Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

ЧАСТИНА ТРЕТЯ:

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Литовські племена

Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німана до Висли — пруси; між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німана — властива литва; на північ від Німана — жмудь; на північ від неї — корсь або курони; на південному узбережжі Західньої Двіни — жемгала чи земгола (Семігалія), на північному — летигола (лотиші). Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи проти них. Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується 983 р. Аналогічні події були й на західніх границях литовських племен — на поморській та польській границях. З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась купецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Ливоньке братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони заснували місто Маріенбурґ і рушили далі — на Литву та Жмудь. Небезпека для литовців була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями, закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237 році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили непокірних вогнем та мечем, грабували села. Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як про це була мова вище, вивів багато полонених ятвягів. Крім волинських князів нападали полоцькі. Загострилися обопільні напади литовців на Панщину.

Мендовг

Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єднуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує літопис імена князів, синів «великого короля»: Мендовга та Довспрунка. Княжичі почали вперту боротьбу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули, інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний репрезентант інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ, Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що залишилися в живих, виступають як служебники, хто — Мендовга, хто — волинського князя. Зростала сила Мендовга.

Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією, ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг, несподівано для Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як король Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя. Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні землі. В 1250-их роках він зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати похід на Чернігівщину. Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з волі Мендовгового сина Войшелка, велике князівство Литовське перейшло до сина Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо, але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви. У Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі. Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла під владу Литви.

Ґедимін (1316—1341)

Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також на північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським». Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл — Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі християнки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем- Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт — з Волинською. Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського — Вільну над р. Вілією. Тут були поганські божниці та християнські храми — католицький і православний. Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія-Болеслава, сина ворога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку. Литва трималася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія- Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви.

Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами, сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Польський — уклали угоду, на підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина, Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні цінності. Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра, що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою. Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель. Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля, західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта залишилася тільки Луцька земля.

Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями — Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом, Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях. Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви, Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував. Православної Церкви, хоч підтримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних. Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і проведено шлях із Львова до Кракова.

Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Людвик на деякий час залишив Галичині ілюзію незалежности. Він призначив там своїзд намісником Владислава Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —- канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами місцевої людности, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі. Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити його осібність, як васаля короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Добринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських воєвод.

 

Ольгерд (1341—1377)

Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд, який виявив себе дуже талановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним. Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося. У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, - піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його. У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина, Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його від татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважалося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушевський вважав, що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила для нього шлях на Поділля. Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано про те, як тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми» Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів, керували своїм життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40 років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році, після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович, Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд. Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним миром» в 1366 році знову врізано Любартові володіння: Володимирську землю дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини південну частину — з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася вперта боротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.

Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала виключне значення. Він разом з Кей(гутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, — зберіг для Волині вийнятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував місто Любар. А головне — за нього Волинь залишалася українською землею. Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд. Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовському було 9/10 білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів, які зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали українську військову організащю, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.

У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо. Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою. У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Вище вже була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до Кейстута. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що «вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її «збирання», що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст. Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.

 

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ

Ягайло-Яків-Владислав (1377—1434)

Після смерти Ольґерда в 1377 році між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта- Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною — Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ, Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі, було те, що Ольґерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох князів-братів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382 року у в'язниці. Син його, Вітовт, утік з в'язниці до німців. Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377, ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в'язниці. Під час походу московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону Москви. Так від терору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються до Москви.

Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з одного боку Польща, з другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник — Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського. Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на перехресті торговельних шляхів з Подніпров'я до Володимира; з Києва та Чернігова — до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані. Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водоймища, спливали води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.

Велику роль в цьому процесі відіграли особисті прикмети перших московських князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана Калити (1341). Добрі господарі — вони дбали всіма засобами за поширейня князівства, вступаючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Калита, діставши ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар, і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому митрополити київські, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326 році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Московського князівства стало великою загрозою для князівства Литовсько-Руського. Ще Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не міг її здобути. Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який, скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий татарський загін, що йшов на Москву. Татари готувались до відплати. Новий хан Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної поразки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайло спізнився зі своїм військом, і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю. Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Московської держави: вона піднесла авторитет Московського князя і сприяла дальшому об'єднанню земель довкола Москви.

Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів одружитися з королевою Ядвігою і дістати польську корону була для нього дуже важливою. Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Марія, мала дістати польську корону і об'єднати Польщу з Угорщиною. Проте, ні Марія, ні її наречений, Сігізмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде молодша сестра, Ядвіга, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір. Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький, готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з Ягайлом і запропонували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб Ядвіги З Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви. Нарешті вона дала свою згоду на шлюб з Яґайлом.

У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малопольськими панами угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5) звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами — Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею польської корони, щоб зберегти свої права.

За угодою Людвика з Казіміром, після смерти Людвика Галичина переходила до Польщі. Але королева Марія, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) році, поновила в правах Владислава Опольського «на такому праві, на якому володів він нею до 1379 року». Проте, в 1387 році на Галичину з військом рушила Ядвіґа без спротиву дійшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Поділля перейшли ігід владу Польщі. Після кількох спроб повернути Галичину Угорщині дипломатичним шляхом, залишилася вона під владою Польщі. Лише при першому розподілі Польщі виринули права Угорщини на Галичину, 1 на підставі Їх Галичину прилучено до Австрії. Складніші були відносини Польщі з Литвою. Кревська угода зліквідувала Велике Литовсько-Руське Князівство і зробила його частиною Польщі. М. Грушевський питає: чи розумів Яґайло та його брати глибину того акту, що його підписали? Ядвіґа зрозуміла Кревську угоду: вона вимагала від Лиїви грошей, роздавала землі, а Ягайло призначив намісників-поляків до Вільни. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту Великого Литовсько-Руського Князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив Вітовт, син Кейстута, задушеного з наказу Ягайла у в'язниці 1382 року.

Вітовт (1382—1430)

Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була спрямована, на скасування Кревської угоди. Після втечі з в'язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла, але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році. Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав. Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він знову нав'язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398 князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським. Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василієм 1. На черзі стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько- руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови. Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою. Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав основоположника його Хаджі-ґірея, татари зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але, можливо, що в її основі лежала грамота ще Тохтамиша.

Це розв'язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — по 10-12 тисяч селян з 400 підводами там працювало. Біля фортець оселював Вітовт бояр з обов'язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа Чорномор'ям. Вітовт, продовжуючи політику Данила та його наступників, закликав німецьких колоністів і надавав їм Маґдебурзьке право. Міста Великого Князівства Литовського розцвітали. Незабаром після поразки над Ворсклою Яґайло запропонував Вітовтові компроміс. У 1399 році померла Ядвіга. Яґайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся, що перестане бути королем Польщі, і приїхав до Литви. Року 1401 у Вільні відбувся з'їзд визначних литовських панів, але з земель, безпосередньо належних Вітовтові; князі-володарі участи в з'їзді не взяли. На нараді укладено дві грамоти: в одній підписаній Вітовтом він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і зазначав, що після його смерти великокняжа влада та землі повертаються Яґайлові. В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем'яни» ручилися, що всі землі після смерти Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, та що вони шукатимуть іншого володаря, але застерігали, що, в разі бездітности Ягайла, після його смерти польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта. Таким чином, цей компроміс, що його польські сучасники вважали за тріюмф, по суті ним не був, — він підкреслював, що вся Кревська унія обмежувалася особою Ягайла. Наступників його не згадується. До смерти Вітовта забезпечувалось автономію Литовського князівства, і це підтинало в корені питання інкорпорації. Навпаки: Віденська угода підкреслювала, що «господарем великого князівства Литовського» е і залишається до смерти Вітовт, а стани князівства обіцяють послушність Яґайлові тільки після смерти Вітовта. Про нащадків його нема мови. Важливо те, що Вітовт вважав себе за «великого князя» не з ласки Ягайла, а на підставі обрання народом, очевидно, маючи на увазі нараду на остр. Саліні. Польська дипломатія даремно вживала заходів, щоб перекрутити угоду 1401 року, нібито Вітовт с лише намісник Ягайла, Він збивав ці перекручування, покликаючись на оце обрання.

