Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Праці / Полонська Василенко Наталія - "Історія України"

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим Князівством Литовським залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі: все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в 1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина — під Семигородом. Значна частина України опинилася під владою Москви: все сточище Десни і Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця. В 1513 році московське військо здобуло Смоленськ, в 1563 — Полоцьк. Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких, Бєльських та інших. Литовське Князівство втратило не лише свої землі, а й державне значення. Спільне життя з Польщею не налагоджувалося. Литовські патріоти боронили свої права і трималися на спільних соймах окремо.

Найбільше втратила Україна: національне життя і національні традиції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або польонізуватися. Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині. Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися поляки. В Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною економічною коньюнктурою в Европі збільшився попит на збіжжя, і сільське господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу орної землі. Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» — польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські — Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіровське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі — Олександер та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської губерній. Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих лятифундіях встановлено «слободи», пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною швидкістю стали заселювати ті землі. Інженер Боплян, який служив у Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110 містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000 господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнях — 2646, Пирятині —1749.

Литовські політики довгий час не вважали свою поразку за безнадійну. Після смерти Сігізмунда-Авґуста в 1572 році вони сподівались повернути українські землі, але зв'язувала тяжка війна з Москвою, яку Литва не могла вести без допомоги Польщі. Кандидатами на литовський престіл були французький принц Генріх Вааіюа та Іван IV Лютий, цар Московський. Іван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це рішуче відхилили литовські посли. Нарешті Литва та Польща спільно обрали Генріха Валюа, але за короткий час він утік до Франції, де посів королівський престіл, як Генріх II. Настало знову міжкоролів'я, і Литва спробувала висловити свій протест, не взявши участи в соймі 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя — австрійського принца Ернста. Але повторилася та сама нерішучість, і протест закінчився визнанням за Великого князя Стефана Баторія, обраного королем Польщі (1573-1586). Його енергія в боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою (за нього підготовлено до друку III редакцію Литовськогс статуту в дусі автономности Литви), тісніше зв'язали Литву з Польщею. Під час безкоролів'я після смерти Стефана Баторія в 1586 р Литва зробила знову спробу розірвати з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III Вази (1587-1632), королевича шведського.

Правління Сігізмунда III тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть Польщі. Все його правління було заповнене війнами для здобуття корон шведської та московської. Фанатичний католик, Сігізмунд III не мав популярности в Швеції, і в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга війна зі Швецією, яка коштувала Польщі багато грошей та людей, але Сігізмундові корони не дала. В історії України ця війна важлива тим, що вперше виступило в ній українське козацтво, як військова організація. Ще тяжчою для Польщі була війна за московську корону. З 1598 року в Московському царстві вимерла, зі смертю царя Федора, династія так званих «Рюриковичів», власне нащадків Юрія Довгорукого, і почалося «Смутное Врем'я». Обраний Земським Собором, цар Борис Годунов неспроможний був забезпечити спокій та тверду владу. В 1604 році на Москву вирушив претендент на престол під іменем сина Івана IV — царевича Димитрія, що загинув у таємничих обставинах в 1591 р. Його визнала Чернігівщина, т. зв. Сіверська Україна, підтримали приватні полки польських панів та українські й донські козаки; переходили на його бік і московські війська. В 1605 р. Димітрій зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем став Василій Шуйський, проти якого в різних місцях почалися повстання, серед яких керівну ролю грали міста Сіверської України, з ватажками — воєводою путивльським, князем Шаховським та колишнім холопом Болотніковим. Повстанців розбито. Тим часом у Стародубі з'явився новий претендент на престол під іменем Димитрія, що нібито врятувався від смерти. Осередком його війська стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрія І, Марина, з польського роду Мнішків, багато бояр, навіть штріярх Філапет колишній боярин Романов.

Не мігши подолати «тушинців», Василій Шуйський звернувся по допомогу до Швеції. Тоді Сігізмунд III рушив походом на Москву, але зупинився під Смоленськом, якого не міг здобути протягом 21 місяця. В 1610 р. бояри скинули Василія Шуйського й запропонували обрати царем Сігізмундового сина Владислава, з умовою, що він має перейти на православ'я. Проте, Сігізмунд не відпускав Владислава, бо хотів сам бути царем. Почалася Окупація Москви польськими військами. Польща не відмовлялася від своїх «прав» на Москву навіть після того, як у 1613 р. на Земському Соборі обрано царя — Михайла Романова. В 1613-1614 рр. Владислав ходив на Москву, щоб «узяти сзое царство», але зазнав невдачі. Угодою про перемир'я на 1472 років затверджено за Польщею Смоленську та Чернігово-Сіверську землю. Року1632, під час міжкоролів'я після смерти Сігізмунда III, московське військо вирушило проти Польщі, але під Смоленськом зазнало поразки. Року 1634-го підписано Поляновський «вічний мир», яким остаточно закріплено за Литовсько- Польською державою Смоленську та Чернігово-Сіверську землі, а Владислав зрікся претен-сій на московський престол. У цих польсько-московських походах українське козацтво брало поважну участь. У війську Сігізмунда під час облоги Смоленська було коло 30.000 козаків. Під час походу Владислава на Москву в 1618 році козаки врятували королевича від полону. Року 1632 польське військо мало яких 9.000 вояків, а козаків було 20.000 під командою гетьмана Тимоша Орендаренка. Вони брали Смоленськ, Калугу, Вязьму. Так, наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати щораз більшу ролю в історії Польсько-Литовської держави.

 

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

Еволюція українських земель в XV-XVI століттях

Вище вже згадувано, як поступово зростав на західніх землях України польський вплив. Він поширювався не однаково. Передусім підпала йому Галичина, з першої польської окупації. Підпало й Підляшшя наслідком численної польської колонізації, хоч воно не належало Польщі. Натомість Волинь, Берестейсько- Пінські землі, Брацлавщина, Київщина — майже не зазнали польських впливів до Люблинської унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині. Берестейщина найбільше піддалась литовському впливові. Але в литовському праві з самого початку велике місце належало староруським впливам, бо впливали і українські і білоруські звичаї. Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права: його замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому, що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур — староруської, литовської та польської створили суспільні, економічні та культурні умови життя українських земель Правобережжя. Консервативному ставленню до українських традицій литовського уряду сприяла й децентралізація управління: там, де не збереглися князі із старих династій, землі діставали нових, здебільшого родичів ґедиміна, які наслідували старі традиції. Лише правління Ягайла та Вітовта поклало край децентралізації: почався «погром князів ґедиміновичів», і до кінця XV ст. лишилися тільки Свидригайло Волинський та Олелько Київський, ставши в ряд з колишніми українськими князями, позбавленими державних прав.

Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями». Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі — Полоцька та Вітебська, які ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а головне — мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника. Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича, р. 1507, Волинь — 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до сеймів. Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від литовського уряду, який визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо. Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав злилася з польською шляхтою. В другій половині XV ст. заникають вже й рештки руського і значнішого боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни, духовенство, дрібне міщанство - "popi i chtopi"

Люблинська Унія 1569 р. відкрила шлях цій спольонізованій шляхті на Київщину та Волинь.

 

Державний лад

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у законодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв зних урядовців. Становище Великого князя перейшло велику еволюцію. В XIV його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була зв'язана влада над удільними князями. В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, і з Панами-Радою він радився лише з своєї волі. Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 рр., поділяють з Великим князем зверхні права, позбавивши його права вести самостійно дипломатичні стосунки, видавати закони, призначати на уряди. Після ЛюблинськоЇ унії 1569 р. всі права переносяться на загальношляхетський литовсько-польський «Сойм Вальний», що триває до занепаду Литовсько- Польської держави.

Престолонаслідування теж зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, не обмежений правами старшинства; він міг передати стіл і молодшому синові. З 1440 року вперше обрано проти волі батька — короля Казіміра. Новообраного Великого князя урочисто оголошували Великим князем і він складав присягу-обіцянку рядити згідно з старими звичаями. Зазнали зміни прерогативи князівської влади. З XV стол., як згадано вище, законодавчу владу князь поділяє з Панами-Радою, а з XVI — із загальношляхетським сеймом. З XV ст. суд над усім князівством перейшов від удільних князів до Великого князя, і по всіх землях сиділи його намісники. З кінця XV ст. Пани-Рада здобули право суду разом з Великим князем. З XV ст. в справах провінціяльної та центральної адміністрації вирішальний голос належав Панам- Раді. Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських князів, а пізніше ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права. Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя. Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під кінець правління Казіміра Великокняжа Рада — Пани-Рада — поділяє владу з Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди, проголошує мобілізацію.

Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних князів, намісники більших земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці. Після Люблинської унії Вальний Сойм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає, за прикладом Польщі, втягувати до державних справ дрібну шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сойми породили привілеї шляхті, які звільняли її від обов'язків платити податки. В XVI ст., коли війни стали частішими, треба було питати поради шляхти і згоди Її на сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вальний Сойм як державну установу, В 1564 році визначено точний порядок шляхетського представництва на сеймах: шляхта мала обирати на повітових соймиках по два посли, яким давали писану інструкцію. Таким чином сойми стали установами парляментарного характеру, але репрезентована на них була лише шляхта. Компетенція сойму повторювала компетенцію Великого князя та Панів-Ради.

За Люблинською унією сойм Великого Князівства Литовського зливається з Сеймом Речі Посполитої. Тоді виявилася потреба порозуміння литовських депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник «головний сойМик Слонімський», скликуваний перед загальним сеймом; крім делегатів, у ньому брали участь члени сенату. Крім Слонімського соймика були повітові, що їх скликав король перед загальним соймом. Вони давали інструкції делегатам, від яких ті не повинні були відступати. Таких соймиків було 22, вони обирали по 2 делегати. Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя. Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, що з них перший був помічником другого. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський (чи польний).

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче стояли їіюни. Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їх господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами. Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських — з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні. У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське, Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році — Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх були каштеляни.

