, Саксонії — по братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син
Володимир одружився з дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у
битві при ГастінГсі, р. 1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік
Єлисавети Ярославни, король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма
Завойовника, короля Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні
два Гаральди — свояки київських князів — наклали головами.
З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки
Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа
саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий
посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем
Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди.
Можливо, грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що
їх дістав від Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі
братів за престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5
років тому. Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим.
Генріх IV, як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з
молодою дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише
погіршив цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру,
вирушив до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла
з в'язниці до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і
Матільда допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV
обговорювали, згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р.
1095 — перед 30- тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з
жінки. Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109
року. Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї
Европи й відограла значну ролю в долі Генриха ІУ.
Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною,
він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар
візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв
його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги. Після
Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був
залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077 року
з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений. Року 1054
стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати шляхів для
поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли його
наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав до
Києва, до митрополита Івана ІІ посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з
пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але
збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права
вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха. Важливим
є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти Климентові
III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу називає
«всесвятішим і преосвященним братом». На кінець XI ст. припадає кілька не цілком
ясних, але цікавих фактів.
Після смерти митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується
ім'я Єфрема, єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а
Переяславського. Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його
біографії видно, що був він при дворі Ізяслава, потім постригся в
Києво-Печерському манастирі. Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі
церкви, мури, переніс мощі св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря.
Це викликає сумнів, чи був він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до
канонізації українських святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха
передав Єфремові управління митрополією. З правлінням Всеволода зв'язана така
подія. Року 1087 італійці «перенесли» до міста Барі з Мир Ликійських мощі св.
Миколая до спеціяльно збудованої базиліки. Пишне святкування, що відбулося там,
описав приявний, з прізвища невідомий українець у «Сказанім». Він згадує наших
князів: великого князя Всеволода, Чернігівського — Володимира Мономаха, папу
Германа (помилка переписувача: Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між
православними і католиками. Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь
у 1090-1093 рр. «Сказаніє» з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з
нагоди перенесення мощів (призначену на 9 травня), з акафістом, в якому
перелічено чудеса в Барі та в Україні.
Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала перенесення
мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія в тому не
мала. Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор
грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне:
стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу
Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері
імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа,
Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії
дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це
свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії. Цікавий своєю високою
толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена Данила, чернігівця родом,
який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів Єрусалимського королівства,
відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля Балдуїна, уважне ставлення
до нього короля, про відвідини манартирів католицьких та православних.
Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує
протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків —
зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка
зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід
пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і
застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них. Становище цих
проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої родини з
«латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські шлюби.
Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною» митрополита Юрія
(1070-1077 років). Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців
Ярослава, і вже за цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита
непридатність його системи до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за
свої права й землі, війни, в яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі
(Ізяслав, Борис, Роман і Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі,
доходячи своїх прав, наводили на Україну, Після смерти Всеволода
великокнязівський престол міг посісти син його, Володимир Мономах, який був
увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з Смоленська в Переяслав і з
Переяслава під Броди», — був, за висловом М. Грушевського, «паном ситуації в
Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього і запросив на великокнязівський
престол Ізяславового сина, Святополка, а сам пішов у Чернігів.
|