Велике значення в історії Великого Князівства Литовського мала так звана «велика війна» року 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те, що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь. Польща відступила Литві Поділля. Року 1413 в Городлі над Бугом відбувся з'їзд Яґайла, Вітовта та польських і литовських магнатів. Наслідки переговорів між ними оформлено в грамотах. У грамоті-привілеї, підписаній Ягайлом, як королем Польським та зверхнім князем Литовським, і Вітовтом, як великим князем Литовським, впадає в очі, що, не зважаючи на точну термінологію — «інкорпорації переходять у власність» і т. д., насправді жадної інкорпорації нема. Велике Князівство Литовське залишається політичним тілом по смерті Вітовта. Воно обирає Великого князя в порозумінні з королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому стани Великого Князівства беруть участь в обрані короля. Навіть нема персональної унії, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських паші, тільки литовським панам-католикам. Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити Вітовта з Ягайлом. Ще 'під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з'їзді в Луцьку, в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений несподіванкою, дав свою згоду. Але під тиском польських панів незабаром зрікся своєї згоди в листі до Сігізмунда, мотивуючи це залежністю Великого Князівства від Польщі.

Після цього листа Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився від польської корони. Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта. З'їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року Вітовт нагло помер. Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства. В цісарській канцелярії зберігся коронаційний акт, в якому Литву проголошувалося на вічні часи королівством, що його королі ніколи не будуть нічиїми васалями. Значення Вітовта в історії Великого Князівства Литовського величезне. Серед воєн і боротьби за владу він перевів Ґрунтовну реформу державного устрою. Під час замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спільно Ґрунтовні реформи: значніші князі повтрачали свої князівства і в ліпших випадках дістали менші. Почалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М. Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За всіма ознаками Вітовтові.

Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою земель у Скіргайла, що був заступником Ягайла: Вітовт дістав його волость — Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в 1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат, забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр. забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав 'князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч. Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав Сіверщину. З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом, видно, що протягом кількох років він перебудував його із об'єднання окремих князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою. Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло, сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За Карпати — на Закарпаття, на Загір'я стала тікати українська людність від постійних міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі.

На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських, Четвертинських, Заславських, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших, які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних землеволодільців. Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії, яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще більше за його наступників. Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві. Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул «Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію, внаслідок клопотань того ж митрополита Теогноста та великого князя Московського Семена Гордого, ґедимінового зятя. Офіційним мотивом ліквідації митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри. Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрищеник великого князя Івана Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї заміни грека московським патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою, Туровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію «Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман, еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит, висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері, яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361 році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним митрополитом. Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415). Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого митрополита.

Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке доручив архімандритові Кипріянові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека Фотія, як єдиного митрополита. Примирившися з тим, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви, забравши й собою багато цінних речей. Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли, але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили? З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря, Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холмський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в Болгарії і Сербії.

Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли. Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака. З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Лужницький, не зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі. Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.

 

Свидригайло Болеслав-Олександер (1430—1440)

Свидригайло був наймолодшим братом Ягайла. Він був охрищений разом з Яґайлом у Кракові і після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім'я зустрічається багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує повстання проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і сидів тихо до смерти Вітовта. У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він завжди спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця залишався католиком. Підтримували його й литовці, які були проти інкорпорації й прагнули зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні адміністративних здібностей, ні послі-довности. Треба гадати, що притягало до нього довір'я, як до провідника руського елементу та державної незалежности.