 

Військо

Військо Литовсько-Руського Князівства складалося з двох частин: народного «ополченія» та постійного війська. З бігом часу народне «ополченіє» втрачало своє значення, залишаючись тільки для оборони замків під час нападів татар або для розвідок — чи не насувається ворог. Для далеких походів воно не надавалося, бо не мало відповідної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на постійне боярське військо. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у війську одержували землі. Вельможі, магнати висилали до війська загони своїх людей під власними прапорами: за статутом 1527 року по 1 воякові з конем — з 2400 моргів. Середньозаможні бояри висилали по 2-3 вояків, добре озброєних. Панцерні слуги служили самі, без слуг, у панцерах. У Галичині, після польської окупації, встановлено польські порядки, і обов'язки галицьких шляхтичів були тяжчі, ніж шляхти інших частин Польщі. Вони не мали права продавати землі, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за закордонні походи їм не платили, як платили в Польщі, і вони не мали права — з огляду на постійну небезпеку нападів — без дозволу виїздити з своїх маєтків у Галичині. За польським зразком, головну увагу в литовському війську приділяли кінноті, що складалася з «копійників» — вояків із довгими списами та мечами, і стрільців — у легких панцерах, з луками або кушами. Піхота мала броню, щити, мечі та луки. Зброя була різноманітна: сокири-балта, бердиші, чекани; мечі були теж різних типів: довгі, короткі — тесаки, рапіри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у Львові, де був «цех мечників». З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 році вперше у Львові появилися гармати, а в 1468 році засновано «людвисарню», де їх виливали. Спочатку палили з гармат каміннями і лише з кінця XV ст. стали робити залізні ядра.

Пізніше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалі у вінницькому замку в 1471 році: менші, «ручниці», і більші, «гаківниці». В половині XVI ст. вводять нові роди зброї — «аркебузи» та ін. Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарів. Введення вогнепальної зброї змінило характер воєн, збільшило значення постійного вишколеного війська, а також ускладнило оборонну техніку. В давні часи укріплені замки були переважно дерев'яні, будовані на горах, оточені ровом з водою і валом. Часто будували їх на високому березі ріки. Найбільшим замком XVI ст. був Житомирський, далі йшли Вінницький, Канівський, Чорнобильський. Стіни їх складали з окремих зрубів із дубових брусів, городень, виповнених землею і обліплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан із стрільницями. Над стінами висотіли муровані вежі, або башти, подекуди з плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було різне: в Овручі — одна, в Києві три. Муровані замки відомі ще з ХIII ст. — в Холмі, Кам'янці Литовському, в XIV ст. у Львові, Галичі, Перемишлі, Кам'янці Подільськоіму. Здебільшого будували їх на високих горах, наприклад в Острозі на Волині, Кам'янецький на Поділлі. З найбільших 'був замок у Барі, розташований на 2 гектарах площі, замок у Кам'янці на Поділлі — на 4 гектарах. Бували зовсім маленькі, як Пилява, Сутківці на Поділлі — по 50 метрів. В кожному замку були глибокі колодязі: в Підгірцях — у Галичині та Кам'янці-Подільському на 36 метрів глибини; в Крем'янці викопали колодязь на 40 метрів глибини, але води не досягли. Форма мурованих замків була різна, а спільними були вежі по кілька поверхів, на них стояли гармати, а в стінах були стрільниці.

 

СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Князі та пани

Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі становили князі — нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. Після розгрому Вітовта до українських князів приєдналися князі ґедиміновичі, позбавлені теж своїх князівств: Ольґердовичі, Коріятовичі, Корибутовичі, Любартовичі та інші. Вони разом творили могутню верству маґнатів, «княжат», аристократію. Найбільше українських князів збереглося на Чернігівщині, але вони поволі переходили до Москви, здебільшого з своїми землями, творячи там аристократичні роди князів Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських і інших. Інший характер мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родів, які відіграли велику ролю в її політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими були Заславські, Четвертинські, Ружинські, Порицькі на чолі з князями Острозькими, які в XVI ст. володіли понад 1.000 сіл. До княжат наближалися багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричі й інші. Княжата виходили на війну не під загальною хоругвою, а під власною, і тому називалися «панами хоруговими». Із своїх маєтків вони повинні були давати по одному озброєному воякові з 8 селянських господарств. Про розмір маетностей маґнатів свідчать числа вершників, яких вони виставляли. 1528 року виставили: князь Слуцький — 433, Острозький — 426, Радзівілл — 260, Кишка — 294, Ходкевич — 197 і т. д. З усього війська, яке виставляла Волинь, магнати давали коло 3/4 частину, тобто маґнати давали 900, а решта 300 вояків.

Найбільше магнатів було на Волині; на Побожжі, Берестейщині і Підлящші було розвинене дрібне володіння; на Київщині і на Брацлавщині не було жадного хоругового роду. Магнати володіли великими маетностями і посідали вищі уряди. З маґнатів складалася Рада Панів, що, як уже зазначено, була співучасницею влади Великого князя і до 1569 року була найвищою державною установою Великого Князівства Литовсько-Руського. Магнати були звільнені від підсудности провінціяльній адміністрації, а підлягали судові самого князя. Інші умови створилися на Поділлі, бо там не збереглося старих українських боярських родів і туди в ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Одровонжі, Бучацькі, Гербурти, Фредри, Конєцпольські, Потоцькі та спольщені українські, як Струси, Кирдеї, Чурили. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися українцям. Боярство в Галичині у 1430 році було зрівняне з польською шляхтою. Польські королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. в Галичині вже не залишилося боярських родів, які трималися українських традицій, лише серед дрібної шляхти зберігалися вони. Року 1509, як уже була мова вище, на Галичину пішов волинський воєвода Богдан. Цей похід мав українське забарвлення, і до нього пристало багато галицької шляхти. Так само було, коли на Галичину пішов Андрій Барул, що називав себе «спадкоємцем Руси». Становище шляхти в землях Волзькій, Холмській і Підляській було ще гірдие, бо там була спольщена і вища, і дрібна шляхта.

Нижче від магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на господарських землях, одержуваних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська, якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князівство, оточене з усіх боків ворогами. Навіть удови, якщо діставали у спадщину маєток, на заклик мусіли виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які звільняли її від податків, підлеглости місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі. Нижче стояли бояри, щс є в Литовському Князівстві мали інше значення, ніж за княжої доби. Це були службовці, які виконували різні повинності: розвозили пошту, виконували «подорожну», «путну» службу («путні» бояри) тощо. Серед них було чимало зубожілих старих бояр, а також смердів — селян, колишніх невільників. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях. одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов'язку приводити своїх людей. Городельський привілей 1413 р. вніс багато нового: всі шляхтичі мали бути католиками і своїх дочок мусіли одружувати лише з католиками; крім того, всі вони повинні були мати свої герби, а для того мусіли приписуватися до польських родів, що мали герби, звичайно, за їх згодою. Ці пункти Городельського привілею скасував Великий князь Сіґізмунд-Авґуст у 1563 році, а Люблинська унія з усіх цих груп утворила єдину шляхетську верству.

 

б) Міщанство

Місто на Подніпров'ї було підвалиною політичного суспільного життя давньої Руси, і його торговельні інтереси керували політикою. Устрій Литовської та Польської держав не давав можливости містам розвиватися, бо центральне місце належало магнатам, а пізніше — шляхті. Фокусом економічного життя став шляхетський фільварок, а не місто, яке жило своїм відокремленим життям. Міське населення України доби Середньовіччя було зорганізоване на німецький взірець, поділяючись на корпорації, в яких упривілейоване становище мало купецтво. Всі категорії людности були зб'еднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків, адвокатів, музик, ремісників. В Україні цехова організація з'являється ще в XIV ст.: грамота 1386 року згадує шевців Перемишля, які творили замкнену корпорацію з обмеженим числом членів. Аналогічна корпорація була у Львові. В XV ст. цехи поширилися вже по всіх містах України. Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним «цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв'язані суворою цисципліною і час від часу відбували сходини, на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам підлягали підмайстри та учні. Після певного числа років навчання підмайстер складав іспит, предкладаючи свою досконало виконану роботу, свій «Меisterstuck». «шедевр», і тоді, за згодою всього цеху, міг бути прийнятий як майстер. Але цього було тяжко досягти. Кількість майстрів була цехом устійнена, і в інтересах майстрів було не збільшувати числа майстрів. Цех пильно дотримувався своїх устав. Цеховий провід стежив за якістю продукції своїх членів, слідкував за тим, щоб не було «браків»-недокладностей у роботі своїх членів, та щоб не було конкурентів поза цехом. Члени цеху, винні в порушенні статуту й моралі, були карані, навіть виключувані з цеху. Вони не мали права обминати рішень цехового суду.

Цехи мали свої свята, своїх патронів, ікони, прапори. В цілому цехова організація захищала інтереси продуцента і не рахувалася з інтересами споживача, покупця. Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції, вводила контроль над нею і об'єднувала ремісників певного фаху. Негативною стороною була надмірна регляментація і позбавлення свободи молоді, що відкривало простір для визиску її майстрами, для підкупу та хабарництва. Рівнобіжно з розвитком цехової організації більші міста виключалися з-під юрисдикції місцевої адміністрації і набували права самоврядування на підставі німецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло економічному розвиткові міст і перетворювало міщанство на окремий замкнутий стан. Першим у 1339 році дістав Магдебурзьке право Сянок. Провід у місті належав Місцевому патриціятові, який складався з найзаможніших родин, що не допускали до свого кола «чужих» людей. Патриції тримали в своїх руках посади довічно і передавали їх у спадок своїм родичам. У Львові, наприклад, вся влада була зосереджена в руках кільканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права обирати «колегію мужів» з обмеженими контрольними правами. На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконавчими органами були писар та шафарі. Статути Маґдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що правне населення міста повинно належати до римо-като-лицької віри. Це вносило тяжке ускладнення в життя міст, де більша частина людности була православна. Ледве вдалося їм дістати право обирати одного-двох представників до лави та ради. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жадної посади, і навіть мешкати могли лише в невеликій дільниці міста (Руська вулиця). Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

 

в) Селянство

Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала прав та багатства, то більше втрачало їх і убожіло селянство. Цей процес характеризує увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується Люблинською унією — закріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне оформлення в III Литовському статуті. На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що й за княжої доби: вільні селяни — смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні — закупи. Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права, і їх називали «тяглими», бо вони несли «тягло», та «похожеми», бо мали право переходити з місця намісце. Закон боронив права вільних селян. За вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на «Руській Правді»: міг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Міг викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади. На чолі сільської громади стояв «старець», «отаман», або «староста», а при ньому громадська рада, «добрі люди», або «мужіє». Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Старець з «добрими людьми» мав право суду, який відбувався на громадському вічі, так званім «копа», тому й суд мав назву «копний суд». Деякі громади на підставі привілеїв були вилучені з адміністрації панських і навіть державних уряд.

Селяни жили «дворищами» — громадками переважно родичів, хоч могли бути там і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих «поплечників» або «потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. В дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед державою, як цілість, були одиницею оподаткування — «тягла». Земельна посілість дворищ була неоднакова: від- 33 моргів (19,5 десятини) до 500 моргів. Кілька дворищ об'єднувалися в село, а кілька сіл становили волость, адміністраційну одиницю. З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною державі або панам. В судах щораз частіше заперечується право селянина продавати власний ґрунт. Цю практику затвердив у 1588 році III Литовський статут. Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського землеволодіння та збільшити тягла селян викликало в 1528 році встановлення «Устави на волоки». Нова система визначила точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5 десятин; решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До заведення нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI столітті збільшується попит в Европі на збіжжя і викликає прагнення шляхти здобути якомога більше цього збіжжя.

«Устава на волоки» значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку натуральних повинностей. «Путні» бояри та «панцерні слуги» діставали по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім на Волині наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше. Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей: держава наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим джерелом прибутків. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції державних судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалічення шляхтича та підпал. Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії:

  1. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень. Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні — «подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його збирала держава, називався «серебрщина». Пани платили з населення державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою і т. д. По різних землях податки мали різні назви. На Київщині та Волині податки називалися — «поволовщина», а в загальному «стація», це був податок, зв'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати «стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була особиста служба селян: повіз — підвідна, направа шляхів, мостів, сторожів-щина (обов'язок відбувати сторожу в степах, у замках), пригін — особиста служба на панському дворі.
  2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони творили сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки, бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.
  3. Чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але з ростом фільварків чиншовики поволі зникали, і Ш Литовський статут вже майже не знає їх.

Невільниками називали колишніх холопів, челядь княжої доби. Одні з них залишилися в попередньому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів, дехто навіть переходив до категорії бояр. Джерела невільництва залишалися ті самі: полон, продаж, крадіж. За литовськими статутами обох редакцій — 1-ої та 11-ої — видана за борги чи продана особа не залишалась невйіьником навіки, а тільки до часу, поки відробить борг або суму, за яку її продано. На початку XVII ст. невільники злилися з селянами-кріпаками. Окрему групу невільників становили «непохожі селяни», або «отчичі», що жили по окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а не особисто. На підставі волочної системи вони об'єдналися з селянами. Напіввільні люди — закупи , або «люди в пенязіх» — це були ті особи, що взяли гроші в позику і не повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, коли повертали борг. Ця категорія теж зникла в XVI ст. і з усіх цих категорій утворилася єдина маса селянства. Окреме місце в Україні належало двом типам сіл — на німецькому і на волоському правах. Села на німецькому праві з'явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (німець чи поляк) платив дідичеві абс урядові певну суму грошей і тим набував право «осадити» село, в якому ставав спадковим війтом, начальником громади з належними тому станові прибутками: землею, частиною чиншу та судових оплат. Так він ставав дідичем села та начальником громади. Залюднювалися нові села на німецькому праві в значній мірі німцями. Право, за яким судилося населення, було німецьке. Поволі, в XVI ст., право війтів у «німецьких» селах обмежувалось. Села на волоському праві почали з'являтися в Галичині в 1378 році, коли Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомирові Волошинові поле на Сяніцькому Підгір'ї з правом оселити село на волоському праві. Після того число таких сіл зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму волоські колоністи, які селилися на Самбірщині, Перемищині, Сяніччині. Наприкінці XVI ст. вони занепадають. Основна відміна сіл на волоському праві була в тому, що їх мешканці не робили панщини, а випасали вівці і ними платили чинш. Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки «руським» правом.

Внаслідок Люблинської унії становище селянства значно погіршало. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися натуральні повинності. Без дозволу пана «хлоп» — як стали називати селян — не міг одружитися, а за дозвіл мусів платити; горілку мусів купувати лише в панському шинку, молоти збіжжя — на панському млині. Щороку селянин мусів давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося кріпацтво. Кріпацтво виявлялося насамперед у позбавленні селянина права на землю: вся земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли шляхтичі, вважали за нічиї, — так було на Подніпров'ї, і уряд роздавав їх шляхті. Повинності, що їх платили селяни з землі, стали платити з особи селянина. Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік. На шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати розмір повинностей, щоб селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин працював власними кіньми. Утрете селянин втратив право виходу. В Галичині втратив він його наприкінці XV ст., у Великому князівстві — на сто років пізніше. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що особисто він не був власністю пана: його не можна було продати без землі, теоретично — його не можна було безкарно вбити. Зростання повинноетей, погіршення загального стану селянства викликали різні форми протестів: активні — збройні повстаная та пасивні —втечі. Селянські повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання вибухло 1490 року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині повстання не припинялися. Повстанці, так звані «опришки», ховалися в горах і звідти вчиняли напади на панські маєтки. В XVI ст. число повстань зростає, і боротьба з ними стає щораз тяжчою.

Утечі селян набувають стихійного характеру після Люблинської унії. Це викликало загальне погіршення становища селян, а з другого боку — широку роздачу земель польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували «слободи» — звільнення від податків на панщині на 20-40 років. З неймовірною швидкістю залюднювались ці «слободи». Життя на нових місцях було тяжке, бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове покоління, незвикле до панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та поновлення панщини викликало протести і повстання (1570-1590-их років), які щодалі збільшувалися числом і силою. В 1628 році, коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати відбування панщини, половина селянської людности втекла до Путивля, на Тиху Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхів'я Псла, на так зване Дике Поле. У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини — Гадячого, Миргороду, Варви, Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лівнами, Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на Запоріжжя.

 

г) Козацтво

З XIV століття в житті України з'явилися козаки, які з кожним роком набували більшого значення. Початок козацтва, як окремої групи населення, тяжко встановити. В ті часи, коли Україна знемагала від татарських нападів, енергійні, сміливі люди вирушали в степ, на «уходи» — полювати на дикого звіра, займатися рибальством, збиранням меду диких бджіл. Життя в степу, серед небезпек різного роду, їх манило більше, ніж життя в селах та. містах. Ці люди поволі об'єднувалися у ватаги, групи, які спільно полювали, а в разі потреби нападали на татар, відбиваючи в них «ясир» і награбовану худобу. Добре знаючи степ з його стежками, криницями, ярами, вони стали небезпечним для татар ворогом. На зиму «уходники» поверталися до своїх осель — Канева, Києва, Черкас, сіл — і там розпорошувалися серед тих груп, з яких вийшли. Походили вони з різних станів: селян, бояр, міщан; були серед них навіть князі-маґнати, яких приваблювала стихія степу з його пригодами. Уходники перетворилися на постійних оборонців України.

Згодом «уходники» перестають вертатися до своїх осель, пограбованих, спустошених татарами. В XIV ст. вперше з'являється назва «козак». У словнику половецької мови з 1303 року «козак» — це значить вартовий, вояк. В кількох словниках турецької мови «козак» означав розбійника, незалежну людину, волоцюгу. Так розуміли стан козацтва сусідй-турки. Можливо, спочатку слово «козак» означало не лише українця.

У XV ст. термін «козак» вживають вже відносно українців. Року 1492 татарський хан скаржився Великому князеві Олександрові на киян та черкасців, що напали на татарський корабель під Тягинею. На це князь відповів, що він наказав «потрусити» козаків. Року 1499 в грамоті м. Києву згадується козаків з околиць Дніпра 1502 р. київські та черкаські козаки напали на татарського посла; 1504 р. Менґлі-Ґірей скаржився Великому князеві Олександрові на козаків, що пограбували татарських купців та послів. 1520 р. Великий князь доручив Сенькові Полозовичу, управителеві Черкаського староства, навербувати козаків на державну службу й виправити проте татар.

Такі перші розрізнені відомості про українських козаків. У XVI ст. починається об'єднання їх у військову організацію. Серед перших організаторів були Остап Дашкевич, староста Черкаський, Предслав Лянцкоронський, староста Хмельницький, Бернард Прет-вич, староста Барський, Семен Полозович, староста Черкаський; були сини магнатів, як князі Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ружинські, Санґушки й ін. Участь цих осіб вказує, яку велику ролю в обороні України проти татар відігравали козаки і як високо цінили їх допомогу вищі представники адміністрації земель, що їх своїм військом уряд нездатний був охороняти.

Визначним організатором козацтва був князь Дмитро Байда Вишневецький, який, у 1640-их роках об'єднав розпорошені групи козаків і почав будувати для ник твердиню на Дніпровому острові Хортиці, нижче порогів. Так покладено початок Запоріжжю.

Вишневенький просив литовський уряд про допомогу «людьми і стрільбою», але дістав характеристичну для того уряду відповідь: не даючи допомоги, вів радив не зачіпати татар та турків. Уліті того ж року татари й турки облягали Хортицю. Вишневецький з козаками відступив до Черкас. Не мавши надії на допомогу литовського уряду, він звернувся до Москви, яка дала йому велику силу грошей і місто Білев з довколишніми селами. Спільний похід з московськими військами проти татар не дав нічого. Московський уряд перекинув Вишневенького на Кавказ для боротьби з черкасами, але Вишневецький повернувся на Україну.

Року 1561 Сіґізмунд-Авґуст, щоб не дратувати татар, вислав козаків Вишневецького до Лівонії, на війну проти Москви. Після того Вишневецький піддався спокусі стати молдавським господарем, але волохи зрадили його і видали туркам. В 1563 році його страчено. Байда-Вишневецький залишився в пам'яті українського народу, як герой-захисник України.

Однак, із загибеллю Вишневенького козацька організація не розпалася. Після його смерти козаки заснували на Дніпрових островах кіш Січ. У 1580-их роках вживається вже термін «січові» козаки. Козацтво вважало себе самостійною військово-політичною силою і вело незалежну від Польщі політику: укладало договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією.

Постійні походи козаків на Крим викликали скарги та погрози татар та турків, і 1572 року Сігізмунд-Август доручив коронному гетьманові Язловецькому укласти «реєстр» з 300 козаків, що мали б одержувати певну платню за охорону прикордонних замків і підлягали б тільки керонному гетьманові. Звичайно, це число було замале, і решта козаків, що їх прозивали «низовими», продовжувала жити на Запоріжжі, Року 1582 Стефан Баторій збільшив реєстр козаків до 500, а пізніше доведено його до 1000. їх центром-станицею призначено м. Терехтемирів, де влаштовано шпиталь для старих та хворих козаків.