Після смерти Вітовта литовські та руські магнати одностайно обрали Свидригайла Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень- інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Забрали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєднав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя; Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя Сігізмунда, незначного князя Стародубського, молодшого брата Вітовта, що не виявляв жадних здібностей.

Сигізмунт (1431—1440) та Свидригайло

Сігізмунда проголошено великим князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь, Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Іван Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в князя Сігізмунда Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував цей розлам сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім національної різниці, існувала соціяльна. Пізніша русько-литовська хроніка Виховця так характеризувала Сігізмунда: він переслідував князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід шляхетський вигубити і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого боку, безперечні тісні зв'язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому він мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів. Ягайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432 року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті Сігізмунда, мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким чином, про інкорпорацію знову не було мови, але підкреслювалося виборність великого князя; на скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо, з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано Городельськими привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки. З 1432 року тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона невеликими силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности. Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні діячі переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434 році мало вплинула на литовські справи. Безкоролів'я відвернуло увагу поляків від Литви. На польський трон був обраний син Яґайла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все частіше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сігізмунда, з участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем.

Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили, закликав на допомогу татар, Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому допомогу цісар. Але більша частина союзників спізнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, біля Вількомира, Сігізмунд з польськими військами завдав Свидригайлові страшної поразки: ливонське військо майже все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито. Перемога Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки. Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч утратив білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських володінь: Галичини, Холмщини, Поділля. Після перемоги над Свидригайлом Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти Польщі: з Ливонією, Австрією, татарами. Коли польські пани, намагаючись розбивати ці союзи, знову заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а підданий Польщі, він відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми підданими, а Велике князівство наше, скільки сягає людська пам'ять, ніколи нікому не було підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, світлої пам'яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, і ми на сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не боїмося». Так речник середніх верств суспільства, протегований поляками, звільнившись від небезпеки, знайшов рішучу мову литовського патріота. У 1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.

 

Казимір (1440—1492)

Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише «литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився пвд впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час зв'язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі. Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві або зрікся Великого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів централістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь Радзівілл або хтось із його синів. Казімір стояв твердо і не зрікався Великого Князівства. Року 1492 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна Ольбрахтй, а на з'їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого брата — Олександра. На тяжкі часи боротьби Свидригайла з Сігізмундом припала подія в історії Церкви, яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року, коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та талантами.

Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на 'увазі репрезентацію на тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на катедру митропо-яита «всея Руси». У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві, захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги питанню окремої митрополії. За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського, духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився об'єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 144О року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні, зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян», він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з'єдналися, однаково відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав своє значення. Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який здобув престол, і поставився до унії сприятливо.

Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в'язниці до Казіміра. Але становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те, що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму. Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито... Русь українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво її зігнорувала». Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451 передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні епископії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його просто «братом», а не «отцем» і т. д.

1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного — Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діонисіем, що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська: в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві — Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським» митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не затвердив, і фактично вона була автокефального. У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів, брали участь кня-івата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів :.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був Йосиф П Болгаринович (1498-1501). Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше мова буде далі.

Олександер (1492—1506)

Обрання Олександра перервало слабкий зв'язок Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року, коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі та рівні умови». Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король і пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну унію, якої хотіли поляки. На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда Кейстутовича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже цілком з'ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських; Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні воєводою віденським, ні канцлером. Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовта. Кияни його нр хотіли, і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж з'являються на вищих урядах литвини.

Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була викрита, а змовників страчено. Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках Длуґош. За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404 р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви й піддався Казимірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в 1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в 1480-их рр.

У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна. Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще. На сході швидким темпом ішов процес об'єднання земель грд владою Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим — Константинпіль — теж упав, третій Рим — Москва — «стоятиме вічно».