Низові козаки створили в XVI ст. на Запоріжжі військову організацію, яка з невеликими змінами тривала до XVIII ст. Тут були люди всіх станів, різних націй, але всі були рівні і брали участь в Раді, яка вирішувала актуальні питання, обирала старшину — гетьмана, осаулів, суддів, обозного, писаря.

В ХVI - XVII ст. козацька маса жила у військовому таборі, мала до 38 куренів, на чолі яких стояли отамани; господарство було спільне, військо забезпечувано їжею, зброєю. Але вже в XVI ст почалася диференціяція: появились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддям виробництва, а «сірома», біднота не мала часом власної сорочки. Головним джерелом існування козацтва була військова здобич з нападів на татар.

Запорожці мали свою власну фльоту— «чайки», човни на 50-70 осіб, з гарматами, якими вони випливали у море. У XVI ст. запорожці, перейнявши у татар їх військову тактику, вирушали в по-| ходи верхи, але до бою ставали піші й стали для них дуже небезпечним ворогом.

На Січ не допускали жінок і дітей. Родинні козаки звалися «городовими», вони мали свої господарства і мешкали на Брацлавщині, Барщині, Київщині. Січові козаки стали на шлях власних зовнішніх відносин. Наприкінці XVI ст. вони втручалися в молдавські справи. Після боротьби претендентів на молдавський престол, один із них, Івоня, якому допомагав польський уряд, змобілізувавши брацлавських та барських козаків, був взятий в полон турками і страчений. Після смерти Івоні з'явився в Україні нібито брат його, Іван Підкова. На допомогу Підкові зібрався загін з 600 низових козаків, який на чолі з гетьманом Шахом у 1577 році ходив на Молдавію. Вони здобули столицю Молдавії Яси, але незабаром мусіли покинути її, бо прийшла волохам турецька та польська допомога. Підкову схоплено і страчено у Львові. Після того протягом 20 років козаки з різними ватажками, переважно нащадками Івоні, ходили на Молдавію з різними успіхами. Року 1599 польський уряд настановив господарем Молдавії боярина Єремію Могилу.

Внаслідок успішних походів козаки стали видатним чинником східньоевропейської політики, зокрема боротьби проти Туреччини.

Походи козаків ширили їх славу в Европі.

Значення козаків добре виявляє звернення до них цісаря Рудольфи II в 1594 році та папи Климента VIII, які закликали козаків укласти з Німеччиною союз для боротьби з Туреччиною. Посол цісаря Ерих Лясота прибув на острів Базавлук, на Запорізьку Січ, і вів переговори з старшиною, як відпоручником незалежної держави.

У зв'язку з цим договором Северин Наливайко, шляхтич на службі Костянтина Острозького, покинув князя і з власними козаками ходив проти турків на Молдавію. На допомогу Наливайкові прийшов гетьман Григорій Лобода. Спільними силами козаки розбили військо молдавського господаря, примусили його зректися турецького васалітету і присягти цісареві. Після того разом з господарем ходили на Тягиню, Білгород, Кілію, Аккерман. На цьому вони припинили війну з «невірними».

Після того головна увага козаків звернулася на події в Речі Посполитій, де почалися селянські повстання проти польського гніту, який збільшився після Люблинської унії. Багато селян тікало на Запоріжжя, приносячи з собою атмосферу протесту. Року 1591 по Україні пронеслася перша хвиля повстань, викликаних Христофором Косинським, якому за службу в козацькому реєстровому війську надано маєток. Це надання опротестував Білоцерківський староста князь Януш Острозький. Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналося багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 році повстанців розбито біля П'ятки, недалеко Чуднова, а незабаром забито і Косинського.

Ще важливіші події зв'язані з ім'ям Северина Наливайка; він сам походив з Поділля — Гусятина чи Сатанова, з местностей Калиновських. Батька його, кушніра, забив на смерть Калиновський. Северин з братом Дем'яном знайшли притулок у князя Костянтина Острозького, і Дем'ян став там священиком, займаючись перекладами і оригінальною творчістю. Северин, освічена людина, був добрий пушкар. У 1594 році він зорганізував загін, до якого входили селяни, путні та панцерні бояри, збройні слуги — взагалі нижчі шари військових людей, і з гетьманом Лободою ходив у 1594-1595 рр. на Молдавію як союзник німецького цісаря, що піднесло його авторитет в очах козацтва. З Молдавії він подався на Брацлавщину, де з 1592 року виникали конфлікти міщан з королівськими урядовцями.

Міщани з Пикова підтримували козаків під час повстання Косинського. Року 1593 загострився конфлікт між міщанами Брацлавщини та королівськими урядниками. Наступного року староста Струсь скаржився на сваволю міщан. Вони твердо заявили, що не визнають його влади, стріляли по його війську.

3 допомогою Наливайка брацлавські міщани, напавши 1954 року на шляхту, прогнали старосту Отруся, захопили місто та замок і запровадили дійсне народоправство з міським посадником Тиковичем на чолі. Рух перекинувся на Барщину. Так тривало до весни 1595 року. На чолі визвольного руху стали Северин Наливайко, Григорій Лобода, полковник Матвій Шаула. Сучасники — серед них католицький біскуп Верещинський — писали про пляни заснування незалежної козацької республіки на схід від Дніпра. Наливайко хотів зорганізувати козацьку провінцію між Дністром та Богом, щоб звідти вести боротьбу з татарами та турками.

Походи Наливайка розворушили селянство: «вся Україна скозачіла, всюди повно зрадників та шпигунів», — писав польський сучасник. Повстання охопило широкий район, перекинулось на Білорусь — Случчину, Могилівщину. В 1596 році повстанці громили не лише шляхту, а й спеціяльно противників православних. Польське панство було безсиле подолати повстанців і в паніці тікало.

1596 р. під Гострим Каменем військо польського гетьмана Станіслава Жолкєвського в бою з повстанцями зазнало поразки, але й повстанці також мали великі втрати і відступили за Дніпро. З ними йшли жінки з дітьми, які боялися помсти поляків, і це дуже усклад-нювало становище. Повстанці сподівалися знайти підтримку серед селян Полтавщини, але по дорозі їх наздогнав гетьман Жолкєвський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя. Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла народня пам'ять, як борця за його свободу.

 

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Господарство

У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників, що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури, зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села, людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо характеристичні в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова. Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали більший попит, ніж відповідна мірка пшениці. Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Еврош потребувала багато дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Ціл: села працювали як теслярі, ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де йог( переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курил» смолу, випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки, що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні пущі над БОГОІУ та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.

Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: ні Перемищині (м. Соли), коло Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Німецькі колоністи запровадили досконаліше знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки, яких тоді називали соляниками або «прасолами», — назва, яку в пізніші часи перенесено на гуртівників, що ганяли худобу. Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди залізо. В XIV ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого значення рудна промисловість не мала. З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали прерогативою шляхти. У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цінг на худобу в Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили 200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав — 18.000. У 1560 році самі міщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині. Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України. Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії, Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст. транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії, Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя, розширяючи район, з якого йоге діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився обшир Висли з її притоками Буга, Нарєва тощо. В середині XVI ст. експортували збіжжя з Холмщини, Волзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького повіту, Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення панських фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

 

б) Торгівля

Головними ознаками торгівлі України ХГУ-ХУІ ст. були — властиві середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна регляментація польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї, що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях, платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати «незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів. Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків, Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів Пляно Карпіні, цо був у Києві в 1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського погрому Київ ще не втратив свого значення в торгівлі: Карпіні бачив там купців з Франції, Італії, левантинських, німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук італійців, головно генуезців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими колоніями. Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в торгівлі Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють величезну ролю в торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також жиди, греки, турки. Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везли великими караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як «дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані, недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня», де була колись литовська митна комора. Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом. Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю, ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.

Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрян щини, належало невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше, ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на чоловіків, яких брали до війська. В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої доби захоплювала її лише як посередницька між Києвом і Західньою Европою. В XIV ст. постають тут такі значні торговельні пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль, Галич. Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорного моря. В ХІ-ХІІ ст. починається колонізація Дністрово-Прутського Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі ходили по Дунаю. В XII ст., за Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов під турецьку владу. Звідти везли левантинські товари до Львова, Галича, Володимира, Луцька, а далі — до Польщі. В 1280-их роках були у Володимирі колонії вірменів, жидів, сурожан (чи це не італійські купці з Чорного моря?). Вірмени осідають у Львові, за Коріятовичів — у Кам'янці; караїми в — Галичі, Луцьку. Всі вони служили як посередники в чорноморській торгівлі. Південно-східня торгівля йшла переважно з Білгородом (згадати польсько- литовські замки й порти: Чорний город над Дністром та Каджібей — на місці сучасної Одеси). Крім того торгівля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях на Хотин, Сучаву, Яси зв'язував Кам'янець з Волощиною. Торгівля ця набуває значення в ХIV-ХIV ст. Через Волощину йшов товар східній — татарський та турецький. З півдня вивозили шовк, дорогоцінні матерії, ювелірні вироби, дорогоцінне каміння, вина, коріння, солодощі, риж, овочі, рибу, худобу, шкіри, сап'ян тощо. Були торговельні зв'язки Галичини з Угорщиною. Король Людвик у грамоті 1344 року згадує купців, що приходять з Руси на Угорщину. З Угорщини забирали вони коней, металеві вироби тощо.