Серед московських князів, духовенства, провідної еліти зміцнюється переконання в тому, що Москва — спадкоємниця Киева, а московські князі — нащадки Рюриковичів», Мономаха. Цю фантастичну теорію ширили всіма заходами , нехтуючи фактами, що Юрій Довгорукий — молодший син Володимира Мономаха — мусів поступитися правами старшому братові, Мстиславові І, князеві Київському та його нащадкам. Забуваючи про розквіт Волинської держави часів Мстислава та Романа, коронацію Данила, московські політики твердили про спадкові права московських князів, про «шапку Мономаха» та його барми, які нібито доводили спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив — боротьба Москви за «свої землі», червоною ниткою проходить через усі події з XV навіть до XVIII ст., коли виправдується загарбання українських земель при розподілі Польщі.

У XV ст. неймовірно швидко зростає Московське князівство: в 1463 році приєднано Ярославське князівство, в 1472 — Пермську землю; в 1474 — ростовські князі продали Москві решту своїх земель; в 1478 — підкорено Великий Новгород; в 1485 — Тверське князівство; 1489 — В'ятську землю. Непідкореними залишилися на деякий час — Псков, Смоленськ, Рязань. У 1490-их роках переходять до Москви чернігівські князі, князі в'яземські, белевські, новосильські, одоєвські, воротинські, мезецькі; московські князі виступають «як борці за руську народність та православну віру», — писав В. Ключевський.

Війни з Литовським князівством за ці землі в 1492-1494 та 1500-1503 роках були для Москви у елітні. Навіть славетний воєвода Костянтин Острозький взятий був у полон, і Олександер відступив Москві Чернігів. Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, Рильськ, Гомель, Любеч, Брянськ, Мценськ, Дорогобуж, Білу, Торопець і інші, разом 319 міст та 70 волостей. Іван Ш заявив послам литовським, що вважає своєю «отчизною» не лише ці землі, але й всю землю Руську. Пізніше, 1519 року, московські бояри заявили послові папи Льва X, що Київ, Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк — великий князь Литовський «держить неправдою», і великий князь Московський прагне не чужих земель, а своїх.

Ця аберація була такою міцною, що до наших днів знаходяться історики, які вважають, що підкоренням українських та білоруських земель московські князі «доходили своїх прав», не задумуючись над тим, які права мало Московське князівство на землі Київської держави.

У XV-XVI ст., коли загострюються взаємовідносини на національному та релігійному ґрунті в Литовсько-Руському князівстві, ця ілюзія про спільну батьківщину під омофором Православної Церкви сприяла збільшенню числа прихильників Москви серед руської людности Великого Князівства.

Великий князь, Рада могли б, повинні були б боротися з цим шляхом пільг, поширення прав Православної Церкви. Але, захоплений боротьбою з зазіханням Польщі — з одного боку, побоюючись втратити свої права, підтримуючи прагнення Католицької Церкви — з другого боку, уряд недоцінював належно всі ті загрозливі явища, які відбувалися в руській частині людности.

Шлюб Олександра з Оленою, дочкою Івана III, яка, згідно з договором, залишилася православною, але становище якої в католицькому оточенні було дуже складне, давав привід Іванові Ш робити інтервенції в обороні православної віри.

У серпні 1506 р. Олександер помер. Новий Великий князь Московський, Василь ІП (Іван III помер того ж року в травні) звернувся до Олени, своєї сестри, з проханням допомогти йому в обранні його на литовський престол, але спізнився, бо вже був обраний молодший брат Олександра, Сіґізмунд.

Так білоруська та українська людність Великого Литовсько-Руського князівства опинилася в безвихідному становищі. З одного боку загрожували їй латинізація і спольщення, а з другого,— наступало православне Московське князівство, яке, поки що, заманювало пільгами і в усякому разі — рівноправністю.

 

Повстання князя Михайла Глинського (1508)

Останньою спробою вибороти права в межах Литовсько-Руської держави було повстання під проводом князя Михайла Глинського. Це була видатна постать. Він учився в Західній Европі, там перейшов на католицтво, служив у цісаря Максиміліяна, потім — у курфюрста Ольбрехта і здобув славу видатного знавця воєнної штуки. Наприкінці XV ст. повернувся він до Великого Князівства, став близькою особою Олександра, і в 1500 році вже був дворовим маршалком, себто міністром двору. Це викликало заздрість литовських магнатів і притягло до Глинського увагу, руських панів. Не зважаючи на зміну релігії, він підтримував українців і став їх визнаним керівником. Становище його скріпила перемога над татарами під Клецьком у 1506 році.

Коли помер Олександер, литовські пани обвинуватили Глинського в його смерті з метою посісти престол. Він підняв повстання, але солідної підтримки не знайшов навіть на Волині, цій переважно українсько-панській землі. Коли прийшов з військом Сіґізмунд, до нього прилучився гетьман Костянтин Острозький. Завели Глинського й надії на зовнішню допомогу не прибули татари, Великий князь Василь Ш дав замало війська, яке до того ж почало діяти на власну руку — здобувати білоруські міста. Між Москвою та Польщею підписано «вічний мир», за яким Москва зреклася Овруча, Житомира, Турова. Сіґізмунд І дозволив Глинським та кільком княжим родам виїхати до Москви. Але після того багато шляхти заарештовано. У 1511 році Москва почала війну проти Сіґізмунда, здобула Смоленськ, але зазнала дошкульної поразки від Костянтина Острозького.

Всі ці факти свідчать, як низько стояла тоді національна та політична свідомість білоруської і української еліти: не підтримала вона належним чином ні Свидригайла, ні повстання 1481 року і байдуже поставилася до спроб повстання Глинського.

Доля самого Глинського була сумна. Спочатку Глинський мав у Москві успіх, і Великий князь Василій ІІІ обіцяв передати йому Смоленськ, але не виконав обіцянки, і Глинський почав нав'язувати зносини з Сіґізмундом. Тоді Глинського ув'язнено. Звільнено його з в'язниці лише завдяки шлюбові братаниці Анни-Олени Глинської з великим князем Василієм III. Після його смерти, під час регентства Олени, Глинський став першим її радником. Але знову викликав заздрість, був обвинувачений в отруєнні Василія III, ув'язнений і помер у в'язниці в 1534 році. Від шлюбу Василія III з Анною-Оленою народився син Іван, в майбутньому Іван Лютий.

Повстанням М. Глинського закінчилися спроби Литовсько-Руської держави вибороти волю з допомогою Москви.

 

Повстання Мухи

У той же час Галичина шукала захисту в Молдавії. Молдавське, або Волоське князівство оформилося в середині XIV ст. і досягла значної сили за господаря Стефана Великого (1457-1504), який поширював межі держави, приєднавши Буковину і намагаючись захопити Покуття. Молдавське православне князівство перебувало під впливами Болгарії, і між ним та Галичиною були зв'язки. У південній Галичині був такий нахил до Молдавії, як на Чернігівщині — до Москви. Прагнучи відірвати Покуття від Польщі, Стефан підтримав там повстання «Мухи з Волощини».

Повстання Мухи почалося в 1490 році на пограниччі Галичини та Волощини. В ньому взяли участь, крім вищої верстви — бояр, і селяни, творячи головну силу. Рух мав не тільки національний, але й релігійний характер; до того були в ньому й соціяльні тенденції. Повстанці, яких було понад 9000, громили маєтності польської шляхти. Вони охопили Галичину на просторі до Галича, до Рогатина. .Однак, під час переправи повстанського війська через Дністер поляки напали на нього і розбили.

Є відомості й про інші спроби підняти повстання в Галичині: були претенденти на Україну, був якийсь «князь руський Андрій Барул» (1491 р.), який хотів заволодіти Україною з допомогою Туреччини.

Пізніше, в 1509 році, під час походу на Галичину молдавського воєводи Богдана, до нього приєдналося багато української шляхти. Коли похід не вдався, ця шляхта перейшла з молдавськими військами до Молдавії.

 

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24