З XIII ст. нав'язуються стосунки з німецькими містами. Буг та Висла служили зручними шляхами, зв'язуючи Волинь та Галичину з Торунню і Кульмом, а пізніше — з Ґданськом, які стали повередшіками в торгівлі з Фляндрією та узбережжям Північного моря, північною Францією, Англією. У грамоті, що її року 1320 князь Андрій дав купцям Тору-ия, згадується, що вони мали привілеї ще за Юрія 1. Детько закликав німецьких купців оселятися у Львові. З листа Володимирської міської громади 1324 року до громади м. Штральзунду видно, що купці Володимира купували сукно у Фляндрії. Є багато вказівок на те, що німецькі купці мешкали у Львові, Володимирі, Сяноку та інших містах їздили купці через Західню Україну до Кракова, Німеччини, Нюрнбергу, до Італії. Нюрнберзький купець другої половини XIV ст. в своєму щоденнику порівнює вагу в Тані, Львові та Нюрнберзі. Краківські купці, мавши привілеї, експортували в Україну багато різного роду виробів. Перше місце належало сукнам з Фляндрії, Англії, Італії, дешевшим — з Німеччини, Моравії. Сукна мали широкий збут, бо, крім шляхетства, носили сукняний одяг міщани і духовенство. Багато довозили полотна з Фляндрії, Німеччини, Чехії, різної галянтерії — панчіх, рукавиць, шапок, чобіт. Із Заходу довозили вина, цукор, пиво, колоніяльні товари, папір, книжки, парчу. Польський уряд старався змонополізувати закордонну торгівлю в руках поляків і спрямувати її на Краків, Люблин, інші міста. В 1354 році Казімір надав краківським купцям , який забезпечував їм монопольне право на товари, і тому шльонські, вроцлавські та німецькі купці мусіли купувати кравари тільки через польських купців. Тоді німецькі та вроцлавські купці знайшли шлях через литовські землі: з Торуня на Володимир та Львів. Року 1390 пруську границю остаточно замкнено. Це тяжко відбилося на Волині та Галичині. Лише після інтеграції Польщею Західньої Прусії р. 1466 пруські міста торгівлі з Угорщиною, Руссю, Моравією, Шльонськом, Австрією, Саксонією та Волощиною. Але цілком направити ж неможливо: торговельні зносини Руси з пруськими міст розірвані. Ліпше стояла справа із Шльонськом. Вроцлавські купці, обминаючи Краків, не припиняли стосунків з Україною — Луцьком та Львовом, Львів, який отав головним торговельним осередком Руси, втративши західню торгівлю, намагався тримати в своїх руках східню. Після довгої боротьби він дістав монопольні права на торгівлю з півднем та сходом. Тніпі міста мали право купувати ті товари тільки з рук львівських купців. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець, який до XVI ст. зберігав значення транзит ного осередку; каравани йшли на Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та Туреччину.

На Волині Володимир втрачає псріпенство в торгівлі, яке з XV ст переходить до Луцька, як й визнаної столиці. Луцьк став головним осередком південної торгівлі, підтримує зв'явки з білоруськимі полями, з балтицьким Помор'ям.. Але він не спромігся сконце вати шляхи біля себе, як Львів, а головно — не здобув моно ного права торгувати закордонними товарами, як Краків та Львів. Цікаве поршняння мита, що його платили урадові міста де року; Берестя — 1100 кіп, Київ — 950 кіп, Володимир — 150 кіп. наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк — 500, Берестя — 430, Володимир — 60; на початку XVI ст,; Луцьк — 800, Київ — 700, Береста — 500, Володимир — 6О. З часом зростав імпорт з Московії. Звідти головним чином вивозили дорогоцінні хутра соболів, горностаїв, куниць, темнобурих та срібних лисів, «рибій зуб» (моржеві ікла), вичинені шкіри тощо. Всі ці речі транспортовано на Захід, де був великий попит, зокрема на соболів, горностаїв, які вважали конечною ознакою одягу володарів («мантії» на горностаях). Внаслідок усякого роду перешкод, високого мита, ускладнень транспорту, торгівля України занепадає, а за рахунок її зростає транзитна торгівля Венеції та взагалі Італії, яка опановує північний ринок, спроваджуючи туди східні товари, що мали йти через Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарів, коли вони знаходять простий шлях через гирло Неви. Проте, водночас із зростанням визиску селянської праці та поширенням шляхетських фільварків у XVI ст., центр ваги експорту переноситься з транзитних товарів на продукти місцевого господарства, головно лісових товарів та збіжжя; в той час як експорт худоби, шкіри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ, експорт збіжжя та лісу — в напрямку ґданська сплавами Вислою.

Внутрішня торгівля України, переважно продуктами рільництва та ремісничими виробами, відбувалася на постійних торгах у селах та містечках в неділі, а іноді й серед тижня. «Торговища», як і раніше, були місцем, де оголошувано різного роду повідомлення, накази тощо. Крім торгів, на яких відбувалися купівля-продаж у певні дні та години, в містах були постійні крамниці, де торгували матерією, хлібом, ювелірними речами, посудом, замками, гребінцями і т.п. — також вином і горілкою. В середині XVI ст. у Крем'янці було 70 крамниць, в Луцьку – 40, у Холмі — 20. Внутрішня торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду регляментаціями та заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіска, держави, а також упривілейованих міст та містечок. Наприклад, сіль із найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати лише в тому місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на склад у Белзі чи Крем'янці, купці, що їздили по сіль, мусіли продавати там свої товари. Таку монополію здобув і Пинськ. Подібні монополії були у Великому Князівстві Литовському на лісові товари. Для Волині та Побужжя були склади в Бересті. Крім державних мит, власники маєтків, через які проходил) шляхи, стягали мита в свою користь. Таким чином, торговельні валки примушені були шукати незаконних шляхів, щоб уникнути «драчів». Шляхтичі користалися, крім того, правом безмитної торгівлі якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545 році переведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалося незаконні мита. Цікавий приклад з королівських люстрацій-ревізій в Сяніцькій землі 1564 року: «... велика сила шляхтичів ув'язалися до великого купецтва під плащиком домової потреби і, купуючи в великім числі худобу й коней, переганяють їх через границю, а мита давати не хочуть». Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів, Київ, Луцьк, Межибож, Тернопіль.

Велике значення в економіці мали ярмарки, що їх на підставі привілеїв влаштовувано по містах та більших містечках раз, а то й кілька разів на рік. Здебільшого ярмарки відбувалися на великі свята — на Різдво, на Водохрищі, на Зелені Свята, св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту, Усігіння Богородиці чи народження ії тощо. Бували ярмарки триденні, тижневі, а деякі тривали навіть по кілька тижнів. Найбільші ярмарки в Західній Україні були в Ярославі. Вони відбувалися на запусти, на Усігіння та на Андрія і стягали купців від Балтицьких до Чорноморських берегів. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. біскуп П'ясецький уважав їх найбільшими в Европі, після ярмарків у Франкфурті над Майном. Під час пожежі 1625 року загинуло на одному з таких ярмарків товару на 10 мільйонів злотих. До Ярослава приїздили купці німецькі, чеські, польські, турецькі, вірменські. Приганяли по 40 тисяч волів, 20 тисяч коней. Коней і худобу приганяли на ярмарки до інших міст також з Угорщини. Великі ярмарки бували в Ряшеві, Перемишлі, Коросні, Сяноку. Туди приїздили купці з Угорщини, Шльонську. Далі на захід великі ярмарки бували у Львові, Снятині, Луцьку, Кам'янці. На львівські ярмарки — два на рік — приїздили купці німецькі, угорські, грацькі, волоські, вірменські, татарські, турецькі. Ці ярмарки постачали на всю Польщу шовкові матерії, віск, мед та вина.

 

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Національне життя

Головним питанням культурного життя України в добі, якій присвячено цей розділ, було національне. Зоно давало підложжя всьому політичному, соціяльному, економічному і — в першу чергу — духовому життю. Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними елементами почалася боротьба. Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В містах і селах починають з'являтися німці і поляки. У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчр. Те саме було і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не залишилось жадного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж українська шляхта міщани.

Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів» жадному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св. Римської Церкви». Так українських міщан усувалося від права самоврядування. Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з католиками. З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чином через шлюби з місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями, дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т) поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під польську владу. Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували їх в урядах. Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій — фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.

Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною. Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України; навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки. Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности, мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю — «русин», «схизматик». Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «еретицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю.

 

б) Церковне життя

У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому Князівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Гольіданські, Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як, наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а дехто — школи. У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий та Унівський.

Добродійство панів у користь церков та манастирів виродилося в форму патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами, угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу. Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена, дістала Троїцький Віденський манастир від Сігізмунда 1 «доживотно». Бували випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася Церква.

Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі ступені його, починаючи від митрополитів. Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року 1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії, призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії. Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з «благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на митрополита Іону, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха, щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом архимандрита Макарія.

Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта, поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати». Наступного року Макарія забили татари. Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія, Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію, при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона — духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається, не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо. Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Макарія II бачимо нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».

Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський — неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання, що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архиєпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку, але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання православними. За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу. Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський манастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам. Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви, бруднили ім'я українця.

Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри, найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому- Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який, зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за родинними переказами, приїхала «з Литви». Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському, але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних. Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре заплатити за висвяту і за парафію.

У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В 1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було приводити до католицької віри». Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора» Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право «направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського, надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва. Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики- шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Макарієві: не дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.

Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1) нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з приналежністю до цієї Церкви. З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було місця в житті.

Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність проти польського шовіністичного імперіялізму. За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто мешкали поза межами своїх єпархій. Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославі. У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі, Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.

З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже понад 30 осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту. Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили їх манастир у Львові. Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм, викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок. Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду. Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони «знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамрі та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами.

Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати «простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв. У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та братства. Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський, скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали участь всі єпископи, сім архиепископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні священики». Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких ебезчинників», вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиківудівців, які не йшли в пан стир: «всі священики, не маючи жен, не священствують» «прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик многих соблазнить людей» Багато уваги приділено патронам, що роздавали «хліб духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Ці «правила» малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква. Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних відомостей.

Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріярха Іона. Головною темою на тому соборі була боротьба з «двосженцями»-священиками та єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка. Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське — Успенське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київське — Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542 року. Завданням церковних братств було дбати про зовниішій порядок у храмі, про задоволення його матеріялвних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовувано свята — «кануни». Згодом вони розширило свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах відновити єписхопію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств. Братства спочатку були переважно організаціями поволі наоуяи всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському було багато духовенства. Е І Є і 6 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким.

Братства ршіуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як» у церковні справи й прероґативи єпископів викликало з їх боку невдоволення. Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православній Церкві та заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну. Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони Церкві згідно з апостольськими правилами. Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора Дівочку і ряд не-правно поставлених священиків. Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від патріярха.

Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями, сідельниками та кожум'яками», як називав він братчиків. Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного піднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап під-дривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими вододарями, такі компромітуючі явища, як симонія — продаж церковних катедр, індульгенція, що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та могутність Католицької Церкви. Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних країнах Европи прихильники Цвінглі та Каль-віна в Швайцарії, баптисти, тринітарії, антитринітарії та інші. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в Празькому університеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав Вільну, Полоцьк, Вітебськ. Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст. там уже починається національний рух, рух протесту проти польонізації, а гусити якраз висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширений) їх ідей. Другий шлях ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму, кальвінізму, соцініянства. Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св. Тройці, знайшли для себе твердий грунт у Польщі, де мали гімназію, академію в Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв належали: Яі-Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чапличі, Гойські, Немиричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой, Васіян). Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соці-ніянами, за ім'ям Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший магнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий, гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини, Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініянства були м. Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту, Берестечко, Лубенського повіту.

Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М. Грушевськиіі нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків. Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського — 1571 р., Чеховича — 1577 р., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.). В Несвіжу М. Радзівілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку, сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької реакції. Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.

Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в Орті, Люблині, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пронаґанду. Єзуїти йхоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками. Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що іредставники окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян, стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх. Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги приділяв єзуїтам Сігізмунд Ш, їх вихованець. На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єднооги держави і Церкви, звичайно, католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунівруте-нів. Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну.

До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д. Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Боговитини Потії та інші. «Де інші дорогі й також безцінні камені тої корони славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діяманти? — питає автор. Український народ загубив свою інтелігенцію, свй: провід у тяжкі години боротьби за Церкву. Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, ; власні неполадки з єпископами, конфлікти між духовенством т; братствами — нищило Православну Церкву.

 

в) Берестейська Унія

Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ. Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорим) про можливість сполучення Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права. Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість. З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви, Сере«Про єдність костьолу Божого (1577) р.д них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі ) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріяльні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та католиків. Цю блискучо написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували — папський легат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий легат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами. Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині і великих посілостей в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства. Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціяторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріярхів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік вратств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріярха, нібито контролером над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Справу додержано у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем. Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріярх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії. Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріярхів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії, Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делеґатам їхати негайно до Риму. Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі. Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький — прибули до Риму і на авдіенції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра їні хвилювання. На соймиках воевідств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважені та згоди на прийняття унії. В міжчасі, внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріярха Никифор, видатна особа Е патріярхаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріярхів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького. На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріярха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського. З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників; крім того воєводи: Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи: Київський — князь Костянтин Острозький, Волинський — князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський — Полубенський, депутати шляхти воєвідств: Київського — 3, Руського — 3, Перемиської землі — 2, воєвідства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського повіту — 1, трибуналу Литовського —2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая. Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євантеліею в руках проголосив, як екзарх патріярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського — їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніятів церковних дібр, якими володіти могли тільки православш. Уніятський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу. На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили ц без відома православних кілька владик. Але гродські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріярхату, і патріярх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому. Король затвердив ухвали Уніятського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому — уніяти: миттрополит, п'ять владик і купка крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полеміка. Уряд вважав правосильним Уніятський Собор, не рахуючися з тим, що владики, над якими була влада патріярха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніятський Собор був неканонічний. Закиди Уніятського Собору: 1. Никифор був «шпигун» (!?); 2. у Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер. Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніятам уряд відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.

 

г) Україна після Берестейської унії

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник, Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали. Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою. Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників. Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володи-мирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595- 1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але. мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл — кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха. Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася. Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніятських владик. Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті. Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята. Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик, роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси проти духовенства. Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його, бо й діти князя перейшли на католицтво. У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі. 15 грудня 1596 року немаі згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо рішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Ушятська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніятів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.

 

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

а) Шкільництво

Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі. Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та манастирях стали загальнопоширенийи. У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д. У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні — «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили також рахунки. Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р. Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К. Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок «школи держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує «дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише про збільшену дотацію для дяка.

Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики, горнець каші або гривню грішми. Дяком називали вчителя-«уставника», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком XIX століття велика різниця. Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ- ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руcької науки в письмі святім... Коли вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»... Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився наукою руською».

Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою» Вислицький Статут. Королева Ядвіґа (1371-1399) любила читати слов'янську Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1, передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна — польською». Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці; це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику та інших містах. У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів, і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків. Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма, граматика, синтакса:, поетика, реторика, діятектика та філософія). Мовою навчання була латинська. У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії, космографії, природознавства. Але все це було чуже 1 відривало учня від рідної культури. Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю відіграла в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що наснував багато шкіл по різних містах Волині, Головною метою цих шкіл було підготовляти духовенство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовенством і паралізувати їх вплив на молодь.

У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй резиденції, першу в Україні високу школу, відому під назвою Острозької академії. Історія цієї академії така. Князь К. Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'янськими та латинськими текстами, В 1581 році Біблія випіііла в світ Звичайно, вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Року 1751 була вона знову переі-лянена й виправлена в Петербурзі українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів залишалася загальновизнаною й усталеною. Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.

В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм» На чолі Академії стояв Герасим Смотрицький, шляхтич з Поділля серед професорів і греки — Кирило Лукаріс Дюнісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Паду та Венеції; математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше буї професором Краківського університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка, редактор та перекладач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі». Булі й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві Мотовило, Христофор Філалет (Вронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та інші. Серед цього гуртка були люди різню світоглядів: були й перейняті протестантськими поглядами, як Фі далет; католики, як Лятос; і православні. З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей; Мелетіі Смотрицький, син ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші. За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хотів 1588 року заснувати школу в Володимирі. Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала а з переходом Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її місці засновано єзуїтську колегію. Острозька Академія була культурною пам'яткою едикого з українських магнатів. Провід у культурному житті взяли на себе міщани. Вище вже була мова про діяльність церковних братств.

З 1586 року Львівське братство зреорганізувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа Єласонського Арсенід Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»: «тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсенія до Москви, разом з патріярхом Єремією, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквілюн- Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на видатне місце Іван Борецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з промовами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на церковні науки, крім того школа мала дати звання мов. Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресі а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи просити». Цей уступ свідчить, з якими думками засновували школу львівські міщани XVI ст., як високо підносили вони савдання вчителя.

Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности п для наукових викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре. Вивчали також діялектику, реторкку, філософію, твори античних авторів: Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики, астрономії, музики. Мета школи була підготовляти вчителів, священиків. Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пинську, Межибожі. Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні нижчих кляс) дали нове, національно- свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл, шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла боротьби проти католицького наступу. «їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в селянських повстаннях і печатках козаччини. Наступала епоха національного відродження», — пише І. Холмський. Українська молодь не обмежувалась місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів — до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлювався та міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.

Почасти під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем були переклади Франціска Скорини, полоцького міщанина, вихованця Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора. Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові що робить це «людім посполитим к доброму наученій», в іншому місці — «в своєму природженому язику». На деяких друках зазначено, що видано їх накладом віденського бурмістра Бабича, райц: Віденського Оньковича та ін. Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури —це т. зв. Пе-ресопницька Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». Її мова зближена до народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими, Пересопницьке Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та XVII ст. кілька. На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестантизму так, як на Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена Будного (1562 року), що був кальвіністом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний з двома соцініянсь-кими пасторами — Кавечинським і Кришковським — надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував (не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський, полоцький шляхтич. У 1581 році переклав Євангелію Валентин Негалевський, але друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в ХУ- ХУІ ст.

Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук, математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині, Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат. Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл сусігільности — від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними літературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку були школа та друкарня. На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка Київського князя 0лелника, був подібним культурним осередком. Можливо, що у Слуцького були також школа і друкарня. Важливі твори пересилали один одному; читали «всім собором». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з міщанами. Про характер зацікавлевости деякою мірою свідчать бібліотеки. У Супрасльському манастирі митрополит Йосиф Солтаи зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв; там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні оповідання, природничо-географічні описи тощо. Таких бібліотек було чимало.

б) Друкарство

Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та Часословець, які були першими кириличними друками в світі. Після того в Україні ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1526). В 1577 році К. Острозький заснував друкарню в Острозі. Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича, москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг, які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і там, у Заблудові, в маєтку гетьмагіа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню. Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з міщанами Мамоничами. Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча. Першою книгою, яку надрукував він у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1583 році.

У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Біблію. Серед помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо, працювали з ним і, його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може й отщ — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці — Сенько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віденському друкареві Кузьмі Мамоничеві. Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Кутеїш, Угорцях, але існували вони недовгий час і не змогли зрівнятися своїм значенням зі львівською та острозькою. Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватниі особам, що перевозили їх з місця на місце. Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. ні Україні потреба в друкованому слові. На самому Правобережж існувало кілька друкарень. І це було тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.

в) Література та письменство

Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст. належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма. Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві, Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі. Були також значні західні впливи флягелянтів — покаянницьких творів, як «Лист небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа. Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд. Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо. Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.

Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського», Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під владу папи, бувши підвладними патріярхові, Скарга обминав. Ця книжка цікава тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці. У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного Собору. Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу. «Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М. Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу». У книзі Філалета відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.

Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде ології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині. Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він демократом і гостро виступав проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там спільної мови. Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М. Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».

«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури». Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, або плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри, підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити. Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили в рукописах. Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя, відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії. Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою 1598 р. та польською 1600 року. Виклад його головним чином історично-політичний. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис». Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував відповідь патріярхові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».

Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу», автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено. Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях. Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли її.

Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більще роздратування, збільшувало антагонізм. У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545 року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649). Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна завважити ритмічну будову.

Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна «Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні — кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі. Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл. Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування. Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад — смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі. Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» — билини київських часів. У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.

 

ПРАВО

Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські, проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові: Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3) земські устави і 4) кодекси законів.

1) Міждержавні й міжнародні договори

Насамперед — це договори Литовського Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію двох держав.

2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст

Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском.

б) Привілеї у стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов'язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.

3) Земські устави

Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів. Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі, якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві — Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві — Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М. Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося ці грамоти-конституції.

4) Збірники законів

З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років. Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468 року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих українських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не вичерпував навіть карного права. Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція — 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом.

Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту. Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько- Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська. Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині. Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права.

5) Суд

До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві; він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру (так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам, пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сойму землі та Великого князя. Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами. Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за збереження їх. У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди заведено ще в 1434 році.

а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь. Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя.

б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними.

в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник. У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському», або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках вручати позов на суд або «прибивати його на двері». Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій, «мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії. Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта, мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги, брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести «протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у книгах.

До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні відношення. У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік — «малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все — інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі, дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації» з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду. Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим самим передавала Польщі свої маєтки.

Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «малжонських» зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівноправність обох і товариську пошану. Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво- Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 рр. давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого»; княгиня Анна Гойська заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська- Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.). Року 1615 Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі манастир та школу.

 

МИСТЕЦТВО

а) Архітектура

Від бурхливої доби ХГV-ХVІ ст. залишилося дуже мало архітектурних пам'яток, особливо дерев'яних. Можна припускати, що якраз на цю добу припадає створення українського стилю дерев'яних церков — трибанних та п'ятибанних. Тоді ж формувався поділ церкви на три частини: вівтар, властиву церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характеристичної шестикутної форми. Найбільше дерев'яних церков збереглося в Галичині, але й там датуються вони переважно вже наступною добою, коли старі церкви правили лише за зразки для нових;

Більше залишилося пам'яток мурованого будівництва. В ХІV-ХV ст. спостерігаються церковні будови переходового типу, в яких виявляються попередні зразки візантійського стилю та нові впливи Заходу вже ґотицької культури. Такі церкви були в Галичі — Різдва Христового — XIV ст., в Межиріччі на Волині XV ст., в Лаврівському манастирі на Бойківщині— ХV - ХVI ст.

У XIV-XV ст. будується оборонні замки з грубими мурами, стрільницями і високими спостережними вежами. Особливо багато таких замків зв'язано з князюванням Федора Коріятовича на Поділлі. Серед цих будівель особливо цікаві трикутний замок у Зінкові на Поділлі і церква-замок у Сутківцях (1476 р.), в якій поєднується церковна та оборонна будівлі. Такого ж типу церкви були Петропавлівська на Поділлі (кінця XV ст.), в Сатанові над Зфучем (XV-XVI ct.), церква в Рогатині (XIV-XV ст.), вежі дерманського манастиря біля Дубна на Волині.

Ґотицький стиль шириться в XVI ст. із Заходу, через Шльонськ, Краків, Закарпаття, Пряшів, Бардіїв. Найбільшими будівлями ґотицького стилю були величні католицькі катедри у Львові (кінця XIV ст.), Перемишлі (XV ст.), Бардіеві (XIV-XV ст.) та ряд костьолів в інших містах. Характеристичне явище: латинські костьоли наслідували сліпо ґотицькі зразки, а в православних церквах помітне пристосування ґотицького стилю до власних традицій. В ґотицькому стилі збудовано церкви: в Посаді Работицькій — середини XVI ст., Нижанковичах, Вишнівцях, Залужжі, Коденську на Підляшші, фундації Сапіг першої половини XVI ст. Найкращою пам'яткою ґотицької доби залишилася у Львові Вірменська церква, заснована 1363 року.

По містах та панських маєтках будували замки за західноєвропейським зразком: вони були оточені ровом із звідним мостом, валами, мали грубі мури, вежі, стрільниці. Від цих замків збереглися лише руїни: в Луцьку (1541 р.), Межибожі, Зінькові, Острові (1521 р.) тощо.

Доба ренесансу, який проходив через Словаччину, Німеччину, Польщу з Швейцарії, Італії, залишила в Україні багато блискучих пам'яток. З давніших будівель можна вказати на ратушу в Бардіеві (1566 р.) та перебудовані ратуші у Львові (1624 р.) й Перемишлі. В стилі ренесансу були замки XVI ст. в Перемишлі, Львові («Високий Замок»), Бережанах, Старокостянтинові, Корці, Бучачі, Олеську. Найкращі пам'ятки ренесансу збереглися у Львові: будинок Гопнера (1570 р.), «Чорна кам'яниця» (1577 р.), будинок грека К. Корнякта (1629 р.), різьбаря, одруженого з Дідушицькою (1580 р.), молодший будинок Собеського. Чудовий будинок пізнього ренесансу мав різьбар-фльорентинець Бандінеллі. В цілому ці будинки творили чудовий ансамбль «Ринку», в центрі якого стояла ратуша, заснована 1372 р. та перебудована 1624 року.

У Львові були й високомистецькі церковні пам'ятки ренесансу найкраща в Східній Європі вежа Успенської церкви — Братської, збудована коштом

К. Корнякта в 1572-1578 рр.; творцем її був італієць Петро Барбоні В 1591-1629 рр. була збудована Успенська церква, а в 1579 — біля неї каплиця Трьох Королів. Обидві церкви, збудовані італійцем, зберегли внутрішній, типовий для українських церков плян — тринавний.

Чудові також пізньоренесансові будівлі Львова: каплиці родин Боїмів (1618 р.) та Кампіні (1619 р.). Остання — в католицькій катедрі.

Будівель у стилі ренесансу збереглося чимало — в Сокалі, Луцьку, Ярославі, Замості, Люблині та ін.

Будівниками були переважно чужинці: Петро-Італіець, Домінічі-Римлянин, Петро Барбоні. Але серед чужинецьких, переважно ітаталійських, імен зустрічаються і українські: Люшня Мартин, що працював у Львові в 1534 р.; Пряшів Лука, що в 1538 році реставрував Львівську ратушу, а року 1541 збудував Луцький замок; Амвросій Прихильний, що у 1582 році збудував у Львові синагогу — «Золоту Розу» та власний будинок.

б) Р і з ь б а

У ХV-ХVІ ст різьба, переважно на камені та на дереві, займає поважне місце В ній також помічається вплив західньоевропейського мистецтва.

З доби ренесансу збереглися чудові надгробники із постатями покійників у натуральний зріст в лицарському одязі: вони лежать або стоять Найкращий надгробник кн. К. Острозького з року 1579 знищено в Києво-Печерській Лаврі в 1941 році. З інших слід відзначити М. Гербурта — у Львові, в католицькій катедрі, майстер залишив своє ім'я — Ньюрнберзький різьбар П. Лябенвольф; в Уне-ві — надгробок В. Лагодовського з року 1573; в Бережанах — родини Синявських з років 1574-1636; праці майстрів І. Пфістера та Г. Гориста. Відомі — плоскорізьба на могильних плитах Острозьких біля Бардієва 1590 року, надгробок К. Ромультової в Дрогобичі 1572 р., зроблений львівським майстром С Чесеком.

Ще більше залишилось пам'яток дереворізьби обрамлення ікон, іконостаси і т. п. У цих дереворізьбах відбився ренесанс переважно італійський, хоч працювало чимало майстрів з Нюрнбергу, Значна кількість пам'яток ХVП ст. — іконостасів, декоративних прикрас будівель тощо — свідчить, що ця галузь мистецтва вже мала певну традицію, шкоду. Можна уявити, що в XVI ст. вже будували дерев'яні іконостаси, вкриті різьбою. Принаймні, Павло Алепський, описуючи в 1654 році Києво-Печерську Лавру, зазначав, що іконостас в Успенській церкві гарний, але старий. Треба гадати, що сюжетами різьби були улюблені в добі ренесансу лози і квіти, які зустрічалися в різьбі колон будинку Анчевського та братській каплиці у Львові.

в) Малярство

В XIV-XVI ст. церковне малярство в українських і білоруських землях стояло так високо, що з ним не могли конкурувати західньоевропейські мистці. Казімір Великий та Ягайло доручали «руським» майстрам розписувати в Польщі найголовніші катедри, як ґнезненську катедру і вислицьку колегію.

В 1393-1394 роках «руські» майстри з «Владикою» з Перемишля на чолі, малювали костьол на Лисці під Краковом і королівську спальню в краківському замку. Марійську каплицю в тому ж місті помальовано «візантійським способом»: на стелі був намальований Спаситель з дванадцятьма апостолами серед учителів Церкви, а каплиця св. Тройці, уфундована четвертою дружиною Яґайла Сонькою, була помальована згори донизу всілякими квітами з постатями вчителів Східньої Церкви. Про те, як високо розцінювали працю цих майстрів, свідчить те утримання, яке вони діставали: вина і ласощі під час праці, а по закінченні роботи їм дарували коні та хутра.

Малювань збереглося небагато серед них «грецькі» часів Яґайла в сандомирській катедрі з руськими написами і композиціям в стилі староруської традиції. З грамоти Яґайла на ім'я черемиського священика Галя 1426 року видно що цей священик мав великі заслуги і ніколи не занедбував королівських доручень, і король надав йому парафію на Засянні в Перемишлі.

Залишилися фрески савдомирської катедри з руськими написами і композиціями в староруській традиції. Крім того збереглися фрески каплиці св. Духа у вавельській катедрі Кракова, уфундованій Казіміром Яґайловичем і закінченій 1470 року. З них можна уявити цю «руську штуку», яку так шанували в Польщі. Такі ж розписи були в; замку литовських князів в Нових Троках, в церкві в Вітебську, в Люблині. З них можна уявити цю «руську штуку», яку так шанували в Польщі. Яґайло та його родина, які не визначалися симпатіями до «руської культури», так шанували «руських» малярів тому, що в ХІV-ХV ст. вже існувала тверда традиція уживання наших майстрів, властиво малярів для приоздоблення церков та королівських палат.

Фрески з кінця XIV ст. збереглися у вірменській катедрі у Львові: фрагменти Пантократа, св. Яків та Прохор, портрет титаря; вони візантійського стилю, але мають вже риси ґотицькі. Дуже цікаві фрески в замковій капелі св. Тройці в Люблині, виконані маляром Андрієм у 1415 році. В них дано увесь цикл розписів Нового Заповіту. Автор їх був великим новатором і творцем власного стилю, не подібного ні до візантійського, ні до ґотицького. В його творах помітна свобода композиції, руху, реалізм, гармонія барв.

Надзвичайно гарна кольористична стеля з багатьма фарбами в каплиці св. Хреста (вона ж — св. Духа), у. Вавелі, в Кракові, року 1470. На цих фресках помітно вплив Джотто. Стіни вкриті сценами з життя Христа, стеля — образами пророків і янголів з розкиданими серед них зірками, а в центрі, навпроти входу — образ Богоматері з піднесеними молитовно руками (Оранта) за старою традицією; традиційне відображення Тайної Вечері з двома постатями Христа. Тут видно київську традицію, що веде від Дмитрівського собору XII стол. Вплив італійського ренесансу помічається на фресках горянської каплиці біля Ужгороду, ХІV-ХV ст. Розпис Лаврівського монастиря XV ст. - в суворому стилі візантійського ренесансу, який ішов з Афону та Балкан.

Широко розвинулося в ХV-ХVІ ст. станкове малярство. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, стрункі постаті, лагідний вираз обличчя. У ХV-ХVІ ст. постаті звільняються від візантійської умовности, нерухомости, урочистосте і обличчя набувають індивідуального виразу, життя. Це головним чином приносять впливи ренесансу. Можна спостерігати впливи нюрнберзькі, сієнські, нідерляндські.

Дуже високо стоїть малярство у Львові.: Поруч з іконописним малярством квітне і світське: портрети К: Корнякта, В. Лянґішівни та багатьох львівських міщан.

Вище ми вже згадували, що до цехів приймали лише католиків, тож працьовиті, талановиті малярі-українці були позбавлені опіки та підтримки цеху. Тим більша заслуга тих майстрів-українців, які, працюючи самотужки, пробивали собі шлях і творили надзвичайної краси речі.

В наведеному М. Грушевським досить довгому списку львівських малярів заслуговують на особливу увагу кілька моментів. Насамперед бачимо тут особу якогось Лаврина, чи Лавриша Филиповича з краківського передмістя, який фігурує з 1575 по 1610 рік. Він мав учнів або співробітників: це — Хрін Іванович, Семіон, Іван та Андрей, Васко Максимович, Онисько, Семен, Федько, Іван, Роман, Федько Малаха, Іванко і Олександер — сини Лавриша, Хведько та Іван — служники Лаврина. Можливо, список цих, зв'язаних з Лавришем малярів більший: неясні постаті Филипа Федоровича, Павла Орфініна та Фомки. Виявляється не абияка фігура маляра, який скупчує біля себе 15-16 учнів, має двох служників.

Друга цікава постать Федора Сеньковича, що розписував Братську церкву і працював на луцького владику та польських панів. Очевидно, зв'язаний з ним близько свояк його жінки, Анастасії Попівни (треба гадати доньки священика, що теж кидає пасмо світла на особу Федора Сеньковича), Микола Петрахнович, що розписував Братську церкву після пожежі. Третій момент, на який треба звернути увагу, це наявність жінок-малярок: Варвара малярка, можливо жінка маляра Васька, та Фімка, жінка маляра Романа; здається, це перша згадка про малярок-професіоналок.

г) Графіка

З XIV ст. графіка відбиває вже ґотицький натуралізм, який приносить живіше трактування сюжету. Рукописи, а згодом друковані книжки прикрашали заставками, кінцівками, великими орнаментовими літерами, здебільшого плетінковим орнаментом, часто багатим на фарби, серед яких переважали — чорна та червона. Поступово візантійський орнамент заступає західньо-европейський ґотицький, а пізніше — ренесансовий. Славетною пам'яткою такого мистецтва служить Пересопницька Євангелія 1556-1561 років: мініятюри в ній, чотири апостоли, оточені чудовими рамками рослинного орнаменту, які своїм чітким малюнком, життєрадісними фарбами нагадують кращі зразки італійського ре-несансового орнаменту, наприклад, розпис «Ватіканських льоджій» - Рафаеля.

З поширенням друкарства мініятюри, розпис манускритів, заступає граверство — дереворит. Найстаріший дереворит — «Ісус Христос» у Євангелії XVI ст. з гарною монограмою ґравора, яку Д. Ровинський читав — «Монах Филип». В найстарішому кирилицькому друку Фіоля «Октоїх», Краків 1491 р., є ґравюра «Розп'яття», яка стоїть близько до нюрнберзьких гравюр ґотицького стилю.

В середині XVI ст. граверство мало два осередки: у Львові та в Острозі. У Львові був відомий ґравер Лавриш Филипович, ім'я якого згадувалось вище. Він мав цілу школу. В. Січинський вважає, що учнем його був Гринь, ім'я якого теж згадувалось вище в зв'язку з діяльністю І. Федоровича. Той же дослідник вважає, що твором Л. Филиповича був образ апостола Луки в першому Львівському «Апостолі» 1574 року. Цей «Апостол» був дуже гарно орнаментований заставками в стилі ренесансу, з листами аканта, стилізованими, квітами та кінцівками. На дереворитах острозької друкарні, особливо Острозької Біблії 1581 року позначається вплив Венеції. Високого рівня досягли дереворити друкарень у Стрятині Крилосі початку XVII ст. Граверство наступної, доби зв'язане вже з друкарнями Києва.

г) Золотникарство

Серед інших галузей мистецтва поважне місце належало золотникарству-ювелірству. Поволі зникають староруські типи і техніка, в значній мірі із занепадом культурного життя Києва. Великою перешкодою для дальшого розвитку золотникарства було те, що майстрами цехів мали бути тільки поляки, католик». Виключення з цехів українських мистців позбавляло їх артистичного вишколу, а разом з тим того довір'я, яким користалися майстри цехів. У XV ст., наприклад, в Перемишлі більшість майстрів-ювелірів становили українці, а в XVI ст. їх уже майже не було, бо вимагано, щоб майстри були католики. Не зважаючи на всі ці обмеження, в XV-XVI ст. українське ювелірство не зникало, хоч змінилися матеріяли, з яких робили ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді.

У ці часи розвивається гуцульське мистецтво з міді, мосяжництво та лівобережне золотникарство.

В ХV-ХVІст. констатується два культурні впливи, яким підпадало українське ювелірство: один ішов із Заходу, головно з німецьких земель — Авґсбурґу, Нюрнбергу — через посередництво Кракова, Люблина; другий — зі сходу, з Туреччини. Цей другий шлях знайшов добрий грунт: магнати й рядова шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східньому стилі; виробництво кінських узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель тощо стало фахом переважно українців, вірменів, жидів, знавців мистецтва Сходу. Українські мистці комбінували ці східні впливи зі староруськими.

д) Геральдика та сфрагістика

Ці галузі мистецтва починають розвиватися в ХV-XVII ст., піддаючись так само впливам Заходу. Українські печатки зовнішнім виглядом, як і технічним виконанням, не поступаються перед сучасними їм західноєвропейськими (печать-камея Дмитра Детька). Посилення західніх типів відбилося, наприклад, на печатці князя Лугвенія. Взагалі українські печатки відрізнялися від польських головним чином легендою: на польських були латинські або польські, на українських — кириличні літери: «М. А», і т. п. Кирилиця, легенди, — писав В. Прокопович, це було — «забороло проти польонізації». Але в XVII ст. латинка щораз то більше поширюється. З латинським написом була вже печатка міста Переяслава — в першій половині XVП ст., за правління Сігізмунда III.

Із сфрагістикою ХV-XVII ст тісно пов'язана геральдика, з якої позичали елементи для печаток. Найбільше збереглося українських гербів-знамен на Волині. Українські магнати та шляхта Волині найдовше зберігали свої старі, родові знаки, не змінюючи їх на польські, як того вимагав городельський привілей. В. Сенютович-Бережний пише, що у волинської шляхти вживалося родові знаки задовго до цього привілею; в ХШ-XІV ст. вони лягають в основу гербів.

Ще польський історик Й. Лелевель звернув увагу на те, що титла руських гербів зустрічаються на руських печатках до геральдичної епохи. Більша частина гербів мала в основі ініціяли власників або монограми їх. В цих родових емблемах відбилися впливи різних країн: і стародавні норманські, і грецькі, і кавказьких торян, абхазців, кабардинців та ін., і щось подібне до татарських тамг.

Все це дає підстави польському вченому О. Яблоновському писати, що сувора наука не може погодитися з поглядом, що нібито вся руська та литовсько-руська геральдика походить від польської геральдики з-перед Городельської унії. Вона значно багатша, бо герби вживалося на Русі та Литві значно раніше.

Значний розвиток сфрагістики, природно, вимагав чіткої різьби, так само, як геральдика — досконалої графіки. Деякі герби, як, наприклад, Острозьких, Сенют, Івана Федоровича, єпископа Гедеона Балабана та інших, дійсно являли собою високорозвинену техніку.

 

ПІДСУМКИ

Берестейська унія, розподіл українського народу на дві частини, що боролися одна проти одної; загострення національних та соціяльних відносин; втрата селянством свободи й оформлення козацтва в могутню військову та політичну силу — поклали глибоку межу поміж двома добами історії України. Що тяжчим ставав польський гніт, то більше український народ виявляв волю звільнитися від того гніту. Селянські повстання, що їх підтримували козаки, були для Польщі страшною пересторогою, якої не зрозуміла вона, не врахувала зростаючої ваги козацтва.

Наступ Польської держави, всебічне зміцнення впливу польської культури згірдливе ставлення поляків до української культури, «хлопської» віри, «хлопської» мови — все це не викликало денаціоналізацію й масову асиміляцію, властиву народам, які визнають свою меншевартість, а навпаки: під тиском сильніших сусідів український народ загартовується до боротьби за своє національне «я», не втрачає своєї національної свідомості і, за невеликим вийнятком, не зрікається своєї національности, хоч. за цю твердість доводилося дорого платити — відмовленням від політичних та громадянських прав. Український народ рішуче бореться за свою Церкву, за своє право, за свою мову.

На тлі постійного змагання української та польської культури, український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони відповідали його власним смакам. В ліпших університетах Европи вчиться українська молодь і несе на батьківщину культурні досягнення, якими були так багаті XIV та XV віки. Сувора готика, ренесанс, гуситський рух, реформація у всіх її формах, католицька реакція — все це разом із Західньою Европою переживала й Україна, і все це залишало більший або менший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народньої творчости, дало головним чином мистецтво, в якому ґотика і ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства.

Так протягом доби підкорення та пригнічення український народ накопичував внутрішні сили, які виявив у наступній боротьбі за незалежність.

У боротьбі за незалежність Україна в XVII ст. зустріла нового міцного противника, з яким раніше майже не стикалися — Московське царство. Яка колосальна різниця була між цими противниками! З одного боку стояла Україна, що під гнітом Польщі втрачала свої політичні права, але жила багатим духовим життям, як частина цілої Европи, з другого боку — Москва, яку відділяв від Европи мур. «Хоч би який відгомін європейського життя — блискучої доби відродження XV ст. — донісся до Москви. Не знала вона ні про Савонаролю, ні про Гуса, ні про Медічі, ні про гуманістів, ні про політичні теорії Макіявелі, — писав Є. Шмурло. — І довелося — закінчував він — європейським мандрівникам відкривати Москву, про яку теж не знали в Европі, як Колюмбові Америку».

Це все стосується XV ст., але свідчить, як сильно відставала Москва в своєму культурному розвитку від України. І ці два партнери зустрілися в XVII столітті.

 

 

 
Початок \ 1 \ 2 \ 3 \ 4 \ 5 \ 6 \ 7 \ 8 \ 9 \ 10 \ 11 \ 12 \ 13 \ 14 \ 15 \ 16 \ 17 \ 18 \ 19 \ 20 \ 21 \ 22 \ 23 \ 24